ТРАНСФОРМАЦІЯ ВОЄННИХ ЗАГРОЗ Й ОСНОВ

ОБОРОННОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Анотація

 

У записці розглядаються геополітичні зміни та нові воєнні загрози глобального рівня й їх проекція на європейський простір.

Аналізуються засади оборонної політики, закріплені в основних стратегічних документах країн, та їх практична реалізація.

Обґрунтовуються можливі напрями оборонної політики України.

 

ТРАНСФОРМАЦІЯ ВОЄННИХ ЗАГРОЗ Й ОСНОВ

ОБОРОННОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

 

Геополітичні реалії сучасності свідчать, що процес формування нової моделі світового устрою ще не закінчився і продовжує розвиватися з високим ступенем непередбачуваності. Завершення епохи однополярного світу і вихід на міжнародну арену нових глобальних гравців (світових центрів сили), загострення конкуренції серед них за сфери впливу, подальше поглиблення розриву між бідними і багатими країнами, протиріччя між країнами з різними цивілізаційними світоглядами, загострення проблем обмеженості світових ресурсів, революційний технологічний прорив провідних країн, нарощування їх воєнно-економічних потужностей, сучасні війни – все це доводить, що збройна боротьба не втратила ролі інструменту зовнішньої політики. Поява нових воєнних викликів і загроз вимагає від держав пошуку адекватних рішень у забезпеченні оборонної політики.

За останнє десятиріччя провідні країни світу переглянули основи своєї оборонної політики і прийняли оновлені стратегічні документи: США – Стратегію національної безпеки (2002 р.), Національну стратегію оборони та Національну воєнну стратегію (2004 р.), Чотирирічний огляд оборонної політики (2010 р.); Франція – Білу книгу (2008 р.) як „глобальну оновлену стратегію оборони та безпеки”; Російська Федерація (РФ) – Концепцію національної безпеки (2000 р.), Концепцію зовнішньої політики (2008 р.), Стратегію національної безпеки до 2020 року (2009 р.) та Воєнну доктрину (2010 р.); КНР – Білу книгу (2007 р.). Розпочато розроблення нової Національної стратегії безпеки Великобританії. Масштабність процесу оновлення безпекових стратегій торкнулася і НАТО в цілому, і невеликих країн-нових членів альянсу, і кандидатів до колективної системи безпеки.

Україна має базові документи, які закріпляють засади воєнного будівництва держави, – Стратегія національної безпеки (2007 р.), Воєнна доктрина (2004), Стратегічний оборонний бюлетень (2004 р.)[1], Закони України: „Про основи національної безпеки України”, „Про оборону України”, „Про Збройні сили України” та інші профільні закони.

Глобальний рівень трансформації безпекового простору

Західними і національними експертами розглядаються два основні виміри спектру воєнних загроз: воєнно-політичний – пов’язаний зі змінами в геополітичній розстановці сил; суто військовий („технологічний”) – пов’язаний зі зміною характеру воєнних конфліктів в умовах сучасності. При цьому аналізуються два рівні – глобальний і регіональний.

Воєнно-політичний вимір показує, що потенціал конфліктності у світі не знижується. На його зростання впливають етнічні, релігійні, соціальні, цивілізаційні та ідеологічні чинники. Певними викликами стають і глобальні проблеми людства, такі, як боротьба за ресурси, кліматичні зміни, активізація міграційних процесів тощо.

Особливу роль у зростанні небезпеки у світі відіграє поширення тероризму на транснаціональний рівень. Сучасні концепції національної безпеки[2] визначають тероризм як загальну загрозу – „глобальний тероризм”, оскільки він може вразити навіть наймогутнішу країну з будь-якої частини земного шару. Радикальні терористичні угруповання мають підтримку зовні й досить часто від кримінальних конгломератів, які займаються наркоторгівлею, контрабандою зброї, торгівлею людьми тощо (у деяких латиноамериканських країнах терористів фінансують організації наркоторгівців). Додатковим дестабілізуючим чинником у цьому контексті стала лібералізація умов торгівлі зброєю та корупція в цій сфері, що сприяє розширенню можливостей закупівлі будь-яких зразків озброєнь і військової техніки (ОВТ) на законних підставах та призводить до неконтрольованого розповсюдження зброї[3].

