назад содержание вперед

ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
(аналітична доповідь)

Вступ

Вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку обумовлює постійне посилення уваги до пошуку нових факторів прискорення економічної динаміки, адекватних сучасному стану розвитку світової економіки. Відтак запровадження в Україні інвестиційно-інноваційної моделі економічного зростання з політичної мети перетворюється на об’єктивну необхідність, альтернативою якій є занепад національної економіки, втрата економічного, а, можливо, й національного суверенітету.

Отже, зайвим є переконування громадськості та фахівців у необхідності радикальної активізації інноваційної діяльності в Україні, яке має надати суспільно-економічному розвиткові інноваційного характеру. Між тим, так само зайве й констатувати, що попередні роки економічних реформ не створили необхідних умов для примноження та зміцнення інтелектуального потенціалу українського суспільства, інноваційного розвитку економіки, освоєння нових високих технологій, подолання структурних деформацій, успадкованих від адміністративно-командної системи. Економічна динаміка досі не лише не набула сучасної постіндустріальної спрямованості, а навіть не створила достатньо міцного підґрунтя для запровадження основ інноваційного розвитку. Зволікання в цьому напрямі ставить під загрозу здобутки економічного зростання 1999-2002 рр.

Нині йдеться вже не про доцільність чи можливість створення системи підтримки технологічних змін, а про концептуальні основи, критерії, інструменти й механізми економічної політики, яка в рамках нинішніх фінансових, структурних та інституційних обмежень була б спроможною забезпечити зростання інвестицій у технологічні зміни та належну мотивацію інноваційного підприємництва. На жаль, поки що основна маса фахових дискусій зосереджена навколо нагальних, проте тактичних проблем бюджетного розподілу, реформування податкової системи, монетарної політики тощо. Власне інноваційна складова розвитку залишається переважно поза увагою фахового наукового аналізу. Тому реальною залишається загроза перетворення поняття “перехід до інноваційної моделі розвитку” на формальне гасло, відірване від перебігу реального економічного життя країни.

В запропонованому дослідженні буде зроблено спробу узагальнити сучасне розуміння інновації, визначити, яку саме стратегічну місію має виконувати інноваційний розвиток у перехідній економіці, охарактеризувати сучасне становище інноваційного розвитку в Україні, передумови та перешкоди його радикальної активізації, запропонувати безпосередні важелі досягнення необхідного ґатунку інноваційного розвитку.

Інноваційний тип розвитку в умовах економічної глобалізації

Глобальна конкуренція і “нова економіка”

Глобалізація, яка стала однією з визначальних характеристик світової економіки кінця ХХ – початку ХХІ століть, поставила перед урядами багатьох країн проблему пошуку нових форм і методів адаптації національного економічного та політико-правового середовища до сучасних вимог здійснення міжнародних економічних відносин. Швидкі зміни чинників, які визначають конкурентоспроможність фірм на світових ринках, динамічний розвиток глобального середовища змушують уряди при формуванні умов економічного зростання і процвітання нації дедалі більш активно звертатися до проблем забезпечення національної конкурентоспроможності у глобальному масштабі. Досвід останніх десятиліть дає змогу зробити деякі висновки щодо змісту основних чинників конкурентоспроможності національної економіки. Серед них:

Як слідує з викладеного вище, країни у сучасному світі змушені здійснювати пошук прийнятної моделі економічного розвитку, яка б забезпечувала національну конкурентоспроможність і орієнтувала національну економіку на довгострокове зростання. Невдачі та прорахунки на цьому напрямі призводять до перманентних кризових потрясінь та збільшення диференціації.

Концепція національної конкурентоспроможності заснована на ефективному використанні у світовому поділі праці порівняльних переваг національних економік для експорту продукції до країн, де таких переваг немає, і імпорту продукції з країн, які мають переваги в порівнянні з національною економікою країни-імпортера. Друга половина ХХ століття характеризувалася переходом від статичних порівняльних переваг, які є природно заданими для країни, до динамічних, які випливають із здійснення національним урядом та корпоративним сектором конкурентної політики.

Значний прорив в технологіях та інформаційній сфері спонукає країни орієнтуватися на нові джерела конкурентних переваг та створювати їх. Сучасний етап пов’язаний із зайняттям чільного місця серед складових динамічних порівняльних переваг науково-технічними досягненнями та інноваціями на всіх стадіях життєвого циклу продукту, починаючи від створення товару або послуги, через просування його від виробника до споживача та закінчуючи наступною утилізацією.

З огляду на те, що на ринку фігурує і конкурує вже не окремий товар, а комбінований пакет товарів, послуг та інформації, конкурентоспроможність продукції залежить вже не лише від її конкретного виробника, а й від спроможності національного зокрема і глобального загалом середовища і його учасників до супроводження й використання цього продукту. Різко зростає вимога до цілісності цього середовища, кваліфікованості, дисциплінованості, платоспроможності його учасників. Як буде показано нижче, саме це є причиною того, що перехідні країни поки що не в змозі оволодіти належним чином засадами конкурентоспроможної діяльності в глобальній економіці.

Інтегруюча властивість нової економіки веде до розвитку децентралізованих взаємозв’язків між суб’єктами господарювання, громадянськими та ринковими інститутами на національному та наднаціональному рівнях. Це обумовлює постійне посилення обмежень дієздатності національних урядів та, відповідно, загострює важливість кваліфікованих та ефективних управлінських дій суб’єктів господарювання, які повинні бути спроможними забезпечувати власну конкурентоспроможність в сучасній глобалізованій економіці.

На початку ХХІ століття процес створення та нагромадження нових знань привів до переходу до якісно нового стану: знання стали самостійною продуктивною силою. Сучасна “нова економіка” – це виробництво і використання нових знань, перетворення їх на повноцінний фактор виробництва, який відіграє провідну роль у системі факторів.

Яскравим свідченням економічної важливості знань та науки як галузі з їх виробництва є обсяг видатків провідних корпорацій світу на наукові дослідження. За станом на 1997 рік лідерами за науковими витратами у світі були корпорації “Дженерал Моторс” (8,2 млрд дол. на рік), “Форд” (6,3 млрд дол.), “Сіменс” (4,5 млрд дол.), IBM (4,3 млрд дол.). Найбільша питома вага наукових витрат на одного працівника була відзначена в корпорації “Майкрософт” (87 тис. дол.), наступною була компанія “Інтел” (понад 35 тис. дол.).

Знання визначальним чином впливають не лише на сферу виробництва, але й на структуру та обсяги споживання. Переважна частина споживання мешканців найбільш розвинених країн світу складається з товарів, потреба в яких та вміння користування якими стали можливими лише завдяки найновітнішим досягненням науки і техніки (комп’ютерна техніка, аксесуари, комплектуючі й програми, засоби телекомунікації і транспорту тощо). За таких умов важливість дослідження ринкової кон’юнктури, індивідуалізації підходів до споживача та продукту піднімається на значно вищий щабель.

Отже, в сучасному світі відбувається переоцінка основних цінностей. Від економічної спрямованості суспільство переходить до інноваційної, від нагромадження матеріального багатства як основи особистого добробуту – до нагромадження інформації як основи суспільного прогресу. Не так володіння матеріальними благами, як володіння інформацією та інтелектуальним потенціалом визначають місце людини в сучасному суспільстві. Інвестиції в людський капітал і формування на цій основі інтелектуального капіталу суспільства перетворюються на пріоритетний загальнонаціональний інтерес.

Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку. Основною ознакою сучасного розкладу сил в світі є суттєвий відрив країн-лідерів, що створюють “інноваційний анклав” в світі, від менш потужних країн, які змушені повністю залежати від позиції “активних гравців”. В країнах, що належать до інноваційних лідерів, спостерігається висока концентрація найбільш рентабельних видів бізнесу (з найбільшим вмістом доданої вартості в ціні продукту), переважно високотехнологічна структура національного виробництва, винесення за межі власної країни промислово-технологічного циклу виробництв, які є екологоємними, ресурсоємними тощо, зосередження найбільших фінансових потоків. Попри те, що між цими країнами спостерігається жорстка конкуренція за високорентабельні види діяльності, у випадках виникнення спільної загрози існуванню чинної соціально-економічної моделі вони об’єднують свої зусилля для реалізації спільної політики щодо джерел цієї загрози.

Між тим, начебто безпрограшне становище країн-лідерів має й зворотний бік. Так, більша залученість в глобальні стосунки та орієнтація на інноваційний тип розвитку містять в собі і неабиякі загрози щодо перспектив сталості такого розвитку. Явище фінансових “мильних бульбашок” притаманне саме потужним економікам, які найбільше орієнтуються на інноваційний тип розвитку. Потужний регуляторний та фінансовий потенціал дозволяє “гасити” небезпечні прояви, які виникають внаслідок ейфорії від здобутків інформаційних виробництв, регіональної та міжнародної інтеграції, спекулятивних дій тощо. Проте перманентність появи осередків загрози поступово виснажує економіку, яка змушена спрямовувати значні ресурси для погашення чергової “бульбашки”.

Тенденції глобального економічного розвитку свідчать про те, що роль “нової” інформаційної економіки часто суттєво перебільшується. У 2000-2002 рр. у США луснула “мильна бульбашка” ринку акцій високотехнологічних компаній. Це стало наслідком ослаблення взаємозв’язків даного сегмента ринку з традиційною економікою, посилення “самодостатності” високотехнологічної сфери. Не останню роль відіграв спекулятивний потік капіталів у галузі “hi-tech”, інтенсивність якого багаторазово підсилилася внаслідок розвитку електронних грошових систем. Неконтрольована інформаційна економіка плодить фінансових спекулянтів і напівлегальні види бізнесу, одночасно нав’язуючи подальше ослаблення можливостей державного регулювання.

У глобальному масштабі концепція “інформаційного суспільства” не враховує той факт, що головна мета виробництва інформації полягає у підвищенні продуктивності праці в матеріальній сфері. “Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства відбувається через всебічний розвиток матеріального виробництва, його технічне переозброєння на основі нових технологій, зростання загального і культурного рівня трудящих, удосконалення організації праці та управління”. Задоволення потреб споживачів в нематеріальній сфері не лише не зменшує, а у більшості випадків й збільшує обсяги матеріальних потреб суспільства (винятком є, як правило, продукт галузей низького рівня переробки, попит на який зменшується через впровадження ресурсо- та енергозберігаючих технологій). Відповідно, деіндустріалізація економіки як така не може розглядатися як рух до постіндустріального суспільства. Останнє формується за умов випереджаючого зростання інформаційної складової національного виробництва порівняно з індустріальною.

Такий феномен пояснюється тим, що формування “нової економіки” тісно пов’язане з процесами глобалізації. Ілюзія відмирання “старої” економіки, місце якої посідає “нова”, виникає через поширення міжсекторного поділу праці в глобальному масштабі. Практичний прояв цього процесу полягає в прагненні розвинених країн світу монополізувати розробку технологій, переносячи в країни “третього світу” низькотехнологічні, екологічно “брудні” галузі промисловості. Відбувається зміщення старих технологічних укладів на економічну “периферію”.

Таким чином, вірне розуміння суті інноваційних процесів, які лежать в основі сучасних моделей розвитку провідних економік світу, а також їхнього місця в цілісній суспільно-економічній системі набуває винятково важливого значення.

Інноваційний етап розвитку в стратегії економічних трансформацій

Інноваційна діяльність є складним процесом трансформації новоотриманих ідей та знань в об’єкт економічних відносин. Зрозуміло, що такий процес становить складну багаторівневу систему економічних відносин щодо “уречевлення” знань, якій властиві специфічні взаємозв’язки та закономірності. З огляду на значну, часом визначальну роль, яку інноваційні процеси відіграють в сучасній економіці, визначення та врахування цих особливостей є неодмінною умовою забезпечення ефективності економічної стратегії держави.

Закон України “Про інноваційну діяльність” трактує інновації як “новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукцію або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери”.

Відповідно, інноваційним, згідно з Законом, визнається продукт, який є реалізацією об’єкта інтелектуальної власності, на який виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об’єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів, який підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень, який в Україні вироблений вперше, або, якщо не вперше, то який порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, є конкурентоспроможним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

“Піонерний” статус інновації у певній ринковій ніші створює для підприємства, яке її здійснює, тимчасову можливість виходу за рамки обмежень, які накладає функціонування в конкурентній економіці, отримуючи за рахунок цього додатковий зиск, виражений у формі матеріальних чи нематеріальних активів. Це дає підстави для досить важливого висновку щодо того, що економічний ефект від інновації обумовлений саме обмеженістю сфери (чи часу) її поширення, яка створює тимчасову ринкову асиметрію. Обмеження поширенню інновації в конкурентній економіці створюються як за рахунок об’єктивних перешкод (наявність у конкурентів достатніх фінансових ресурсів, технологічних можливостей, навичок тощо), так і через систему патентно-ліцензійного права.

Інноваційна діяльність — процес, спрямований на реалізацію результатів закінчених наукових досліджень і розробок або інших науково-технічних досягнень у новий або вдосконалений продукт, що реалізується на ринку, у новий або вдосконалений технологічний процес, що використовується у практичній діяльності, а також у пов’язані з цим додаткові наукові дослідження і розробки. При цьому слід враховувати, що інноваційна діяльність означає весь, без виключень, інноваційний процес, починаючи з появи науково-технічної ідеї і завершуючи розповсюдженням (дифузією) продукту.

Інноваційний процес у сучасному розумінні не обмежується першою появою на ринку нового продукту, послуги або доведенням до проектної потужності нової технології. По мірі розповсюдження інновація вдосконалюється, стає більш ефективною, набуває раніше не відомих споживчих властивостей. Це відкриває для неї нові сфери застосування, ринки, нових споживачів. Сукупний суспільний результат інновації є позитивним саме завдяки механізму дифузії інновацій. Інновація внаслідок свого комплексного розгортання утворює нову технолого-соціально-економічну підсистему суспільства, яка складається з:

Критична важливість дифузії інновацій обумовлює тісний взаємозв’язок між науково-технічною, виробничою та інвестиційною діяльністю та свідчить про необхідність розгляду не лише інновації як окремого техніко-організаційного акту, а комплексу дій суб’єктів господарювання та складових національної інноваційної інфраструктури, який набуває вигляду інноваційного процесу. Отже, наступний принципово важливий висновок полягає в тому, що досягнення синергетичного ефекту інновації вимагає значно більшого обсягу контрактних взаємовідносин та сукупних інвестицій, ніж потрібно, щоб отримати локальний економічний ефект від звичайного капіталовкладення.

