СТАБІЛЬНІСТЬ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ: ЗАГРОЗИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

 

Анотація

 

Розгортання світової валютно-фінансової кризи поставило банківську систему України у вкрай складні умови та зумовило існування таких основних загроз стабільності банківської системи як недостатній рівень капіталізації, нестабільність ресурсної бази, погіршення фінансових результатів, посилення боргового навантаження, скорочення обсягів кредитування, погіршення якості кредитного портфеля банків. Активна протидія з боку банків наведеним загрозам протягом 2008-2009 рр. дозволила зберегти відносну стабільність у банківській системі, що надає підстав охарактеризувати її стан як стабільно неефективний: діяльність стабільних банків не мала бажаного результату щодо фінансової підтримки реального сектора економіки. Це доводить необхідність використання системно-структурного підходу у антикризовій стратегії, який передбачає комплексне вирішення взаємопов’язаних проблем фінансового та реального секторів економіки шляхом диференційованого застосування монетарних інструментів.

У записці окреслені заходи щодо стабілізації банківської системи, які мають спрямовуватись, по-перше, на послаблення дії зовнішніх загроз, по-друге, на подолання низки внутрішніх проблем банківського сектору.

 

СТАБІЛЬНІСТЬ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ: ЗАГРОЗИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

 

Розгортання світової валютно-фінансової кризи поставило банківську систему України у вкрай складні умови. Обмежений доступ до зовнішніх джерел та девальвація гривні, погіршення фінансового стану позичальників, незбалансованість державних фінансів і політична нестабільність вкрай негативно позначилися на фінансовій стійкості банків: проблему ліквідності, що виникла на початку кризи, змінила проблема якості активів та достатності капіталу. Невирішеність зазначених проблем зумовлює існування таких основних загроз стабільності банківської системи.

1. Недостатній рівень капіталізації, що загрожує банкрутством банків

Незважаючи на підвищення рівня капіталізації банківської системи з 10,0 % на кінець 2007 до 14,8 % на кінець 2009 рр., 7 з 18 найбільших банків не виконали план з капіталізації[1]. На початок 2010 р. у стані ліквідації перебувало 14 банків, з них 12 банків ліквідуються за рішеннями НБУ, 2 – за  рішеннями господарських (арбітражних) судів. Причин виникнення цієї проблеми декілька.

По-перше, бухгалтерська «технічна» причина: за зниження курсу гривні збільшилась вартість валютних позик у гривневому виразі, тоді як норматив мінімального розміру регулятивного капіталу визначено у гривнях, і його вартість девальвація істотно не змінила. Відтак дотримання нормативу адекватності капіталу вимагає збільшення капіталу. 

По-друге, зростання обсягу прострочених та ризикових активів визначало потребу у нарощуванні капіталу. Збільшення частки проблемних кредитів у загальному обсязі кредитного портфелю банків до 9,2 % за офіційними даними та до 40 % за експертними оцінками, засвідчує масштаби потреби банків у нарощуванні капіталу.

На вирішення проблеми недостатньої капіталізації у 2009 р. банки активно нарощували капітал за рахунок державної програми рекапіталізації [2] та шляхом залучення коштів від материнських іноземних компаній. У підсумку протягом 2009 р. сплачений зареєстрований статутний капітал вітчизняної банківської системи збільшився з 82,4 до 119,2 млрд грн, а норматив адекватності – з 14,0 до 18,2 % (19,0 % на 01.02.2010 р.). Разом з тим, слід визнати, що нарощування банками капіталу:

-        виявилося неспроможним істотно поліпшити стан банківської системи: чисті активи (скориговані на резерви за активними операціями) зменшилися на 5 % з 926 до 880 млрд грн, а за січень 2010 р. – на 1,4 % до 868 млрд грн, збитки сягнули в 3,8 млрд грн, досі 30-50 банків (20-30 % загальної кількості банківських установ) знаходяться у переддефолтному стані;

-        не справило істотного позитивного впливу на стан економічної системи країни: обсяг наданих кредитів скоротився на 5,7 % і продовжив своє зниження у перші місяці 2010 р. Відтак фінансові ресурси, акумульовані банківською системою, не трансформувалися у кредити реальному сектору економіки.

2. Нестабільність ресурсної бази, зумовлена високим рівнем недовіри до банків, що обмежує можливості банківської системи до кредитування.

Якщо у 2007 – на початку 2008 рр. банки активно залучали кошти із зовнішніх ринків, у 2009 році основу ресурсної бази для банків становили внутрішні ресурси, насамперед, кошти фізичних і юридичних осіб (понад 40 %), кредити НБУ (понад 10 %), кошти інших банків (до 40 %). Питома вага інших складових, зокрема, заборгованості банків за цінними паперами власного боргу (2 %), залишалася незначною.

