назад содержание вперед

СЕСІЯ VI: ЮРИДИЧНІ АСПЕКТИ ЦИВІЛЬНО-ВІЙСЬКОВИХ ВІДНОСИН

Головуючий: КРІСТОФЕР ДОННЕЛЛІ (спеціальний радник Генерального секретаря НАТО у справах Центральної та Східної Європи, Великобританія):

ВАСИЛЬ ТЕЛЕЛИМ (начальник Центрального науково-дослідного інститут Збройних Сил України):

Доповідь: Законодавчі засади функціонування Збройних Сил України

Збройні Сили України, як і будь-який інший державний організм, будують своє життя, повсякденну діяльність, спираючись на вимоги Конституції України, Законів України, законодавчих та нормативних актів, які стосуються будівництва, розвитку, функціонування Збройних Сил. До останніх, насамперед, відносяться Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, Воєнна доктрина України, Програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період 1996-2005 років.

Перші правові засади створення (будівництва) та функціонування Збройних Сил України були започатковані ще до проголошення незалежності України "Декларацією про державний суверенітет України", прийнятою Верховною Радою тоді ще Української РСР 16 липня 1990 року. У розділі ІХ Декларації, де мова йшла про основні засади зовнішньої та внутрішньої безпеки держави, було визначено:

"Українська РСР має право на власні збройні сили.

Українська РСР визначає порядок проходження військової служби громадянами Республіки.

Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти, не придбавати ядерної зброї".

З проголошенням Державної незалежності (24 серпня 1991 року) перед Україною як одне з основних питань того часу постала проблема реалізації вимог Декларації - створення власних збройних сил.

Вирішення цієї проблеми ускладнювалося тим, що у спадщину від колишнього СРСР та його збройних сил дісталося надзвичайно велике угруповання військ (більше 700 тис. чол.) та розміщена на її території ядерна зброя (43 ракетна армія). Це змусило у дуже короткі строки розробити та прийняти низку законів України, які б регламентували основні принципи та шляхи будівництва Збройних Сил нової незалежної України.

Закони України "Про оборону України" та "Про Збройні Сили України" були прийняті Верховною Радою України 6 грудня 1991 року, усього через п'ять днів після Всенародного референдуму щодо проголошення незалежності України.

Саме ці Закони України і є сьогодні законодавчими засадами функціонування Збройних Сил України. Зокрема, Закон України "Про оборону України" визначає:

· основи оборони України;

· організацію оборони України;

· правові основи діяльності органів державної влади і управління щодо забезпечення оборони України;

· повноваження Міністерства оборони України;

· призначення Збройних Сил України;

· порядок оголошення стану війни, введення воєнного стану, оголошення мобілізації та ведення територіальної оборони;

· відповідальність посадових осіб і громадян за порушення законодавства про оборону України.

Закон України "Про Збройні Сили України" визначає

· призначення Збройних Сил України;

· порядок їх використання;

· основи, на яких будуються та здійснюють свою діяльність ЗСУ;

· загальну структуру ЗСУ;

· питання загального та безпосереднього керівництва ЗСУ;

· порядок визначення функцій та повноважень, а також затвердження структури Міністерства оборони України, інших органів військового управління;

· порядок комплектування Збройних Сил України;

· дислокацію та розташування військ тощо.

Керуючись положеннями наведених вище законів, Україна у дуже стислі строки пройшла надзвичайно важкий шлях ліквідації ядерної зброї на своїй території та будівництва власних Збройних Сил.

Визначенню напрямів та пріоритетів будівництва Збройних Сил України на той час сприяла й прийнята Верховною радою у 1993 році Воєнна доктрина України, яка є складовою частиною Концепції національної безпеки і становить сукупність затверджених Верховною Радою України основоположних настанов і принципів щодо організації та забезпечення безпеки особи, народу і держави шляхом політичних, економічних і воєнних заходів.

Так склалася ситуація, що Воєнна доктрина України, хоча і є складовою частиною Концепції національної безпеки, була прийнята раніше за неї. Але це було вимушеною мірою. Бо відсутність доктринальних установок гальмувала розпочатий процес будівництва Збройних Сил України, не давала можливість визначитися з основними програмними положеннями щодо їх розвитку.

