ОСНОВНІ СУПЕРЕЧНОСТІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВИКОРИСТАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

 

Анотація

 

Незважаючи на позитивні щорічні темпи приросту реального ВВП, які спостерігаються в Україні з 2000 р., економічне зростання відбувається на тлі поглиблення структурних та регіональних диспропорцій реалізації ресурсного потенціалу країни. Одним із головних проявів зазначених диспропорцій є суттєві відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку між регіонами. Регіональні диспропорції значною мірою є наслідком структурних диспропорцій економіки України. У записці проаналізовано об’єктивні передумови формування регіональних диспропорцій розвитку, зроблено висновок про те, що подолання фрагментарності та формування системного, цілісного характеру державного регулювання економіки вимагає позитивної структурної модернізації національної економіки. На підставі проведеного аналізу         виокремлено комплекс принципових положень, які мають бути враховані при формуванні нової регіональної політики в Україні.

 

ОСНОВНІ СУПЕРЕЧНОСТІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВИКОРИСТАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

 

Незважаючи на позитивні щорічні темпи приросту реального ВВП, які спостерігаються в Україні з 2000 року, економічне зростання відбувається на тлі поглиблення структурних та регіональних диспропорцій реалізації ресурсного потенціалу країни. Диспропорційність, а як наслідок – нестійкість зростання обумовлюють прискорене вичерпання економічного потенціалу країни та вразливість економіки до зовнішніх дестабілізуючих чинників.

Одним із головних проявів зазначених диспропорцій є суттєві відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку між регіонами, що відображаються насамперед через показники валового регіонального   продукту (ВРП) та ВРП на одну особу, або валової доданої вартості в регіоні (ВДВ) та ВДВ на одну особу. Так, у 2006 році співвідношення між максимальним (м. Київ – 302,8 % до середнього по Україні) та мінімальним (Чернівецька область – 48,6 %) ВРП на одну особу складало 6,2 рази або 254,2 відсоткового пункту. Лише в 5 регіонах України, що характеризуються як лідери (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Полтавська області та м. Київ), ВРП на одну особу не був меншим за середній по країні показник. Важливо наголосити, що ще в середині 1990-х років цей розрив був суттєво меншим. Наприклад, у 1996 р. співвідношення між максимальним (м. Київ – 142,8 % до середнього по Україні) та мінімальним (Закарпатська область – 53,3 %) ВДВ на одну особу складало 2,7 разу або 89,5 відсоткового пункту. Кількість регіонів, валова додана вартість на одну особу яких була вищою за середній по країні показник, становила 10 (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Одеська, Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська області та        м. Київ), тобто удвічі більше, ніж в останні роки (Таблиця 1).

Регіональні диспропорції значною мірою є наслідком структурних диспропорцій економіки України, які проявляють себе у використанні економічного потенціалу та розвитку регіонів наступним чином.

1. Структурні деформації та руйнація науково-технічного потенціалу характерні для більшості регіонів України.

У період економічної кризи 1990-х років відбулись суттєві зміни в структурі промислового виробництва, внаслідок яких посилився сировинний, ресурсо- та енергомісткий характер української економіки. У зазначений період на тлі загального спаду у переважній більшості галузей промисловості більше ніж удвічі зросла частка паливно-енергетичного (з 8,9 % в 1990 р. до 27,4 % у 1999 р.) та металургійного комплексів, насамперед чорної металургії (з 11 % в 1990 р. до 24,1 % у 1999 р.) та обвально скоротилась частка машинобудування (разом з металообробкою з 30,7 % у 1990 р. до 14,1 % в 1999 р.) і легкої промисловості (з 11,3 % в 1990 до 3,3 % в 1999 р.). Оскільки чорна металургія – це галузь, яка здебільшого сконцентрована на території Луганської, Донецької, Дніпропетровської та Запорізької областей, зростання частки металургії в структурі промислового виробництва протягом 1990-х рр. супроводжувалось зростанням сумарної частки чотирьох перерахованих областей у структурі промислового виробництва України. Так, якщо в 1991 р. вона становила 36,6 %, то вже в 1997 р. – 52,6 %. Ця ж тенденція зберігається досі. У 2006 році ця цифра становила 54,1 %.

