СОЮЗ ДЛЯ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я – НОВИЙ ФОРМАТ СПІВРОБІТНИЦТВА АРАБСЬКИХ КРАЇН ПІВНІЧНОЇ АФРИКИ

З ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Анотація

 

В аналітичній записці розглядається процес становлення та реалізації ініціативи „Союз для Середземномор’я”, як одного з альтернативних варіантів співробітництва між країнами Півдня Середземномор’я та Європейським Союзом. Аналіз розвитку відносин між європейськими та арабськими країнами у політичній, економічній та соціальній сферах допоможе знайти оптимальні шляхи налагодження зв’язків та співробітництва між Україною та ЄС, скорегувати практичні механізми реалізації євроінтеграційної стратегії, зробити їх більш ефективними та дієвими.

Визначені головні особливості, що характеризують сучасний стан політичних та економічних відносин Північних та Південних партнерів по Середземномор’ю. Проаналізовані можливості залучення української сторони до співробітництва з країнами Середземноморського басейну через участь у організаційних засіданнях політичних інститутів „Союзу для Середземномор’я”.

Розвиток співробітництва України з країнами Середземномор’я сприятиме налагодженню нових торговельних потоків, пожвавленню морського судноплавства, ефективній співпраці в екологічній сфері, участі в інвестиційних проектах та проектах з будівництва інфраструктури. Співпраця з країнами регіону в галузі альтернативної енергетики сприятиме реалізації державної програми України щодо розвитку альтернативних джерел енергії.

У висновках та рекомендаціях акцентується увага на тому, що об’єднання „Союз для Середземномор’я” функціонально виглядає більш, життєздатним ніж „Діалог 5+5”. Українській стороні бажано отримати статус спостерігача на засіданнях „Союзу для Середземномор’я”, так як основні торговельні партнери нашої країни на Близькому Сході знаходяться у Середземноморському регіоні. Оскільки Україна та країни Північної Африки є партнерами з Європейської політики сусідства, досвід налагодження економічних зв’язків, розвитку торгівлі між країнами Півночі та Півдня Середземномор’я, реалізації спільних євро-магрібських проектів може бути корисним і для знаходження нових моделей співпраці ЄС із нашою країною.

 

СОЮЗ ДЛЯ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я – НОВИЙ ФОРМАТ СПІВРОБІТНИЦТВА АРАБСЬКИХ КРАЇН ПІВНІЧНОЇ АФРИКИ

З ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

 

І.       Загальна характеристика проблеми

13 липня 2008 р. у м. Парижі, за ініціативою Франції відбувся установчий саміт поновленого Євро-Середземноморського партнерства, що отримав офіційну назву „Союз для Середземномор’я”. У саміті взяли участь 27 країн Європейського Союзу, 5 європейських країн, що межують з Середземним морем (Албанія, Боснія‑Герцеговіна, Монако, Чорногорія та Хорватія) та 11 країн Півдня Середземномор’я (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Ліван, Марокко, Сирія, Туніс, Туреччина, Палестинська адміністрація, Йорданія та Мавританія). Ініціатори „Союзу для Середземномор’я” не мали на меті замінити собою ні Барселонський процес, ні Європейську політику сусідства, ні будь-яку іншу політику співробітництва у регіоні, а намагалися надати їм додатковий імпульс. З самого початку було передбачено, що новий Союз буде тісно співробітничати з відповідними загальноєвропейськими структурами.

Сутність нового Союзу полягає у підвищенні ступеня участі у регіональній політиці країн Півдня Середземномор’я. Якщо у рамках Барселонського процесу єдиною структурою, що приймала рішення та фінансувала проекти був Європейський Союз, то у „Союзі для Середземномор’я” встановлена форма співголовування (по одному голові від ЄС та від країни Півдня) та заснований спільний секретаріат, що займається відбором та аналізом проектів, необхідних регіону.