Саме у Воєнній доктрині України була концептуально викладена побудова відносин України з іншими державами, задекларовано, що "Україна не висуває територіальних претензій до інших держав...", "суворо дотримується принципу недоторканості існуючих кордонів" та "поважає державний суверенітет і політичну незалежність інших держав...". Підкреслюючи миролюбний зовнішньополітичний курс та безумовну ліквідацію ядерної зброї на своїй території, Воєнна доктрина України у той же час підкреслювала, що "Україна виключає своє одностороннє повне роззброєння" і буде робити все можливе для підтримання могутності та боєздатності своїх Збройних Сил. У ній концептуально визначені основні завдання Збройних Сил та принципи їх будівництва, напрями підготовки Збройних Сил до захисту від агресії.

Незважаючи на певні недоліки та неповноту, Воєнна доктрина України в цілому відповідала нагальним вимогам того часу і стала основою Програми будівництва та розвитку Збройних Сил України на період 1996-2005 років.

Концепція ж національної безпеки України, прийнята Верховною Радою України у січні 1997 року, визначила можливі загрози національній безпеці у воєнній сфері та основні напрями державної політики національної безпеки у цій сфері.

Взагалі, в Україні з 1991 по 2000 роки було прийнято значну кількість Законів України, інших законодавчих актів та нормативних документів, які охоплюють практично весь спектр функціонування Збройних Сил. Серед них закони України "Про порядок проходження військової служби", "Про альтернативну (невійськову службу)", "Про соціальний захист військовослужбовців та членів їхніх сімей" та багато інших.

Але сьогодні є очевидним, що прийняті ще у 1991 році Закони України потребують уточнень та доробки. Значні зміни, що відбуваються сьогодні в світі, досвід застосування збройних сил у воєнних конфліктах минулого десятиріччя, викликають нагальну потребу у докорінній переробці Воєнної доктрини України. І така робота в Україні вже ведеться. Пройшли перші читання у Верховній Раді України нові редакції Законів України "Про оборону України" та "Про збройні сили України", розробляється нова редакція Воєнної доктрини України. На жаль, ця робота не завжди проводиться своєчасно. Скажімо, ще три-чотири роки тому вже було ясно, що існуюча редакція Воєнної доктрини вже зжила себе, що вона не тільки не допомагає будівництву та розвитку Збройних Сил України, а, навпаки, навіть гальмує їх. (Як приклад, вона вимагає "організації ефективної оборони сухопутних та морських кордонів на всіх напрямках", що збройним силам сьогодні не під силу).

Але ще й сьогодні існує думка, що розробка Воєнної доктрини - це справа виключно військових, не беручи до уваги те, що Воєнна доктрина концептуально визначає комплекс заходів спрямованих на підвищення обороноздатності держави. І Збройні Сили займають там своє, хоча й чільне, але все ж таки серед інших державних інституцій місце. А їхня спроможність виконати завдання багато в чому залежить від організації роботи всіх міністерств та відомств держави. Отже, розробка нової редакції Воєнної доктрини України, як на мій погляд, це справа всіх - і МЗС, і Міністерства економіки, і Міністерства фінансів, та інших міністерств і відомств. Подальше зволікання з цим важливим документом звужує законодавче поле функціонування Збройних Сил України.

Керівництво Збройними Силами України вже сьогодні, не очікуючи, поки будуть розроблені та затверджені нові редакції основних законодавчих документів, робить упереджу вальні кроки щодо конкретизації основних законодавчих документів, робить упереджу вальні кроки щодо конкретизації принципів, шляхів, напрямів будівництва та функціонування Збройних Сил України. Зокрема, зважаючи на зміни у воєнно-політичній обстановці у світі та Європі, тенденції розвитку внутрішньополітичної та економічної ситуації в Україні та враховуючи досвід воєнних конфліктів останнього десятиліття, були уточнені основні заходи виконання третього етапу Програми будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. До цього ж Міністром оборони України Олександром Кузьмуком визначене завдання Збройних Сил України по організації оборони не на усіх напрямках, як це передбачене Воєнною доктриною України, а лише на кількох головних.