Практично, інновація являє собою зміну технології виробництва, яка безпосередньо впливає на продуктивність факторів виробництва та спосіб їхнього поєднання, а отже, забезпечує видозміну виробничої функції. За визначенням, інновація в соціально-економічній системі є способом якісно більш ефективного використання ресурсів. Отже, навіть за збереження наявної диспозиції факторів виробництва відбувається збільшення обсягів виробництва. У більш загальному вигляді, інноваційна інвестиція є “ресурсоощадним” вкладенням, яке забезпечує значно більшу за середню по економіці економічну віддачу (зрозуміло, з відповідним підвищенням рівня підприємницького ризику).

Таким чином, стратегічний суспільний ефект інновацій полягає в тому, що вони:

Отже, з нашої точки зору, інноваційний розвиток можна охарактеризувати як процес структурного вдосконалення національної економіки, який досягається переважно за рахунок практичного використання нових знань для зростання обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу в суспільстві.

З вищенаведеного визначення слідує, що стимулювання інноваційного розвитку не може бути обмеженим лише точковим стимулюванням вибраних тем досліджень чи розробок, а має бути спрямоване на створення умов для масового пошуку результативних шляхів технологічних змін і швидкої підтримки позитивних знахідок. Відтак головним завданням інноваційної політики держави є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного і виробничого потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб’єктів підприємництва, поширення інновацій по усіх сферах національної економіки.

Об’єктом інноваційної політики виступають не лише і не стільки окремі наукові чи виробничі підприємства, але також налагодженість та стабільність їхнього взаємозв’язку, системність взаємодії в процесі створення інновацій. Досвід США, країн Західної Європи, так само як і СРСР, показав, що при інтенсивному освоєнні інновацій більшість учасників інноваційного циклу перебувають, здебільшого, у відносинах організаційної спорідненості. Наприклад, у рамках ТНК на Заході, у рамках одного відомства в колишньому СРСР. Отже, посилюється необхідність цілеспрямованого, системного управління цим процесом, узгодженої взаємодії науковців та спеціалістів різних галузей знань для пошуку і розробки необхідних технологічних процесів, визначення оптимальних режимів роботи, створення устаткування. Не випадково, що саме в процесі управління великими інноваційними проектами були створені і поширились програмно-цільові методи управління.

В політекономічному контексті потреба цілеспрямованого державного регулювання та стимулювання інноваційних процесів пояснюється через концепцію ринкових екстерналій. Оскільки, як було зазначено вище, інновація є носієм синергетичного ефекту, наслідки її реалізації споживаються не лише її безпосереднім виконавцем-інноватором, а, в тій чи іншій мірі, всіма членами суспільства (у вигляді технічного та соціального прогресу). Завдання державної інноваційної політики полягає в тому, щоб забезпечити інтерналізацію цієї економічної екстерналії. Тобто компенсувати інноваторам ефект, який інновації здійснюють для суспільства в цілому. Така компенсація може набувати вигляду як прямого надання фінансових ресурсів через систему пільгового кредитування, оподаткування, митного обкладення, грантів тощо, так і непрямого – через надання повністю чи частково безоплатних послуг в інфраструктурній, інформаційній, правовій та інших сферах. Зокрема, в США витрати приватних фірм на НДДКР з 1954 р. вираховувалися з оподатковуваного прибутку, а з 1981 р. 25 % (пізніше – 10 %) цих витрат навіть вираховувалися безпосередньо з суми сплаченого підприємством податку.

У певних випадках, якщо очікувані екстерналії споживатимуться окремою корпоративною групою, функції компенсації їхньої вартості можуть належати приватним економічним суб’єктам, наприклад – промислово-фінансовій групі, транснаціональній корпорації тощо.

Таке трактування інноваційного процесу дає підстави для принципово значимого висновку про необхідність реалізації на території країни всього циклу впровадження інновації. Адже лише в цьому разі суспільство зможе споживати екстерналії, які супроводжують інновацію, і які було оплачено державою, або іншою фінансовою установою. Експорт інтелектуального продукту на ранніх стадіях інноваційного циклу веде до фактичної втрати зазначених коштів. Принагідно зауважимо, що імпорт інноваційного продукту забезпечує певну економію фінансових ресурсів на започаткування інноваційного циклу, проте, як правило, веде до значної обмеженості синергетичного ефекту від інновації. Зокрема, пожвавлення у сферах поліпшення продукту, розробки і реалізації супутніх інноваційних продуктів, стимулювання споживання цього продукту.

У світовій практиці підтримки інноваційної діяльності вироблено значну кількість інструментів, за допомогою яких держава реалізує необхідні функції у цій сфері. Серед них можна виділити декілька груп:

Пряма фінансова підтримка інноваційних процесів:

Фіскальні пільги для інноваторів:

Інші правові, інфраструктурні, економічні та політичні інструменти підтримки інновацій:

Здійснюючи політику регулювання і стимулювання інноваційного розвитку, держава змушена постійно вирішувати проблему балансу розподілу суспільних ресурсів. Традиційна дилема суспільного вибору “гармати чи масло” (тобто, встановлення співвідношення між виробництвом продукції споживчого і виробничого призначення) перетворюється сьогодні на тріаду “гармати, масло чи наука”. Вкладаючи кошти в стимулювання споживчого попиту, суспільство відволікає їх від інвестиційного і інноваційного напрямів (точніше, ці кошти йдуть на поповнення інвестиційного потенціалу довгим шляхом, значно втрачаючи на ньому в обсязі). Рішення про концентрацію коштів на реалізацію інноваційних проектів, в свою чергу, веде до відносного зменшення обсягів споживання та поточного виробництва й інвестування. Це особливо відчутно в умовах стагнуючої економіки. Між тим, як зазначав ще М. Туган-Барановський, в довгостроковій перспективі саме технологічні зрушення формують сукупний попит. Отже, вкладаючи кошти в інновації, суспільство закладає основи довгострокової стратегії формування внутрішнього ринку товарів споживчого та виробничого призначення.

Проблема співвідношення та взаємозв’язку інновацій і інвестицій, взагалі, вимагає окремого аналізу. Як правило, саме інвестиція є безпосереднім носієм інновації, отже, реалізація інноваційної політики у несприятливому інвестиційному кліматі практично неможлива. Між тим, теоретично інновація без інвестиції також може мати місце (звісно, якщо не йдеться про базову інновацію). Зокрема, поліпшуюча інновація може бути здійснена в організаційно-збутовій, навіть технологічній сферах (без заміни основних фондів), якщо держава зможе достатньо кваліфіковано взяти на себе частину вищезгаданих ринкових екстерналій, зокрема - у вигляді інвестицій в людський капітал – перенавчання працівників, підвищення кваліфікації у сфері комерційної діяльності тощо, або в сферах інформаційного чи інфраструктурного забезпечення. Таким чином, саме у ресурсодефіцитній економіці з ознаками несприятливого інвестиційного клімату виважена стимулююча політика держави в інноваційній сфері є особливо важливою.

Особливості процесу економічних трансформацій накладають свої риси на реалізацію інноваційної політики. Насамперед, як зазначалося вище, в перехідній економіці, яка характеризується нестабільністю економічних відносин та інституційною й інфраструктурною недовершеністю, реалізація повного інвестиційного циклу є вельми утрудненою та потребує значних витрат. Додаткові труднощі встановлює активне входження перехідних країн до глобалізованої економіки. Підвищення відкритості економіки запроваджує суттєві обмеження ефективності економічної політики держави, в тому числі – і в інноваційній сфері. Перед урядами, які здійснюють економічні трансформації, стоїть триєдине завдання щодо здійснення структурної перебудови всього комплексу економічних відносин відповідно до потреб ринкової економіки, потреб відкритої економіки, потреб запровадження інноваційного типу розвитку та побудови основ постіндустріального суспільства.

Із свого боку, як було показано вище, запровадження інноваційного типу зростання принципово важливе для забезпечення національної конкурентоспроможності постсоціалістичних країн, економіка яких характеризується значною питомою вагою застарілих виробництв. Особливо рельєфно ця потреба виглядає у світлі руху європейських постсоціалістичних країн до вступу до ЄС. Відставання у модернізації структури національного виробництва загрожує консервацією цих країн в ролі європейської периферії та втратою, зрештою, їхньої національної ідентичності, їхньою економічною дезінтеграцією та позиціонуванням як об’єкта у світовому поділі праці.

Відновлення економічного зростання без активізації його інноваційної складової веде в перехідній економіці, яка характеризується значною ресурсодефіцитністю, до поступового вичерпання резервів екстенсивного зростання і наростання загрози економічної депресії. Максимально повна реалізація синергетичного ефекту інноваційного розвитку видається єдино можливим способом реалізації завдання надолужування технологічного та економічного відриву від розвинених країн світу, яке стоїть перед усіма без винятку постсоціалістичними країнами.

Вищезазначене обумовлює значну увагу, яка приділяється останнім часом запровадженню інноваційної моделі розвитку і в Україні. Як наголошується в посланні Президента України “Європейський вибір”, “Україна зможе посісти належне місце в Європі і в світі за умови опанування інноваційного шляху розвитку, підвалини якого мають бути закладені в процесі структурної перебудови економіки”.

На період розпаду СРСР як в радянській науці в цілому, так і в українській зокрема, був створений інноваційний потенціал та набутий досвід, достатній для переходу до інтенсивної форми інноваційного розвитку. На початок 90-х рр. Україна володіла значними можливостями для успішного розвитку в науково-технологічній сфері. В Україні було створено науково-технічний потенціал, який за багатьма параметрами відповідав рівню найбільш розвинених країн. Вітчизняна наука та технології з окремих пріоритетних напрямів, наприклад, матеріалознавства, теоретичної фізики, математики, зварювального виробництва, захисних та зміцнюючих покриттів, біотехнологій тощо, зберігають передові позиції у світі. Проте цей перехід стримувався загальною орієнтацією економічного розвитку на екстенсивний тип відтворення, що зумовлювалося застарілістю форм і методів директивного планування, обмеженим доступом галузей загального призначення до інноваційних результатів, недосконалістю критеріїв ефективності економічного розвитку, обмеженістю фінансових ресурсів та відсутністю налагоджених і постійно діючих механізмів їхньої концентрації на інноваційних пріоритетах.

Безперечно, протягом десяти років економічних трансформацій, які здійснювалися вельми непослідовно та набули в Україні надмірної тривалості, годі було очікувати активізації інноваційної діяльності. Системний та інституційний злами не сприяли створенню належних для цього умов. З нашої точки зору, висновок щодо неефективності державної інноваційної політики в попередні роки, який досить часто робиться на підставі сучасного занепаду інноваційної діяльності, не можна вважати коректним. Дійсним показником ефективності державної трансформаційної політики, в тому числі – і в інноваційній сфері, має стати створення за підсумками попередніх років економічних реформ передумов для органічного переходу до інноваційної моделі розвитку. Оскільки інноваційна модель зростання є об’єктивно наступною стадією трансформаційного процесу, саме це, зрештою, і має визначити, наскільки адекватними та ефективними були реформи, і чи привели вони до бажаної мети.

Нижче буде зроблено спробу проаналізувати сучасний стан національної економіки України з точки зору потенціалу розвитку інноваційної діяльності та оцінити перспективи та перешкоди на шляху переходу до інноваційної моделі розвитку.

Проблеми інноваційного розвитку в Україні

Українська економіка: вихідні умови та основи інноваційної політики

Уповільнення з другої половини 2001 року темпів зростання основних макроекономічних показників супроводжується в українській економіці нагромадженням макроекономічних диспропорцій та суперечностей і зниженням регульованості економіки. В економіці України посилився вплив серйозних макроекономічних проблем:

Головною причиною такої ситуації є, насамперед, те, що, за умов відсутності системної інвестиційної політики, у міру досягнення межі завантаження виробничих фондів потенціал економічного зростання підійшов до межі вичерпання. Складовими цього процесу є:

Структурні зміни, що відбуваються протягом останніх років в економіці України, характеризуються стрімкою втратою позицій галузями, які визначають науково-технічний прогрес. Якщо скорочення частки галузей, які виробляють товари, у валовій доданій вартості (з 70,7 % у 1990 р. до 53,4 % у
2000 р.) є закономірним процесом, оскільки відбиває відповідне зростання питомої ваги сфери послуг, то напрям і динаміка трансформації структури промисловості свідчать про прогресуюче технологічне відставання України від розвинених країн світу. Частка машинобудування та металообробки неухильно знижувалася при тому, що понад 60 % складало виробництво сировинної та проміжної продукції (табл.1, рис.1). Тільки у 2001 р., за новою класифікацією видів економічної діяльності, питома вага машинобудування дещо зросла - з 11,3 до 12,1 %.

Таблиця 1

Галузева структура промисловості в Україні, %

Галузь промисловості

1990

1995

2000

Електроенергетика

3,2

11,0

12,1

Паливна промисловість

5,7

13,2

10,1

Чорна металургія

11,0

21,8

27,4

Кольорова металургія

1,1

1,6

2,4

Хімічна та нафтохімічна промисловість

5,5

7,0

5,9

Машинобудування та
металообробка

30,5

16,0

13,4

Деревообробна та целюлозно-паперова промисловість

2,9

2,2

2,4

Промисловість будівельних матеріалів

3,4

3,9

2,7

Легка промисловість

10,8

2,8

1,6

Харчова промисловість

18,6

15,1

16,8

Інші галузі промисловості

7,3

5,4

5,2

Джерело: Послання Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір: концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”.

Рис.1. Динаміка структурних змін в промисловому виробництві України

Зазначена деформація структури промислового виробництва стала неминучою внаслідок відсутності державної промислової політики та переорієнтації товаровиробників на наявний платоспроможний попит, передусім за кордоном. Через це преференції отримали галузі, які виробляють продукцію з низьким ступенем переробки. Частка в експорті товарів неблагородних металів та виробів з них зросла з 32,3 % у 1996 р. до 41,6 % за січень-липень
2002 р., загалом частка сировинних і низькотехнологічних товарів за цей період складає близько 80 %, у той час як частка машинобудівної продукції стабілізувалася на рівні 14-15 % (табл. 2). При цьому обсяг експорту машин і устаткування за січень-липень 2002 року знизився на 10 %, транспортних засобів - на 6 % до відповідного періоду попереднього року.