Таблиця 1

 

Валовий регіональний продукт (ВРП) та ВРП  на одну особу в Україні

 

Регіони

Валовий регіональний продукт** (валова додана вартість*) млн. грн.

Частка регіону

в ВРП (ВДВ) ,

%

Валовий регіональний продукт у розрахунку на одну особу грн.**

1996 рік*

2006 рік**

1996

2006

1996

2006 рік

1

2

3

4

5

6

7

Україна

69287

544153

100

100

1356

11630

Центральний регіон

 

 

 

 

 

 

Вінницька

2140

12414

3,1

2,3

1145

7328

Житомирська

1768

8784

2,6

1,6

1199

6636

Київська

3015

19188

4,4

3,5

1597

10918

Хмельницька

1854

9603

2,7

1,8

1233

7023

Черкаська

2033

10957

2,9

2,0

1357

8209

Чернігівська

1739

8950

2,5

1,6

1296

7714

м.Київ

5103

95267

7,4

17,5

1937

35210

Західний регіон

 

 

 

 

 

 

Волинська

1012

7687

1,5

1,4

942

7397

Закарпатська

932

8185

1,3

1,5

723

6576

Івано-Франківська

1483

11316

2,1

2,1

1012

8157

Львівська

3016

21486

4,4

3,9

1095

8351

Рівненська

1397

8924

2,0

1.6

1171

7724

Тернопільська

1091

6452

1,6

1,2

930

5819

Чернівецька

841

5126

1,2

1,0

893

5650

Причорноморський регіон

 

 

 

 

 

 

Миколаївська

1737

11876

2,5

2,2

1299

9769

Одеська

3533

24898

5,1

4,6

1371

10379

Херсонська

1321

7565

1,9

1,4

1048

6744

Автономна Республіка Крим

2161

16044

 

3,1

2,9

986

8101

м. Севастополь

341

3822

 

0,5

0,7

843

10079

Придніпровський регіон

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровська

6536

52347

9,4

9,6

1706

15239

Запорізька

3767

24787

5,4

4,6

1821

13369

Кіровоградська

1302

8187

1,9

1,5

1069

7723

Донецький регіон

 

 

 

 

 

 

Донецька

8499

72361

12,3

13,3

1646

15725

Луганська

3464

24159

 

5,0

4,4

1253

10085

Північно-Східний регіон

 

 

 

 

 

 

Полтавська

2974

22179

4,3

4,0

1718

14330

Сумська

1897

9566

2,7

1,8

1364

7848

Харківська

4331

32023

6,3

5,9

1410

11353

 

 

Таблиця 2

 

Структура та темпи зростання промислового виробництва в Україні, у %

 

Області

Частка окремих галузей в структурі промислового виробництва, 2006 рік

Темпи зростання, до попереднього  року

Паливна

промисловість 1

Виробництво та

 розподілення електроенергії, газу та води

Металургія

Машинобудування

2004 р.

2005 р.

2006 р.

2007 р.

 

 

 

 

Україна

14,1

15,1

24,4

12,9

113

103

106

110,2

Центральний регіон

 

 

 

 

 

 

 

 

Вінницька

-

23,3

2,3

8,1

112

113

106

108,7

Житомирська

0,1

13,7

6,1

6,5

119

113

105

109,1

Київська

0,2

19,6

5,5

8,7

116

118

114

108,2

Хмельницька

к.

31,6

5,4

10,7

113

119

113

114,5

Черкаська

-

11,8

1,3

12,2

112

114

104

124,8

Чернігівська

9,2 + к.

11,1

2,2

5,9

110

111

103

105,8

м. Київ

-

16,5

5,3

18,4

119

115

111

108,7

Західний регіон

 

 

 

 

 

 

 

 

Волинська

1,8

10,2

2,3

38,0

123

122

119

143,7

Закарпатська

0,1

12,1

0,4

50,7

127

108

127

120,4

Івано-Франківська

26,5

33,6

0,9

2,3

111

105

91

95,9

Львівська

18,6

15,6

2,7

13,6

109

93

109

112,9

Рівненська

0,1+к.і.

32,9

3,8

5,6

115

113

109

112,2

Тернопільська

к.