ВІКТОР БАЗОВ (начальник відділу військового права - заступник начальника Правового управління Міністерства оборони України):

Доповідь: Основи військового права в Україні

Військове право посідає особливе місце в системі національного права України. Це обумовлено тим, що його норми регулюють суспільні відносини у сфері будівництва, розвитку, життєдіяльності Збройних Сил України, на які згідно статті 17 Конституції України покладені функції оборони держави, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.

Військове право України є комплексною галуззю національного права, тому його змістом є як питання устрою Збройних Сил України та інших військових формувань, порядку їх комплектування і проходження військової служби, прав, обов'язків і відповідальності військовослужбовців, так і питання військового управління, охорони військового правопорядку, економічної та господарської діяльності військових організацій тощо.

Говорячи про джерела військового права України слід зазначити, що його найважливіші норми закріплені в Основному Закони держави - Конституції України. Конституція України містить положення стосовно обов'язків громадян України щодо захисту держави, функцій Збройних Сил та інших військових формувань України, компетенції органів державної влади в галузі військового будівництва та керівництва воєнною організацією держави. Найважливішим у згаданому контексті є стаття 65 Конституції України, згідно якої "захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України". У статті 17 визначені функції та завдання української армії та інших військових формувань держави.

Згідно статті 106 Конституції Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України є Президент України. Він згідно Основного Закону забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сфері національної безпеки та оборони; очолює Раду національної безпеки і оборони України; вносить до Верховної Ради подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України; приймає, відповідно до закону, рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; присвоює вищі військові звання.

Згідно статті 75 Конституції України парламент - Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. До її повноважень належить: затвердження Державного бюджету, у тому числі витрат на оборону; визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; оголошення за поданням Президента України стану війни та миру; схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії; затвердження загальної чисельності, структури, визначення функцій Збройних Сил України, СБУ, МВС та інших військових формувань; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів української армії до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України та інші повноваження, які. Відповідно до Конституції України віднесені до її відання.

Статтею 107 Конституції передбачено, що координаційним органом з питань національної безпеки і оборони є Рада національної безпеки і оборони України, яку очолює Президент України.

Здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України Конституція покладає і на Кабінет міністрів України (стаття 116 Конституції України), інші органи і організації, повноваження яких у сфері оборони держави визначаються Конституцією України і законами України.

До законів, норми яких регулюють військово-правові відносини, слід віднести: закони України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про Раду національної безпеки і оборони України", "Про Державний Кордон України", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", "Про правовий режим воєнного стану", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях", "про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав", "Про економічну і господарську діяльність у Збройних Силах України", "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців", "Про статут ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" тощо. Законами також затверджені Військові статути Збройних Сил України. Слід зазначити, що після прийняття нової конституції України норми раніше прийнятих законів, у тому числі з військових питань, приводяться у відповідність до конституційних положень.

Згідно закону Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями через військові комісаріати двома шляхами:

а) призову громадян на військову службу на підставі загального військового обов'язку;

б) прийняття громадян на військову службу за контрактом.

Встановлюються такі види військової служби:

· строкова військова служба;

· військова служба за контрактом солдатів і матросів, сержантів і старшин;

· військова служба за контрактом прапорщиків і мічманів;

· військова служба (навчання) за контрактом курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи;

· військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;

· військова служба осіб офіцерського складу за призовом;

· кадрова військова служба осіб офіцерського складу, зарахованих до складу Збройних Сил України та інших військових формувань до запровадження військової служби за контрактом;

Виходячи з положень статті 9 Конституції України, яка визначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, джерелом військового права є відповідні міжнародні договори України. Це стосується, у першу чергу, договорів, які включають в себе юридичні норми, які застосовуються у випадку збройного конфлікту, юридичні норми, що регулюють питання військового співробітництва.

Значне місце в системі нормативно-правових актів військового законодавства займають акти Президента України з військових питань. Указами Президента України призначаються на посади та звільняються з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань. Саме цими актами оформлюється рішення глави держави про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію.

Багато аспектів життєдіяльності Збройних Сил України та інших військових формувань регулюються рішеннями Кабінету Міністрів України. Вони стосуються визначення порядку та норм матеріально-технічного, фінансового, медичного, кадрового та інших видів забезпечення, управління майном Збройних Сил України та інших військових формувань.