З огляду на посилення відкритості української економіки (за підсумками першого півріччя 2002 р. зовнішній оборот товарів і послуг склав 104,5 % ВВП, в тому числі експорт – 57,2 %, імпорт – 47,3 %), негативний ефект від неефективної структури зовнішньої торгівлі посилюється.

Таблиця 2

Структура експорту товарів, %

Укрупнені статті експорту

1996

2001
(січень-
липень)

Продукція паливної та хімічної промисловості:

мінеральні продукти, продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості, пластмаси та каучук

23,8

22,1

Інша сировинна продукція:

деревина та вироби з неї, паперова маса з деревини або інших волокнистих волокон, вироби з каміння, гіпсу, цементу, скла, азбесту

2,6

4,2

Неблагородні метали та вироби з них

32,3

41,6

Продукція легкої промисловості:

шкіряна і хутряна сировина та вироби з них, текстиль та текстильні вироби, взуття, головні убори, парасольки

3,9

5,2

Продукція агропромислового комплексу:

живі тварини та продукція тваринництва, продукти рослинного походження, жири і масла тваринного та рослинного походження, продукція харчової промисловості

21,2

11,0

Продукція машинобудування:

машини, устаткування та механізми; електротехнічне устаткування; звукозаписувальна та відтворювальна апаратура, телеапаратура, прилади і апарати оптичні, фотографічні, кінематографічні, вимірювальні, медичні та хірургічні; годинники, музичні інструменти, різні промислові товари

15,0

14,5

Джерело: Послання Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір: концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”; Держкомстат України.

Збільшенню експорту високотехнологічної вітчизняної продукції, яка має конкурентні переваги на світовому ринку (ОПК, авіаційна промисловість), перешкоджають відверті протекціоністські заходи розвинених країн та політичний тиск з метою перешкоджання виходу цієї продукції на ринки країн, що розвиваються.

Ці обставини сприяють прискореному розвитку сировинних галузей і консервації у такий спосіб низькотехнологічної структури української промисловості. За підсумками 2000 р. лише три галузі перевищили рівень виробництва 1994 р. - кольорова (на 77,2 %), чорна металургія (на 37,7 %), а також деревообробна та целюлозно-паперова промисловість (на 19,6 %). У той же час, обсяг продукції машинобудування склав лише 62,4 % рівня 1994 року. Гірше працювала тільки промисловість будівельних матеріалів (43,5 %). Виразні тенденції до монополізації, які спостерігаються у базових галузях української економіки, обумовлюють ціновий диктат підприємств цієї сфери, що призводить до перерозподілу на їхню користь інвестиційних та потенційних інноваційних ресурсів.

У той же час, збільшення внутрішнього попиту під впливом економічного зростання, а також скорочення імпортних обмежень, обумовлене вступом до СОТ, неминуче спричинять прискорене зростання імпорту. За січень-липень 2002 р. імпорт товарів вже зростав швидше за експорт (відповідно 105,8 та 102,3 %). У 2003 р. можна очікувати відновлення негативного сальдо зовнішньої торгівлі товарами, а враховуючи лібералізацію сфери послуг за правилами СОТ - і погіршення сальдо торгівлі послугами з неминучими наслідками: уповільненням чистого притоку валюти, припиненням ремонетизації обігу, наростанням проблем з обслуговуванням зовнішнього боргу.

Таким чином, підсумки економічного розвитку дають підстави стверджувати, що економіка України входить до стадії стагнації. В той час як традиційні чинники економічного зростання, які спиралися переважно на мобілізацію ресурсів, нагромаджених за тривалий період економічного спаду, практично вичерпано, належних зрушень в структурі економічної системи, які перевели б національну економіку в режим зростання, яке ґрунтується на інвестиційно-інноваційному творенні нових ресурсів, поки що не відбулося. Враховуючи це, нагальною постає проблема модернізації української економіки з метою підвищення технологічного рівня експорту та якісних характеристик вітчизняної продукції, яка постачається на внутрішній ринок, що необхідно для забезпечення конкуренції з імпортованими товарами не тільки за ціновими, але й за якісними характеристиками. Саме на виконання цього стратегічного завдання має бути спрямована інноваційна політика України.

Не можна також ігнорувати широко обговорювану фахівцями проблему наростання техногенних загроз через вичерпання резерву служби обладнання та будівель, а також усвідомлення того, що навіть збереження існуючого “status quo” на світових ринках для України вже є проблематичним. Сировинна модель розвитку та включення у світогосподарські відносини практично позбавлена майбутнього. Адже в умовах “нової економіки” кардинальним чином змінюється саме поняття категорії “сировина”. Відповідно змінюється й роль країн, економіка яких має переважно сировинну спрямованість. Конкуренція між країнами – “сировинними придатками” провідних економік зростатиме. Досить яскравим прикладом є, зокрема, спроба обмежити виробництво сталі, яка здійснювалася основними світовими виробниками цього продукту в 2002 році.

Процеси економічної трансформації Україна почала, маючи в цілому розгалужену сферу досліджень та розробок, значний досвід освоєння інновацій, особливо у сфері енергетики та електрифікації, виробництві ряду видів озброєнь, деяких інших галузях. Разом з тим, технічний рівень базових галузей виробництва - вугільної, чорної металургії, харчової, багатьох галузей машинобудування (наприклад, сільськогосподарського, виробництва устаткування для харчової промисловості, шляхово-транспортного устаткування, приладобудування, медичної техніки) застарів. Виробництво в цілому характеризувалося високою енерго- та матеріалоємністю, значним застосуванням ручної праці. Дедалі помітнішим ставало відставання України, як і СРСР в цілому, у застосуванні ефективних інформаційних технологій, в тому числі в сфері досліджень та розробок, автоматизації виробництва та управління. Низькою була ефективність використання результатів науково-технічного пошуку, що зумовлювалося загальною орієнтацією економічного розвитку на екстенсивний тип відтворення, директивністю планування, обмеженим доступом галузей загального призначення до інноваційних результатів, недосконалістю критеріїв ефективності економічного розвитку, обмеженістю фінансових ресурсів та відсутністю налагоджених і постійно діючих механізмів їхньої концентрації на інноваційних пріоритетах.

Тому питання подальшого інноваційного розвитку, прискорення науково-технічного прогресу розглядалося в Україні як надзвичайно актуальне протягом практично всього періоду економічних реформ. Вже у 1991 р. було створено Комітет з питань науково-технічного прогресу. В інноваційній сфері діяли Державний комітет з питань науки та техніки (1992-1995 рр.), Державний комітет з питань науки та техніки і промислової політики (1995-1996), Міністерство у справах науки і технологій (1996-1998), Державний комітет з питань науки та інтелектуальної власності (1998-2000), Міністерство науки та освіти (з 2000 р.). Нинішні повноваження суб’єктів державного регулювання, які покликані відігравати провідну роль у формуванні та реалізації державної науково-технологічної політики, визначені в Законі України “Про наукову і науково-технічну діяльність”. За вказані роки спеціалізованими органами державного управління було зроблено чимало для пом’якшення руйнівного впливу, завданого трансформаційною кризою інноваційній сфері.

Важливим напрямом роботи стало створення законодавчої бази, яка забезпечує формування та проведення в державі узгодженої науково-технічної політики, ефективне функціонування та розвиток сфери досліджень та розробок, поглиблення її зв’язків з виробництвом в умовах переходу від директивних методів управління до ринкових відносин. Уже в перші роки незалежності Верховною Радою України був прийнятий ряд законів України, спрямованих на регламентацію наукової та науково-технічної діяльності, зокрема: “Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності” (1991), “Про наукову і науково-технічну діяльність” (1991), “Про науково-технічну інформацію” (1993), “Про наукову і науково-технічну експертизу” (1995). Вихідні умови для формування вітчизняної системи захисту інтелектуальної власності були визначені Законом “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” та рядом інших, пов’язаних з ним, наприклад, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” та інші.

Між тим, тривалий час інноваційному законодавству України була властива певна фрагментарність та непослідовність. Лише в 1999 р. Верховною Радою України було прийнято Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Базовий закон у цій сфері “Про інноваційну діяльність” вступив в дію після його підписання Президентом лише у 2002 році.

Закон визначає мету та принципи державної інноваційної політики. Головною метою державної інноваційної політики визнається створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку інноваційної моделі розвитку економіки України інноваційним шляхом. Згідно з Законом, державну підтримку одержують суб’єкти господарювання всіх форм власності, які реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних.

Основними принципами державної інноваційної політики Законом встановлено:

Законом передбачено, що державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

Кабінетом Міністрів України подано до Верховної Ради України проект Закону України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні на період до 2005 року”. Законопроект визначає 46 пріоритетних напрямів інноваційної діяльності у шести сферах: ресурсозберігаюче устаткування та технологічні процеси для базових галузей економіки, авіаційна, ракетно-космічна техніка та технології спеціального призначення, електронні інформаційні технології та системи зв’язку, функціональні та конструкційні матеріали, медичні діагностичні системи, профілактичні та лікувальні засоби, техніка і технології для агропромислового комплексу.

Глибока системна криза, яку тривалий час переживала економіка України, нестабільність управлінських структур, часта зміна кадрів, недостатнє фінансування передбачених законодавством заходів негативно позначилися на змісті, послідовності та результативності реалізації заходів інноваційної політики. Де-факто інноваційна діяльність не стала, та й не могла на стадії радикальних економічних реформ стати реальним пріоритетом економічної політики. Пріоритетні орієнтири вищих органів влади постійно знаходилися у сфері вирішення гострих поточних економічних проблем. Аналізуючи розподіл функцій управління між вищими органами державної влади, функції міністерств та відомств у питаннях науково-технічної інноваційної політики, спеціалісти Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України зазначають, що апарат переважної більшості міністерств та відомств не налаштований на послідовне проведення в життя інноваційної політики. Таке завдання випало навіть з Положень про деякі з провідних міністерств (наприклад, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України). Втім, і базовий для інноваційної політики закон “Про інноваційну діяльність”, даючи певний поштовх у сфері організації інноваційної діяльності, все ж обходить її головні аспекти, залишаючи поза увагою головне питання – базових інновацій. Окрім того, вказаний закон не може діяти по суті до прийняття Закону “Про пріоритетні напрями інноваційного розвитку економіки України” та створення передбаченої системи державних інститутів підтримки інноваційної діяльності.

Стан інноваційної діяльності в Україні

Стан наукової сфери

Наукові та науково-технічні роботи в Україні виконують близько 1500 організацій. Зростання їхньої кількості спостерігалося до 1998 р., після чого вона дещо зменшилася. Вельми показовими є зрушення у структурі даного сектора. Зростає кількість науково-дослідних організацій та вищих навчальних закладів і, навпаки, зменшується кількість конструкторських організацій, дослідних заводів, проектних та проектно-пошукових організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах. Безперечно, це негативно позначається на можливостях матеріалізації наукових розробок, свідчить про погіршення готовності наукового сектора до супроводу інновації протягом усього її життєвого циклу. Найбільший негативний вплив у цьому відношенні відіграла ліквідація багатьох дослідно-експериментальних баз, дослідних виробництв в системі НАН України, вищої школи, галузевої сфери, здійснена в перші роки приватизації. Істотно зменшилася загальна кількість та питома вага організацій заводського сектора науки - майже на третину порівняно з 1995 р., до 6 %. Безвідносно до реальної ефективності цих структур на час їхньої ліквідації, некомпенсоване руйнування інституційної мережі прикладної науки навряд чи можна розглядати як крок, який сприяє розвиткові підвалин інноваційного розвитку.

На думку експертів, збільшення загальної кількості наукових організацій в Україні значною мірою пояснюється їхнім подрібненням. Про це, зокрема, свідчить постійне зниження середньої чисельності працівників наукових організацій. У 2000 р. вона складала 128 осіб проти 334 у 1991 та 202 у 1995 рр. Не слід скидати з рахунку також перетворення частини конструкторських та проектних організацій в наукові, в зв’язку зі змінами щодо останніх в пенсійному законодавстві.

Звертають на себе увагу структурні зрушення у дисциплінарному розподілі наукових організацій. За останні роки суттєво збільшилася кількість наукових організацій соціогуманітарного профілю - на 25 % проти 1995 р. Їхня питома вага в загальній кількості зросла до 9 %. За останні п’ять років помітно (на 14 %) збільшилася також кількість наукових організацій сільськогосподарського профілю, які за своєю питомою вагою (12,5 %) посіли друге місце в мережі наукових організацій. Водночас намітилася негативна тенденція зменшення кількості наукових організацій, що спеціалізуються в галузі технічних наук (з 1998 р. - на 5 %), хоча їхня питома вага (близько 60 %) залишається найбільшою. Не призупинено тенденцію скорочення кількості конструкторських організацій. Тільки за 2000 р. їх стало менше майже на 16 % при середньорічних темпах попередніх років близько 2,8 %. Таким чином, в дисциплінарному розділі слід також констатувати зниження готовності вітчизняної науки до інноваційного розвитку.

Чисельність працівників основної діяльності наукових організацій у 1991-2000 рр. скоротилася у 2,2 разу. Менш значні скорочення сталися в складі науковців із вченими ступенями. Чисельність кандидатів наук - виконавців НДДКР зменшилася з 27,8 тис. у 1991 р. до 18,0 тис. в 2000 р., але їхня питома вага серед працівників наукових організацій зросла з 9,4 % до 15,2 %. Чисельність докторів наук серед працівників наукових організацій зростала з 1991 р. до 1998 р. Якщо у 1991 р. вона становила 3,4 тис., то у 1998 р. - 4,5 тис. Це зумовлювалося тим, що в наукових організаціях у 90-ті рр. тривалий час продовжували працювати представники пенсійних вікових груп вчених. Після поліпшення пенсійного забезпечення наукових працівників із вченими званнями та ступенями, завдяки прийнятим змінам до Закону “Про наукову та науково-технічну діяльність”, чисельність докторів наук в наукових організаціях почала зменшуватися. У 2000 р. вона вже становила 3,8 тис. чоловік. Питома вага докторів наук внаслідок більш швидкого зменшення загальної чисельності працівників наукових організацій зростала і становила 1,16 % у 1991 р., 2,09 % у 1998 р., 3,51 % в 2000 році.