Відповіддю на нові виклики і загрози для країн світу стає зміцнення власного сектору безпеки, членство в системі колективної безпеки, тісна міжнародна співпраця. При цьому держава, визначаючи свою оборонну політику і приймаючи рішення про членство в системі колективної безпеки, має враховувати ряд суперечливих чинників. „З одного боку, самостійна підготовка до воєнних конфліктів економічно обтяжлива, а участь у тому чи іншому блоці дає можливість підвищити власну безпеку і знизити тягар військової складової бюджету. З іншого – участь у воєнному союзі збільшує ймовірність втягнення країни у міжцивілізаційний конфлікт і потребує від неї готовності до участі в тих війнах, які буде вести обраний блок. Вимоги щодо відповідної готовності окремих країн до війни визначатиме керівництво обраної системи колективної безпеки з меншим урахуванням їх економічних можливостей”[4]. Тобто певною мірою втрачається самостійність у питаннях забезпечення обороноздатності.

Рівень відносин країни з системою колективної безпеки є ключовим питанням при формуванні засад її оборонної політики, а стратегічні документи, що його визначають, за демократичними нормами мають базуватися на політичному консенсусі не тільки головних політичних партій, але й суб’єктів громадянського суспільства[5].

Аналіз другого виміру – військового – показує, що широкомасштабне використання інноваційних технологій стало основою створення якісно нового покоління засобів збройної боротьби, зміни форм та способів ведення військових операцій. Виклики для воєнної безпеки країн визначаються відповідністю національних збройних сил особливостям сучасних воєнних конфліктів, серед яких[6]:

            зростання ролі стратегічного неядерного стримування і дистанційних бойових дій;

            скорочення часових параметрів підготовки та проведення операцій;

            розширення простору і масштабів збройної боротьби – ведення об’ємних бойових дій (на землі, морі, у повітрі та космосі) з одночасним ураженням військових і невійськових об’єктів;

            різноманітність характеру військових дій за межами національних територій (миротворчі та антитерористичні операції, підтримка опозиційних сил, боротьба з піратами, захист маршрутів постачання енергоносіїв тощо);

            зростання ролі та значущості інформаційної складової протиборства з перспективою переростання її в самостійний вимір (інформаційні війни[7]); перехід від суто вертикальних до глобальних мережевих автоматизованих систем управління військами й озброєнням (мережоцентричні війни);

            новий рівень технічного оснащення військ – озброєння на основі „штучного інтелекту”, нанотехнологій, нових фізичних принципів, а також роботизовані комплекси.

Забезпечення відповідних військових спроможностей втілюється через включення в засади оборонного будівництва наступних напрямів:

        розвиток стратегічних сил неядерного стримування на базі високоточної зброї та систем космічної розвідки;

        розвиток сил спеціальних операцій, які спроможні вести психологічні, антитерористичні, протидиверсійні, пошуково-рятувальні та інші операції (на думку аналітиків[8], це „третя сила” після ядерних і звичайних сил, що здатна не тільки впливати на хід збройної боротьби, але й визначати її результат); застосування таких сил до початку воєнного конфлікту розглядається як можливий засіб запобігання переростання кризової ситуації у війну;

        розвиток інтегрованої, міжвидової автоматизованої розвідувально-інформаційної системи на базі найсучасніших технічних засобів розвідки, збирання, опрацювання та доведення інформації.

Крім того, обов’язковою вимогою для національних ЗС стає спроможність взаємодіяти з силами оборони інших країн, особливо за умови участі в системах колективної безпеки або активної взаємодії з такими системами.