До актів військового законодавства слід віднести нормативні накази міністра оборони України, керівників інших військових формувань України. Зазначені акти є чинними після їх державної реєстрації у міністерстві юстиції України.

К. ДОННЕЛЛІ: Мені здається, що Україна має відмінну структуру і налагоджені механізми в юридичній складовій демократичного контролю над збройними силами. Проте, щоб ефективно користуватися механізмами, які є, необхідні відповідні навички. І тому мене цікавить те, якою мірою політики та державні службовці мають необхідні знання, щоб користуватися знаряддям цивільного контролю. Тому що, як показує досвід інших країн, політики не завжди є адекватними фахівцями і тому чи не варто запровадити збройним силам спеціальну освітню програму, щоб навчати посадовців цим питанням.

ВОЛОДИМИР БОНДАРЄВ (суддя військової колегії Верховного суду України)

Доповідь: Забезпечення прав військовослужбовців у Збройних Силах України

Соціальна цінність прав і свобод громадян, у тому числі й військовослужбовців, служить визначальним позитивним чинником для діяльності будь-якої держави. В основі політики України в сфері забезпечення прав людини і громадянина концептуальним є принцип, закріплений у ст. 3 Конституції України: "Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

В Україні існує ціла система взаємозалежних між собою як суспільних, так і державних інститутів, діяльність котрих безпосередньо спрямована на розв'язання цих задач. Такими є: судові органи, інститут омбудсмена, органи прокуратури, які наразі здійснюють нагляд за дотриманням законності в армії, різні інспектуючі органи відомчого внутрішньовідомчого характеру, громадські організації на кшталт Комітету Ради солдатських матерів т. ін. Наділені відповідними правами для прийняття необхідних заходів для захисту прав підпорядкованих військовослужбовців і їхні начальники і командири.

Хотілося б зупинитися саме на найбільш універсальному засобі відновлення порушених раніше прав і свобод будь-якої людини, незалежно від її правового статусу та інших обставин - судовому захисті. Суди як органи державної влади зобов'язані своєчасно і дієво захищати ці права і свободи шляхом розгляду цивільних і кримінальних справ. Входять у систему судів загальної юрисдикції і 28 нині чинних військових судів.

У цьому зв'язку хочеться відзначити, що до обговорення у Верховній Раді підготовлено декілька проектів Закону "Про судоустрій", у яких не передбачене існування військових судів. Тобто, по суті мова йде про їхню ліквідацію, що, за моїм глибоким переконанням, поставить під сумнів реальну можливість кваліфікованого судового захисту прав військовослужбовців, законних інтересів військових частин. Ліквідація військових судів буде великою державною помилкою.

Сьогодні суттю діяльності військових судів, що здійснюють, по суті, одну з форм цивільного контролю над збройними силами, повинен стати принцип: військовий - громадянин і член суспільства. Протягом 90-років внаслідок зростаючого рівня правової свідомості, віри у судову систему значно розширився діапазон справ, що розглядаються військовими судами, число цивільних справ, що розглядаються військовими судами збільшилося у 8 разів. Стають звичайною практикою скарги військовослужбовців на відомчі рішення, що обмежують їхні права, справи про розмір одноразової допомоги, яка виплачується у зв'язку із звільненням у запас. Річ у тім, що всупереч чинному законодавству, рішенням уряду від січня 2000 року цей розмір був істотно обмежений. Вирішуючи такі справи, військові суди керуються законом, а не підзаконними нормативними актами. Усього за 1998 і 1999 роки військовими судами розглянуто 10 549 цивільних справ.

Неухильно збільшується і кількість скарг військових на неправомірні дії і рішення посадових осіб і органів військового керівництва. Проте, на жаль, не всі військовослужбовці ще звикли до реально існуючої можливості судового захисту своїх конституційних прав і свобод, а тому не завжди використовують цю можливість повною мірою.

Сьогоднішнє багато в чому безправ'я громадян у формі, збереження в старому вигляді відносин в армії є несумісним з ідеями побудови правової держави. Реформа Збройних Сил неможлива без забезпечення фундаментальних прав і свобод військових, без повернення їм високого звання громадян. Обмеження, що накладаються професією, не повинні виключати їх з цивільного суспільства.