17,4

2,1

6,2

102

109

118

108,7

Чернівецька

-

24,0

14,4

7,1

106

110

108

121,3

Причорноморський регіон

 

 

 

 

 

 

 

 

Миколаївська

- + к.

24,2

19,7

18,4

115

107

106

107,9

Одеська

-

12,7

8,3

30,0

97

100

91

116,5

Херсонська

-

22,4

6,7

22,9

98

88

81

109,4

Автономна Республіка Крим

5,1

21,2

2,2

9,4

128

114

103

112,3

м. Севастополь

-

24,7

4,3

27,5

126

117

136

106,4

Придніпровський регіон

 

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровська

4,9

12,8

44,2

7,4

110

107

108

106,6

Запорізька

- +3,9

19,4

38,5

22,3

119

104

110

118,5

Кіровоградська

0,2

20,5

11,6

16,8

134

111

112

109,7

Донецький регіон

 

 

 

 

 

 

 

 

Донецька

14,0

12,2

48,9

9,9

113

92

106

107,7

Луганська

46,9

11,1

21,3

4,8

111

102

102

116,0

Північно-Східний регіон

 

 

 

 

 

 

 

 

Полтавська

55,0

4,8

1,0

14,2

110

98

107

103,2

Сумська

к. +3,7

7,9

3,1

26,4

108

114

104

108,0

Харківська

11,5

18,2

3,1

18,8

116

113

106

109,6

      Примітки: 1Видобуток енергетичних матеріалів + виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного палива. К. – дані конфіденційні. 

 

Незважаючи на те, що з 1999 року промисловість України демонструє позитивну динаміку, структурні перекоси, що сформувались протягом спаду 1990-х рр., залишаються істотними в більшості регіонів. У 2006 р. в структурі промислового виробництва країни продукція машинобудування становила лише 12,9 %. Значне зменшення частки машинобудівного комплексу стала одним із потужних чинників недовикористання індустріального та науково-технічного потенціалу в регіонах України. У структурі промислового виробництва практично всіх областей частка машинобудівної галузі є значно нижчою (для багатьох областей у декілька разів) порівняно з 1990 р. Так, наприклад, якщо в 1990 р. (разом з металообробкою) вона становила в Харківській області 54,1 %, то в 2006 р. (без металообробки) – лише 18,8 %, у м. Києві – відповідно 52,2 % та 18,4 %, Львівській області – 40,9 % та 13,6 %. На тлі загального скорочення частки машинобудування, лише у Волинській, Закарпатській та Одеській областях вона, навпаки, зросла: до 38 %, 50,7 % та 30 % у 2006 р. з 26,3 %, 32,3 % та 27,8 % у 1990 р.

2. Регіони-індустріальні лідери мають яскраво виражену сировинну спрямованість. У 2006 р. в структурі промислового виробництва Дніпропетровської області лише на металургійну промисловість припало 44,2 %, у Донецькій області відповідна частка дорівнювала 48,9 % (див. таб. 2). У тому ж році в Полтавській області 55 % промислового виробництва склали видобуток паливно-енергетичних корисних копалин та виробництво коксу та продуктів нафтопереробки (в обсязі реалізованої промислової продукції в січні-квітні 2008 р. – 39,3 %).

У січні-лютому 2008 р. сировинна продукція в обсягах реалізованої промислової продукції України становила 67,4 %, тоді як інвестиційна – лише 16,2 %. При цьому в Дніпропетровській області це співвідношення становило 87,2 % і 6,6 %, Донецькій – 81,9 % та 12,6 %, Луганській – 90,2 % та 6,8 %. Полтавській – 64,7 % та 20,3 %. Серед регіонів-промислових лідерів виділяється Запорізька область, де на інвестиційну продукцію припадає 34,3%, тоді як на сировинну – 58,8%, тобто менше, ніж у середньому по Україні.

Отже, якщо виходити не з абсолютних показників (ВРП на одну особу, рівень заробітної плати, надходження іноземних інвестицій на одну особу тощо), а зі структурних, то слід зазначити, що на сьогодні регіони-економічні лідери є специфічними індикаторами структурних деформацій в економіці України. 

3. Структура промисловості значною мірою позначається на             темпах зростання промислового виробництва регіонів.

