ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ПОЗИЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Анотація

 

У записці висвітлено ключові позиції та підходи з боку політичних партій та виборчих блоків на шляхи формування та методи реалізації в Україні етно- та мовної політики, пропозиції з питань сприяння загальнонаціональній єдності. Відповідний аналіз було здійснено на підставі програмних засад політичних сил, законодавчих ініціатив, використання відповідної проблематики у публічній діяльності та політичній риториці представників партій та блоків.

 

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ПОЗИЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

 

Питання державної мовної політики, міжетнічних взаємин, політичної нації, загальнонаціональної консолідації, як правило, не належать до кола проблем, що найбільше непокоять українських громадян. Перші місця в рейтингу життєвих негараздів, які викликають стурбованість, зазвичай відведено економічним та соціальним питанням. Наприклад, за результатами дослідження Всеукраїнської соціологічної служби, 64,2 % опитаних назвали найбільшою проблемою для себе зростання цін, 52,4 % респондентів стурбовані низьким рівнем зарплат і пенсій, 42,6 % – зростанням безробіття. Крім того, 29,5 % опитаних занепокоєні політичною нестабільністю, 23,4 % – низьким рівнем комунальних послуг, 21,6 % – зростанням злочинності, 17,6 % – затримкою з виплатами зарплат і пенсій, 16,5 % – житловою проблемою. Екологічна ситуація тривожить 14,8 % опитаних, криза моралі та культури – 18,2 %, медичне обслуговування – 39,4 %, корупція – 28,1 %, відносини з Росією – 19,8 %, вступ України до ЄС і НАТО – 5,8 %[1].

Разом з тим, як свідчить досвід виборчих кампаній, питання формування та реалізації етнополітики в Україні, проблеми мовної політики, створення політичної ідентичності традиційно ставали предметом уваги політичних сил. Партії та виборчі блоки у цей час зосереджували увагу переважно на питаннях мовної політики, насамперед це стосувалося пропозицій щодо перегляду статусу російської мови, надання їй статусу державної або офіційної. Політичні сили експлуатували цю проблематику й під час виборчої кампанії 2002 року, 2004 року, не стали виключенням і вибори 2006 та 2007 років.

Водночас теми мовної політики, подальшої динаміки процесів у соціокультурній сфері є актуальними з огляду на складові суспільного розвитку, які вони характеризують, визначають та спрямовують, адже „процес конструювання політичної ідентичності нерозривно пов'язаний з процесом конструювання соціальної реальності як такої”[2]. Простежується однозначний вплив соціокультурних процесів, на інформаційну, суспільно-політичну та економічну сфери суспільства, адже „ми живемо у суспільстві, яке все більше формується інформацією і визначається культурними вимірами, у ньому відмінності в культурах і визначення самих культур стають критичними соціальними й політичними питаннями, що впливають на економічну і соціальну політику”[3].

Національну ідентичність в її соціокультурних складових формують мовно-культурна, регіональна, етнічна, державно-політична та геополітична сфери. Отже, сьогодні українські громадяни віддають перевагу неоднаковим геополітичним спрямуванням, по-різному бачать майбутній розвиток країни та розуміють її минуле; ці настрої та визначення є ключовими складовими вимірами національної ідентичності, її неодмінними характеристиками. У громадській думці фіксуються відмінні погляди громадян України на подальший розвиток країни, соціокультурні зміни, наявність обопільних регіональних стереотипів і міфів. Це може свідчити про кризові суспільні явища у формуванні загальноукраїнської ідентичності, повільність процесів у досягненні суспільного компромісу стосовно трактування минулого та формування майбутнього. Такий суспільний поділ відбувається з огляду на регіональні та вікові відмінності.

Існує низка проблем, що історично супроводжують процес формування загальноукраїнської національної ідентичності. Особливо регіональний розподіл прослідковується у визначенні та ставленні до питань, які мають для суспільства традиційно конфронтаційний потенціал (мовна політика, НАТО, оцінка історичних подій, взаємини з ЄС та зближення з РФ). Гострота подібних питань для російськомовної групи населення України (передусім на Сході й Півдні) традиційно посилюється у період виборів, головним чином, політиками, „які використовують, наприклад, „мовне питання” у власних цілях. Водночас зростанню напруженості під час парламентських виборів 2006 року посприяли й дії влади, які були розцінені переважною частиною населення відповідних регіонів як „націоналістичні” й такі, що загрожують позиціям російської мови, та російськомовних”[4].