Пріоритети „Союзу для Середземномор’я”, що складаються з цілого комплексу стратегічних цілей, сформульовані таким чином:

1.      Політика відбіркової імміграції.

2.      Екологія та захист навколишнього середовища, боротьба з забрудненням Середземного моря.

3.      Політика спільного довгострокового розвитку і зміцнення співробітництва та взаємодопомоги усередині Середземноморського регіону у галузі економіки (зона вільної торгівлі, інвестиції, розвиток транспортної інфраструктури, енергетична безпека, створення та передача новітніх технологій).

4.      Боротьба з корупцією, організованою злочинністю та тероризмом.

5.      Розвиток культури, системи освіти, охорони здоров’я, боротьба проти нерівності та несправедливості.

Разом з тим, у процесі становлення організаційних структур „Союзу для Середземномор’я” виникли певні проблеми, пов’язані з політичними та економічними розбіжностями у баченні перспектив взаємного співробітництва членів ініціативи, міжнародною ситуацією та амбіціями окремих країн як арабського, так і європейського регіонів Середземномор’я.

Метою даної аналітичної записки є аналіз можливих варіантів розвитку співробітництва як між самими країнами Середземноморського басейну, так і між ними та Україною в політичній, економічній та соціальній сферах, надання рекомендацій щодо оптимального формату розвитку відносин з Європейським Союзом та арабськими країнами Середземномор’я з метою найбільш ефективного забезпечення національних інтересів нашої держави.

Доцільно розглянути передумови започаткування зазначеної ініціативи та основні (політичні та економічні) складові реалізації стратегічних напрямків „Союзу для Середземномор’я”.

ІІ.      Політична складова „Союзу для Середземномор’я”

Ще на стадії попереднього опрацювання проекту „Союзу для Середземномор’я” з зацікавленими сторонами (державами та інститутами Європейського Союзу, країнами Півдня) визначилась ціла низка принципових проблем та розбіжностей, головними серед яких були:

1.      Первинне ставлення низки європейських країн, зокрема Німеччини та європейських інститутів до ініціативи Середземноморського союзу було доволі настороженим. Заяви президента Франції Н. Саркозі не містили відповіді на запитання щодо структури, формату відносин між учасниками об’єднання, джерел фінансування майбутньої організації. Хоча політичний характер заяв і не передбачав технічну деталізацію проекту, виступи Н. Саркозі чітко демонстрували претензії Франції на лідерство не лише у Середземноморському регіоні, але і в Європейському Союзі. Така постановка питання не могла задовольняти головного політичного конкурента Франції до ЄС – Німеччину. Позиція Німеччини ґрунтується на тому, що новий Союз розколе єдність Європейського Союзу, якщо у ньому будуть брати участь лише країни узбережжя Середземномор’я і створить паралельну Барселонському процесу структуру. До того ж, незадоволення Берліна стосувалось і не прийнятної для нього ідеї можливого фінансування нового проекту з бюджету Європейського Союзу, поповнення якого у суттєвій мірі залежало від Німеччини.

На тлі погіршення відносин між членами Європейського Союзу стало очевидним, що без підтримки ЄС проект Середземноморського Союзу буде приречений на провал. Єврокомісар з зовнішніх зв’язків та політики добросусідства Б. Ферреро-Вальднер зазначила, що ЄС може схвалити новий французький проект за умови, що він залишиться в рамках Барселонського процесу. Таким чином, Францію закликали стримати свої зовнішньополітичні амбіції та рахуватись з Барселонським процесом, започаткованим ЄС.