Відтак для збереження ресурсної бази банки концентрували зусилля на стимулюванні припливу депозитів шляхом підвищення розміру гарантій по внесках, розширення лінійки депозитних програм в частині полегшення переведення депозитів з однієї валюти в іншу, активнішого використання короткострокових депозитів (від 7 днів). Гнучка депозитна політика дозволила зберегти клієнтську базу без суттєвого підвищення процентних ставок: вже з липня 2009 р. темпи приросту депозитів зберігалися на рівні 1 % (окрім вересня) (рис. 1). Тим часом вести мову про відновлення темпів припливу коштів на депозити передчасно, а погіршення термінової структури ресурсів обмежує ліквідність банківських установ і вимагає додаткових зусиль щодо оптимізації платіжних календарів, забезпечення достатнього обсягу ліквідних активів.

 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Рис. 1. Кредити, надані юридичним і фізичним особам та у розрізі видів валют у 2008-2009 рр.

 

Нині важливим аспектом формування ресурсної бази банків є оптимізація її валютної структури. Обмежені можливості банків щодо надання валютних кредитів (через заборону валютного кредитування населення і високі валютні ризики) містять потенціал зменшення попиту банків на валютні ресурси, в першу чергу, з боку банків з іноземним капіталом. Проте в середньостроковій перспективі, зважаючи на потребу банків у валютних ресурсах для обслуговування своїх зовнішніх зобов’язань та існуючий розрив між валютними кредитами й депозитами (213,6 млрд грн на 01.01.2010 р., рис. 2), приплив коштів на валютні депозити й надалі заохочуватиметься банками.

 

 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Рис. 2. Депозити і кредити в іноземній валюті українських банків у 2008-2009 рр.

 

3. Погіршення фінансових результатів банківської системи, що зменшило інвестиційну привабливість розвитку банківського бізнесу в Україні для іноземних інвесторів, послабило фінансову незалежність банків та зумовило активне проїдання ними свого капіталу.

У 2009 р., незважаючи на зростання доходів банків на 16 %, збитки становили 3,8 млрд грн (4,4 % від активів і 35,5 % від капіталу) порівняно з прибутками в 7,3 млрд грн у 2008 р., коли рентабельність активів становила 1,0 %, капіталу – 8,5 %. Водночас операційна діяльність більшості банків залишалася прибутковою (показник чистої процентної маржі зріс на 0,9 %, процентний спред практично не змінився).

Такі високі показники процентного доходу певною мірою є штучними, оскільки банки включають у цю категорію нарахований, але не отриманий дохід від проблемних кредитів. Крім того, прибутковість може бути формальною, оскільки девальвація різко збільшила вартість валютних депозитів і кредитів, а отже – витрати за зобов’язаннями для банків виявилися істотно меншими за надходження.

Головними причинами збитковості банківської діяльності стали формування резервів на покриття можливих втрат по активних операціях, продаж проблемних кредитів за вартістю, нижчою за балансову; зниження доходів від основної діяльності через низьку ділову активність в економіці та в умовах зростання витрат по залучених ресурсах. Хоча падіння прибутковості банківської діяльності зумовлено переважно зовнішніми причинами, проте вирішення цієї проблеми неможливе без вдосконалення системи внутрішнього управління в частині вибору ефективних методів «очищення» балансу банку від проблемних кредитів, «розтягування» графіку списання боргів, пошуку найбільш прибуткових напрямів вкладання коштів, збереження довіри вкладників та активізації зусиль щодо залучення додаткових фінансових коштів.

4. Значна зовнішня заборгованість, що посилює залежність банківської системи від валютної політики та стану зовнішніх ринків капіталу.

За даними Держкомстату, загальний зовнішній борг банківської системи за станом на 01.10.2009 р. складав 32 млрд дол. і більш, ніж на 3/4 складався з довгострокових запозичень. Хоча впродовж 2009 р. банки реструктуризували частину боргів, другу частину вони були змушені погашати в повному обсязі через погіршення кредитних рейтингів [3] та політичну нестабільність України. Обслуговування банківських кредитів обійшлося вітчизняному платіжному балансу у відплив 8,2 млрд дол. США, відплив коштів за 9 міс. 2009 р. за борговими цінними паперами склав 3 млрд дол. США. Таким чином, боргові проблеми банківської системи трансформувалися в додаткове навантаження на платіжний баланс та тиск на валютний ринок.