Втім дані соціологічних досліджень засвідчують, що понад 90 % респондентів (окрім АР Крим) сприймають Україну як свою Батьківщину; 99,5 % бачать майбутнє свого регіону у складі України; 65,5 % переконані, що відмінності між українськими регіонами не призведуть до розпаду країни; 61,9 % не погодилися із тезою про те, що західні та східні українці можуть вважатися двома різними народами (беззастережно підтримали цю думку лише 6,4 % опитаних[5]. Більшість українців підтримують територіальну цілісність України і негативно ставляться до сепаратизму[6]. Так, 88,2 % опитаних висловлюються проти виходу їх області зі складу України і утворення власної держави, 85 % виступають проти того, аби їхня область вийшла зі складу України і приєдналася до іншої країни. 65,5 % опитаних вважають, що протиріччя і диспропорції розвитку Західної і Східної України не можуть призвести до розколу країни. Протилежну думку мають 18,7 % (Південь України – 26,1 %).

Так само й більшість громадян підтримала б проголошення незалежності України, якби референдум відбувався сьогодні: 52,2 % проголосували б „за”, не підтримали – 25,1 %, не брали б участі у референдумі 9,1 %, не відповіли на питання 13,5 %. З усіх респондентів 62,8 % висловили свою готовність захищати країну у разі війни, причому з незначними відхиленнями у відсоткових показниках залежно від регіону: Західна Україна – 64,8 %, Центральна – 64,1 %, Південна – 57,9 %, Східна – 62,8 % (соціологічне опитування центру О. Разумкова, липень 2009 року).

Результати Омнібусного дослідження Інституту соціології НАН 2009 року вказують на пріоритетність особистісного політичного самовизначення українців як громадян України. Так, перш за все вважають себе громадянами України 48,9 % опитаних, мешканцями села чи міста – 27,4 %, мешканцями регіону – 8,9 %, громадянами колишнього Радянського Союзу – 8,3 %. За результатами інших досліджень у цілому менше 5 % громадян України занепокоєні проблемою можливого розколу країни на Захід і Схід[7].

Водночас амбівалентність є однією з ознак сьогоднішнього українського суспільства. Соціальним верствам властива приналежність до різних соціально-культурних традицій, а в установках побутують взаємовиключні речі, наприклад, вітання державного патерналізму та прагнення до ринкової економіки. Така амбівалентність є своєрідною захисною реакцією на тривалі соціальні та політичні зміни, проте „сприяє суспільній стагнації, створює ілюзію якогось суспільного компромісу, якогось „третього шляху”, що насправді не веде нікуди, крім, звісно, „третього світу”, адже „амбівалентна свідомість як нетривка рівновага двох протилежних культур не може довго зберігатися без руйнівних соціальних і психологічних наслідків для особистості і суспільства”[8].

Звертають увагу парадокси сприйняття традицій, що існують у суспільстві та мають нові види, а також рівні їхнього дотримання. Під культурною традицією можна розуміти дієве відчуття спільної належності до минулого та майбутнього: це спільна колективна пам’ять, спосіб мислення та світосприйняття, бажання особистостей разом творити свою культуру. Значна частина українців продовжує наслідувати традиції та норми, успадковані з радянських часів. Так, інколи до цього вдаються 33 % опитаних, часто – 24,8 %, завжди – 8,3 %, ніколи – 17,7 %, не визначилися з відповіддю 16,2 % респондентів. Число тих, хто сьогодні завжди у повсякденному житті дотримується радянських норм і традиції, дещо перевищує кількість тих, хто у повсякденному житті дотримується традицій і норм, що заново сформовані за часів незалежності, – таких 5,9 %. Інколи дотримуються зазначених норм 33,4 % опитаних, часто – 20,9 %, ніколи – 14 %, не визначилося з відповіддю 25 % респондентів.

Сьогодні, як свідчать дані соціологічних досліджень, в українському суспільстві також панують неоднозначні, більшою мірою негативні складові того, що здатне об’єднати, консолідувати суспільство. Насамперед це песимістичні оцінки майбутнього та невдоволення владою, переживання кризового стану політичної системи. Така невдоволеність політичним блоком, а не мовно-культурні особливості, є пріоритетом щодо суспільного об'єднання – 40 %, відчуття втрати нормального життя – 32,3 %. Втім об'єднавчими називаються й історичні, соціокультурні чинники та характеристики ідентичності. Зокрема, спільну історію трактують як об'єднавчий чинник 20,6 % респондентів, мову спілкування – 14,7 %, національну належність – 11,6 %, патріотичні почуття – 8,7 %, національну ідею побудови Української держави – 6,9 %[9].