У результаті інтенсивних консультацій з європейськими партнерами проект Середземноморського Союзу мав деякі зміни, але отримав статус загальноєвропейської ініціативи, що йде у руслі Барселонського процесу. У травні 2008 р. Європейська комісія оприлюднила документ, в якому містились обґрунтування започаткування нової політики та пропозиції щодо поновлення відносин з середземноморськими партнерами. Згідно з цим документом, Барселонська декларація та взяті у 1995 р. сторонами зобов’язання стали фундаментом нової ініціативи. Політичний діалог, економічне співробітництво, взаємодія у культурній та гуманітарній сферах, а також доданий до Барселонської декларації у 2005 р. „IV розділ”, який стосувався питань міграції, соціальної інтеграції, правосуддя та безпеки, залишились у силі. Надалі Європейська комісія підтвердила всі раніше взяті на себе зобов’язання як у рамках двосторонніх відносин з країнами регіону, так і в рамках Європейської політики добросусідства. У результаті, європейським країнам вдалося домовитись у цілому про принципи Союзу для Середземномор’я, його організаційної структури та його фінансування. З іншої сторони, ці консультації ще раз підтвердили надзвичайну складність багатосторонньої координації, коли важливо врахувати інтереси багатьох учасників, що іноді переслідують зовсім різні цілі.

2.      До труднощів, що виникли при опрацюванні ініціативи Союзу на європейському рівні додалося неоднозначне (і навіть негативне) ставлення до цього проекту деяких країн Півдня Середземномор’я.

Країни Північної Африки, що спочатку позитивно сприйняли пропозицію Н. Саркозі, згодом почали наполягати на „роз’ясненні” нового характеру відносин. При цьому вони бажали заручитись тим, що певна з країн Півдня отримає, хоч і неофіційно, преференційний статус, певна столиця з цих країн стане місцем для штаб-квартири тої чи іншої структури (секретаріату та ін.) нового Союзу. На тлі суперництва північно‑африканських країн за неформальне лідерство додатковою темою для полеміки стала участь Ізраїлю у Союзі для Середземномор’я. Так, на думку керівництва Алжиру, ініціатива Н. Саркозі не має ставати підставою для нормалізації відносин арабських країн з єврейською державою у рамках нового Союзу, хоча саме така пропозиція містилась у тексті виступу президента Франції у м. Тулоні.

3.      З певним застереженням щодо створення Союзу виступило лівійське керівництво. Лівія, яка з 1999 р. мала статус спостерігача у Барселонському процесі, незважаючи на активне зближення з Заходом в останні роки, категорично відмовилась від ідеї участі у Союзі для Середземномор’я. Лівійський лідер М. Каддафі свою позицію мотивував тим, що участь країн Північної Африки в європейському проекті „розколе” континент. Позиція лівійського керівництва свідчить про те, що ця країна з порівняно невеликим населенням та значними нафтогазовими ресурсами поки що не зацікавлена у членстві в „Союзі для Середземномор’я” на відміну від інших країн Північної Африки, які розраховують на певні політичні та економічні дивіденди. Проте, позиція М. Каддафі не знайшла підтримки у членів Ліги арабських держав, оскільки на установчому саміті „Союзу для Середземномор’я” були присутні всі країни регіону, окрім Лівії.

4.      Певні питання виникли навколо включення Туреччини до нового формату відносин. Н. Саркозі на початку своєї президентської компанії неодноразово виступав проти включення Турецької республіки до складу Європейського Союзу. За його словами, „для Туреччини немає місця в Європейському Союзі, оскільки це не європейська країна”. Разом з тим, він зазначав, що „Туреччина – чимала європейська держава, разом з якою середземноморська Європа може сприяти об’єднанню Середземномор’я. Саме у форматі учасника середземноморського союзу, а не в якості можливого повноправного члена Європейського Союзу Н. Саркозі уявляв собі майбутнє турецько‑європейських відносин”.

Ідея „Середземноморського союзу” спочатку стримано була зустрінута у Туреччині, оскільки ця країна з 1999 р. мала статус кандидата на вступ до Європейського Союзу та переговори про вступ знаходяться на кінцевій стадії. Від цього участь Туреччини в установчому саміті „Союзу для Середземномор’я” залежала від позиції, яку зайняв би Брюссель. Лише після того, як Європейська комісія підтвердила непорушність позиції щодо продовження переговорів з Туреччиною про її вступ до ЄС, офіційна Анкара прийняла пропозицію стати членом нового Союзу.

