У Європу — через політику самоствердження


Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, професор, радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень

Можемо вести мову про три стратегічні лінії щодо реалізації євроінтеграційної стратегії. Перша з них — це стратегія, яка визначається формулою «В Європу разом з Росією». Цю точку зору відстоюють в основному політики лівого спрямування. Друга позиція — «В Європу за будь-якої ціни». Йдеться про домінанту політиків правої ідеології, зокрема ющенківського блоку «Наша Україна». І, нарешті, третя стратегічна лінія — це лінія, що уособлюється з політикою Президента Л.Кучми, який весь час наголошує на тому, що в Європу потрібно йти з конкурентоспроможною економікою та консолідованою політичною нацією. За переконаннями Л.Кучми (а я про це дуже добре знаю), поспішна (непідготовлена) інтеграція спроможна лише дискредитувати ідею української державності, поставити під сумніви найголовніше — перспективи духовного відродження українського народу, його національної ідентичності.

Я прибічник того, щоб дуже уважно поставитися до відповідних застережень. Мусимо бути свідомі того, що за роки незалежності українська нація поки що не відтворила свої духовні цінності, віри в самих себе, своє ідейно-моральне обличчя. Ми ще не стали самими собою, не віднайшли себе самих, до кінця не осмислили свій історичний досвід, не утвердили своє власне «я». У цій ситуації маємо упередити необачні кроки. Переконаний у тому, що нині чи не найсуттєвішим дефіцитом у нашій свідомості, як і у державотворчій політиці загалом, є брак національної гідності, власне того, чим завжди відрізнявся український народ. У цьому зв’язку я прибічник розумної межі націоналізму, гегемонії національної ідеї та національного самоусвідомлення.

З огляду на це потрібно розуміти: наш шлях у Європу, а це шлях українського народу, який щойно подолав свою бездержавність, за своїм визначенням не може не відрізнятися від інтеграційного процесу, скажімо, Польщі, перед якою проблема відтворення національної самоідентифікації взагалі не стояла. Коли у геополітичній стратегії держави віддається однобічна перевага лише матеріальним преференціям, то це ознака залишків примітивізму комуністичного світосприйняття. Насправді головною функцією держави є духовне відродження нації, утвердження та захист національної ідентичності свого народу. Виживання народу без відтворення його ідентичності не є виживанням. Це своєрідна імітація виживання, яка не матиме значення для тих, хто житиме потім. То ж і держава без ідентичності нації — це безперспективна віртуальна держава, що не має і не може мати майбутнього. «Критерій розвитку, — писав з приводу цього один із найавторитетніших вчених ХХ ст. А.Тойнбі, — слід шукати у процесі самовизначення, а оскільки самовизначення відбувається через самоствердження, то проаналізувати процес розвитку націй ми зможемо, дослідивши, як саме вони самоутверджуються з плином історичного часу». Я не думаю, що ми можемо бути винятком. Нам ще потрібно подолати складний шлях національного самовизначення. Тож бігти в Європу, як нас до цього підштовхують (можливо й з благородних намагань) необачливі політики, до кінця не осмисливши всі існуючі об’єктивні реалії, не оглядаючись назад і не думаючи про те, що найголовнішим для нас сьогодні є насамперед духовне самоствердження (а без цього, повторюю, не існує і не може існувати повнокровної української держави), це шлях, як я це розумію, достатньо суперечливий. Ми добре знаємо, до чого призвела політика імперської русифікації.

Але мені не відомо, якими можуть стати системні ризики політики прискореної вестернізації для нації, що себе ще остаточно не утвердила. Переконаний лише у тому, що вони, без сумніву, існують. У зв’язку з цим я думаю, що політика Л.Кучми, яка виражається формулою «В Європу — через політику самоствердження», є на сьогодні чи не найбільш виваженою.