Саме військові суди першими стали на захист прав військових на своєчасне одержання належного матеріального та іншого забезпечення, на відшкодування державою заподіяного військовому незаконними діями військових посадових осіб моральної шкоди, про що свідчить цілий ряд прийнятих судових рішень.

Так, у справі військового Колодія, що звернувся у військовий суд з позовом до військової частини про відновлення його на службі, виплату усіх видів постачання в зв'язку з вимушеним прогулом і відшкодування заподіяного незаконним звільненням зі служби моральної шкоди, позов був задоволений судом частково - у відшкодуванні моральної шкоди позивачу було відмовлено.

Перевіряючи матеріали справи в порядку нагляду, військова колегія Верховного Суду України дійшла до висновку, у тому числі і військових, у якості самостійної підстави для відшкодування моральної (немайнової) шкоди, було прийняте рішення, що позов у цій частині підлягав задоволенню.

На наш погляд, специфічність правового статусу військових не може служити підставою до обмеження їхніх прав як громадян на одержання правової допомоги, у тому числі й у випадках їхнього притягнення до кримінальної відповідальності.

Цікавими у цьому аспекті є судові рішення відносно рядового Руса, що були скасовані військовою колегією Верховного Суду України в зв'язку з порушенням права підсудного на захист. Лише тому, що на стадії попереднього слідства Рус відмовився від захисника справа у відношенні нього була призначена до розгляду в суді без участі останнього. У судовому засіданні ще до роз'яснення підсудному його процесуальних прав, у тому числі і права мати захисника, суд передчасно прийняв відмову підсудного від допомоги захисника. Причини такої відмови судом взагалі не з'ясовувалися. Таким чином, справа слухалася без захисника, що спричинило скасування вироку.

Розглядаючи цивільні і кримінальні справи в суворій відповідності до вимог Конституції і законів, військові суди забезпечують у такий спосіб рівність військових у цивільних справах, тобто перед законом і судом.

К. ДОННЕЛЛІ: Я вважаю, що сама система військового правосуддя є основою поваги до збройних сил і запорукою популярності збройних сил у суспільстві, що є дуже важливим з огляду на майбутній перехід української армії на контрактну систему комплектування. Сьогодні військове правосуддя є гарантією ефективної і справедливої роботи системи військового призову. Дуже важливим питанням є обізнаність населення щодо військового законодавства, про роботу військових судів. Дійсно, військове судочинство - один з основних засобів поліпшення демократії у збройних силах.

ДЖЕЙМС СТЕЙС (радник з юридичних питань Департаменту військового права Міністерства оборони Великобританії)

Доповідь: Основи військового права, законодавство у сфері військової служби, забезпечення прав військовослужбовців (досвід Великобританії).

За останні 10 років діяльність юридичної служби британської армії стала більш значущою, про що свідчить те, що вона збільшила свою чисельність на 100%, у той час як загальна кількість військовослужбовців була зменшена.

У збройних силах Великобританії ситуація сьогодні змінюється. Збройні Сили Великобританії і кожен рід військ поки що керуються різними законодавчими актами, є окремі закони про сухопутні збройні сили, військово-повітряні сили, флот. Можливо колись і будуть єдиний закон для всієї армії, проте зараз ситуація саме така.

Всі три згадані закони кожні п'ять років переглядаються і доповнюються. Перегляд, як правило, проводиться для того, щоб подивитися, які зміни відбулися протягом п'яти років і які норми закону треба змінити. У будь-якому випадку це робиться для того, щоб зберегти юридичний статус кожного з родів військ. Окрім великого, раз на п'ять років, перегляду цих законів до них постійно вносяться незначні зміни.

Ці три закони регулюють діяльність військовослужбовців в будь-якій частині світу, незалежно від того, де вони проходять службу. Вони підпадають під дію військової юрисдикцію, навіть, якщо вони знаходяться на території інших держав. Ефективність системи військового правосуддя дозволяє проводити певні дисциплінарні заходи для того, щоб здійснити конкретні дії по відношенню до військовослужбовця, якого підозрюють у правопорушенні або в невиконанні норм статутних внутрішньоармійських документів.