Окрім цього, можна спостерігати також помітні регіональні розходження у сприйнятті та трактуванні історичного минулого, яке може бути пов'язано із наслідуванням у суспільстві тих чи інших традицій, а також з регіональними та віковими особливостями. Наприклад, згідно з результатами всеукраїнського опитування кожен десятий громадянин України (9,9 %) вважає 7 листопада найбільшим святом, а понад чверть опитаних (27 %) таким самим святом, як нинішні офіційні свята. Для половини населення України (51 %) цей день є звичайним днем, а 7,4 % респондентів сприймають його як день пам’яті жертв комуністичних репресій. Решта опитаних не визначилися з відповіддю[10].

Ставлення до цього дня обумовлено віком респондентів та регіональною специфікою. Так, представники старшої вікової групи сприймають 7 листопада як свято. Серед опитаних віком 60 років і старше 20,7 % вважають цей день найбільшим святом, а 28,8 % – звичайним днем. Водночас переважна більшість респондентів віком 18‑29 років (71 %) вважають, що 7 листопада – звичайний день, і лише 2 % сприймають його як найбільше свято, а 13,6 % – як і нинішні офіційні свята. Найбільшим святом його називають 18,9 % жителів Південної та 14,2 % жителів Східної України, 6,8 % жителів Центральної та 0,5 % жителів Західної України. Як звичайний день 7 листопада сприймають 60,9 % респондентів на Заході, 52,3 % – у Центрі, 48,6 % – на Сході та 40,7 % опитаних у Південному регіоні. У Західному регіоні значно частіше, ніж на решті території України, сприймають 7 листопада як день пам’яті жертв комуністичних репресій (18 %). На Сході цей показник складає 6,2 %, у Центрі – 5,2 %, а на Півдні – 1,3 %[11].

Мовна, етнополітична та „регіональна” тематика, тема ідентичності використовувалися політичними силами як один із засобів інформаційного та сенсового навантаження виборчих кампаній. З політичного-партійного боку використання відповідних тем – не тільки відповідь на реальні потреби суспільства, але один із засобів „мобілізації електорату”, що реалізується через формування образу „свій-чужий”, що додає політичним силам електоральні симпатії. Тоді стереотипізація соціокультурних уявлень про позиціонування „біло-блакитних” чи „помаранчевих”, „сердечних” щодо мови, культури, етнополітики із суспільної думки переміщується у політичне поле та закріплює  протистояння в самому суспільстві. Тоді конкуренція між політичними силами починає трактуватися як протиборство між регіонами країни, соціальними групами.

Потреба у реалізації сценаріїв „свій-чужий” стосовно мовної політики, етнополітики, пошуків ідентичності пояснюється нинішніми регіональними відмінностями в етнолінгвістичних характеристиках, сприйнятті та трактуванні історичних подій минулого з боку громадян, у спільному баченні майбутнього країни, у консолідованому ставленні в регіональному аспекті до перспектив європейської та євроатлантичної інтеграції.

Водночас тема етнополітики здебільшого перебувала поза увагою політичних сил не тільки в період виборчих перегонів, скільки й в період урядової чи парламентської діяльності. Одним із прикладів, який засвідчує відповідну тезу, є фактична беззмінність Закону України „Про національні меншини в Україні”, який було свого часу ухвалено у 1992 р., ще до прийняття Основного Закону України у 2006 році. Також не ухвалено й Концепції Державної етонполітики України, залишається ветованим Закон України „Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”, що ускладнює протягом багатьох років процес забезпечення повноцінної державної політики стосовно інтеграції раніш депортованих народів в українське суспільство.

Різноманітні законопроекти в мовній сфері зазвичай стосуються питань підвищення статусу та ролі російської мови у суспільстві, а політика „відсутності мовної політики”[12] в умовах України, де позиції своєї мови і культури ослаблені внаслідок тривалого періоду дискримінації, означає фактичну підтримку домінантного становища російської мови. Наприклад, законопроект, поданий депутатом VI скликання Л. І. Грачем за № 1015-1 від 29 листопада 2007 року. З іншого боку, прикладом можуть бути, законопроекти П. М. Мовчана № 3220 від 25 вересня 2008 р., проект Закону України „Про Концепцію державної мовної політики України”, за висновками Головного управління Верховної Ради мають переважно декларативно-публіцистичний за формою викладу матеріалу та вживання термінології, яка у нормативно-правових документах не використовується.

Сьогодні на розгляді у комітетах ВР України перебуває чимало законопроектів, частина з яких не отримала схвалення Головного науково‑експертного управління ВР України та які мають бути направлені на доопрацювання або відхилені. Те саме стосується низки законопроектів з етнополітичної проблематики, що так само знаходяться в комітетах ВР.