Регіональний вимір безпеки на європейському просторі

У воєнно-політичному вимірі загальний стан європейської безпеки визначається відносинами в трикутнику ЄС – США – Росія і впливом такої міжнародної інституції, як НАТО. У цьому форматі існуючі міжнародні інституції ОБСЄ й ООН поступово втрачають свій вплив. Для об’єднаної Європи хоч формально й існують власні збройні формування, які можуть бути задіяні в критичних ситуаціях, однак поки що „це більше намагання, викладені на папері”[9]. Організація договору колективної безпеки (ОДКБ) є більшою мірою формальною міжнародною інституцією і не сприймається європейською спільнотою як інструмент загальноєвропейської безпеки. Тому для ЄС поки що єдиним інструментом забезпечення воєнної безпеки залишається НАТО.

Відносини ж в означеному трикутнику напружені, а перспектива їх розвитку невизначена. Ані проголошені новою адміністрацією США „революційні зміни” у зовнішній політиці (які стосуються в основному прагнення досягти домовленості з Росією щодо ядерного роззброєння), ані Лісабонський договір ЄС, ані ініціативи російського президента щодо нової архітектури системи європейської безпеки, на думку експертів, не надали визначеності у відносинах ЄС–США–Росія[10].

Трансформація стратегії НАТО

У прийнятій в 1999 р. Стратегічній концепції НАТО головним викликом воєнній безпеці вважалася „нестабільність по периметру кордонів альянсу та можливість виникнення регіональних криз на периферії євроатлантичної зони відповідальності”. У зв’язку з цим концепція передбачала операції поза межами зони відповідальності – „місії поза статтею V”. Цей підхід надав альянсу можливість вести війну проти Сербії за Косово.

Крім того, Стратегічна концепція 1999 р. закріпляла курс на розширення північноатлантичного альянсу.

Нові військові завдання відповідно до „місії поза статтею V” вимагали нових військових спроможностей: більшої гнучкості, підвищеної можливості нарощувати сили, здатності до ефективної взаємодії багатонаціональних сил. Це обумовило створення менших, але високо мобільних і технічно оснащених, високоспеціалізованих підрозділів, здатних до розгортання за кордоном і негайної взаємодії (концепція об’єднаних оперативних формувань).

Подальший розвиток євроатлантичного союзу визначатиме нова Стратегічна концепція (яку планують представити наприкінці 2010 р.). В її основу покладено консолідацію Європи, продовження розширення НАТО, закріплення воєнної присутності альянсу в Центральноазійському регіоні (новий пріоритет – боротьба з тероризмом в Афганістані), гнучку політику по відношенню до Росії, а також нове визначення стратегічного безпекового оточення НАТО, яке має увібрати не тільки „традиційні” питання боротьби з тероризмом і нерозповсюдження зброї масового ураження, але й питання кібернетичної та енергетичної безпеки, боротьби з піратством та протидії змінам клімату.

Відповіддю на нові виклики сучасності НАТО вважає спільні дії з боку всіх союзників і застосування „широкого підходу”, який передбачає можливість залучення до стабілізаційних зусиль альянсу третіх країн і міжнародних організацій, включаючи ООН та ЄС; гармонійне поєднання військових та невійськових механізмів забезпечення безпеки і стабільності. Головним інструментом реалізації нової концепції блоку стає „стратегія непрямих дій”, яка включає комплексні дії – політико-дипломатичні, військові, економічні, ідеологічні, інформаційно-психологічні, спрямовані на стабілізацію ситуації, у тому чи іншому регіоні. Реалізація такої стратегії здійснюється через технологію управління кризами, складовою яких є проведення операцій в „умовах відсутності війни”.

Російський чинник європейської безпеки

Концепція національної безпеки Росії 2000 р. головними загрозами у воєнній сфері визначала, передусім, розширення НАТО на схід, можливу появу іноземних військових баз і значної військової присутності у безпосередній близькості від російських кордонів, розповсюдження зброї масового ураження і засобів її доставки, послаблення інтеграційних процесів у СНД, раптове виникнення та ескалацію конфліктів поблизу державних кордонів РФ та зовнішніх кордонів країн СНД.