Заслуговує на увагу те, що при зменшенні чисельності працівників найвищої кваліфікації в наукових організаціях зростає їхня загальна чисельність в країні. Отже, дедалі більше людей з вченими ступенями працює за межами сфери наукових досліджень. Так, у той час як чисельність кандидатів наук в наукових організаціях за 1995–2000 рр. зменшилася з 22,9 до 18 тисяч, їхня загальна чисельність збільшилася з 57,6 до 60,7 тисяч. Відповідно загальна чисельність докторів наук зросла з 9,8 до 10,3 тисяч. Ці процеси викликані як продовженням відпливу вчених із наукових організацій, зростанням чисельності науковців, не пов’язаних з проведенням досліджень, на викладацькій роботі, так і помітним прагненням представників владних та бізнесових структур до здобуття вчених ступенів.

Найістотніше чисельність фахівців скоротилася в заводському секторі науки (удвічі проти 1995 р.). Для галузевого сектора це скорочення є також значним - 1,6 разу. Водночас питома вага цього сектора науки в загальній чисельності фахівців залишається найбільшою і становить 54 %. Негативно на можливостях подальшого інноваційного розвитку може позначитися те, що чисельність працівників НДІ та КБ особливо відчутно скорочувалась в провідних галузях народного господарства. Так, з 1992 р. по 1999 р. їхня чисельність в машинобудуванні скоротилася на 57,4 %, металургійній промисловості -55,5 %, хімічній промисловості – 62,7 %.

Незважаючи на значне скорочення чисельності працівників наукових організацій, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою. У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 5,2 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у т. ч. дослідників - 3,9. Ці показники відповідають рівневі таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, хоча більш як удвічі поступаються Японії та Німеччині.

Фінансування науково-технічної діяльності

Одним із найбільш вагомих показників, які аналізуються при з’ясуванні результатів діяльності національного науково-технічного комплексу за певний період, є показник обсягу виконаних з початку звітного періоду науково-технічних робіт. Відсоток у ВВП обсягів виконаних науковими організаціями країни власними силами науково-технічних робіт становить показник наукоємності валового внутрішнього продукту. В останні роки цей показник постійно знижується, і в 2000 р. становив 1,14 %. Це у 2-2,5 разу менше, ніж у провідних країнах світу (наприкінці 90-х років у США наукоємність ВВП становила 2,63 %, Японії - 2,80, Франції - 2,25 %). Водночас витрати на наукові та науково-технічні роботи в Україні в розрахунку на одного виконавця (13,5 тис. грн. у 2000 р.) у 50-80 разів нижчі, ніж у зазначених країнах.

За роки реформ частка ВВП, яка витрачалася на НДДКР, скоротилася більш ніж удвічі (табл. 3). За підрахунками експертів, наукоємність ВВП дорівнювала в СРСР: у 1950 р. - 0,99 %; 1955 р. - 1,38 %; 1960 р. - 1,77 %; 1965 р. - 2,30 %; 1970 р. - 2,49 %; 1975 р. - 2,91 %; 1980 р. - 3,00 %, 1985 р. - 3,11 %; 1990 р. - 2,89 %; в Україні: 1996 р. - 1,36 %; 1997 р. - 1,35 %; 1998 р. - 1,31 %, 1999 р.- 0,99 %; 2000 р. – 1,14 %; 2001 р.- 0,99 %; 2002 р. – 1,13 %. Отже, розрахунки показують, що в останні роки рівень НДДКР в Україні впритул наблизився до рівня видатків СРСР початку 50-х років.

Особливо небезпечно такий рівень науково-технічної діяльності в Україні виглядає на тлі намірів щодо європейської інтеграції. Адже, наприклад, на лісабонському самміті 2000 р. глави країн ЄС домовилися про проведення в науково-технічній сфері спільної політики з метою наздогнати США і зробити Євросоюз економікою, яка динамічно розвивається. Згідно домовленості, сукупні витрати на НДДКР у ЄС мають вирости до 3 % від ВВП співтовариства. Для порівняння, ці витрати в ЄС у 2000 році склали 1,93 %, у США – 2,69 %, у Японії – 2,98 % ВВП. При цьому, серед країн ЄС відзначається значна диференціація по витратах на НДДКР – у Фінляндії та Швеції вони перевищують 3 % національних ВВП, водночас у Греції та Португалії - не перевищують 1 %.

Таблиця 3

Показники фінансування наукової та науково-технічної діяльності в Україні у 1996-2002 рр. за джерелами (в поточних цінах, млн грн.)

Показник

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002*

Всього,

у т. ч.:

652,0

943,6

1318,6

1261,0

1554,1

2046,3

2283,0

2784,1

Видатки бюджету на НДДКР

244,9

376,4

466,9

363,0

428,2

614,5

641,5

1130

У т. ч. за розділом “Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу”**

н/д

н/д

341,7

315,1

287,9

494,4

516,2

783,8

Позабюджетні кошти

25,6

29,2

46,0

9,8

9,6

18,6

20,5

147,0

Кошти замовників України

233,4

325,6

448,5

494,1

597,6

785,8

753,4

917,6

Кошти замовників іноземних держав

101,9

160,4

273,8

291,1

359,7

477,1

570,8

547,6

Інші джерела

31,6

33,7

50,2

63,8

97,0

89,0

75,3

41,8

Джерело: Послання Президента України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році”. - К. Офіційне видання. - С. 333.
* Прогноз.
** Із загального фонду бюджету.

Досить цікавою є динаміка співвідношення основних джерел фінансування наукової і науково-технічної діяльності в Україні (табл. 3). Наведені дані показують істотні коливання співвідношення джерел фінансування по роках, отже, свідчать також не лише про недостатність обсягів, але і про нестабільність джерел фінансування досліджень та розробок в Україні.

У 1991 р. на фінансування наукових та науково-технічних робіт було спрямовано 7,3 млрд рублів. Водночас частка Державного бюджету, згідно статистичних даних, становила в їхньому фінансуванні 11,9 %, а частка замовників - майже 81 %. Втім, ці показники не відображали ні справжньої ролі Державного бюджету СРСР в фінансуванні наукових досліджень, що провадилися на Україні, ні ролі фінансування з боку галузевих міністерств та відомств, які за рахунок частини бюджетних коштів та відрахувань підприємств формували відомчі фонди проведення досліджень та розробок. Галузеві міністерства в частині фінансування та організації прикладних досліджень, конструкторсько-технологічних і проектних робіт певною мірою виконували в СРСР роль, яку відігравали транснаціональні корпорації в країнах Заходу. Тому серед коштів, одержаних від замовників, була також значна частка бюджетного фінансування галузевих загальносоюзних відомств, яку не можна ігнорувати.

В перші роки трансформації, внаслідок різкого спаду фінансування з боку замовників, частка бюджетного фінансування науки в Україні зросла більш, ніж у 4 рази, але потім зменшувалася, і в 2001 р. становила 33,0 від загального обсягу фінансування (рис. 2). За роки незалежності в Україні відбулися суттєві зміни структури фінансування за джерелами: питома вага коштів державного бюджету зменшилася з 47-48 % у 1992-1994 роках до 30 % у 2000 році та 28 % у 2001 році (дані 2002 р., наведені у таблиці 3 та на рисунку 2, є плановими і не можуть бути підставою для порівняння). Практично зведено нанівець фінансування з коштів позабюджетних фондів, частка яких складала лише 0,9 % протягом 2000-2001 рр. проти 3-6 % у 1993-1997 рр. При тому, що питома вага коштів замовників-підприємств України залишалася майже незмінною (а в 2001 р. замовлення скоротилися навіть у фактичних цінах), частка фінансування за рахунок іноземних замовників збільшилася за 1993-2001 рр. більш ніж удвічі - до 25 %. З нашої точки зору, такі структурні зміни свідчать про посилення фрагментарності інноваційного процесу в Україні.

Рис. 2. Структура фінансування наукових та науково-технічних робіт, % (2002 р. - прогноз)

Концепцією науково-технологічного та інноваційного розвитку України, прийнятою Верховною Радою України в 1999 р., передбачалося довести мінімальний обсяг бюджетних асигнувань на науку у 2000 р. до 1,7 % ВВП, у 2003 р. – до 2,5 %. Фактично у 2001 р. на фінансування науки було заплановано виділити 0,31 % (фактично ж виділено 0,26 % ВВП), у 2002 р. заплановано виділити 0,36 % ВВП. Отже, як виконавчою владою (яка формує бюджетну пропозицію), так і самими законодавцями (які затверджують щорічний бюджет), здійснюється відверте порушення вимог законодавства.

Існує стійка тенденція щорічного зменшення бюджетних витрат (у % від ВВП) на науку. Темпи скорочення витрат на науку за останні роки були в 1,5-2,8 разу більші, ніж темпи скорочення валового внутрішнього продукту та фактичних обсягів державного бюджету. Зокрема, зменшуються видатки Державного бюджету за розділом “Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу”. У 1993 р. вони становили 0,3 % ВВП; 1994 - 0,4 %; 1995 - 0,45 %; 1996 - 0,47 %; 1997 - 0,5 %; 1998 - 0,31 %; 1999 - 0,23 %; 2000 р. - 0,29 %; 2001 р. – 0,25 %, 2002 р. (план) – 0,32 %, 2003 р. (прогноз) 0,31 %. Отже, в останні три роки, коли потреба створення умов для переходу до інноваційної моделі розвитку вже перейшла у стадію предметного обговорення та навіть була зафіксована в низці офіційних документів, частка бюджетного фінансування української науки у ВВП була найнижчою за останнє десятиріччя (рис. 3). Згідно з висновками Кабінету Міністрів України, на сучасному етапі щорічні фактичні потреби на здійснення науково-технічної та інноваційної діяльності задовольняються не більш ніж на 16 %. А це обумовлює, в свою чергу, загрозу втрати Україною можливостей розвивати та реформувати в подальшому свою економіку на сучасній науково-технологічній та інноваційній основі.

Рис. 3. Видатки з Державного бюджету України на науку, % від ВВП (2001-2003 рр. – загальний фонд, 2002-2003 рр. - план)

Аналіз звітів про виконання державних бюджетів за останні роки свідчить, що структура їхньої видаткової частини за цей час змінювалась не на користь науки. Склалася ситуація, коли навіть чіткий запис у Законі України про Державний бюджет не гарантує того, що відповідні бюджетні кошти буде надано (табл. 4).

Таблиця 4

Фактичне виконання бюджетних призначень за розділом “Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу” в 1994 - 2001 р.

Роки

Фактичні (номінальні) видатки на науку, в т. ч. % від планових

Виконання Державного бюджету, % від плану

1994

4979,1 млрд крб., 85,2 %

97,1 %

1995

23,79 тлрл крб., 68,5 %

90,0 %

1996

468,1 млн грн., 64,8 %

81,5 %

1997

341,7 млн грн., 67,1 %

92,2 %

1998

315,0 млн грн., 58,2 %

75,1 %

1999

287,9 млн грн., 56,3 %

87,1 %

2000

  • Загальний фонд – 494,4 млн грн., 95,7 %
  • Спеціальний фонд – 209,0 млн грн., 753,2 %
  • Разом – 703,4 млн грн., 129,2 %
  • Загальний фонд – 94,0 %
  • Спеціальний фонд – 175,4 %
  • Разом – 104,7 %

2001*

  • Загальний фонд – 516,2 млн. грн., 78,9 %
  • Спеціальний фонд – 216,9 млн грн., 189,2 %
  • Разом – 733,1 млн грн., 95,3 %
  • Загальний фонд – 89,1 %
  • Спеціальний фонд – 108,8 %
  • Разом – 93,5 %

Джерело: Державне казначейство України.
* Оперативні дані (на 15.01.2002 р.).

Таблиця 4 демонструє, що видатки на науку - серед перших кандидатів на секвестр. Фактичне виконання видаткової частини бюджету значно перевищує показник фінансування науково-технологічної сфери з загального фонду Державного бюджету. Слід відзначити, що офіційні цифри щодо різкого збільшення обсягів фінансування у 2000-2002 рр. пов’язані в першу чергу із врахуванням в складі бюджетів не тільки видатків, які віднесено до загального фонду бюджету, але й видатків спеціального фонду бюджету.

Скорочення бюджетного фінансування науково-технологічної сфери відбувається нерівномірно також за окремими статтями розділу. У 1995 р. фундаментальні дослідження, пошукові і прикладні наукові розробки було профінансовано на 71,3 %, державні і міждержавні науково-технічні програми - на 23,7 %; наукові частини національних, багатогалузевих і регіональних програм - на 59 %. У 1998 р. фундаментальні дослідження профінансовано у обсязі 167,7 млн грн., що складало 62,0 % від плану, розробку перспективних технологій і пріоритетних напрямів науково-технічного прогресу відповідно - 147,3 млн грн. та 54,4 %; а в 1999 р.- відповідно 159,3 млн грн. і 67,2 % та 128,6 млн грн. і 46,9 %. Становище не змінилося і в наступні роки. Фактично продовжено практику подальшого скорочення й без того низької частки бюджетних видатків, що розподіляються на конкурсних засадах.

Швидкість виходу України на сучасну траєкторію інноваційного розвитку залежить, насамперед, від збереження потенціалу галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських установ, оскільки вони відіграють головну роль в процесі матеріалізації інновацій. З Державного бюджету України фінансується ряд науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, пов’язаних з національною обороною та безпекою, за космічною та Чорнобильською програмами, окремими завданнями та програмами агропромислового комплексу та промисловості. Проте витрати по цих напрямах за останні роки були значно менші, ніж по розділу “Фундаментальні дослідження та сприяння науково-технічному прогресу”, що суперечить потребам матеріалізації інновацій. Наслідком цього стало, як побачимо далі, зменшення масштабів інноваційної діяльності.

Безпосередні бюджетні видатки на науку і науково-технічну діяльність є не єдиними, які закладають підвалини інноваційного типу розвитку. Не менш важливим є фінансування освіти. Адже саме за допомогою освітньої системи, по-перше, формується кадровий потенціал для наукових та інноваційних організацій, по-друге, формується належний попит на інновації шляхом підготовки фахівців, здатних сприймати технологічні чи організаційні інновації, та споживачів, здатних споживати інноваційні продукти.

Відповідно до ч. 2 ст. 61 Закону України “Про освіту”, держава повинна забезпечувати бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менш 10 % національного доходу. У 2001 р. відповідні бюджетні призначення було профінансовано в сумі 3,4 млрд грн., чи 1,7 % ВВП (84,6 % плану). У державному бюджеті на 2002 р. на освіту виділено 2,5 млрд грн., чи 1,2 % ВВП. Фінансування освіти перекладається на місцеві бюджети, що робить проблематичною її перебудову відповідно до критеріїв інформаційного суспільства.