НА ПРОТИЛЕЖНИХ НАПРЯМАХ

Вважаю найбільш підступною, розрахованою на простаків, ідею «В Європу разом з Росією». У нас принципово різні стратегічні цілі. Росія є великою європейською державою, яка вже сьогодні займає досить вагоме місце у європейській спільноті. У майбутньому ця роль може посилюватися. Однак, будучи Європою, Росія водночас є і Азією. Росія — це Євразія. Євразія — це не географічне поняття. Йдеться про специфічну ментальність, особливий цивілізаційний зріз. Якщо основою європейської цивілізації є індивідуалізм та демократія, то російська ментальність базується на протилежному — на абсолютизації колективізму та запереченні особистості, беззастережній вірі у доброчинність монарха. У зв’язку з цим А.Тойнбі вказував на те, що російська ментальність за своєю суттю ідентична принципам марксизму. «Зрівнялівка, відсутність духу підприємництва, підозрюване та заздрісне ставлення до чужого багатства, віковічна надія на барську та державну допомогу, — пише з приводу цього російський академік Л.Абалкін, — ось той тягар, що ускладнює нині оновлення суспільства». Йдеться про потенційний конфлікт азіатських та європейських цінностей. Переконаний, що президент В.Путін і його команда добре усвідомлюють цю ситуацію, розуміють, що Росія може стати елітним світовим гравцем лише в контексті зміцнення свого євразійського статусу.

Часто висловлюється точка зору, нібито Росія до цього часу не знає, що вона хоче і куди їй потрібно йти. Я так не думаю. Росія має багатовіковий досвід невдалої вестернізації, і навряд чи вона не враховує цього. За оцінками А.Тойнбі, саме насильницька вестернізація Росії, що здійснювалася Петром I, фактично призупинила її прогресуючий розвиток і започаткувала процес історичної стагнації. «Петрова політика, — писав він з цього приводу, — полягала в перетворенні Російської імперії з православної світової держави на одну з локальних держав новітнього західного світу». «Хоча Петрова політика протягом більше ніж двох століть, — наголошує англійський вчений — нібито досягла очевидних успіхів, російський народ ніколи не підтримував її щиросердно. Ганебний крах російських мілітарних зусиль під час загальної війни 1917—1918 рр. став очевидним свідченням, що після двохсот із гаком літ експериментів Петрова політика вестернізації виявилася не тільки неросійською, а й невдалою».

Доречно відзначити й те, що А.Тойнбі розглядав більшовицький експеримент як другу спробу реанімації (звісно, за іншими принципами) тієї ж політики вестернізації, яка, як і петровська вестернізація, провалилася.

Я уважно відслідковую політичні процеси в Росії і переконаний, що цей аспект дуже добре усвідомлюється російською елітою. Саме тому Росія не грає безпосередньо в єесівські ігри. «Росія — серцевина євразійської цивілізації і тому у видимій перспективі, — пише з приводу цього відомий російський політики Є.Строєв, — не матиме потреби приєднуватися до Євросоюзу. Це означало б втрату її унікальної євразійської специфіки, ролі центра тяжіння у інтеграційній взаємодії країн СНД». У цій ситуації формується нова геополітична стратегія Росії — стратегія, що базується на ідеології двоблочної Європи. Це, з одного боку, Європейський Союз, з іншого — «східне коло Європи», або т.зв. Євросхід, до якого зараховано й нашу державу. До цього, схоже за всіма ознаками, схильні й деякі недалекоглядні чиновники Євросоюзу, а там, на жаль, є й такі. Власне, підтримана ще у 2001 р. на Московському саміті лідерів Росії та ЄС ідея спільного європейського простору, в основі якого лежатиме заснована за критеріями СОТ зона вільної торгівлі, передбачає взаємодію між відповідними полюсами єдиної Європи. «Росія, — пише у зв’язку з цим один із наближених до Кремля російських політологів Гліб Успенський, — виступає на Євросході як ініціатор нових форм європейської єдності, а не противага йому і тим більше не як антиєвропейська сила» (Независимая газета, 31 мая 2004).

У цьому контексті більш чітко виокремлюються стратегічні наміри Росії щодо проекту ЄЕП. Для Росії ЄЕП — це насамперед геополітичний проект, який має підтвердити її функцію інтеграційного центру Євросходу, а відтак і статус Великої Росії. «Росія, — пише відомий російський політолог О.Пушков, — не зможе реалізувати себе, як впливова держава, якщо не стане центром впливу для своїх найближчих сусідів — насамперед України, Білорусі та Казахстану». Цілком очевидно, що критичною масою для утвердження ЄЕП є участь у цьому інтеграційному об’єднанні України. Тож і гасло «В Європу разом з Росією» має розглядатися у відповідному контексті: воно фактично визначає межу євроінтеграційних устремлінь нашої держави, окреслює її границями Євросхідного простору.