Найнижчий рівень дотримання військової дисципліни належить до повноваження командування військової частини. Потім у залежності від тяжкості правопорушення справа може передаватися до військово-польового суду, до військового трибуналу, повноваження якого нагадують повноваження цивільного суду вищої інстанції. Є середня ланка - військово-польові суди нижчого рівня, які можуть виносити вироки до двох років ув'язнення. Процедура доведення вини не відрізняється від такої у звичайних, невійськових кримінальних судах. Також засуджені військовослужбовці мають право на апеляцію, яка подається до Палати лордів. Тобто, більшість правових норм військового законодавства не відрізняється від загального, цивільного.

Крім того у нас є положення про специфічні військові злочини, яке стосується злочинів, що можуть бути скоєні лише військовослужбовцями. Наприклад невиконання наказу, яке можуть скоїти лише військовослужбовці. Проте це лише у випадку якщо наказ є законним. Наприклад, якщо командир наказує солдату прогуляти свого собаку - це наказ не військовий і не законний.

Що стосується військових правопорушень, то з ними розбирається військова дисциплінарна система.

Правопорушення, скоєне військовим на території Великобританії розглядається у цивільних кримінальних сулах. Більше того, є частина справ, які у будь-якому разі розглядаються у цивільних судах, наприклад, вбивство чи згвалтування. Проте, якщо злочин скоєно на території військової частини чи було пошкоджене військове майно - його розглядають у трибуналі. Існують положення у військовому законодавстві, які стосуються подвійного покарання. Тобто якщо справа розглядається цивільним судом, то людина не може бути повторно засуджена військовим судом за те ж саме правопорушення. І навпаки - якщо справа розглядається військовим судом, то цивільний суд її не розглядає.

Якщо військовий проходить службу за межами Великобританії, то врегулювання правових колізій багато у чому залежить від угоди, підписаною між Великобританією та країною перебування військового. Наприклад, підписана угода між країнами НАТО, про те, що Великобританія має первинну юрисдикцію у випадку скоєння злочину британськими військовими. Я пам'ятаю випадок жінки-інженера, яка скоїла вбивство у Німеччині у 1996 році. Її судив спочатку суд Великобританії і лише потім - німецький військовий трибунал. Подібний випадок мав місце, коли американський літак зіткнувся з фунікулером в Італії. Американський льотчик відповідав перед військовим трибуналом США. В залежності від встановленого порядку справи розглядаються або у країні, яка надіслала військовослужбовця-правопорушника, або країною перебування.

Існує у Великобританії безліч нормативних актів, які регулюють поведінку військовослужбовців. Вони покривають багато питань і стосуються дисциплінарних заходів, які здійснюються військовим командуванням. Серед них окрему частину складають т. зв. королівські нормативні акти. Коли виникає суперечність між військовим законодавством і цивільними нормативними актами, військове судочинство керується військовим законодавством, яке має пріоритетне значення в даному випадку.

У Великобританії - дуалістична правова система. Це означає, що міжнародні угоди не є частиною законодавства, якщо відповідні зміни до законодавчих актів про використання міжнародних угод або їх частин у національному законодавстві не були прийняті. Це означає, що всі принципи, зазначені у міжнародному законодавстві повинні бути відображені якимось чином у національному законодавстві. Зміни у цій ситуації мають відбутися вже 2000 року, буде прийнятий закон, в якому піде мова про те, що міжнародні положення є положеннями прямої дії. Це стосується і військовослужбовців, і військового законодавства.

Згадане підвищення статусу міжнародного законодавства передусім відіб'ється на дисциплінарні закони, які стосуються поведінки військових і командування вищої ланки збройних сил Великобританії. Особливо це буде стосуватися попереднього затримання військових до розгляду їх справи судом. Також порядку приведення справи до військового трибуналу і також порядку винесення вироків військовим трибуналом. Можливо це призведе до загальних зміни у функціях командної ланки. Сподіваюся, що це буде мати загалом позитивний вплив. Наш закон про військовий трибунал також був суттєво змінений у 1997 році внаслідок рішення Європейського Суду у Страсбурі. І наша (військова судова) система вижила завдяки цьому рішенню.