Аналіз проекту Державної програми економічного і соціального розвитку України на 2003 рік доводить подальше скорочення впливу держави на розвиток науково-технологічного потенціалу (табл. 5).

Таблиця 5

Видатки Державного бюджету України у 2003 році на фінансування
наукової та науково-технічної діяльності (проект)

Найменування програм, заходів

Видатки,
тис. грн.

Структура видатків, %

Всього

675794,2

100

Фундаментальні дослідження наукових установ

325111,6

48,1

Прикладні наукові та науково-технічні розробки з пріоритетних напрямів

171011,1

25,3

Державні науково-технічні програми та наукові частини державних цільових програм

67492,0

10,0

Державне замовлення у сфері науки

53974,5

8,0

Виконання зобов’язань України у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва

9000,0

1,3

Державні премії та Державні стипендії в галузі науки і техніки

3809,0

0,6

Наукова і організаційна діяльність апарату президій академій

22121,0

3,3

Фінансова підтримка розвитку інфраструктури науково-технічної сфери

23275,0

3,4

у тому числі:

   

а) національного надбання

14295,2

2,1

б) виставок, конференцій

2865,8

0,4

в) розвитку інфраструктури

770,0

0,1

г) передплати іноземної літератури

5344,0

0,8

Джерело: Державна програма економічного і соціального розвитку на 2003 рік: проект - www.kmu.gov.ua.

У порівнянні з украй недостатніми видатками на наукову і науково-технічну діяльність, затвердженими на 2002 рік, відповідні видатки у 2003 р. планується скоротити ще на 5 %. До того ж, недосконалою видається структура видатків на наукову і науково-технічну діяльність. Зокрема, невиправдано низькою залишається частка державного замовлення наукової та науково-технічної продукції. Видатки на фінансову підтримку розвитку інфраструктури науково-технічної сфери складають 3,4 %, у тому числі власне на розвиток інфраструктури - 0,1 % загального обсягу видатків. Як незначний обсяг державного фінансування наукової та науково-технічної діяльності, так і його структура свідчать про невизначеність державних пріоритетів та напрямів державної політики у цій сфері.

Як досить перспективний засіб підтримки наукової та інноваційної діяльності слід розглядати комплекс податкових та інших пільг, які надаються виконавцям відповідних робіт. Кошти, які залишаються у них внаслідок цього, є, фактично, коштами державного бюджету, які цільовим призначенням залишаються в розпорядженні зазначених суб’єктів. За таких умов принципово важливим є запровадження вірних критеріїв та дієздатної системи контролю, які б забезпечили дійсно цільове використання цих коштів на розвиток наукової та інноваційної діяльності.

Основні пільги у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності визначені Законами України “Про плату за землю”, “Про податок на додану вартість”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про інноваційну діяльність”, “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків”. Перші три закони поширюються на більшість суб’єктів наукової та науково-технічної діяльності, а норми щодо пільг з оподаткування, передбачені Законом України “Про інноваційну діяльність”, з 1 січня 2003 року поширюватимуться на суб’єктів інноваційної діяльності, інноваційні проекти яких будуть відповідним чином зареєстровані центральним органом виконавчої влади з питань інноваційної діяльності. Останній із названих законів поширюється лише на вісім технологічних парків, з яких на сьогодні функціонують і використовують зазначені пільги лише чотири (“Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”, “Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона”, “Інститут монокристалів”, “Вуглемаш”). За даними, наданими Кабінетом Міністрів України, технопарки виконують 64 інноваційних і 9 інвестиційних проектів, їхня реалізація передбачає випуск наукоємної продукції на суму понад 5,5 млрд грн. за 15 років. Поки що з 2000 р. трьома технопарками реалізовано інноваційної продукції на суму понад 296 млн грн. (2000 р. -10 видів на 0,24 млн грн., 2001 р. - 62 види на 140, 9 млн грн., І півріччя 2002 р. - 74 види на 155 млн грн.), у т. ч. експортовано - на 126 млн грн.

Основними пільгами, згідно з чинним законодавством, є:

1. Пільги по податку на прибуток:

2. Звільнення від земельного податку вітчизняних закладів культури, науки, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, фізичної культури і спорту. Інноваційні підприємства сплачують земельний податок із ставкою у розмірі 50 % діючої ставки оподаткування.

3. Пільги по податку на додану вартість:

4. Митні пільги: при ввезенні в Україну протягом строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільняються від сплати ввізного мита сировина, матеріали, устаткування, обладнання, комплектуючі, ввезені в Україну для використання технологічними парками, їхніми учасниками, дочірніми та спільними підприємствами.

5. Інноваційним підприємствам дозволяється прискорена амортизація основних фондів і встановлюється щорічна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації.

Пільги, про які йдеться вище, дещо поліпшують ситуацію у науковій та інноваційній сфері. Зокрема, за інформацією ДПА, обсяги недонадходжень до Державного бюджету по всіх видах пільг за статтею “наука і наукове обслуговування” у 2000 р. склали 487 млн грн., у 2001 р. – 485,5 млн грн. За підрахунками, оприлюдненими Кабінетом міністрів України, загальна “вартість” пільг, наданих згідно вищенаведеного списку (крім прискореної амортизації), має становити у 2002 р. 468,0 млн грн., у 2003 – 480,4 млн грн. Проте звертає на себе увагу той факт, що із зазначеної суми 311,4 та 306,4 млн грн. (понад 65 %) відповідно припадає на бюджетні втрати від звільнення від земельного податку закладів культури, науки, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, фізичної культури і спорту. Вельми імовірним видається припущення, що частка власне наукових та інноваційних організацій у цьому переліку досить незначна. Отже, реальний обсяг підтримки інноваційної сфери через механізми пільгового оподаткування переоцінювати не варто.

В контексті фінансування інноваційної діяльності в Україні окремої уваги заслуговує питання розвитку венчурного капіталу. Відомо, що, зокрема, в країнах Європи та США венчурний капітал є одним з важливих інструментів фінансування науково-дослідних робіт та розвитку високих технологій, підтримки малого та середнього бізнесу. На жаль, роль венчурного капіталу у зазначених галузях в Україні залишається незначною.

Слово “венчур” (від англ. venture) означає ризик, що лежить в основі поняття “венчурний капітал”. Якщо підприємець має унікальну ідею, яка вже втілена у вигляді продукту або послуги й має значний ринковий потенціал, венчурний інвестор може вкласти необхідну суму в проект у розрахунку отримати великий прибуток. Звичайно, у цьому випадку інвестор поділяє з підприємцем ризик, пов’язаний з відсутністю досвіду активної реалізації продукту або послуги. Як правило, венчурний капітал інвестується в проекти, в яких немає шансу на одержання фінансування від кредитних установ. Венчурний інвестор вкладає кошти в досить велику кількість не пов’язаних між собою проектів у різноманітних сферах діяльності, тим самим диверсифікуючи свої внески з метою зниження загального ризику.

Венчурний бізнес виконує роль посередника між потенційним інвестором та підприємством, яке потребує стартового капіталу чи інвестицій для реалізації нового проекту. Інвесторами – акціонерами венчурного фонду у такому разі можуть бути корпорації, пенсійні фонди, страхові компанії, приватні особи, банки. Венчурний інвестор приходить на тривалий термін, зацікавлений в одержанні контролю над об’єктом інвестиції, прагне підвищити його ринкову ціну за рахунок позитивних економічних дій (раціоналізація структури і керування, упровадження технологічних інновацій, реінвестування прибутку). Використовуючи кошти інвесторів, венчурний фонд, по-перше, купує пакет акцій компанії (підприємства) розміром від 25 % до 40 %, по-друге, через деякий час надає цій компанії інвестиційний кредит. Очікується, що за 3-7 років вартість компанії суттєво збільшиться завдяки впровадженню у виробництво та реалізації нових видів продукції, зокрема високотехнологічних. Венчурний фонд продає пакет акцій, який перебував у його власності, і розподіляє прибуток від продажу між акціонерами.

Позитивним аспектом діяльності венчурних компаній є те, що вони, на відміну від стратегічних промислових інвесторів, у ролі яких часто виступають ТНК, не приводять, як правило, до підпорядкування економіки країни інтересам гігантів світового бізнесу. Важливим позитивним чинником є й те, що діяльність венчурних фондів веде до впровадження на придбаних або контрольованих підприємствах інноваційних виробничих, управлінських, маркетингових технологій, формування прошарку національних кадрів, які готові до сприйняття інновацій.

Умовами успішної реалізації проектів венчурного інвестора є:

Порядок створення та діяльності венчурних фондів в Україні встановлено Законом України “Про інститути спільного інвестування”, який набув чинності 15 березня 2001 року. Крім того, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку визначено порядок реєстрації випуску акцій з метою здійснення спільного інвестування та інвестиційних сертифікатів венчурного фонду. Незважаючи на це, Указом Президента України від 25 березня 2002 року було знову поставлене питання про розробку законопроекту “Про основні засади формування та регулювання ринку венчурного капіталу в Україні”, що свідчить про визнання неефективності наявних правових інструментів. Зокрема, відкритим залишається питання про стимулювання розвитку венчурного капіталу, заохочення потенційних інвесторів до участі у ньому.

За оцінками Мінекономіки, обсяг ринку венчурного капіталу в Україні становить приблизно 400 млн доларів США. Найбільшими фондами є: Western NIS Enterprise Fund (капітал у розмірі 150 млн доларів США, виділений урядом Сполучених Штатів Америки), пріоритетними галузями для інвестицій якого є харчова промисловість, сільське господарство, виробництво будівельних матеріалів, фінансові організації; та Sigma Blazer (капітал 100 млн доларів США). Об’єктами інвестицій фонду “Baring Vostok Capital Partners” свого часу були оператор мобільного зв’язку “Golden Telecom” та пивзавод “Рогань”, але фонд вже продав свої частки акцій у цих компаніях. Фонд прямих інвестицій “Україна” за 10 років діяльності в Україні інвестував понад 22,5 млн доларів США (50 % свого капіталу) у більш як 30 українських підприємств, які займаються виробництвом товарів широкого вжитку та послуг на внутрішньому ринку.

Слід зазначити, що термін реалізації багатьох проектів, що фінансуються венчурними фондами в Україні, ще не закінчився, тому оцінювати результати діяльності цього сектора в цілому у даний час недоцільно. Проте перелік інвестицій венчурних фондів в Україні свідчить, що інноваційна діяльність протягом останніх років не є об’єктом їхньої першочергової зацікавленості.

Як зазначалося вище, останнім часом в Україні невпинно зростає питома вага фінансування наукових та науково-технічних робіт за рахунок коштів іноземних замовників. У 1995 р. вона становила 15,6 %, у 2000 р. – 23,3 %, а у 2001 р. цей показник зріс до 25 %. В 2001 р. вперше за обсягами та часткою в загальному фінансуванні іноземне фінансування було більшим, ніж фінансування із державного бюджету за розділом “Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу”. За часткою іноземного фінансування в сумарних витратах на науку, Україна випередила Росію (17,1 %), Великобританію – лідера по частці іноземного фінансування серед розвинених країн Заходу (16,8 %) і всі східноєвропейські країни, де частка іноземного фінансування варіює в межах від 1,5 % до 5 %. За даними опитувань російських вчених, в успішно працюючих інститутах не менше 25 % бюджету складають іноземні кошти. Але фактично об’єм іноземного фінансування вітчизняної науки ще вищий, оскільки в силу особливостей статистичного обліку цей показник занижений приблизно на 20-30 %.

Повна виважена оцінка вказаного феномена потребує ґрунтовних відповідей на питання: за якими науково-технічними напрямами виконуються фінансовані зарубіжними замовниками НДДКР, як збігається ця тематика із національними науковими і науково-технічними (й інноваційними) пріоритетами, як це змінює існуючу структуру науково-технічного потенціалу і впливає на його майбутню структуру. Безперечно, залучення зарубіжного фінансування дає можливість забезпечувати виживання наукових установ, оснащення їх сучасним обладнанням, підтримки рівня життя науковців. Проте водночас слід пам’ятати, що вивезення інтелектуального продукту за кордон на ранній стадії інноваційного процесу веде до втрати синергетичного ефекту інновації. Де-факто відбувається “приватизація” результату діяльності наукового колективу, основи для отримання якого, як правило, було створено за допомогою бюджетного фінансування. Особливо небезпечним видається поширення форм “неформального” фінансування наукових розробок через готівкові гранти чи оплату зарубіжних поїздок науковців, що може, за нинішньої неврегульованості вітчизняної системи захисту інтелектуальної власності, вести до прямої некомпенсованої втрати національного інтелектуального продукту. В такому разі може йтися про безпосередню “приватизацію” наукового результату окремою особою чи групою осіб. Вельми показово, зокрема, що на тлі значного збільшення обсягів іноземного фінансування зменшуються обсяги експорту науково-дослідних і дослідно-конструкторських послуг. Так, в 2001 році експорт становив 39,3 млн дол. США (складає 76,0 % від обсягів 1998 р.), імпорт – 10,4 млн дол. США (складає 142,5 % від обсягів 1998 року).

Патентно-ліцензійна та інноваційна діяльність

Негативні тенденції, відзначені в науковій сфері, досить тісно корелюють із станом інноваційної діяльності в Україні. Зокрема, це знаходить вияв у патентно-ліцензійній сфері, яка в сучасній економіці має стати необхідною передатковою ланкою між інновацією та її впровадженням.

Цілісна система охорони інтелектуальної власності передбачає надання, використання та захист відповідних прав на території країни, для чого необхідні законодавча база, інфраструктура та механізми її реалізації. Нормативно-правова база в Україні є хоч і недосконалою, проте достатньою для забезпечення надання, використання і захисту прав інтелектуальної власності. Всього в цій сфері діє понад 30 законодавчих, 20 підзаконних і більш 50 відомчих нормативно-правових актів. Базовий закон “Про охорону прав на винаходи та корисні моделі” був прийнятий в Україні ще у 1993 році. Проте, на думку багатьох експертів, він не забезпечує повноцінного правового захисту інтелектуального продукту, створеного в Україні. Серед причин - відсутність необхідної бази для масштабної експертизи баз даних, нестача підготовлених кадрів, досвіду організації роботи. В ситуації, що склалася на час прийняття Закону, Держпатент України прийняв рішення про видачу тимчасових патентів на п’ять років без проведення експертизи по суті. Видача тимчасових патентів продовжується дотепер. Почалася й видача 20-річних патентів, проте процес їхнього оформлення може тривати до 5 років.