Потрібно враховувати й інші геополітичні реалії. Так склалося, що після розпаду СРСР Росія і наша держава виявилися у протилежних фазах історичного циклу. Якщо для України визначальною домінантою є процес самоствердження, то неминучим для Росії є логічне завершення циклу деімперіалізації, остаточне подолання свого імперського минулого. Цю місію не зміг виконати СРСР, правонаступницею якого стала Росія. Навпаки, як писав свого часу відомий російський політик В.Шульгін, «прапор єдиної Росії було фактично піднято більшовиками». Такої ж думки дотримувався і наш співвітчизник Д.Донцов. «Можна з впевненістю сказати, — зазначав він, — що ідеологія російського комунізму, як і царизму, — це тільки різні форми однієї й тої ж самої суті, одного й того ж самого явища загального характеру, — це ідеологія російського імперіалізму». Таким чином, і за часів радянської влади проблема демонтажу основних підвалин однієї з найреакційніших у світі імперій залишилася не розв’язаною. Ця історична місія покладається на нову Росію. Звісно, що вона не може бути втілена у форматі чубайсівської ліберальної імперії. Проект деімперіалізації Росії А.Д.Сахарова вбачав інше. Він поєднував 4 пункти: демілітаризацію, деідеологізацію, відмову від російського месіанства та від російської великодержавної ідеї. Однак і до сьогодні ці питання поки що остаточно не знято з повістки дня російської історії. До них і нині прикута увага не лише російського політикума, а й світової громадськості. Свого часу Шарль Монтеск’є на прикладі розпаду Римської імперії обґрунтував закономірність, що визначає історичні межі імперської експансії. Торкаючись цієї закономірності, авторитетний російський політолог А.Мигранян нещодавно — два роки тому — писав: «Минуло лише 10 років з часу підписання Біловезької Угоди, а вже з цілковитою очевидністю виявляється картина повільного відходу під воду й самої Росії». І далі він зазначає: «Якщо після падіння західної частини Римської імперії східна частина її, Візантія, прожила славну тисячолітню історію, то складається враження, що Росія як держава, як суб’єкт міжнародної політики і як геополітична реальність навряд чи протягне й сто років після розпаду Радянського Союзу в її нинішніх кордонах» (Свободная мысль, № 7, 2002, С. 4). Цю ж небезпеку для Росії свого часу обґрунтовував і Зб. Бжезинський.

Великою заслугою В.Путіна є те, що він зумів певною мірою локалізувати активізацію дезінтеграційного процесу, на якому акцентував увагу А.Мигранян. Але у В.Путіна не було вибору, і він вимушений був відійти від позитивних надбань політики Б.Єльцина, тим більше — від демократичних ідей А.Д.Сахарова, і вдатися до реанімації єдино дієздатного у цій ситуації інструментарію — авторитаризму. Дехто з політологів розглядає т. зв. путінську «керовану демократію» або, як її ще називають, «керований плюралізм» реанімацією принципів більшовизму, які у своїй основі кореспондуються з російським менталітетом. Йдеться фактично про другу (після більшовизму) модифікацію марксизму, про своєрідний неомарксизм, який, по суті, відтворює природний стан російського суспільства. У зв’язку з цим більш зрозумілими є причини нищівної поразки на останніх парламентських виборах партій ліберальної ідеології, яка на противагу європейським цінностям не вписується в основні постулати російської ментальності.

Тож і в цьому питанні очевидною є суперечливість геополітичних ліній розвитку нашої країни і Росії. Для України поглиблення демократизації — це візитна картка, яка все більшою мірою стає визначальною у євроінтеграційній стратегії. Для Росії інструментом виживання є, повторюю, близька за своїм змістом до принципів радянської системи псевдодемократія, тобто — керована демократія. Достатньо толерантне ставлення західних політиків до цієї проблеми має своє пояснення. Процес розпаду Російської Федерації не відповідає геополітичним інтересам Заходу. Звідси логіка стосунків з Кремлем: раціональною стратегією в цьому вважається підтримка авторитаризму В.Путіна, який, незважаючи на очевидні проблеми з демократією, забезпечує не лише стабільність, а й розвиток у величезній проблемній державі. Тож і у розглянутій принциповій позиції стратегічна неадекватність гасла «В Європу разом з Росією» є достатньо очевидна. «У Путіна, — дуже слушно зауважила відомий російський політолог Л.Шевцова, — залишається лише один сценарій — імітація західництва». Для нас необхідною є не імітація, а лише реальна, активно здійснювана європейська інтеграція.