 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Рис. 3. Депозити юридичних осіб і домогосподарств та у розрізі видів валют у 2008-2009 рр.

 

5. Скорочення обсягів кредитування, що позбавляє банківську систему джерел майбутніх доходів, а вітчизняну економіку – фінансових можливостей до розвитку.

У 2009 р. загальний обсяг кредитів зменшився на 1,5 %, кредити нефінансовим і фінансовим організаціям виросли на 4,2 %, а фізичним особам впали на 14,0 % (рис. 3). Відсутність кредитування пояснюється як небажанням банків брати на себе додаткові ризики в умовах великої частки проблемних кредитів, так і неспроможністю підприємств реального сектора позичати під високі проценти.

При цьому, хоча за 2009 р. частка кредитів в загальному обсязі активів зменшилася з 81,4 % до 74,6 %, частка процентних доходів в загальному обсязі доходів банків зросла з 73,3 до 84,7 %. Така ситуація засвідчує, що, в незадовільному обсязі виконуючи свою основну функцію – кредитування економіки – банки перенесли основний тягар втрат від фінансової кризи на позичальників через підвищення вартості обслуговування кредитів.

Варто також відзначити, що збільшення кредитного портфеля банківської системи відбувалося в основному за рахунок нарощування кредитів невеликою кількістю великих системних банків (2 держбанками і банками з іноземним капіталом, переважно, російським), що привело до перерозподілу ринку банківських послуг.

6. Погіршення якості кредитного портфеля банків, що вимагає підтримання значного обсягу резервів.

За офіційними даними НБУ, станом на 01.01.10 р. прострочена заборгованість складала майже 70 млрд грн., збільшившись протягом 2009 р. з 2,2 до 9,3 % кредитного портфеля. За експертними оцінками, обсяг простроченої заборгованості вітчизняної банківської системи досяг 100 млрд грн.[4], а за оцінкою рейтингового агентства Moody's – 20 % загального об'єму кредитів. З цих причин обсяг сформованих резервів під активні операції банків за 2009 р. збільшився в 2,5 рази до 122,4 млрд грн. Відрахування банків до резервів упродовж зазначеного періоду склали 65,4 млрд грн, або 38,2 % усіх витрат.

Таке збільшення резервів стало як інструментом управління ризиками ліквідності банків, так і заходом НБУ в контексті ужорсточення монетарної політики [5]. Хоча утримання великих резервів посилює тиск проблемних кредитів на ліквідність і капітал банків, проте слід враховувати й позитивні наслідки такої ситуації. За поліпшення економічної ситуації, що дозволить НБУ пом'якшити резервні вимоги, банки зможуть істотно зменшити обсяги коштів, що спрямовуються у резерви, та використати накопичені кошти на розширення кредитування реального сектора економіки без залучення додаткових коштів від НБУ.

Тимчасом вагомою загрозою успішній реалізації антикризової політики є відсутність змін в галузевій концентрації корпоративного кредитного портфеля банків. Традиційно зберігається домінуюча частка кредитів, спрямованих на фінансування торгівлі (35 % загального обсягу кредитів) та будівництва (9 %), за цільовим спрямуванням понад 80 % кредитів спрямовуються у поточну діяльність, що засвідчує відсутність позитивних зрушень у кредитній політиці щодо стимулювання модернізації економіки. Спрямування натомість банками надлишку ліквідних коштів на ринок ОВДП [6] загрожує посиленням розриву між рівнем розвитку фінансового і реального секторів економіки та побудовою чергової фінансової піраміди .

Активна протидія НБУ та комерційних банків наведеним загрозам дозволила зберегти відносну стабільність у банківській сфері, ознаками якої стали:

-        підвищення рівня капіталізації;

-        призупинення відпливу коштів з банківських депозитів;

-        збільшення кредитування юридичних осіб;

-        відсутність масових банкрутств та дефолтів вітчизняних банків.

Наведені тенденції надають підстав охарактеризувати стан банківського сектора як стабільно неефективний: незважаючи на збереження відносної стабільності з погляду антикризової стратегії, діяльність банківської системи не мала бажаного результату щодо розширення фінансової підтримки реального сектора економіки (Рис. 4). Така ситуація пов’язана з переважно рестрикційним характером методів банківського антикризового регулювання. Намагання банків вирішити зазначені проблеми шляхом застосування традиційних методів (резервування, підвищення процентних ставок, використання міжбанківських операцій, накопичення високоліквідних активів та капіталу, припинення кредитування) вело до виникнення нових проблем – збільшення частки непрацюючих активів, посилення залежності від рефінансування з боку НБУ та стану міжбанківського ресурсного ринку, заморожування кредитного ринку. За продовження такої політики банків та збереження депресивного стану вітчизняної економіки банківська система продовжить скорочення активів і обсягів кредитування в усіх сегментах кредитного ринку і за всіма категоріями клієнтів. З цих причин актуалізується завдання посилення ефективності функціонування банківської системи за збереження її стабільності.