Головна суперечність між міжнародним та національним законодавством може виникнути у питанні чи визнавати людину винною, чи ні. Був приклад з капеланом Філларі, який служив у Північній Ірландії і мав деякі проблеми з головою. Його засудили за певну низку правопорушень. Суд у Страсбурі прийшов до висновку, що військовий трибунал використовував у своїй роботі систему, за якої дозволялося порушувати справу за певні правопорушення військовослужбовцями нижчими за рангом або такого ж рангу, що і звинувачуваний. І тому згідно рішення суду у Страсбурі таке положення нечинним і зараз наші судові органи працюють незалежно від командування та людей, які порушують кримінальні справи.

Що стосується системи справедливості як такої, то, якщо дивитися на це питання з кримінальної точки зору, дуже часто наші військовослужбовці намагаються не розповідати про всі аспекти своїх правопорушень або зробити так, щоб їхні справи розглядалися цивільними судами. Проте, справи про расову чи сексуальну дискримінацію розглядаються і військово-польовими судами у тому числі, особливо, якщо такі справи мали місце у межах одного військового формування. У певному сенсі ситуація в Україні нагадує ситуацію у Великобританії.

Що стосується режиму воєнного положення, то, наприклад, у Великобританії навіть під час другої світової війни, коли існувала реальна загроза захоплення країни не було спеціальних законів, які б регулювали воєнне положення. Втім нині є норма про військову допомогу в цивільних справах, бо військовослужбовці - ті ж самі громадяни і на нього поширюються ті ж закони, що і на всіх. Єдина відмінність - його може заарештувати військова поліція.

Щодо участі військових в антитерористичних операціях - існує законодавча норма, згідно якої оперативне командування передається військовим, а після закінчення операції - знову поліції. У цій ситуації вони знову ж таки перебувають у полі дії цивільного законодавства. У Північна Ірландії - так само: на постійних засадах військові частини допомагають поліції, проте, військові там не командують, не керують. Є спеціальні нормативні акти, які регулюють статус військових у згаданому випадку.

І нарешті, є випадки стихійного лиха, коли суспільство потребує допомоги військовослужбовців і законодавство чітко регламентує де можуть бути задіяні військовослужбовці - у ситуації надзвичайного стану в країні, зокрема визначене питання мобілізації резервістів.

А взагалі військове право Великобританії постійно розвивається й існує дуже на багато питань, які могли б цікавити наших українських колег і на які ми й самі не маємо відповіді.

К. ДОННЕЛЛІ: Цікаво було б знати, у чому відмінність юридичної системи української та британської армій, особливо мене цікавить питання відмови підкорятися незаконним наказам. Також значущим є питання застосування цивільного права у надзвичайних ситуаціях, так, щоб це не завдавало шкоди військовій дисципліні, як запобігти потенціальному конфлікту.

МИХАЙЛО КАРПЕНКО (заступник начальника Правового управління Міністерства оборони України)

Доповідь: Міжнародне гуманітарне право та його забезпечення в Збройних Силах України.

Правовою базою міжнародного гуманітарного права є чотири Женевські конвенції (ЖК) щодо захисту жертв збройних конфліктів від 12 серпня 1949 року: "Про полегшення долі поранених, хворих у діючих арміях", "Про полегшення долі поранених, хворих і осіб, що постраждали від корабельних катастроф", "Про поводження з військовополоненими", "Про захист цивільного населення під час війни", які були ратифіковані Україною ще в 1954 році. Також існують два Додаткові протоколи до Женевських конвенцій від 8 червня 1977 року, що були ратифіковані Україною у 1990 році та цілий ряд інших нормативно-правових документів.

Оскільки вищеназвані та інші нормативно-правові акти стали частиною національного законодавства України, то тим самим наша держава взяла на себе певні зобов'язання по дотриманню положень, що випливають з міжнародного гуманітарного права і, зокрема, по поширенню цих знань.

Низка відповідних статей згаданих ЖК передбачають, що країни, що приєднались до угод зобов'язуються: "...як у мирний, так і у воєнний час якнайширше розповсюджувати текст цієї конвенції в своїх країнах, зокрема, включати його вивчення в навчальні програми військової та, якщо це можливо, цивільної освіти, з тим, щоб з її принципами було ознайомлене все населення в цілому, зокрема, збройні сили, санітарний персонал та служителі церкви".