Я не думаю, що політичне керівництво нашої держави не розуміє суті цих проблем. Переконаний у тому, що, підписавши Угоду про ЄЕП, ми не зіграли у цьому питанні з Росією у «піддавки». Українська дипломатія поки що не програє на цьому векторі. Україна об’єктивно зацікавлена у формуванні на основі принципів ЄЕП зони вільної торгівлі. Водночас для нас це — найвища планка євросхідної інтеграції. Всі можливі наступні кроки, у т.ч. й створення митного союзу, на ділі означатимуть поступки політичній домінанті інтеграційного процесу, що для нас є неприпустимим. Власне, наші розходження з позицією Росії, для якої побудована за аналогом ЄС модель ЄЕП має стати основою формування автономного інтеграційного угруповання, акцентуються саме на цьому.

У зв’язку з цим маємо враховувати три принципових застереження, що здійснені українською стороною. Перше — це застереження Президента при підписанні минулого року Угоди про те, що «Україна буде приймати участь у формуванні і функціонуванні Єдиного економічного простору в межах, що відповідають Конституції України». Друге — рамковий характер Угоди, яка передбачає близько ста додаткових угод з конкретних питань, жодна з яких не зможе бути реалізована без відповідної ратифікації. І третє — конче важлива для нас є п’ята стаття, включена до Угоди за наполяганням української сторони, в якій йдеться про різнорівневу і різношвидкісну інтеграцію, зокрема про право кожної країни «самостійно визначати, в якому з напрямів розвитку інтеграції чи в окремих інтеграційних заходах вона прийматиме участь і в якому обсязі». Я думаю, що зазначені позиції чітко й однозначно вказують на те, що основна гра, яка визначатиме механізми ЄЕП, попереду. Тож нерви здають лише у невпевнених у собі політиків.

ПРИНЦИП КОНСТРУКТИВНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

На нинішньому етапі чітко визначилися дві базові позиції, що стосуються практичної реалізації нашою державою євроінтеграційної стратегії: активне просування України шляхом євроатлантичної інтеграції і наші наполегливі кроки до членства в СОТ. Для нас конче значущим є якнайшвидше розв’язання як першої, так і другої проблеми. Нам би дуже хотілося отримати відповідну підтримку з боку наших західних партнерів.

Інший ракурс цієї проблеми — реалізм у наших оцінках, що стосуються остаточної перспективи євроінтеграційної стратегії, її кінцевої мети, яка залишається для України незмінною. Попри всі необачні заяви єесівських чиновників йдеться, як і раніше, про набуття у майбутньому повноправного членства в ЄС. Водночас всі ми розуміємо, що реалізація цієї мети потребує часу. Це 10—15 або й більше років. Як заповнити цей часовий лаг? У своїй доповіді на науковій конференції, присвяченій питанням розвитку України — стратегії України до 2015 р., яка нещодавно відбулася, Президент України обґрунтував «принцип конструктивної інтеграції», що відтінює, як він зазначив, «специфічні риси українського шляху євроінтеграції, де основна увага концентрується на фундаментальності внутрішніх перетворень». Останні зводяться до розв’язання трьох базових завдань. Йдеться:

— по-перше, про реалізацію у відповідний проміжок часу стратегії випереджального розвитку, яка має забезпечити до 2015 року зростання ВВП у 2,3- 2,4 рази та відчутне подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами-членами Євросоюзу;

— по-друге, опанування інноваційної моделі, метою якої є істотне підвищення конкурентоспроможності економіки, утвердження України як високотехнологічної держави;

— по-третє, цілеспрямоване забезпечення надійних передумов скорочення розриву в рівні та якості життєвих стандартів з країнами ЄС, утвердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократизації суспільства.

«Відкладення на більш віддалений, ніж це передбачалося нашими планами раніше, термін реалізації кінцевої мети — набуття Україною повноправного членства в ЄС, а це наше незмінне прагнення, — наголосив на конференції Л.Кучма, — не повинно стати втратою для суспільства, оскільки йдеться про розширення періоду фундаментальних системних трансформацій, які належить здійснити». У цьому контексті тверезомислячі політики розуміють, що поглиблення конструктивної співпраці в межах ЄЕП — це наш серйозний актив і у контексті євроінтеграційних перспектив. Вже йшлося про протилежні лінії поведінки. Одна з них відображає позицію «ура-патріотів»: вмонтуватися у західні структури за будь-якої ціни, з протягнутою рукою доповзти до них, а далі — що буде. Інша лінія — позиція Л.Кучми, який, повторюся, весь час акцентує увагу на тому, що на Захід потрібно йти з дієздатною державою, конкурентоспроможною економікою та сформованою національною ідентичністю народу. Л.Кучма каже про те, що ми повинні творчо осмислити досвід країн попередньої хвилі євроінтеграційного процесу, проаналізувати не лише позитивні, а й негативні сторони, аби уникнути помилок, яких припустилися країни центральної Європи. Ми не повинні інтегруватися в Європу як «молодша сестра». Ми вже це «проходили». Маємо запобігти цим явищам.