З таблиці 2 видно, що ті регіони, в яких суттєву питому вагу в структурі промислового виробництва складають паливна та металургійна галузі, протягом  останніх чотирьох років здебільшого демонструють досить помірні темпи зростання порівняно з середніми по Україні. Так, у Донецькій області річні темпи приросту промислового виробництва не перевищували середні по країні, у Дніпропетровській в окремі роки випередження відносно середнього по країні темпу промислового зростання було незначним. Це ж характеризувало й Полтавську область. При цьому жодна із зазначених областей у 2006 р. ще не досягла рівня промислового виробництва 1990 року.

Найвищі темпи промислового зростання характерні для областей, де відбулась тенденція до збільшення питомої ваги машинобудування, яке в цілому демонструє темпи зростання вищі, ніж у середньому по промисловості. Це в першу чергу стосується Волинської та Закарпатської областей, які традиційно характеризувались як аграрні та економічно-відсталі, а також Запорізької області. Отже, з огляду на темпи промислового зростання, можна виявити тенденцію можливої поступової втрати економічного лідерства традиційно індустріально-розвинених регіонів, а також зміну територіальних економічних центрів. 

4. Сировинне спрямування економіки спричиняє руйнування природно-ресурсного потенціалу та погіршення екологічної ситуації в країні та регіонах.

Першочергове освоєння саме мінеральних ресурсів відповідало потребам індустріальної економіки, проте зворотним боком такого освоєння стало надмірне забруднення навколишнього середовища, низка екологічних проблем та руйнація природно-рекреаційного потенціалу, насамперед в індустріально-розвинених регіонах. Так, підприємства металургійної, паливної промисловості та електроенергетики є найбільшими забруднювачами атмосферного повітря. У 2006 р. в середньому одним підприємством по всіх видах економічної діяльності було викинуто в атмосферне повітря 437,7 т шкідливих речовин. При цьому для металургійної галузі цей показник становив 3480,1 т, а для видобування паливно-енергетичних корисних копалин – 3097,5 т. Відповідно найбільшими забруднювачами атмосферного повітря є регіони, де суттєву частку в структурі виробництва складають саме названі галузі. Наприклад, найбільша кількість викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря (більше 100 тис. т на рік) характерна для всіх індустріально розвинених областей – Донецької (1895,2 тис. т за 2006 р.), Дніпропетровської (1273,7 тис. т), Луганської (641,3 тис. т), Запорізької (378,8 тис. т) та Харківської (324,2 тис. т), більшості індустріально-аграрних – Київської (201,9 тис. т), Львівської (206,7 тис. т), Полтавської (190,4 тис. т), Одеської (140,2 тис. т) та деяких аграрно-індустріальних регіонів – Івано-Франківської (318,4 тис. т), Вінницької (211,8 тис. т) та Черкаської (105,3 тис. т). Найменші обсяги викидів характерні здебільшого для аграрних областей – Тернопільської (53,5 тис. т) та Чернівецької (32,7 тис. т), які є також найменш економічно розвиненими.

Особливе місце в списку забруднювачів атмосферного повітря належить м. Києву, економіка якого за низкою ознак наближається до постіндустріального типу, і який також входить у число найбільших забруднювачів атмосферного повітря в Україні (227,1 тис. т). Крім того, для Києва характерна найбільша концентрація викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря – 283,9 т на км2. Друге місце за цим показником посідає Донецька область (71,5 т на км2).

5. Деформована структура виробництва, негативно позначаючись на регіональних ринках праці та екологічній ситуації, погіршує якісний та кількісний стан трудового потенціалу регіонів України.

В індустріально розвинених регіонах, які є найбільш екологічно забрудненими, спостерігається особливо складна демографічна ситуація. Так, у 2007 році коефіцієнт природного скорочення населення в Україні склав 6,2 ‰, при цьому в Донецькій області – 9,1 ‰, Дніпропетровській – 7,4 ‰,  Луганській – 9,2 ‰. Луганська область також характеризується найвищим у країні рівнем смертності дітей у віці до 1 року, який тут у 2007 році склав 14,1 ‰ проти 11,1 ‰ по країні в цілому. Західний регіон, де зосереджена  більшість слаборозвинених областей, має найнижчий по країні рівень природного скорочення населення, при цьому Закарпатська область у 2007 році була єдиною в Україні, де природний приріст був позитивним і складав 0,3 ‰.