За цією Концепцією армія повинна „використовувати всі сили і засоби.., включаючи ядерну зброю, у випадку необхідності відбити збройну агресію, якщо всі інші заходи виходу з кризисного стану були вичерпані, або були неефективними”. Ядерна зброя і сьогодні розглядається Росією як єдиний надійний засіб стримування НАТО від застосування проти неї сили, що знайшло своє відображення в усіх прийнятих останнім часом документах.

Нова Концепція зовнішньої політики Росії стала знаковою подією. Держава оголосила своїм пріоритетом „формування нового світоустрою”, в якому вона має стати „одним із центрів впливу”, а потепління стосунків зі США і посилення співпраці з ключовими країнами-членами ЄС Росія намагається використати як шанс для створення нових механізмів європейської безпеки. Свідченням тому є згадана вище ініціатива стосовно нового Договору про європейську безпеку, проект якого оприлюднений в листопаді 2009 року.

Цей документ визначає, що країни, які підпишуть його, „зобов'язуються не завдавати шкоди одна одній”. Росія вважає за важливе закріпити в міжнародному праві принцип „неподільності безпеки”. Суто з юридичної точки зору йдеться про зобов'язання, згідно з яким жодна держава або міжнародна організація не можуть зміцнювати свою безпеку за рахунок безпеки інших країн й організацій. Учасники договору, що входять до будь-якого військового союзу, повинні домагатися того, щоб цей „союз не становив загрози партнерам за угодою”. Крім того, „учасник договору має право розглядати збройний напад на іншого учасника як збройний напад на нього самого і може надавати необхідну допомогу, зокрема й військову”. Договір не має географічних обмежень, тому до його підписання запрошуються „всі держави євроатлантичного і євразійського простору від Ванкуверу до Владивостока”, а також міжнародні організації, наприклад: НАТО, ЄС, ОБСЄ та СНД.

Проект такого Договору можна вважати відповіддю Росії на розширення НАТО. Але, незважаючи на зовнішню привабливість цієї ініціативи, вона має досить невизначені перспективи, оскільки проекту Договору притаманні внутрішні протиріччя. Залишається відкритим питання, як розподілятимуться функції та сфери відповідальності між учасниками угоди, оскільки інтереси безпеки сторін дуже різняться. У кращому разі Договір може охопити механізми врегулювання конфліктів на регіональному рівні, але не здатний замінити діючий Гельсінський Заключний Акт 1975 року[11].

Нова Стратегія національної безпеки Російської Федерації до 2020 року ще раз підтвердила незмінність позиції Росії по відношенню до трансформаційних процесів Південно-Атлантичного альянсу. У ній загрозами воєнній безпеці держави розглядається „політика ряду провідних закордонних країн, спрямована на досягнення значної переваги у військовій сфері, насамперед, у стратегічних ядерних силах, шляхом розвитку високоточних, інформаційних та інших високотехнологічних засобів ведення збройної боротьби, стратегічних озброєнь неядерного оснащення, формування в однобічному порядку глобальної системи протиракетної оборони й мілітаризації навколоземного космічного простору, здатних призвести до нового витка гонки озброєнь, а також на поширення ядерних, хімічних, біологічних технологій, виробництво зброї масового знищення або його компонентів і засобів доставки”. Певним викликом воєнній безпеці РФ у цьому документі вбачається відхід від міжнародних домовленостей щодо обмеження та скорочення озброєнь.

Нова Воєнна доктрина Росії, затверджена Президентом Росії 05.02.2010 р., на думку експертів, порівняно з попередньою (2000 р.) „втратила один ключовий момент: тепер вона не „носить оборонний характер”[12]. У ній визнається, що „наявна архітектура (система) міжнародної безпеки, включаючи її міжнародно-правові механізми, не забезпечує рівної безпеки всіх держав, а на ряді напрямів воєнна небезпека Росії підсилюється”.