Інша складова цієї політики: найактивніша співпраця з країнами центральної Європи та Балтії — новими членами ЄС. Поглиблення такої співпраці має декілька аспектів. Фахівці нашого Інституту виокремлюють насамперед проблему збереження у зв’язку із набуттям членства в ЄС специфічної ідентичності цих країн, які відіграли достатньо вагому роль у становленні загальноєвропейських цінностей і в той же час відрізняються особливою культурною спадщиною, традиціями та ментальністю, є близькими до відповідних цінностей українського народу.

Має місце і взаємна зацікавленість у поглибленні економічних відносин. Я вже торкався цієї проблеми у своїх попередніх публікаціях. З моєї точки зору, країни центральної Європи не мають відчутного потенціалу розширення торгівлі на Захід. Цей потенціал вже значною мірою вичерпано. Тому зазначені країни прагнутимуть використати потенційну місткість українського ринку, яка достатньо велика. Можна передбачити й активізацію інвестиційного процесу — перенесення низки орієнтованих на експорт виробництв з території Чехії, Словаччини, Угорщини та Польщі на територію України з метою використання її конкурентних переваг, а також (що не менш важливо) виходу з-під дуже жорстких регуляторних вимог, які діють на території ЄС. Прикладом може слугувати Польща та деякі інші країни, які вже тепер схильні розглядати Україну як стратегічну територію для виходу на ринки інших пострадянських країн. У цьому ж контексті конче важливим є поглиблення прикордонного співробітництва між нашими країнами.

Зазначені обставини визначають природну зацікавленість країн Центральної Європи та Балтії у реалізації євроінтеграційної стратегії України, офіційну (публічну) підтримку цієї стратегії, яка з кожним днем посилюється. Це створює об’єктивні передумови поглиблення субрегіональних інтеграційних процесів на рівні країн центральної Європи та Балтії за участю України. Не виключається можливість формалізації відповідних відносин, надання їм у відповідності з існуючою світовою практикою інституційно визначеної форми.

У новій ситуації непересічне значення набуває ініціативна позиція України і щодо зміцнення позицій ГУУАМ та інтенсифікації взаємодії з країнами центральної Азії та Кавказу, зокрема у розвитку міжнародних транспортно-комунікаційних мереж та освоєнні покладів вуглеводів Каспійського басейну. Поглиблення відповідного співробітництва повною мірою кореспондується з інтересами Євросоюзу. У цих та інших питаннях Україна може стати важливою зв’язуючою ланкою між Сходом і Заходом.

І, нарешті, останнє. 20 квітня сталася подія, яка викликала чи не найбільше суперечностей на сторінках мас-медіа. Маю на увазі саму ратифікацію Верховною Радою Угоди про ЄЕП, а також договору про українсько-російський державний кордон та про співробітництво наших країн у використанні Азовського моря та Керченської протоки. Всі розуміють, що синхронна ратифікація цих документів стала можливою лише при їх пакетному розгляді парламентами чотирьох країн. У зв’язку з цим потрібно враховувати доленосність для нашої держави насамперед Договору про держкордон. Його геополітична значимість в десятки разів вища Угоди про ЄЕП. Ми йшли до цього довгих дванадцять років, і його підписання та ратифікація, з моєї точки зору, — особливо знакова перемога української дипломатії, результат неймовірних зусиль Президента Л.Кучми. У цьому документі кровно зацікавлена й європейська спільнота, адже йдеться про важливий чинник геополітичної стабільності на східному векторі європейського континенту. Нещодавні події на острові Тузла — незаперечний доказ сказаного. Не можна забувати й того, що урегулювання кордонів — це для нашої держави, окрім іншого, й важливий чинник розблокування бар’єрів на шляху євроатлантичної інтеграції, одного з базових пріоритетів зовнішньополітичної стратегії України. Тож по суті і в цьому напрямі події розгортаються у прогнозованому руслі.

№101 12.06.2004 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»