5.      Підсумкова декларація Паризького саміту, що була схвалена 13 липня 2008 р. всіма учасниками, була складена у повній відповідності до принципів, що були раніше проголошені Європейською комісією. У декларації підкреслювалась необхідність спільної роботи задля досягнення миру на Близькому сході, стабільності та безпеки у регіоні. Зокрема, планувалось укладення євро-середземноморського пакту, націленого на створення зони миру та стабільності у Середземномор’ї; розроблення „кодексу поведінки” у сфері боротьби проти тероризму та забезпечення безпеки громадян; розвиток людських ресурсів, скорочення бідності, формування до 2010 р. зони вільної торгівлі між учасниками, більша участь громадян у політичному житті, дотримання прав людини, посилення ролі жінок у суспільному житті, повага до меншин, боротьба проти расизму та ксенофобії, розвиток міжкультурного діалогу та взаєморозуміння.

Від ідеї Н. Саркозі у Паризькій декларації залишилось лише те, що не суперечило головним цілям Барселони, проте формулювання Президента Франції були замінені на більш стримані. Незважаючи на те, що проблеми імміграції в останні роки стали найсерйознішою проблемою у відносинах між Північчю та Півднем Середземномор’я, у тексті Паризької декларації про це не сказано нічого. Проте, за початковою ідеєю Н. Саркозі, саме імміграція мала стати одним з центральних елементів співробітництва. З цього гострого питання країни Півночі та Півдня Середземномор’я так і не змогли знайти компромісних формулювань та розробити спільний план його вирішення. Це пов’язано з відсутністю єдиної європейської позиції з врегулювання міграційних потоків та тим, що більшість країн Північної Африки звинувачують Європу у дискримінаційному підході до вихідців з арабських країн.

6.      Проблеми, що виникли після заснування „Барселонського процесу” у 1995 р., продовжують переслідувати „Союз для Середземномор’я” і на цей час. Серед них – вимоги Європейського Союзу, що у країнах Південного Середземномор’я мають відбуватися демократичні реформи, а також проблеми, що виходять з палестино‑ізраїльського протистояння. За словами Президента Франції Н. Саркозі, „провал „Барселонського процесу” був прогнозованим з того моменту, коли пріоритети Європи опинились на Сході Європи і коли у міждержавних відносинах стали панувати торговельні питання, хоча багатоаспектне співробітництво мало б стати абсолютним пріоритетом”. Серед основних джерел нестабільності у регіоні Середземномор’я на сьогодні можна визначити турецько‑грецьке протистояння, палестино‑ізраїльський конфлікт, Кіпрську та Сахарську проблеми, напружені відносини між сунітами та шиїтами, християнами та мусульманами.

Ліга арабських держав прагне відігравати активну роль у „Союзі для Середземномор’я”. Проти цього раніше активно виступала ізраїльська сторона, яка вважала, що представники Ліги можуть бути присутні на засіданнях Союзу лише у ролі спостерігачів. У листопаді 2008 р. міністри закордонних справ ЄС та їх арабські партнери провели зустріч у м. Марселі (Франція), на якій було прийнято рішення дозволити представникам Ліги арабських держав брати участь у всіх засіданнях „Союзу для Середземномор’я”. Таким чином арабські країни, що не є членами Союзу, отримали можливість брати участь у розгляді політичних та економічних питань цього об’єднання через Лігу арабських держав.

Політичні цілі співробітництва в рамках „Союзу для Середземномор’я” (забезпечення миру, стабільності та безпеки, розвиток демократії, політичного плюралізму та ін.) тісно пов’язані з реалізацією конкретних проектів у галузі економіки, екології, енергетики та освіти.