Станом на 1 січня 2002 року в Україні зареєстровано 1124 патенти на корисні моделі, з яких чинними є 936, 5573 патенти на промислові зразки, 22334 свідоцтва на знаки для товарів і послуг за національною процедурою, з яких чинними є 21020, та 32340 міжнародних знаків для товарів і послуг за міжнародною процедурою. Витрати підприємств та організацій, пов’язані з охороною прав на об’єкти промислової власності та раціоналізаторські пропозиції, за даними Держкомстату України, збільшилися у 2001 р. проти 2000 р. на 19 % до 43,1 млн гривень. Загальний прибуток від використання цих об’єктів склав 392,9 млн гривень.

Тривалість та дорожнеча патентної процедури разом з дефіцитом коштів, які суб’єкти інноваційної діяльності спроможні виділити на її фінансування, обумовлюють популярність у національних заявників деклараційного патенту, оскільки процедура його оформлення більш дешева і швидка. Питома вага 20-річних патентів України, які видані після експертизи по суті, за 1993-98 рр. складала, за даними УкрІНТЕІ, лише 23 %. Протягом 2001 року зареєстровано 11670 патентів на винаходи (на 102 % більше, ніж у 2000 році), але з них 9363 (80 %) – деклараційні патенти. Такі патенти можуть бути легко анульовані в судовому порядку, тому не викликають особливої довіри у інвесторів і навряд чи можуть всерйоз сприйматися як засоби захисту інтелектуальних прав на інновації. 54 % від загальної кількості 20-річних патентів видано на ім’я іноземних заявників.

Незадовільною є й діяльність щодо використання договорів про передачу прав на об’єкти промислової власності та ліцензійні договори на їхнє використання. Динаміка реєстрації договорів у період з 1995 по 2001 рр. була переважно позитивною. У 1995 р. було укладено 91 договір, у 1996 – 94, 1997 – 261, 1998 – 452, 1999 – 396, 2000 – 372 і у 2001 р. – 492 договори. 63 % договорів у 2000 та 62 % у 2001 рр. були договорами на знаки для товарів та послуг, 28 % та 30 % – на винаходи, 9 % та 6 % – на промислові зразки, 1 % та 2 % – на корисні моделі. 50,3 % у 2000 році та 53,3 % у 2001 році усіх ліцензійних договорів на використання знаків для товарів і послуг стосувалися лікеро-горілчаних та тютюнових виробів. Не укладено жодного договору у таких сферах, як електроніка, машинобудування, сільське господарство, переробна промисловість тощо. Серед ліцензійних договорів на використання винаходів також лідирували лікеро-горілчані вироби –16,6 % у 2000 році та 26 % у 2001 році, на машинобудування припадало лише 4,8 % у 2000 році та 6,2 % – у 2001 році, електроніку – 2,4 % у 2000 році, на засоби зв’язку та електроніку у 2001 р. не було укладено жодного договору. На реєстрації в Україні знаків для товарів і послуг зосереджується й активність іноземних фірм і компаній: нерезиденти складають 60-63 % як власників прав, так і правонаступників по договорах про передачу прав та продаж ліцензій. Чітко вирізняється орієнтація на захист прав інтелектуальної власності, що стосується споживчих товарів. Отже, спостерігається виражена тенденція спрямування патентно-ліцензійної діяльності в Україні на захоплення споживчого ринку, в той час як сектори, які мають складати основу інноваційної діяльності, слабко охоплені цими відносинами.

Невирішені проблеми у патентно-ліцензійній сфері експерти головним чином пов’язують з економічними аспектами. Зокрема, недостатньо застережені права авторів об’єктів промислової власності: обов’язок роботодавця щодо виплати винагороди, можливості автора використовувати свій винахід, отримувати комерційну вигоду. Недостатньо розроблені проблеми оцінки вартості прав інтелектуальної власності, постановки їх на баланс як нематеріальних активів, внесення до статутних фондів підприємств тощо. Законодавство покладає на власника прав обов’язок щодо їхнього добросовісного використання, проте не надає жодних гарантій використання об’єктів, що отримали правову охорону. В своїй більшості національні заявники і власники прав психологічно не готові займатися пошуком інвесторів і зацікавлених виробників.

Фактично відсутня державна підтримка винахідницької діяльності. Скасовано пільги щодо оподаткування, що діяли в період 1993-95 рр. для підприємств, які використовували запатентовані продукти і технології. Зруйновано систему заохочення інноваційної діяльності на виробництві та в науково-дослідних установах. Внаслідок цього в переважній більшості підприємств та наукових організацій винахідницька діяльність повністю припинилась. Діяльність Товариства винахідників і раціоналізаторів України фактично призупинилася, а регіональні Центри науково-технічної і економічної інформації поки що не в змозі перебрати на себе функції сприяння винахідникам на периферії, у тому числі оформлення заявок та розповсюдження патентної інформації, не в останню чергу – через відсутність фінансування і кваліфікованих кадрів. За період 1996-2000 рр. кількість винаходів на душу населення в Україні була приблизно в 7-10 разів меншою, ніж в США.

Останнім часом ініціативу щодо захисту в Україні прав інтелектуальної власності перебирають на себе іноземні неурядові організації. Їхня активність свідчить про реальну зацікавленість в доступі до внутрішнього споживчого ринку. Тому вони часто відкрито лобіюють інтереси певних зарубіжних виробничих чи торговельних корпорацій. Досить наочним прикладом є потужний зовнішній тиск на Україну з приводу регулювання виробництва і розповсюдження оптичних дисків для лазерних систем зчитування. Разом з тим, майже непомітна реальна допомога неурядових організацій у формі навчання та підвищення кваліфікації українських спеціалістів, безоплатної поставки апаратури і обладнання для виявлення і реєстрації піратських і контрафактних товарів тощо.

Отже, становище в патентно-ліцензійній сфері свідчить про вельми несприятливі умови для розвитку інноваційної діяльності. Реальною є загроза вичерпання найближчим часом економічного потенціалу зареєстрованих належним чином патентів і винаходів. Вступ України до СОТ, приєднання до низки інших міжнародних угод можуть створити правові колізії, які зроблять проблематичним подальший розвиток інновацій. Відтак, необхідна активна державна регулююча та стимулююча політика у сфері впровадження нових механізмів стимулювання інноваційної і технологічної активності суб’єктів підприємницької діяльності та окремих винахідників.

Стан інноваційної діяльності промислових підприємств є своєрідним поєднанням наслідків розвитку патентно-ліцензійної діяльності, з одного боку, та особливостей економічного становища підприємств – з іншого. Статистичні дані про впровадження інновацій в промисловості дозволяють зробити висновок, що частка підприємств, які впроваджують інновації, різко зменшилася і в останні роки становить менше однієї шостої загальної кількості підприємств (табл. 6). Питома вага інноваційно активних підприємств зменшилася у 1994-2000 роках у 1,8 разу (рис. 4).

Рис. 4. Динаміка інноваційної активності промислових підприємств

Серед головних причин негативних тенденцій у цій сфері - тривалий спад промислового виробництва, відсутність власних коштів на інновації при дорожнечі кредитів, розукрупнення підприємств в процесі приватизації, що в багатьох випадках супроводжувалося руйнуванням інноваційної інфраструктури, незацікавленість нових власників, в тому числі іноземних, у впровадженні інновацій, які приводять до поліпшення матеріальної бази виробництва. За даними Держкомстату України у 2001 р. питома вага власних коштів серед джерел фінансування інноваційної діяльності склала майже 84 %, лише 6 % становили кредити, 3 % – кошти іноземних інвесторів, 2,9 % – кошти державного бюджету, 1,8 % – кошти вітчизняних інвесторів, 1,2 % – кошти позабюджетних фондів і 0,1 % – кошти місцевих бюджетів.

Таблиця 6

Основні показники технологічних інновацій на промислових підприємствах у 1995-2001 рр.

Показник

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

Кількість підприємств, що впроваджували інновації

2002

1729

1655

1503

1376

1491

1503

Їхня питома вага від загальної кількості, %

22,9

19,3

17,0

15,1

13,5

14,8

15,6

Кількість впроваджених нових технологічних процесів, в цілому по промисловості

2936

2138

1905

1348

1203

1403

1421

% до 1995 р.

100

72,8

64,9

45,9

41

47,8

48,4

Кількість впроваджених нових технологічних процесів, на підприємствах машинобудування

1687

 

 

622

613

788

864

Частка підприємств машинобудування, в %%

57,4

 

 

46,1

50,9

56,2

60,8

У 2001 році загальна сума витрат на технологічні інновації складала близько 2 млрд грн. (у 2000 році – 1,76 млрд грн.), з них 63 % становили капітальні вкладення (61 %), 9,3 % – технологічна підготовка виробництва (9,3 %), 8,7 % – дослідження і розробки (15,1 %), 7,9 % – маркетинг та реклама (4,7 %) і лише 4,7 % – придбання прав на патенти, ліцензій на використання об’єктів промислової власності (2,5 % у 2000 році). Зберігається незначна частка витрат на інноваційну діяльність в загальному обсязі інвестицій (табл. 7). Важливо, що збільшення обсягів інвестицій в останні роки супроводжувалося зменшенням питомої ваги інвестицій в інновації.

Таблиця 7

Витрати на інноваційну діяльність у капітальних вкладеннях промисловості

Показник

1998

1999

2000

2001

Млн грн.

% до заг. суми

Млн грн.

% до заг. суми

Млн грн.

% до заг. суми

Млн грн.

% до заг. суми

Загальні капітальні вкладення у промисловість

5498,8

100,0

6946,0

100,0

10232,6

100,0

13000,0

100,0

Витрати на інноваційну діяльність у промисловості

1174,8

21,3

1175,7

16,9

1760,1

17,2

2100,0

16,2

Капітальні вкладення у витратах на інноваційну діяльність

868,4

15,7

795,3

11,4

992,7

9,7

1260,0

9,7

Джерело: Послання Президента України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році”. - К. Офіційне видання. - С. 55.

Різке скорочення кількості впроваджених нових технологічних процесів у другій половині 90-х рр. (у порівнянні з 1991 р. кількість впроваджених нових технологічних процесів скоротилась на 80,5 %) також наштовхує на важливий висновок щодо того, що однією з причин цього скорочення є вичерпання наукового заділу, який не поповнювався через занепад прикладної і галузевої науки. Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу постійно видозмінює вимоги щодо інноваційних технологій, і відставання розвитку наукової сфери обумовлює неспроможність слідувати цим вимогам. В такому разі, надолуження принаймні рівня інноваційної діяльності 1995 року видається досить складним і тривалим процесом.

Таблиця 8

Показники інноваційної діяльності промисловості України у 2000 році в розрізі галузей

Показник

К-сть пром. підпр-в, які займались іннов. діяльністю у 2000 р.

Питома вага підпр-в, які займались інноваційною діяльністю, в загальній к-сті підпр-в галузі

Фінансування інноваційної діяльності

Всього, млн грн.

Пит. вага у заг. обсязі фінансування, %

у тому числі за рахунок коштів, %

Власних

Держбюджету

Місцевих бюджетів

Позабюджетних фондів

Кредитів

Вітчизняних інвесторів

Зарубіжних інвесторів

Інших

Всього, одиниць

1705

18.0

1757

100

79,6

0,46

0,10

1,88

6,26

2,79

7,57

1,25

у тому числі, %:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Електроенергетика

0,65

6,8

31

1,8

25,8

 

 

 

70,66

 

 

2,60

Паливна промисловість

1,94

9,8

112

6,4

58,0

1,93

 

0,06

21,04

18,67

 

 

Чорна металургія

3,34

29,7

358

20,4

95,3

 

 

 

0,07

 

4,65

0,04

Кольорова металургія

0,53

13,2

37

2,1

1000

 

 

 

 

 

 

 

Хімічна та нафтохімічна промисловість

4,63

22,4

84

4,8

60,7

0,14

 

25,99

 

0,71

12,43

 

Машинобудування та металообробка

32,32

23,1

504

28,7

88,9

0,84

0,14

1,72

1,07

0,45

4,11

2,93

у т. ч. машинобудування

26,45

27,7

490

27.9

88,6

0,87

0,14

1,74

1,09

0,46

4.22

3,01

Деревообробна і целюлозно-паперова промисловість

5,51

15,9

39

2,2

97,4

 

 

2,31

0,77

0,61

 

0,02

Промисловість будівельних матеріалів

4,11

7,5

10

0,6

80,0

0,97

0,77

15,87

 

 

 

 

Легка промисловість

11,55

24,2

58

3,3

67,2

0,09

 

0,01

4,03

0,50

20,02

7,65

Харчова промисловість

28,39

17,8

451

25,7

66,5

0,09

0,22

0,03

11,18

4,99

16,56

0,50

Медична промисловість

1,70

39,2

46

2,6

93,5

 

 

 

2,76

4,84

 

 

Поліграфічна промисловість

1,29

6,8

14

0,8

97,2

 

 

 

0,74

2,03

 

 

Інші галузі промисловості

4,05

13,5

12

0,7

58,3

5,23

 

0,46

34,56

0,31

 

 

Джерело: Наукова та інноваційна діяльність в Україні: статистичний збірник. - К.: Держкомстат України. - 2001. - С. 144,152.

Статистичні дані свідчать також про розвиток тенденції до посилення диференціації між підприємствами у питанні здійснення інноваційної політики. При значному переважанні підприємств, які не здійснюють інноваційних заходів (у 2001 р. їх було 84,4 % від загальної кількості) серед тих, хто їх проводить, зростає навантаження на одно підприємство.

Аналіз галузевої структури інноваційної діяльності дозволяє зробити висновок, що більш активно ця діяльність здійснюється у галузях, орієнтованих на кінцевого споживача - за кордоном (чорна металургія - 29,7 % підприємств, які займаються інноваційною діяльністю, з загальної кількості підприємств галузі, 20,4 % фінансування) або на внутрішньому ринку (харчова промисловість - відповідно 17,8 та 25,7 %), а також у машинобудуванні (23,1 та 28,7 %). Водночас незадовільна інноваційна активність спостерігається в електроенергетиці (6,8 та 1,8 %). Останній факт відбиває, зокрема, відсутність суттєвих позитивних зрушень у впровадженні сучасних енергозберігаючих технологій, підвищенні ефективності виробництва електроенергії, оновлення основних фондів у її транспортуванні з метою скорочення втрат. Таким чином, залишається на папері один з пріоритетних напрямів технологічного оновлення промисловості.