Новий документ, на відміну від попереднього, вперше визначає зовнішні воєнні небезпеки держави і конкретизує воєнні загрози наступним чином:

        порушення норм міжнародного права прагнення наділити силовий потенціал НАТО глобальними функціями (Генеральний секретар Альянсу проголосив про залучення партнерів з усього світу до процесу прийняття рішень в організації й фактичний початок перетворення її на глобальну організацію)[13], наблизити військову інфраструктуру країн-членів НАТО до кордонів РФ, у тому числі шляхом розширення блоку;

        спроби дестабілізувати ситуацію в окремих державах та регіонах і підірвати стратегічну стабільність;

        нарощування військових контингентів іноземних держав на територіях, суміжних з РФ та її союзниками;

        створення й розгортання систем стратегічної протиракетної оборони, мілітаризація космічного простору, розгортання стратегічних неядерних систем високоточної зброї (створення яких в інтересах РФ передбачається в тій же Доктрині);

        територіальні претензії до РФ та її союзників, втручання в їхні внутрішні справи;

        поширення зброї масового ураження, ракет і ракетних технологій, збільшення кількості держав, що володіють ядерною зброєю.

Порівняно з попередньою доктриною, визначено нові дестабілізуючі чинники, такі, як „виникнення вогнищ міжнаціональної (міжконфесійної) напруженості, діяльність міжнародних збройних радикальних угруповань... , а також наявність територіальних протиріч, зростання сепаратизму й насильницького (релігійного) екстремізму в окремих регіонах світу”.

Прийнятий документ підтверджує можливість застосування Росією ядерної зброї для захисту від воєнної агресії проти самої Росії, її союзників[14] тільки після того, як вона була застосована іншою країною та у випадку воєнного конфлікту із застосуванням звичайних озброєнь (великомасштабна або регіональна війна) в разі загрози самому існуванню держави. Нова доктрина закріплює право на застосування російської армії за межами країни для захисту її інтересів та її громадян, а також для підтримки міжнародного миру й безпеки.

Крім того, у напрямах оборонної політики знайшли відображення такі питання, як миротворча діяльність, боротьба з піратством та забезпечення економічної діяльності у Світовому океані.

У військовому аспекті зміни в оборонній політиці Росії знайшли вираження в активному переозброєнні армії (відповідно до Державної програми розвитку озброєнь на 2007-2015 роки). Планується, що ОВТ у найближчі 3-5 років будуть на третину оновлені, а до 2020 року – на 100 %”[15]. Крім того, після завершення воєнної реформи ЗС Росії будуть складатися на 100 % зі з’єднань і частин постійної бойової готовності.

Прийняття Воєнної доктрини РФ стало своєрідною заключною точкою у низці прийнятих геополітичних рішень. У доктрині визнано зростання загроз у сучасному світі та поставлено відповідні зовнішньополітичні й оборонні завдання, орієнтовані на відстоювання претензій РФ на роль одного зі світових центрів сили.

Стратегії безпеки малих європейських країн

Для малих країн головним стрижнем оборонної політики західні фахівці[16] вважають ретельність оборонного планування, яке має співвідноситися з економічними та демографічними ресурсами і термінами, оскільки на відміну від розвинених держав слабкі країни через обмеженість ресурсів не можуть швидко змінити курс розвитку.

Певною моделлю для слабких країн, які в нових геополітичних реаліях проводять перегляд воєнних загроз і виробляють відповідні основи оборонної політики, стала модель, орієнтована на прийнятність певних ризиків. Яскравим прикладом у цьому плані є Словаччина, яка тривалий час дотримувалася невизначеного курсу у внутрішній і зовнішній політиці, ухиляючись від демократичної реформи та членства в НАТО. Для виконання поставлених завдань забезпечення ефективної оборони країни власними силами і гарантування своєчасного досягнення відповідності політико‑військовим критеріям вступу до НАТО в країні бракувало достатніх ресурсів. Перегляд загроз проводився з урахуванням їх імовірності виникнення та прогнозованості.