На динаміці чисельності населення регіонів України також негативно позначається несприятлива ситуація на регіональних ринках праці. Рівень безробіття, що перевищує середній по країні рівень, характерний для більшості областей Центрального (виключення складають Київська область та м. Київ) та Західного регіонів, тобто в основному це аграрно-індустріальні та аграрні регіони, які є також переважно слабо розвиненими в економічному сенсі. У регіонах з високим рівнем безробіття, як правило, заробітна плата також є значно нижчою за середній по країні рівень. Низька оплата праці є одним з важливих чинників деградації робочої сили, оскільки позначається на її кваліфікаційних та фізичних характеристиках.

Високий рівень безробіття та низька заробітна плата стимулює робочу силу переміщуватись за межі регіону та країни в цілому. Для більшості регіонів України характерна від’ємна внутрішня міграція. Так, у 2007 році позитивний приріст внутрішньої міграції спостерігався лише в 5 областях – Волинській (0,2 ‰), Дніпропетровській (0,2 ‰), Одеській (0,1‰), Харківській (0,9‰), Чернівецькій (0,6 ‰), а також містах Києві (8,3 ‰) і Севастополі (4,1 ‰). Для таких індустріально-розвинених областей, як Донецька, Запорізька та Луганська, де рівень зайнятості та заробітної плати є відносно високим порівняно з середніми показниками по країні, також характерна від’ємна внутрішня міграція, що свідчить про певну соціальну нестійкість у даних регіонах.

Для регіонів з несприятливою ситуацією на ринках праці, віддалених від київської області та м. Києва, але близько розташованих від кордону й країн, що є значно розвиненішими за Україну, властивою є тенденція до переміщення робочої сили за кордон, насамперед у формі трудової міграції – як легальної, так і нелегальної. Наприклад, у 2007 році сальдо зовнішньої міграції в цілому для України було позитивним і становило 0,3‰, однак негативним воно було в таких областях, як Волинська (-0,3 ‰), Закарпатська (-0,4‰), Луганська (-0,6 ‰), Львівська (-0,1 ‰), Рівненська (-0,5 ‰), Сумська (-0,1 ‰), Тернопільська (-0,2 ‰) та Чернігівська (-0,1 ‰).

Стійке зростання чисельності населення демонструє лише м. Київ, де поряд з високим рівнем зайнятості та заробітної плати коефіцієнт приросту населення за рахунок міграції є найвищим по Україні. Невипадково частка населення у працездатному віці в Києві є також найвищою серед регіонів і становить 66,4%, тоді, як у цілому в Україні вона дорівнює 60,6 %. Отже,       Київ відіграє роль специфічного соціально-економічного ядра, який притягує до себе робочу силу з решти менш розвинених регіонів України.

Посилення міжрегіональних відмінностей є відображенням послаблення міжрегіональних зв’язків та територіальної єдності національної економіки. Негативними наслідками зростаючих регіональних соціально-економічних диспропорцій та територіальної дезінтеграції, зокрема, є:

·         посилення фрагментарного, ситуативного характеру державного регулювання економіки; неспроможність держави проводити цілісне й ефективне макроекономічне регулювання, оскільки реалізація певних макроекономічних інструментів (наприклад, монетарна або фіскальна політика) матиме ефективний вплив лише на певні сегменти економіки або території та не приноситиме загального очікуваного макроекономічного ефекту;

·         гальмування територіальної дифузії (розповсюдження) економічних ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних) та нововведень – як технологічних, так й інституційних;

·         слабка дифузія технологічних нововведень, що означає послаблену дію інтенсивних (інноваційних) чинників економічного зростання та посилення екстенсивних;

·         домінування екстенсивних чинників економічного зростання, що поглиблює макроекономічні диспропорції, проявом чого є прискорення інфляційних процесів;

·         слабка територіальна дифузія (розповсюдження) інституційних нововведень, що фактично означає гальмування, повільну та неоднозначну (суперечливу) реалізацію інституційних реформ, насамперед,  – ринкових;

·         послаблення територіальної єдності держави, а відтак – зростання політичного міжрегіонального протистояння та ризику територіального розколу держави.