ІІІ. Економічна складова «Союзу для Середземномор’я»

Новизна Союзу полягає у тому, що співробітництво будується навколо конкретних проектів (у рамках визначених напрямків). До середини 1990-х рр. країни Середземномор’я розглядали головну причину слабої результативності у відносинах між Північчю та Півднем у відсутності серйозного політичного діалогу, а також у тому, що сторони піклувались виключно про власні економічні інтереси (претензії, у першу чергу, були спрямовані до країн Європи). Такий стан справ не влаштовував представників країн обох берегів Середземномор’я, що стало потужним імпульсом для заснування Барселонського процесу. Від цього у рамках „Союзу для Середземномор’я” відбувається зміщення пріоритетів у бік економічних проектів, що чимось нагадує ситуацію, характерну для ідей Барселонської декларації. З іншого боку, це зміщення відбувається на виключно новому витку відносин між Європою та країнами Півдня Середземномор’я.

На цей час Північ та Південь Середземномор’я більш тісніше пов’язані між собою різноманітними програмами допомоги та співробітництва. Багато проектів, що знаходяться на стадії реалізації, мають позитивний вплив на розвиток країн регіону. Це проекти, пов’язані з освітою, іригацією, забезпеченням питною водою.

Серед економічних та соціальних напрямків спільних дій країн „Союзу для Середземномор’я” можна визначити такі:

        боротьба с забрудненням Середземного моря;

        розвиток морського та наземного транспорту між двома берегами Середземного моря, будівництво узбережних магістралей та модернізація залізничного сполучення, що пов’язує країни Магрібу (з метою зробити транспортні сполучення більш доступними та безпечними для людей та товарів);

        спільне забезпечення суспільної безпеки та запобігання виникненню природних та гуманітарних катастроф;

        розвиток альтернативних джерел енергії (передусім, сонячної енергії Середземномор’я);

        розвиток вищої освіти та наукових досліджень, створення євро‑середземноморського університету;

        розвиток малих та середніх підприємств.

Найбільш гостре питання для країн ЄС, пов’язане з пошуком джерел фінансування „Союзу для Середземномор’я” було вирішено наступним чином. Враховуючи те, що відповідно з наявними зобов’язаннями Європейський Союз на постійній основі надає регіону значну підтримку, він не може взяти на себе додатковий фінансовий тягар.

Довідково: протягом 2000‑2007 рр. загальний обсяг фінансової допомоги Європейського Союзу десяти південним країнам (Алжиру, Західному берегу р. Йордан та Газі, Єгипту, Йорданії, Лівану, Марокко, Сирії, Тунісу, Ізраїлю та Лівії) у рамках Барселонського процесу становив 5,9 млрд євро.

У зв’язку з цим, фінансування проектів у рамках „Союзу для Середземномор’я” не відбувається виключно за рахунок коштів Європейського Союзу. Додаткове фінансування Європейська комісія передусім розраховує залучити від приватних інвесторів (передбачається, що проекти будуть рентабельні і привабливі для приватного капіталу). Окрім цього, деякі проекти повністю фінансуватимуться країнами Південного Середземномор’я. Участь останніх у спільних проектах не лише в якості донорів, а й інвесторів має підвищити їх зацікавленість у досягненні конкретних результатів.

Водночас, європейські фінансові механізми, такі як програма Євро‑середземноморського інвестування та партнерства (Facility for EuroMediterranean Investment and Partnership FEMIP), а також фінансові інструменти Європейської політики добросусідства (Neighbourhood Investment Facility) також можуть бути використані для досягнення цілей „Союзу для Середземномор’я”. На цей час вже діє „Фінансовий економічний клуб країн „Союзу для Середземномор’я”, який розглядає питання залучення іноземних інвестицій на місцевому та регіональному рівнях.

Передбачається, що економічний розвиток буде неминучим наслідком врегулювання найбільш гострих конфліктів (Близький Схід, Західна Сахара та ін.) та створення здорового політичного клімату. Політика конкретних проектів покликана внести зміни у прийнятий в рамках Барселонського процесу підхід, що обумовлює надання допомоги та економічне співробітництво з країнами Півдня у першу чергу за результатами, досягнутими в ході розбудови громадянського суспільства та клімату взаємної довіри.