Крім того, 3 грудня 1994 року в Будапешті Президентом України підписаний Кодекс поведінки, що стосується воєнно-політичних аспектів безпеки. Відповідно до його статті 29 держави-учасниці зобов'язалися розповсюджувати в своїх країнах документи з міжнародного гуманітарного права, відображати свої зобов'язання в цій сфері у військових програмах і правилах.

Більше того, "кожна держава-учасник буде забезпечувати ознайомлення особовим складом його збройних сил з положеннями міжнародного гуманітарного права, міжнародними гуманітарними правилами, нормами і зобов'язаннями, що стосуються збройних конфліктів, а також усвідомлення кожним військовослужбовцем того, що він несе індивідуальну відповідальність згідно з національним законодавством і міжнародним правом за свої дії".

Необхідність проведення такої роботи випливає не лише з Воєнної доктрини України, а й зі статті 99 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, яка передбачає, що "під час збройного конфлікту юрисконсульт військової частини виконує обов'язки радника її командира".

З цією метою ще в 1997 році був виданий наказ начальника генерального штабу Збройних Сил України "Про організацію навчання військовослужбовців Збройних Сил України основним положенням міжнародного гуманітарного права".

Рішенням колегії міністерства оборони України від 28 січня 1999 року передбачено вивчення слухачами та курсантами військово-навчальних закладів Міністерства оборони України в рамках дисципліни "Основи законодавства України" таких самостійних розділів, як міжнародне гуманітарне право, право прав людини.

Метою навчання міжнародному гуманітарному праву в збройних силах є забезпечення того, щоб кожен військовослужбовець, виконуючи своє завдання, дотримувався основних положень права війни, заснованих на розрізненні, яке завжди повинно проводитися, військових і цивільних осіб, об'єктів, а також захищав усіх цивільних осіб, що не беруть участі чи більше не беруть участь у бойових діях, незалежно від часу, місця чи інших обставин.

Оскільки дотримання права війни безпосередньо пов'язане з дисципліною, його виконання має, природно, бути частиною військової підготовки. Тому з метою правового врегулювання бойової підготовки військ доцільно розробити і ввести в дію Керівництво по застосуванню норм міжнародного гуманітарного права в повсякденній діяльності військ, яке могло б стати основою для наповнення нормами даного права документів по бойовому застосуванню військ.

Доцільно забезпечити викладання знань з основ міжнародного гуманітарного права для військовослужбовців строкової служби їх командирами взводної та ротної ланок.

Також важливим є питання підготовки достатньої кількості викладачів, які могли б професійно викладати у військових навчальних закладах не тільки чинне військове законодавство, але і міжнародне гуманітарне право.

Командири окремих військових підрозділів відповідно до статті 87 Додаткового протоколу зобов'язані контролювати дотримання норм міжнародного гуманітарного права, а також повинні доповідати відповідним органам влади про його порушення. Тому вони мусять пройти спеціальну підготовку, що проводиться в мирний час, для виконання вищевказаних завдань.

Отримавши спеціальну підготовку, командири (начальники) мають забезпечити знання зобов'язань щодо вимог Женевської конвенції та першого Додаткового протоколу підлеглими. Це положення є принципово важливим, тому що командири нестимуть відповідальність за порушення їхніми підлеглими закону через необізнаність з ним або незнання своїх обов'язків.

З цією метою відповідним наказом начальника генерального штабу Збройних Сил України від 17 грудня 1999 року створено позаштатну робочу групу щодо подальшої роботи по вивченню, поширенню та застосуванню міжнародного гуманітарного права в Збройних Силах України.

З метою більш цілеспрямованого впровадження норм гуманітарного права необхідно якнайшвидше підготувати офіційний переклад та видання українською мовою Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них. Необхідно брати участь у підготовці статей з питань міжнародного гуманітарного права в засобах масової інформації ЗСУ. Тим самим з цими матеріалами в короткі терміни буде ознайомлена значна кількість військовослужбовців.

Кінцева мета навчання права війни - забезпечення істотної поваги цього права.
назад содержание вперед