За малої ймовірності та достатньої прогнозованості великомасштабного збройного конфлікту Словаччина прийняла оборонну політику, в основі якої створення сил оборони, призначених для колективної оборони і відповідно до членства в НАТО.

Регіональний збройний конфлікт поблизу Словаччини розглядався серйозною воєнною загрозою, однак відносно легко прогнозованим і передбачуваним. Словаччина прийняла помірний рівень ризику і створила структуру сил, спроможну протидіяти такій загрозі навіть самостійно.

Загальні невоєнні загрози хоча й мали високу ймовірність, але їх вплив на країну розглядався як незначний. Тому збройні сили мали зберігати таку структуру, щоб були здатні виконувати свої першочергові функції. Країна пішла на певний ризик – її збройні сили не зможуть своєчасно реагувати на всі невоєнні загрози. Проте такий шлях прийнятний для країни-члена системи колективної безпеки.

Український вимір

Оборонна політика України останніх років, спрямована на євроатлантичну інтеграцію, припускала можливість застосування вже відпрацьованого країнами східної Європи підходу до оборонного будівництва. Безблоковий статус вимагає інших підходів, що базуються на політичному реалізмі – передусім ретельної оцінки зовнішніх загроз, визначення обґрунтованих потреб у силах та засобах забезпечення безпеки, а також упровадження політики, спрямованої на створення неворожого оточення шляхом розвитку багатосторонніх дружніх відносин із сусідніми державами, активної участі у розбудові регіональної та глобальної системи безпеки.

Серед викликів і загроз воєнній безпеці України, крім глобальних, необхідно виділити наступні регіональні[17]:

           Послаблення міжнародної правової підтримки загальноєвропейської та світової безпеки: спроби відійти від положень Гельсінського Заключного Акта і створення прецедентів порушення його ключових положень; втрата дієвості міжнародних договорів щодо поглиблення мір довіри та безпеки на європейському континенті.

           Недостатність чинних міжнародних гарантій суверенітету та територіальної цілісності України. Сьогодні Будапештський Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї діє фактично односторонньо. Неадекватна відповідь цьому рішенню з боку ядерних країн виражається у незавершеності правового оформлення їх зобов’язань, які або ігноруються ними, або трактуються як політичні заяви, необов’язкові для реагування. Тільки США в українсько-американській Хартії про стратегічне партнерство, підписаній у грудні 2008 р., підтвердили важливість гарантій безпеці України.

           Гальмування приєднання України до системи колективної безпеки і можливість сповзання її у сіру зону між НАТО і ОДКБ. На думку фахівців[18], „принциповою особливістю сірої зони є фактична неврегульованість правил змагання в ній і за неї” – фактично наявність у ній „вакууму безпеки” при несиметричному інтересі потужних світових гравців.

           Переозброєння країн Центрально-Східної Європи та зміцнення їх обороноздатності.

           Тенденції до ескалації військових конфліктів поблизу кордонів України. Тривала стагнація у вирішенні проблем невизнаних республік на пострадянському просторі створює ситуацію „заморожених конфліктів” з погано прогнозованими параметрами. Особливо гострою видається ситуація в Придністров’ї.

           Політика домінування Росії на пострадянському просторі, спрямована на закріплення політичного, економічного і воєнного контролю над ним, створення військових баз на територіях країн СНД.

           Незавершеність делімітації та демаркації державного кордону України з РФ у Керченській протоці й Азовському морі, невизначеність з питанням виведення Чорноморського флоту з Криму.