Погляд на мовну політику: позиції сторін

Серед пропозицій політичних партій стосовно бачення розвитку мовної політики можна виділити такі три:

           збереження та розвиток української мови як державної, повне відсторонення від розв'язання питань в мовній сфері стосовно функціонування російської мови;

           надання більшого державного статусу російській мові та сприяння зростанню її значення в суспільстві або просто – збільшення державного статусу та значення російської мови );

           прагнення узгодити функціонування української мови як державної із забезпеченням поширення російської мови (мов національних меншин). Варто зазначити, що при цьому, як правило, мови національних меншин, корінних народів фігурують в описі потреби розширення прав саме російської мови, а пошук мовних компромісів має переважним чином описовий характер без пропозицій можливих механізмів для пошуку мовного балансу.

Сьогодні більшість кандидатів у своїх виборчих програмах прагнуть застосовувати компромісний або надто загальний виклад пропозицій стосовно мовної політики та її подальшого розвитку, формування та імплементації, уникаючи висловлення чітких позицій та опису механізмів здійснення такої політики. Ці питання, як правило, намагаються оминати з огляду на електоральну складність, регіональні особливості та непросту мовну ситуацію в країні. Наприклад, згідно з дослідженням 2007 року у сім'ях із Західної України (сім областей) тільки українською розмовляють 80,8 % громадян (а в цілому українською – 88,5 %), у Центральній Україні та на Північному Сході – 36,0 % (у цілому – 50,9 %), на Південному Сході (шість областей, без Донбасу і Криму) – відповідно 5,3 % та 12,6 %, а на Донбасі та в Криму – 1,1 % та 3,2 %. І навпаки, на Донбасі та в Криму в сім'ях тільки російською розмовляють 70,2 % громадян (у цілому російською – 87,4 %), на Південному Сході – 35,7 % та 58,8 % відповідно, а в Центрі та на Північному Сході – 9,5 % і 22,0 %, у Західній Україні – 1,7 % та 3,1 %[13].

 

Питання „декомунізації історії” як складова європеїзації країни

Соціокультурна проблематика сьогодні перебуває в площині політичного та суспільного дискурсу. Контроверсійні, комплексні та різні теми історичної пам'яті, національних героїв, культурного розвитку було покладено в основу багатьох дискусій політиків. Значною мірою це можна розцінювати як своєрідний маркер для оцінки розуміння з боку політичних сил не стільки минулого, скільки нинішніх соціальних та культурних процесів. Адже історичні події та символи відіграють важливу роль у політично-партійній, почасти ідеологічній, ідентифікації політичної сили, сприяють на символічному рівні ідеологічному самовизначенню та згуртуванню навколо себе тих чи інших прибічників та однодумців. І все ж, сьогодні для України зазначені теми є дискусійними та спричинюють розкол у суспільстві. Тому під час виборчих перегонів політики, як правило, намагаються уникати висловлення чітких поглядів на українську історію. Адже основні теми кампанії (наприклад, протидія кризі, інфекції) мають універсальний характер.

Проте дискусії про пам'ять народу, трактування нещодавніх історичних подій не є чимось винятковим для України протягом останніх років. Раціоналізація наслідків комуністичного минулого актуалізувалася в Європі після промови латвійського діяча Сандри Калніете 2004 року: „Обидва тоталітарні режими, нацистський і комуністичний, – заявила вона, – були однаково злочинні”[14]. Наступного, 2005 року, на який припадало відзначення шістдесятої річниці перемоги над фашизмом, дискусія була продовжена, і вона висвітила розбіжності у ставленні у Східній і Західній Європі до власного недавнього минулого, „бо для декого з нових членів ЄС „Ялта” була аж ніяк не символом перемоги союзників над нацистами, а символом поділу Європи, який на чотири десятиліття віддав півконтиненту на поталу репресіям”. У липні 2009 р. Комітет Парламентської асамблеї ОБСЄ з демократії ухвалив резолюцію „Возз’єднання розділеної Європи”, яка прирівнює сталінізм до нацизму і закликає до міжнародного засудження тоталітарних режимів. У документі від Росії як учасника ОБСЄ вимагають відмовитися від демонстрацій на славу радянського минулого і позбавитися від структур, які „прикрашають історію”. Автори резолюції зазначають, що у XX ст. європейські країни постраждали від двох потужних тоталітарних режимів, які несли з собою геноцид і злочини проти людства – нацистського та сталінського. У свою чергу, політичне керівництво РФ оцінило документ як „новий політичний демарш проти Росії”, назвало його „образливим антиросійським випадом” і „насильством над історією”[15].