Через реалізацію окремих проектів країни Півдня Середземномор’я передусім прагнуть розвивати найбільш відсталі галузі економіки. Так, у 2009 р. Єгипет висунув на розгляд європейських партнерів по „Союзу для Середземномор’я” проекти будівництва тунелю під Суецьким каналом, регіональної пристані з логістичною підтримкою, багатоцільової станції у порту Східний Порт-Саїд. Керівництво країни уклало фінансову угоду між АРЄ та ЄС, що дозволяє залучити на реалізацію пріоритетних проектів 800 млн євро та скористатися послугами європейських спеціалістів.

Наприкінці 2008 р. Міністр охорони навколишнього середовища Франції Жан Луї Бурля оголосив про визначення 60 проектів у рамках плану сонячної енергії „Союзу для Середземномор’я”. До початку 2020 р. планується створення 20 електрогенераторів, які будуть використовувати альтернативну енергію, зокрема сонячну, у всіх країнах Середземноморського басейну. Так, планується побудувати у пустелі Сахара гігантську електростанцію, яка використовуватиме сонячну енергію для постачання електроенергії до країн Північної Африки та ЄС (через підводні кабелі). Перший, експериментальний етап реалізації проектів альтернативної енергетики запланований на 2009‑2010 роки. Другий, етап практичної реалізації зазначених проектів, розрахований на 2011‑2020 роки.

Таким чином, у рамках „Союзу для Середземномор’я” економічні та гуманітарні проекти мають вийти на перший план. Першочерговою метою стає необхідність вирішення нагальних економічних завдань, не чекаючи на перемогу демократії та на врегулювання конфліктів. З іншого боку, відповідальність за результати має бути розподілена між всіма країнами‑учасницями. Цікавим є те, що участь в реалізації проектів, які розробляються у рамках „Союзу для Середземномор’я” не є обов’язковим для всіх країн, що уклали Паризьку декларацію.

Другий, черговий саміт „Союзу для Середземномор’я” має відбутися у липні 2010 року. На ньому планується здійснити оцінку механізмів Союзу, які вже отримали фінансову підтримку європейської делегації у 72 млн євро для реалізації проектів у Середземномор’ї на період 2009‑2010 років.

ІІІ. Висновки та рекомендації

Аналіз наявного стану співробітництва між країнами Європейського союзу та Північної Африки у рамках ініціативи „Союз для Середземномор’я” дозволяє зробити такі висновки:

1.     Ініціатива „Союзу для Середземномор’я”, яка стала продовженням Барселонського процесу та Європейської політики сусідства підтверджує послідовність та спадковість підходу Європейського Союзу при розбудові відносин з країнами Півдня Середземномор’я.

2.     Основні положення Барселонської декларації були майже без змін перенесені у положення Паризької декларації. Це свідчить про те, що у рамках Барселонського процесу необхідний рівень партнерства між країнами Півночі та Півдня Середземномор’я поки ще не досягнутий.

3.      Можливість вибіркової участі країн регіону у реалізації проектів, що розробляються у рамках „Союзу для Середземномор’я” не є обов’язковим для всіх країн, що уклали Паризьку декларацію. Це означає, що країни‑учасниці отримають можливість пропонувати та обирати лише ті проекти, в яких вони реально зацікавлені. Головним чином це буде зумовлюватись різними потребами, безпосередньо пов’язаними з рівнями соціально-економічного розвитку цих країн.

4.     Інвестування коштів у цілі довгострокового розвитку, а саме в охорону навколишнього середовища, розвиток освіти та досліджень, альтернативних джерел енергії – актуальна тема передусім для західного постіндустріального суспільства, ніж для країн, що розвиваються, де пріоритетами залишаються вирішення проблеми бідності, зростання населення та безробіття, забезпечення продовольством та водою. Алжирці, тунісці та марокканці скоріше мають потреби в отриманні віз та роботи, ніж зацікавлені в очищенні акваторії Середземного моря та у створенні узбережної автомагістралі.