Рівень воєнних загроз зростає через дію внутрішніх чинників – невпинну втрату потенціалу обороноздатності України, викликану моральним і фізичним старінням ОВТ, технологічним відставанням від провідних країн, занепадом вітчизняного ОПК, відсутністю координування зусиль державних структур у вирішенні питань оборонної сфери, недосконалістю системи оборонного планування держави тощо.

Тому для України перегляд оборонної політики і створення ефективної системи державного управління оборонною сферою набуває першочергового значення, попри існування досить гострого протистояння ключових політичних сил саме в цій сфері.

Відповідно до означених зовнішніх викликів і загроз головними напрямами оборонної політики України мають стати наступні:

1.     Забезпечення ефективної оборони держави власними силами. Це передбачає перегляд пріоритетів оборонного будівництва[19], найважливішим має стати технічне переоснащення ЗС новітніми зразками (чому повинна сприяти нова Державна програма розвитку озброєнь і військової техніки[20], яка має враховувати результати другого оборонного огляду). Необхідним є забезпечення повного обсягу фінансування сил оборони та усунення дисбалансу оборонного бюджету на користь технічного переоснащення та бойової підготовки.

2.     Уся законодавча база оборонного планування має бути узгоджена з обраним суспільством курсом розвитку країни. При цьому параметри сил оборони повинні бути обґрунтовані з дотриманням головних принципів оборонного будівництва демократичних країн[21]:

           орієнтація на реальні ризики і загрози (базові аргументи оборонного планування), які параметрично визначені;

           визначення реальних оборонних потреб за конкретизованого „необхідного рівня обороноздатності”;

           наявність суспільної підтримки оборонних програм та планів;

           спрямованість на підтримання регіональної стабільності та міжнародну співпрацю в оборонній сфері.

3.     Правове закріплення офіційного визнання ядерними державами важливості гарантій безпеці та суверенітету України і посилення отриманих гарантій шляхом надання їм статусу відповідного міжнародно-правового документа.

4.     Розвиток міжнародної співпраці України у військовій та військово‑технічній сферах як з Росією, так і з країнами НАТО (проведення спільних військових навчань, комунікативних заходів, освітницьких проектів, розроблення спільних проектів новітніх зразків ОВТ тощо).

5.     Активна співпраця з міжнародними інституціями: ООН, ОБСЄ та системами колективної безпеки, участь у міжнародних операціях з підтримки миру.

6.     Враховуючи невизначеність параметрів заморожених конфліктів, як відповідь на такі зовнішні загрози доцільним є правове закріплення використання політичних, дипломатичних, економічних, екологічних, інформаційних, воєнних та інших інструментів захисту національних інтересів України.

7.     Важливим є завершення делімітації державного кордону України, поступове і прагматичне розв’язання питання Чорноморського флоту із забезпеченням підтримки суспільства.

Після досягнення консенсусу в суспільстві з питань оборонної політики України необхідно буде внести уточнення в існуючі державні документи, що регламентують цю сферу, а за необхідності прийняти нові законодавчі акти.

Регіональний філіал НІСД у м. Дніпропетровську

(А. Шевцов, О. Шаталова)



[1]              За результатами другого оборонного огляду у 2010 році має з’явитися новий Стратегічний оборонний бюлетень.

[2]              Трапанс Ян Арвендс Угрозы и безопасность / Виллем Ф., Ван Иикелен, Филипп Х.Флури // Построение обороны и безопасности. Сборник материалов Плана партнерских действий по созданию институтов обороны и безопасности (PAP-DIB). – Киев-Женева, 2007. – C. 137-153.

[3]              Галака О.І. Діалектика суперечностей глобалізаційних та інформаційних  процесів і їх вплив  на формування воєнних конфліктів / О.І.Галака, О.А.Ільяшов, Ю.М.Павлюк // Наука і оборона. – 2007. – № 2.– С. 13-17.

[4]              Галака О.І. Оновні тенденції розвитку та ймовірні форми воєн і збройних конфліктів майбутнього / О.І.Галака, О.А. Ільяшов, Ю.М.Павлюк // Наука і оборона. – 2007. – № 4. – С. 10-15.