Зміна форми власності не стала запорукою впровадження інновацій, оскільки, наприклад, у 2000 р. при середній питомій вазі інноваційно активних підприємств у промисловості 14,8 % відповідний показник для підприємств недержавної форми власності був не набагато вищим - 17,4 %. У 2001 р. підприємства державної форми власності виявили вже більшу схильність до інновацій, ніж приватні. Серед держпідприємств питома вага інноваційно активних складала 21,6 %. Серед підприємств колективної форми власності така частка становила 17,2 %, приватної – 10,4 %, комунальної – 2,9 %. За висновками, наведеними робочою групою з розробки Концепції інноваційного розвитку Міністерства освіти і науки України, найбільш сприятливими до інновацій в Україні залишаються підприємства з чисельністю працюючих від 10 до 25 тис. осіб.

Фундаментальною причиною гальмування інноваційної діяльності в Україні є низький платоспроможний попит на інновації, внаслідок чого майже 80 % фінансування інноваційної діяльності у промисловості здійснюється за рахунок власних коштів підприємств (табл. 8). При цьому фінансування інноваційної діяльності за рахунок власних коштів підприємств кольорової металургії складає 100 %, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості - 97,4 %, поліграфічної промисловості - 97,2 %, чорної металургії - 95,3 %, медичної промисловості - 93,5 %, машинобудування та металообробки - 88,9 % загального обсягу фінансування. Зовсім не фінансується з державного бюджету інноваційна діяльність підприємств електроенергетики, металургії, деревообробної та целюлозно-паперової, медичної та поліграфічної промисловості.

Таблиця 9

Показники продуктових інновацій промислових підприємств у 1995-2001 рр.

Показник

1995

1996

1999

2000

2001

Кількість підприємств, що впроваджували інновації, в цілому

2002

1729

1376

1491

1503

Кількість підприємств, що впроваджували інновації, в машинобудуванні

669

...

384

426

518

Частка підприємств машинобудування у загальній кількості підприємств, що впроваджували інновації, %%

33,4

...

27,9

28,5

34,5

Кількість освоєних нових видів продукції в цілому, найменувань,

11472

9822

12645

15323

19484

Кількість освоєних нових видів продукції в машинобудуванні, найменувань

2804

...

1788

2606

3872

Частка підприємств машинобудування у загальній кількості підприємств, що освоювали нові види продукції, %%

24,4

...

14,1

17,0

19,9

Звертає на себе увагу позитивне явище випереджаючого зростання інноваційної діяльності в машинобудуванні. Адже, як відомо, саме ця галузь традиційно розглядається як основне джерело інноваційної продукції, саме в ній створюються матеріальні передумови для реалізації базових інновацій. Втім, з огляду на сказане вище, для більш коректної оцінки цього явища слід проаналізувати детальну специфікацію інновацій в машинобудуванні.

Вельми показовим є порівняння динаміки технологічних інновацій та освоєння нових видів продукції (табл. 6 і 9). Зростання другого показника свідчить про усвідомлення власниками та менеджерами багатьох підприємств необхідності активних дій на ринку, підвищення їхньої управлінської та технічної кваліфікації. Між тим, різноспрямованість тенденцій динаміки технологічних і продуктових інновацій вказує, що нова продукція освоюється здебільшого шляхом більш інтенсивного використання наявного обладнання і технологій. Досить часто йдеться лише про освоєння модифікацій виробів, що вже випускаються. Такий тип інноваційного розвитку має досить вузькі межі і практично не в змозі підтримувати конкурентоспроможність вітчизняних підприємств протягом тривалого часу.

На користь наведеного висновку свідчить і те, що, незважаючи на збільшення кількості інноваційних продуктів, у вартісному вимірі у 2001 р. порівняно з 2000 р. питома вага інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції зменшилась на 2,6 % і склала 6,8 % (10,4 млрд грн.). При цьому понад 30 % цієї продукції реалізовано на експорт. У структурі експортної інноваційної продукції 47 % становила продукція металургії та оброблення металу, 25 % – машинобудування і 12,3 % – хімічної та нафтохімічної промисловості.

Проблеми та системні перешкоди розвитку інноваційних процесів в Україні

Проведене дослідження свідчить про загострення проблем у науково-технічній сфері України в останні роки. З нашої точки зору, на сучасному етапі основою загострення становища в інноваційній сфері є зростаюча невідповідність між її теперішнім становищем та потребами інноваційного розвитку. Слід наголосити, що “готовність” національної економіки та суспільства до інноваційного розвитку складається з комплексу чинників, які лежать в науково-технічній, виробничій, фінансовій, кадровій, природно-ресурсній, соціальній, політико-регуляторній сферах.

Стан інноваційної діяльності в Україні більшістю експертів-науковців визначається як кризовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промислово-розвинених країнах та потребам інноваційного розвитку. Стабільне скорочення реальних обсягів фінансування науково-технічного комплексу та відсутність дієвої державної науково-технічної політики не дають підстав для висновку про наявність реального підґрунтя для переходу до інноваційної моделі розвитку. Реформування науково-технічного комплексу побудовано за принципами частих змін цілей та завдань, без урахування загальновідомих факторів функціонування та розвитку науково-технічного потенціалу: активної та передбачуваної державної підтримки, формування попиту на наукові досягнення з боку реального сектора економіки тощо.

В даному контексті слід, втім, зауважити, що навіть найдосконаліші засоби державної підтримки інноваційної діяльності виявлятимуть свою неефективність в разі збереження в країні макроекономічного середовища, несприятливого для розвитку і поширення інновацій. З нашої точки зору, фундаментальні причини низької ефективності державної політики в інноваційній сфері слід шукати в особливостях економічної ситуації, яка складається в Україні. Хронічне невиконання нормативних актів щодо активізації науково-технічної та інноваційної діяльності свідчить про наявність певних об’єктивних системних перешкод, без подолання, чи, принаймні, врахування яких досягти ефективності інноваційної політики неможливо. Зазначені перешкоди призводять до руйнування цілісності інноваційного процесу з наступним уповільненням розвитку та занепадом його складових. Насамперед за таких умов потерпає елемент впровадження нововведень (попит на інновації), який, власне, і перетворює науково-технічний продукт на інновацію як таку. Відтак втрачається економічний ефект і від вкладень в фундаментальні і прикладні дослідження.

З точки зору експертів, сприйнятливість фірми до інновації визначається:

Як видно з наведеного переліку, сприятливе інноваційне середовище складається для підприємства з належного стану ринку, фінансів та менеджменту.

Вузькість ринків є загальновизнаною перманентною проблемою української економіки. Тривале падіння доходів населення призвело до суттєвого скорочення його платоспроможного попиту, в той час як різке скорочення інвестицій та падіння обсягів виробництва обумовили зменшення попиту на внутрішньому ринку товарів виробничого призначення. За умов звуження ринків збуту вітчизняні підприємства не могли отримувати обсяг доходів, достатній для оновлення виробництва, в свою чергу, орієнтація споживачів усіх видів переважно на споживання не сприяла зростанню попиту на товари інноваційної групи.

Зростання рівня доходів населення (зокрема, за даними Мінекономіки, за cічень-cерпень 2002 року реальні наявні доходи громадян, які можуть бути використані населенням на придбання споживчих товарів та оплату послуг, збільшилися на 19,7 % порівняно з січнем-серпнем 2001 р.) та обсягу роздрібного товарообороту протягом останніх років поступово обумовило певні зрушення і на ринку споживчих товарів. Відбулося як збільшення величини споживчого попиту (хоча темпи його суттєво відстають від темпів зростання доходів через одночасне розширення спектра витрат домогосподарств), так і зміна структури останнього. Диференціація доходів обумовила випереджаюче зростання попиту на товари та послуги елітного асортименту, в тому числі – на сучасну інноваційну продукцію.

Проте позитивні зрушення на споживчих ринках поки що не здобули належного відбитку у динаміці реального сектора української економіки. Визначальним чинником економічної динаміки продовжує залишатися експортна складова виробництва. Темпи зростання інвестицій за підсумками першого півріччя 2002 р. скоротилися до 12,4 % (у цей період 2001 р. зростання становило 23,6 %). Натомість відбувається випереджаюче зростання імпорту споживчих товарів. На нашу думку, схожа ситуація виникне після активізації інвестиційних процесів і на ринку товарів виробничого призначення.

Процеси, які знайшли розвиток у 2001-2002 рр., максимально загострили фундаментальну системну суперечність, яка стоїть на перешкоді належного реагування виробництва на зміну вимог споживачів – дефіцит фінансових ресурсів.

Варто зазначити, що, за підрахунками фахівців, для досягнення рівня інтенсивного споживання інновації народним господарством співвідношення між витратами трьох головних стадій (фундаментальні дослідження – конструкторсько-технологічні розробки, створення дослідного зразка – промислове освоєння) повинне мати вигляд 1:10:100. Це означає, що витрати на реалізацію одного інноваційного проекту в середньому в 100 разів вищі, ніж витрати на одержання необхідних для нього результатів фундаментальних досліджень. Всередині кожної з названих основних стадій є свої проміжні етапи, між тривалістю, витратами яких також існують визначені кореляції, причому загальна тенденція зростання витрат на кожному наступному етапі зберігається. Тому однією з головних причин затримки переходу до інтенсивної форми інноваційного розвитку та розпорошення фінансових, кадрових та матеріальних ресурсів в інноваційній сфері стала саме нестача в національній економіці фінансових ресурсів розвитку. Внаслідок цієї суперечності усвідомлення споживачами необхідності застосування інноваційного продукту значно випередило здатність національної економіки до продукування останнього.

Економічний розвиток в Україні зберігає витратну спрямованість. Про це свідчить динаміка витрат на одиницю продукції в економіці України, які з 1996 р. перейшли рубіж у 90 коп. і досі не змогли опуститися нижче від цієї позначки (рис. 5). В тому числі, за І півріччя 2002 р. на кожну вкладену гривню колективні, громадські та особисті послуги завдали 17,9 коп. збитків, охорона здоров`я та соціальна допомога - 20,5 коп., будівництво - 4,1 коп. відповідно. Отже економіка не має потенціалу віддачі на вкладений капітал, або цей потенціал працює не на офіційну сферу.

Рис. 5

Фінанси підприємств, які можуть бути використані для забезпечення інноваційних процесів, формуються з прибутку та амортизаційних відрахувань. Між тим, економіка України характеризується надзвичайно низькою рентабельністю. Так, за даними Державного комітету статистики, рівень рентабельності економіки України за підсумками першого півріччя 2002 р. склав лише 4,5 %, причому чистий фінансовий результат склав близько 9,4 млрд гривень. Найбільш рентабельними видами економічної діяльності є оптова торгівля та посередництво (27,0 % у І півріччі 2002 р.), фінансова діяльність
(25,9 %), транспорт і зв’язок (9 %), освіта (16 %). Відтак більшість потенційних інноваційних ресурсів концентрується саме в цих сферах.

Рівень рентабельності реального сектора економіки менший за середньоукраїнський. Рентабельність промисловості склала за вказаний період 3,4 % (рис. 6). Слід зауважити, що рентабельність видобувних галузей вища, ніж обробних, де цей показник становив у першому півріччі 2002 р. в середньому 2,3 %, а в деяких галузях був від’ємним. У січні-липні 2002 р. частка збиткових підприємств становила 44 %, що принесло 9,8 млрд грн. збитків у грошовому вимірі. Позитивний фінансовий результат всіх підприємств, крім малих і сільськогосподарських, перевищував збитки лише на 8,8 млрд гривень. Дохід до оподаткування, який отримало машинобудування, перевищив за сім місяців 2002 р. збитки лише на 8 млн гривень. Чистий прибуток підприємств, що залишається в їхньому розпорядженні після сплати податків, становив у промисловості за підсумками семи місяців 2002 року 1,05 млрд гривень. При цьому левова частка чистого прибутку сформувалася в галузі виробництва та розподілення електроенергії, газу та води – близько 840 млн та в видобувній промисловості – 154 млн гривень. Між тим, 49 % обробних підприємств, які працювали з чистим прибутком, отримали прибутки, що практично дорівнювали збиткам збиткових підприємств – відповідно 3,48 та 3,42 млрд гривень. Це означає, що ціна багатьох видів продукції за визначенням не містить інвестиційної складової, а її виробники не можуть здійснювати інновації. Отже, практично лише половина підприємств обробної промисловості, як основного ініціатора інновацій, володіє засобами для їхнього фінансування, в той час як практична відсутність дієвих інститутів інвестиційного фінансування перешкоджає міжгалузевому перетоку фінансових ресурсів.

Рис. 6.

Зрозуміло, реальний рівень прибутковості української економіки дещо вищий, з огляду на поширене явище штучного заниження прибутків з метою приховування податків. Проте приховані прибутки, виводячись з офіційного обігу, вилучаються тим самим з інноваційного та інвестиційного процесів.

Отже, складається парадоксальна ситуація, коли високотехнологічні й наукоємні галузі володіють в Україні найнижчими фінансовими ресурсами до здійснення інновацій, що поглиблює спеціалізацію України на товарах найнижчого ступеня переробки та сировинних товарах.

Можливості залучення державних фінансів для фінансування інноваційних процесів в економіці України досить обмежені. Частка видатків державного бюджету в ВВП знизилася від 44,6 % у 1995 р. до 27,4 % в 2001 р. Між тим, в умовах зростання виробництва в Україні в 2000-2002 рр. доходи бюджету залишаються нестабільними. Незважаючи на те, що за 9 місяців 2002 року ВВП зріс на 4,1 % в порівнянні з аналогічним періодом 2001 р., а надходження прямих податків зросли у зв’язку з цим на 17 %, загалом за цей час доходи бюджету склали лише близько 90 % запланованих. Було недоотримано близько 12 млрд гривень та постала потреба перегляду видатків державного бюджету в бік їхнього скорочення (показово, що загальний обсяг інвестицій в українській економіці за перше півріччя склав саме 12 млрд гривень). Ведучи політику бюджетного збалансування, уряд обмежує інвестиційну функцію бюджету, що гальмує оновлення економіки і запровадження інновацій. Проект бюджету 2003 р., поданий урядом на розгляд до Верховної Ради, не відрізняється суттєво від попереднього бюджету. Відтак у 2003 р. не варто очікувати посилення активності використання державних фінансів для інвестування в інноваційні виробництва.