З огляду на міжнародний (європейський) контекст питання в Україні, по суті, триває почасти контроверсійний процес декомунізації пам’яті, пов’язаний з процесами демократизації та європеїзації. Через це питання трактування минулих подій, відновлення історичної пам'яті не належить до суто наукових та „кабінетних” розмов про їх належність до міжнародних, насамперед україно-російських, відносин, але стосуються комплексних процесів колективної соціальної ідентифікації.

Варто зазначити, що суспільні розходження у соціокультурній сфері актуалізуються з огляду на політичну кон’юнктуру. У меморіальному та символічному просторі в Україні триває протистояння оцінок та „війна пам’ятників”. Попри заклики до консолідації та єдності політичні сили активно експлуатують у своїй політичній діяльності, електоральній риториці наявні протиріччя, що існують у мовно-культурній та геополітичній сферах, тим самим посилюючи тенденції деконсолідації суспільства, соціальним популізмом продовжують відтворювати та консервувати амбівалентність суспільства, продукувати стереотипи про регіони-донори і регіони‑споживачі, міфи про „дві України”.

Відділ соціокультурних та етнонаціональних досліджень

(Ю. Тищенко)



[1]           [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.soc.com.ua [Всеукраїнська соціологічна служба]. Опитування проводилося в усіх областях України, Автономній Республіці Крим та місті Києві з 23 жовтня до 1 листопада 2009 року. Всього в опитуванні взяли участь 2477 респондентів. Статистична похибка – не більше 2 %.

[2]           Laclau E. and Mouffe Ch. Hegemony and Socіalіst Strategy: Towards a Radіcal Democratіc Polіtіcs. London: Verso, 1985.

[3]           А. Мелуччі, цитується за Миненков Г. Я. Политика идентичности: взгляд современной социальной теории [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.belіntellectuals.eu/medіa/lіbrary.

[4]           Шаповаленко М. Регіональні розбіжності у процесі демократизації українського суспільства (тенденції та ризики) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kennan.kіev.ua/kkp/content/conf06/papers/Shapovalenko.html.

[5]           Соціологічне дослідження Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова Ідентичність громадян України: стан і зміни. – 2007. – травень-червень.

[6]           Там само.

[7]           [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.4post.com.ua/gromada/141383.html. Наведено дані Інституту ім. Горшеніна; всеукраїнське соціологічне дослідження на тему: Україна. Повноліття з 10 до 18 серпня 2009 року. Всього, згідно з всеукраїнською вибіркою, з урахуванням основних соціально-демографічних характеристик населення України, було опитано 2000 респондентів у 160 населених пунктах України, які репрезентують доросле населення України віком від 18 років. Квотами у вибірці були: вік, стать, освіта і тип населеного пункту, в якому проживає респондент. Похибка репрезентативності дослідження не перевищує ± 2,2 %.

[8]           Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення / М. Рябчик. – К. : Критика, 2000.

[9]           Омнібусне дослідження „Громадська думка в Україні” було проведене Інститутом соціології НАН України у травні 2009 р. Вибірка дослідження становить 1800 осіб і репрезентує доросле (від 18 років) населення України за основними соціально–демографічними показниками. Похибка вибірки складає 2,3 %.

[10]         [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.uceps.org.ua/ukr/poll.php?poll_іd=505. Дослідження проведене соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова з 19 до 26 жовтня 2009 року. Було опитано 2010 респондентів віком від 18 років у всіх областях України, Києві та АР Крим за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками. Вибірка опитування будувалася як стратифікована, багатоступенева, випадкова із квотним відбором респондентів на останньому етапі. Опитування здійснювалося у 129 населених пунктах (з них 75 міських та 54 сільських поселень). Теоретична похибка вибірки (без урахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3 % з імовірністю 0,95. Дослідження здійснене за підтримки Міжнародного фонду „Відродження”.

[11]              [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uceps.org/ukr/news.php?news_іd=320.

[12]              Масенко Л. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір / Масенко Л. – К., 2004. – С. 121.

[13]         Див. Вишняк О. Мовна ситуація та статус мов в Україні: динаміка, проблеми, перспективи. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : forumn.kіev.ua/2008-03-70/70-10.htm.

[14]         Журженко Т. Геополітика пам'яті [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://www.eurozіne.com/artіcles/2009-06-29-zhurzhenko-uk.html.

[15]         МИД России попросил за СССР// Депутатам Думы рекомендовано просветить ОБСЕ по вопросам сталинизма и нацизма, Газета Коммерсантъ № 127 (4182) от 16.07.2009, http://www.kommersant.ru/doc.aspx?DocsID=1204425