5.     У перспективі одним з найголовніших пріоритетів країн Європейського Союзу залишиться забезпечення власної безпеки через надання багатопрофільної допомоги країнам Півдня Середземномор’я. З урахуванням наявності у країнах Північної Африки потенційно небезпечних проблем (імміграційні потоки, демографічна проблема та ін.), їх загострення у безпосередній близькості до кордонів Європи не може не турбувати європейців.

6.     Прагнення не припустити неконтрольований розвиток ситуації у Південному Середземномор’ї, що матиме тяжкі наслідки для Європи (зокрема, терористична загроза у разі встановлення теократичного режиму у країнах Північної Африки, неконтрольовані потоки біженців, погіршення гуманітарної та екологічної ситуації) є одним з головних факторів, що обумовлюють підтримку європейськими урядами наявних режимів. До часу, коли північно‑африканські політичні режими будуть спроможні стримувати можливі негативні для Європи процеси, на рівні політичних контактів звинувачення у нестачі демократії будуть нівелюватись заради збереження стабільної ситуації.

7.     Створення „Союзу для Середземномор’я” свідчить не лише про поступовий розвиток Барселонського процесу та Європейської політики добросусідства, але і про активізацію французької зовнішньої політики та пов’язаних з цим претензіями Франції на роль лідера Європи. Разом з тим, Франція не може не враховувати позиції всіх країн, що входять до Європейського Союзу.

8.     Незважаючи на короткий термін свого існування, об’єднання „Союз для Середземномор’я” функціонально виглядає більш ефективним та розгалуженим, ніж „Діалог 5+5”, який обмежується лише розглядом питань у сфері безпеки та зустрічами на рівні міністрів внутрішніх справ.

Пропозиції:

1.     Українській стороні бажано отримати статус спостерігача на засіданнях „Союзу для Середземномор’я”, оскільки основні торговельні партнери нашої країни на Близькому Сході знаходяться у Середземноморському регіоні. Надалі цей статус сприяв би налагодженню зв’язків та партнерських відносин між Україною та Лігою арабських держав, яка нещодавно отримала у Союзі статус спостерігача.

2.     Українські експерти можуть надати певні пропозиції при розробці основоположних документів „Союзу для Середземномор’я”, а саме: євро-середземноморського пакту, „кодексу поведінки” в області боротьби проти тероризму, врахувати досвід формування до 2010 р. зони вільної торгівлі між європейськими та арабськими партнерами.

3.     Оскільки Україна та країни Північної Африки є партнерами з Європейської політики сусідства, досвід налагодження економічних зв’язків, розвитку торгівлі між країнами Півночі та Півдня Середземномор’я, реалізації спільних євро‑магрібських проектів може бути корисним і для знаходження нових моделей співпраці з ЄС нашою країною.

4.     Завдяки налагодженню контактів з інституціями „Союзу для Середземномор’я” Україна може заручитись підтримкою таких європейських фінансових механізмів, як програма Євро‑середземноморського інвестування та партнерства (Facility for Euro-Mediterranean Investment and Partnership – FEMIP), у повній мірі використати фінансові інструменти Європейської політики сусідства (Neighbourhood Investment Facility).

5.     Певний інтерес для української сторони становить реалізація проектів альтернативної (сонячної) енергетики у регіоні Середземномор’я. До налагодження контактів з середземноморськими країнами у цій галузі можуть долучитись провідні українські компанії‑виробники електрогенераторів та сонячних батарей. Україна могла би також взяти участь у тендерах з реалізації низки регіональних проектів в рамках „Союзу для Середземномор’я”, зокрема, у будівництві тунелю під Суецьким каналом, у будівництві дорожньої інфраструктури, модернізації морських портів середземноморських країн тощо.

Регіональний філіал НІСД у м. Одесі

. Макух)