 
 

 

 

 

 

 

 

 


Рис. 4. Окремі показники банківської діяльності в Україні у 2005-2009 рр.

 

Показники ефективності роботи банківського сектора і темпи його розвитку визначальним чином залежать від швидкості відновлення реального сектора економіки, а фінансові можливості останнього – від банківського кредитування. Це визначає необхідність використання системно-структурного підходу, що передбачає комплексне вирішення взаємопов’язаних проблем фінансового та реального секторів економіки шляхом диференційованого застосування монетарних інструментів.

За цим підходом, по-перше, заходи щодо стабілізації банківської системи мають спрямовуватися на послаблення дії зовнішніх загроз, а саме:

                          на подолання негативних тенденцій в реальному секторі економіки країни, що поліпшить платоспроможність основних клієнтів та партнерів банків і стан фінансового ринку в цілому;

                          на гальмування інфляційних тенденцій та підтримання валютної стабільності;

                          на посилення контролю за фіскальною дисципліною;

                          на розв’язання суперечності між необхідністю підтримання рівня доходів населення як основи розширеного відтворення ресурсної бази банківських установ та потребою у зменшенні соціального навантаження на бюджет і нейтралізації інфляційних факторів з боку попиту;

                          на переорієнтацію грошово-кредитної політики НБУ від підтримання номінальної стабільності до стимулювання економічного зростання на основі модернізації та структурної перебудови економіки ;

                          на створення сприятливого інвестиційного клімату і підвищення рейтингів України.

По-друге, перехід банківської системи до розширеного кредитування економіки можливий лише за подолання низки внутрішніх проблем банківського сектору, що вимагає вирішення таких завдань:

                                                    реформування банківського сектору шляхом ліквідації слабких банків і інтенсифікації процесу консолідації банківського сектору, створення єдиної банківської інфраструктури, удосконалення вимог до універсальних банків, розвитку спеціалізованих кредитних організацій;

                                                    подальшої капіталізації банківської системи на основі вирішення комплексу проблемних питань, а саме:

                       суперечності між необхідністю ужорсточення контролю за виконанням банками вимог щодо нормативу адекватності капіталу [7] та потребою вивільнення ресурсів для розширеного кредитування економіки, що потребує зниження нормативу адекватності;

                       протиріччя між об’єктивною необхідністю входження держави в капітал банків та наслідками процесу одержавлення банків, зокрема зростанням неефективності корпоративного управління банком;

                       різновекторності поточної політики одержавлення та стратегічної потреби завчасного визначення чітких критеріїв моменту “виходу” держави із оздоровлених банків, механізмів їх продажу та використання отриманих коштів на реформування економіки;

                       невідповідності завдання збільшення надходжень до бюджету необхідності запровадження пільгового оподаткування доходів на капітал, інвестований в банківську систему;

                       суперечності між необхідністю зниження доларизації економіки та доцільністю для банків тримати частину капіталу в іноземній валюті, що допоможе протистояти валютним ризикам;

                                                    створення «госпітального банку», що акумулюватиме погані активи банків на основі принципів, запроваджених в країнах Європейського співтовариства щодо протидії банківським кризам. Це потребує розробки методичних засад моделі викупу проблемних активів банку, уточнення критеріїв віднесення активу до категорії проблемного, визначення джерел фінансування викупу проблемних активів банків, забезпечення ефективного управління проблемними активами на основі обов’язкової участі всіх сторін (банки, держави) у розподілі ризиків (збитків), запровадження податкових пільг щодо операцій продажу та обслуговування проблемних активів;

                                                    забезпечення реального функціонування системи фінансових інститутів розвитку (насамперед Державного банку реконструкції і розвитку та інших форм державно-приватного партнерства) для реалізації масштабних інвестиційних та інфраструктурних проектів;

                                                    надання рекомендацій (а в окремих випадках – зобов’язань) комерційним банкам, що використовують різні форми державної підтримки, в пріоритетному порядку спрямовувати кошти на підтримку визначених державою галузей і на кредитування об’єктів малого і середнього бізнесу;

                                                    вдосконалення норм регулювання банківської ліквідності, зокрема зміни порядку розрахунку нормативів ліквідності та поступового підвищення нормативу короткострокової ліквідності (Н6) до 40-50 % із передбаченням перехідного періоду (до 1 року) для виконання банками його мінімальних вимог;