[5]              Шрейер Ф Разделение труда в сфере обороны и безопасности / Виллем Ф., Ван Иикелен, Филипп Х.Флури // Построение обороны и безопасности. Сборник материалов Плана партнерских действий по созданию институтов обороны и безопасности (PAP-DIB). – Киев-Женева, 2007. – C. 22-72.

[6]              Василенко О.В. Основні тенденції розвитку озброєння та військової техніки для ведення війн у майбутньому / О.В.Василенко // Наука і оборона .–  2009. – № 4.– С. 18-22;

Горбунов В.Н. О характере вооруженной борьбы в ХХІ веке / В.Н. Горбунов, С.А. Богданов // Военная мысль. – 2009. – № 3. – С .2-25.

[7]              Ільяшов О.А. Тенденції розвитку збройної боротьби у війнах четвертого-шостого поколінь / О.А. Ільяшов // Наука і оборона. – 2009. – № 3. – С. 43-48.

[8]              Там само.

[9]              Ільяшов О.А. Тенденції розвитку збройної боротьби у війнах четвертого-шостого поколінь / О.А. Ільяшов // Наука і оборона. – 2009. – № 3. – С. 43-48.

[10]             Федоров Ю.Я не уверен, что удатся избежать военного и военно-политического противостояния между Украиной и Россией / Ю.Федоров // Defenss expresss. –  2009. – № 12. – С. 33-39.

[11]             Горбулін В.П., Шевцов А.І. Російський проект Договору про Європейську безпеку: загадка для політиків [Електронний ресурс] // Defense Express News (гаряча тема від 22.02.2010). – Режим доступу: http://www.defence-ua.com/rus/hotnews/?id=31121

[12]             Богданов Д. Доктринальные определения [Електронний ресурс] // Defense Express News (лента новостей 10.02.2010). – Режим доступу: http://www.defence-ua.com/rus/news/?id=31027

[13]             Федоров Ю. Я не уверен, что удатся избежать военного и военно-политического противостояния между Украиной и Россией / Ю.Федоров // Defenss expresss. – 2009. – № 12. – С. 33-39.

[14]             “Російська Федерація розглядає збройний напад на державу–члена ОДКБ як агресію проти всіх держав–членів ОДКБ і здійснить у цьому випадку заходи відповідно до Договору про колективну безпеку”.

[15]             NEWSru.com (Новости России, 19 ноября 2008 г.)/Заява начальника Генерального штабу ЗС Росії  Н.Макарова/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://newsru.com/russia/19nov2008/neoarmy.html

[16]             Трапанс Ян Арвендс Угрозы и безопасность / Виллем Ф., Ван Иикелен, Филипп Х.Флури // Построение обороны и безопасности. Сборник материалов Плана партнерских действий по созданию институтов обороны и безопасности (PAP-DIB). – Киев-Женева, 2007. – C.137-153.

[17]             Україна в 2005-2009 рр. : стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку: Монографія / За заг. ред. Ю.Г.Рубана. – К.: НІСД, 2009. – 655 с.

[18]             Горбулін В.,Литвиненко О. Європейська безпека: можливий шлях послабити виклики і загрози [Електронний ресурс] //Дзеркало тижня від 3-7 листопада 2009 р. – Режим доступу: http://www.dt.ua/1000/1600/67675/.

[19]             Єхануров Ю.І. Забезпечення обороноздатності України. Реалії і міфи / Ю.І.Єхануров // Наука і оборона. – № 3. – 2009. – С. 3-10.

[20]             Попередня середньострокова Державна програма розвитку озброєнь і  військової техніки розрахована на період 2006-2009 рр.

[21]             Єхануров Ю.І. Забезпечення обороноздатності України. Реалії і міфи / Ю.І.Єхануров // Наука і оборона. – № 3. – 2009. – С. 3-10.