Як наслідок, в економіці України поки що не відбувається формування ефекту регіональної синергії, за якого комбінований результат  функціонування регіонів країни мав би суттєво перевищувати звичайну суму результатів діяльності незалежно функціонуючих регіонів. Слабка (або й від’ємна) дія ефекту міжрегіональної синергії означає розмивання економіки держави як цілісного та системного утворення.

Отже, подолання фрагментарності та формування системного, цілісного характеру державного регулювання економіки вимагає позитивної структурної модернізації національної економіки в напрямку зменшення її  енерго-, ресурсо- та екологоємності, надання пріоритету інноваційним чинникам розвитку та формування засад інформаційної економіки.       Відтак при формуванні засад нової регіональної політики в Україні слід враховувати наступне.

1. Структурні та технологічні зрушення в економіці спричиняють зміну конкурентних переваг регіонів і, відповідно, регіонів-лідерів.

Аналогічно до того, як в аграрний період основу багатства складала земля, в епоху індустріалізму фактором конкурентних переваг країн та регіонів було їх забезпечення природними, насамперед мінеральними, ресурсами, які є сировинною базою для розвитку галузей важкої промисловості. Поступове формування основ високотехнологічної та постіндустріальної моделі розвитку об’єктивно зменшує роль чинника забезпечення регіонів природною сировиною. Відтак модернізація виробництва, використання новітніх енергозберігаючих технологій, знижуючи праце-, енерго-, ресурсомісткість виробництва, зменшить і залежність розміщення промислових підприємств та динаміки їх розвитку від наявності великої кількості відповідної сировини, палива, трудових ресурсів тощо.

2. Розвиток інформаційних технологій має внести корективи в територіальну структуру господарства України, роль крупних індустріальних центрів та місце традиційних периферійних територій.

Традиційні промислові підприємства є здебільшого територіальномісткими, займаючи великі площі землі. Для інформаційномістких видів економічної діяльності не характерний такий високий рівень територіальної концентрації, як для підприємств важкої промисловості, тому інформатизація економіки може сприяти зменшенню капіталомісткості, деконцентрації виробництва, більш повному використанню трудових ресурсів і, відповідно, розвитку невеликих міст та зменшенню міжрегіональних розривів у рівнях соціально-економічного розвитку.

3. Важливою складовою розбудови нової економічної моделі є екологізація економіки та освоєння екологічного ресурсу. Відповідно особливого значення набуває розвиток таких видів економічної діяльності, які пов’язані з охороною здоров’я  та туризмом, зокрема – так званим екологічним, зеленим та сільським туризмом. Потужним потенціалом у цьому сенсі володіє саме Західний регіон, насамперед – Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька області, які мають відповідні рідкісні природні характеристики, а також відрізняються відносно меншим ступенем забруднення навколишнього середовища, ніж Північно-Східний, Донецький та Придніпровський регіони. У структурі природних ресурсів індустріально-розвинених регіонів мізерну частку складають лісові ресурси, які переважно сконцентровані в Західному регіоні. Щодо лісових ресурсів, вони мають велике значення не тільки як базовий ресурс для деревообробної та целюлозно паперової промисловості, а й як рекреаційний ресурс. Саме Західний регіон має і абсолютні, і відносні переваги щодо інших регіонів України в забезпеченні водними та природно-рекреаційними ресурсами.

4. Розвиток новітніх, у першу чергу, інформаційних технологій сприятиме формуванню більш розгалуженої мережі галузей та елементів інфраструктури, насамперед у невеликих містах та сільській місцевості, що сприятиме збільшенню територіальної мобільності ресурсів – матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних, а також прискорить територіальну дифузію (розповсюдження) нововведень.

5. Розбудова ринкової економіки в Україні посилює роль інститутів і, відповідно, таких ресурсів, які можна охарактеризувати як інституційномісткі. Необхідні структурні зрушення значною мірою залежать від дії інституційних чинників, які, у свою чергу, також слід розглядати як ресурси, а отже, і складову економічного потенціалу регіонів. Серед таких інституційних ресурсів – розвиненість фінансових інститутів, захист майнових прав, ефективність регуляторних органів та органів місцевого самоврядування, активність місцевих територіальних громад тощо.

Відділ економічної та соціальної стратегії

(Л. Возна)