                                                    зміцнення ресурсної бази банків шляхом розвитку механізмів цільового внутрішнього запозичення (облігаційні позики) та надання державної підтримки у формі гарантій, участі в інфраструктурних проектах на принципах державно-приватного партнерства, розвитку довгострокового рефінансування під цінні папери підприємств, що відіграють вагому роль у економічному розвитку, розширення системи бюджетної підтримки і кредитного стимулювання високотехнологічних секторів економіки, що має включати податкові пільги, прямі субсидії на виробництво продукції, субсидування бюджетом фондів заробітної плати; розробка механізмів субсидування процентних ставок за кредитами, що надаються на купівлю товарів вітчизняного виробництва;

                                                    підвищення довіри до банків шляхом реформування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у напрямі передачі Фонду функцій участі у ліквідації та запровадженні тимчасової адміністрації у проблемних банках за недопущення створення системи подвійного нагляду за діючими банками та підвищення розміру зборів з банків;

                                                    вирішення проблем позичальників, в першу чергу, тих, чиї залишки коштів після сплати відсотків менші, ніж прожитковий мінімум.

                                                    перегляд принципів регулювання присутності іноземного капіталу в банках України у напрямі забезпечення спрямування коштів іноземних інвесторів в пріоритетні сфери економіки України у спосіб формування синдикатів для фінансування інфраструктурних проектів та регіональних програм розвитку;

                                                    забезпечення моніторингу змін регуляторних правил, які будуть прийняті Базельським та Європейським комітетами з питань банківського нагляду щодо оцінки ризиків та підвищення вимог до достатності капіталу, оцінка їх відповідності потребам розвитку банківського сектору в Україні та внесення відповідних змін в регуляторні акти НБУ;

                                                    забезпечення самостійності НБУ в розробці монетарних показників, що закладаються в Основних засадах грошово-кредитної політики;

                                                    налагодження консультацій НБУ з комерційними банками на основі колективного моніторингу кон’юнктури міжбанківського ресурсного і валютного ринків та здійснення скоординованих економічних, адміністративних, інформаційних заходів, спрямованих на упередження кризових подій;

                                                    створення єдиної системи кризового менеджменту, яка включатиме макро і мікропруденційний нагляд із посиленням ролі НБУ як основи макропруденційного нагляду, насамперед ужорсточення нагляду за системно важливими кредитно-депозитними установами;

                                                    вдосконалення державного регулювання аудиторської діяльності як незалежної форми контролю в системі управління грошовими потоками та ризиками ліквідності банків в частині підвищення прозорості діяльності аудиторських фірм та розвитку інструментів страхування аудиторських ризиків.

Реалізація заходів щодо стабілізації банківського сектору, зокрема стимулювання до нарощування капіталу і ліквідності, очищення банківських активів від “поганих” кредитів, сприятиме відновленню основних функцій банківських установ та спрямуванню кредитних ресурсів на розвиток економіки.

 

Відділ економічної та соціальної стратегії

(Я. Белінська)



[1]              За даними НБУ.

[2]              Для окремих банків збільшення капіталу було однією з умов пролонгації кредитів, отриманих від НБУ, а також необхідністю для виконання нормативу адекватності регулятивного капіталу. НБУ активно підтримував процеси рекапіталізації, збільшивши максимально допустиму питому вагу субординованого боргу в регулятивному капіталі, що дозволило провести докапіталізацію «дочок» іноземних банків.

[3]              У 2009 р. рейтинговими агенціями були знижені до рівня «негативний» кредитні рейтинги 20 вітчизняних банківських установ і їх боргових інструментів.

[4]              Значна частина проблемного кредитного портфеля була реструктуризована банками раніше (у останньому кварталі 2008 р. – І півр. 2009 р.) на термін від 6 місяців до 1 року, у зв'язку з чим обсяги потенційних неповернень на балансах банківських установ дійсно може значно перевищувати обсяг заборгованості, що відображається банками як прострочена.

[5]              НБУ посилив вимоги до формування банками обов’язкових резервів, зокрема запровадив вимогу щодо зберігання частини обов’язкових резервів на окремому рахунку в НБУ, на залишки коштів яких нараховується плата в розмірі 30 % від облікової ставки.

[6]              За збільшення рівня дохідності за державними цінними паперами до 28-30% за рік портфель цінних паперів банків збільшився до  4% чистих активів.

[7]              На думку західних експертів, в Україні, де 95 % ринку фінансових послуг контролюється банками, норматив адекватності капіталу навіть у 10% є недостатнім та потребує підвищення.