Незважаючи на значне зростання як доходів, так і заощаджень громадян протягом 2001-2002 рр., населення поки що не володіє достатніми коштами для того, щоб його заощадження стали вагомим джерелом фінансування інновацій. За даними, наведеними А. Кінахом, заощадження громадян виросли протягом цього періоду у два рази та склали 15,4 млрд гривень. Цьому сприяло підвищення реальної заробітної плати та реальних доходів. Так, за 9 місяців 2002 р. реальна заробітна плата зросла на 19 %, а реальні доходи населення - на 23 %. Проте такі, вражаючі за мірками високорозвинених економік, темпи стали можливими лише через низьку базу порівняння. В абсолютному вимірі дане зростання незначне, оскільки середній рівень сукупних доходів на душу населення коливається навколо офіційного рівня прожиткового мінімуму, що складав у серпні 2002 року 365 грн. для працездатної особи. За даними Мінекономіки, грошовий дохід у розрахунку на душу населення в серпні 2002 р. становив 342,2 грн., а номінальна середня заробітна плата становила 390,1 грн. Зменшує кошти громадян заборгованість із виплати заробітної плати. З початку року вона зменшилась лише на 3,6 % або на 89,4 млн гривень. На 1 вересня 2002 року кількість штатних працівників, яким своєчасно не виплачено заробітну плату, у промисловості склала 28,3 % до загальної кількості працівників. За офіційними повідомленнями, у жовтні 2002 р. відбулося різке зростання заборгованості із заробітної плати в Україні у 2,4 разу.

Дефіцит власних фінансових ресурсів суб’єктів економіки доповнюється нерозвиненістю інституційних інвесторів – банків, страхових фірм, інвестиційних компаній тощо, а також ринку цінних паперів.

За даними НБУ, банківський сектор України за 9 місяців 2002 р. суттєво поліпшив показники власного розвитку. Так, статутний капітал банків з початку року збільшився на 16,4 % і становить 5,2 млрд гривень. Балансовий капітал банків збільшився на 13 % і становить 8,9 млрд гривень. Високоліквідні активи банків складають 9,4 млрд гривень (15,1 % від суми загальних активів), кредитний портфель – 41,2 млрд гривень (66,1 % відповідно). В кредитному портфелі кредити, надані суб’єктам господарської діяльності, складають 34 млрд гривень (82,4 % від загального обсягу кредитного портфеля), кредити, надані іншим банкам - 11,0 %, кредити, надані фізичним особам -
5,9 %, надані органам державного управління - 0,7 %. Частка проблемних кредитів (прострочених та сумнівних) зменшилась за 9 місяців порівняно з початком року від 5,6 % до 5,2 %.

Позитивним в діяльності банків є зростання випереджаючими темпами кредитного портфеля порівняно з активами і довгострокового кредитування у порівнянні з кредитним портфелем. Кредитний портфель за підсумками 9 місяців 2002 р. збільшився на 29,4 %, а довгострокові кредити – на 48,3 %, кредити в інвестиційну діяльність зросли на 43,2 %.

На думку фахівців НБУ, на сьогодні банки досягли рівня капіталізації, який дозволяє їм позитивно впливати на динаміку економічного зростання в Україні. Між тим, такий висновок варто піддати сумніву, оскільки цей рівень досі становить лише 5,8 % ВВП. За таких обсягів оборотів надто високою залишається собівартість банківських послуг, що є додатковим чинником завищення кредитних ставок та заниження проценту по депозитах. Отже, банки акумулюють незначну частку фінансових ресурсів в країні. Незважаючи на позитивні тенденції в банківській сфері, що спостерігаються в останні роки, слід констатувати об’єктивну фінансову неспроможність банків забезпечити кредитування інноваційного розвитку економіки.

Таке становище призводить до збереження надто високої ставки по кредитах комерційних банків. Незважаючи на її зниження в номінальному вимірі, з урахуванням темпів інфляції (дефляції) триває подорожчання кредитних ресурсів (рис. 7). Національний банк здійснює спроби впливу на процентні ставки комерційних банків шляхом регулювання облікової ставки та динаміки грошової пропозиції, адміністративних обмежень. Починаючи з 1998 р., відбувається постійне зниження облікової ставки. На липень 2002 р. вона опустилася до 8 %. Проте, як показує досвід, така політика НБУ мало впливає на зниження реальної ставки процента комерційних банків. Значним залишається тиск на процентну ставку з боку недостатньої грошової пропозиції. Незважаючи на суттєве підвищення рівня монетизації економіки у 2001-2002 рр. (темпи зростання грошової маси М3 склали за 9 місяців 2002 року 26,5 %), дефіцит ліквідних ресурсів на внутрішньому ринку залишається значним.

Рис. 7.

У 2002 році Національним банком запроваджено експеримент, який полягає в тому, що НБУ готовий видавати пільгові кредити комерційним банкам для кредитування ними довгострокових (до трьох років) інвестиційних проектів. Проте, на нашу думку, така позитивна ініціатива не матиме значного успіху та не стане масовою, а, отже, суттєво не підштовхне економіку на інноваційний шлях розвитку.

Справа в тім, що Нацбанк виділятиме кредити за обліковою ставкою, яка тепер дорівнює 8 %. Нині така ставка теж надто висока, оскільки значно перевищує інфляцію та рентабельність економіки. Крім того, основні фонди банків та обсяги державних цінних паперів у їхній власності надто малі, щоб забезпечити достатню для інноваційного розвитку економіки кількість кредитів. Проблематичним є також використання гарантій рейтингових іноземних банків, які навряд чи стануть гарантувати ризиковані інноваційні проекти у чужій країні. Між тим, вартість застави комерційних банків повинна забезпечувати 120 % тіла кредиту та відсотків. В процесі розрахунку вартості застави НБУ враховує 100 % вартості облігацій державної позики та 80 % вартості майнових прав. Тобто реальна вартість застави мусить бути більша, ніж 120 %. За рішенням НБУ об’єм кредитів, залучених комерційними банками в Національного Банку, не може перевищувати половини регулятивного капіталу комерційного банку, який, до того ж, не може бути меншим за 5 млн євро. На початок жовтня 2002 року сукупний регулятивний капітал усіх українських банків склав 9 млрд гривень. Отже, в українську економіку могло б бути влито максимум 4,5 млрд гривень інноваційних кредитів. Крім цього, банк повинен вкласти 10 % власних коштів в даний проект, та володіти достатнім апаратом для оцінки ефективності інноваційного проекту, який кредитується за даною програмою. Втім, якби всі банки й відповідали цьому широкому переліку вимог, навряд чи кредитування за даною програмою набрало б широких меж, адже всі ризики в умовах відсутності у підприємств достатньої застави з достатньою ліквідністю перекладаються на комерційні банки.

Таким чином, експеримент, запропонований НБУ, суттєво не змінив ситуації на кредитному ринку в Україні, але створив прецедент порівняно довгострокового кредитування, від якого банки свідомо відмовлялися через надмірну ризиковість. За даними, наведеними в середині жовтня 2002 року Головою Правління Нацбанку В. Стельмахом, НБУ практично не одержав від комерційних банків нових інноваційних проектів під нову схему довгострокового рефінансування.

Практично не відбувається поліпшень у питанні розвитку інституційних інвесторів, які могли б здійснювати інноваційне інвестування, а також розвитку інноваційної інфраструктури. Зокрема, в Україні досі не створено жодного інвестиційного банку довгострокового кредитування. Практично саботується рішення щодо створення Державного банку реконструкції і розвитку. Досить показовим прикладом відсутності стимулів до інновацій є діяльність малих підприємств. Після отримання ними пільгових умов діяльності переорієнтації МП на інноваційну діяльність не відбулося. Сучасний стан малого бізнесу, його атомізація (різке збільшення питомої ваги підприємців - фізичних осіб серед суб’єктів малого підприємництва) не сприяє розвитку інноваційних малих підприємств та розвиткові відповідних субконтрактних схем, на яких базується інноваційний та венчурний бізнес в розвинених країнах світу.

Окремим напрямом фінансування інноваційної діяльності може стати залучення коштів іноземних інвесторів. У країнах, що розвиваються, та перехідних економіках саме іноземні інвестиції небезпідставно розглядають як джерело організаційних та технічних інновацій. Багато з вітчизняних експертів також обстоюють думку, що лише іноземні інвестори здатні переорієнтувати економіку на інноваційні рейки. Проте в дійсності обсяги інвестицій, що надходять до України, залишаються низькими, а їхня структура не дає можливості говорити про їхній інноваційний характер. В ній переважають вкладення у виробничу сферу, причому вони майже не торкаються перспективних високотехнологічних виробництв. Натомість зростають вкладення у сферу торгівлі, які ведуть до зростання імпорту в Україну, причому перш за все – продукції споживчого характеру.

За І півріччя 2002 р. зареєстровано прямих іноземних інвестицій в обсязі 425,5 млн дол. США, що на 15,7 % більше, ніж за аналогічний період 2001 року. Чистий приріст іноземного капіталу у І півріччі 2002 р. склав 275,8 млн дол. США, що на 15,3 % більше порівняно з його приростом за І півріччя 2001 року. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 01.07.2002 р. становив 4745,2 млн дол. США.

Найбільшим обсяг нагромаджених іноземних інвестицій залишається в харчовій промисловості та переробці сільськогосподарських продуктів –
17,4 % від загального обсягу інвестування, оптовій торгівлі та посередництві у торгівлі – 15,3 %, фінансовій діяльності – 7,9 %, транспорті – 6,9 %. У машинобудування спрямовано лише 7,4 % загального обсягу інвестицій. Між тим, показники щодо структури іноземних інвестицій, які надійшли останнім часом, свідчать про певні структурні зміни. Так, за період, який охоплює жовтень 2001 – червень 2002 рр., 25 % чистого припливу іноземних інвестицій надійшли у сферу оптової і роздрібної торгівлі, 17,2 % - металургію і металообробку, 7,3 % - фінансову діяльність. Натомість частка чистого приросту інвестицій в харчову промисловість становила 1,5 %, машинобудування –
3,1 %.

Отже, стикаючись зі скороченням попиту на свою застарілу продукцію, підприємства зацікавлені у здійсненні інновацій. Проте через застарілість основних фондів вони фізично неспроможні до запровадження радикальних інноваційних змін, а через дефіцит фінансових ресурсів не в змозі здійснити необхідну технологічну перебудову. Як було показано, головним рушієм інноваційної діяльності в ринковій економіці є використання інновацій в конкурентній боротьбі з метою підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства. Дослідники наголошують, що інноваційна діяльність є наслідком пошуку більш прибуткових сфер прикладення капіталу за умов падіння середньої норми прибутку. В умовах розриву виробничого та фінансового капіталів і недостатності останнього механізм ринкового стимулювання інновацій не спрацьовує. Інновації так і не стали належним засобом підвищення конкурентоспроможності. Оцінка вартості інтелектуальних благ відбувається на деформованому ринку, відірвано від потенційного економічного ефекту від впровадження інновації. Це деформує стимули для удосконалення виробництва інтелектуального продукту – основи інновацій.

За таких умов зростання попиту на інноваційну продукцію на споживчому і виробничому ринках веде до загострення економічних суперечностей і диспропорцій в національній економіці. Спроби здійснення галузевого “технологічного стрибка” за умов збереження загальної несприятливості підприємницького та інвестиційного клімату в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституційної структури економіки обертаються втратами інших секторів економіки. Запровадження пільгових режимів для окремих секторів посилює фіскальний тиск на інші сектори економіки України, спонукає до збільшення внутрішніх позик, продукція високотехнологічних галузей не знаходить збуту в інших галузях через великий технологічний відрив і відсутність мотивації використання, що суттєво знижує синергетичний ефект інновацій, ефективність таких “точок зростання” поглинається в суспільному масштабі витратністю інших секторів економіки.

Таким чином, модель створення локальних інноваційних осередків (у вигляді технопарків, технополісів тощо чи стимулювання виключно “високопродуктивних” галузей і виробництв) в Україні малоефективна через низьку сприйнятливість економіки до інновацій. Така політика не сприятиме за сучасних умов зміцненню всієї економіки, а зумовлює створення “технологічних анклавів” за рахунок стримування розвитку решти секторів, спонукатиме до зловживань і корупції. Принагідно зауважимо, що розгляд зовнішнього ринку як потенційного споживача українського інвестиційного продукту повинен враховувати наявність суттєвих явних і неявних політико-правових перешкод, які існують в сучасному світі щодо потоків продукції високих технологій.

Державне стимулювання інновацій шляхом пільгового оподаткування НДДКР та інновацій без запровадження дієвих стимулів для інвестиційної діяльності (точніше – повного виведення інвестицій з-під оподаткування) веде до консервації розриву між наукою і виробництвом, марнування державних коштів. Така схема видається набагато менш ефективною для запровадження інноваційної моделі розвитку, аніж надання податкових пільг для інвестиційної діяльності без пільгового стимулювання інновацій.

Тому найімовірнішим наслідком відриву виробництва інтелектуального продукту від матеріальних умов його впровадження може стати його експорт, що не дозволяє розцінювати цей продукт як інноваційний для України. До того ж, підвищення кваліфікованості менеджерів та комерціалізація наукової діяльності цілком можуть призвести (і вже призводять) до підвищення “ефективності” втечі з країни інтелектуального капіталу.

Підвищення вимогливості споживачів на внутрішньому ринку та підняття офіційних регуляторних бар’єрів щодо технічних, екологічних, споживчих, ресурсозберігаючих тощо властивостей продукції вітчизняних галузей (що неминуче відбуватиметься в міру просування України шляхом вступу до СОТ та європейської інтеграції) лише складатиме додаткові перешкоди входженню на ринок та пригнічуватиме позиції українських виробників і не може розглядатися як дієвий стимул інноваційної діяльності. Відтак, слід очікувати подальшого збільшення обсягів імпорту високотехнологічної продукції.

* * *

Отже, заяви про те, що в Україні на даний час в основному склалися необхідні передумови для переходу на інноваційну модель економічного розвитку, видаються надто оптимістичними. За умов недосконалості ринкового механізму ціноутворення, фондового, товарного, кредитного, грошового та валютного ринків та ринку цінних паперів поки що не можна говорити про наявність автономних ринкових стимулів інноваційного розвитку. Тим часом, перманентний дефіцит фінансових ресурсів перешкоджає цілеспрямованим діям держави в інноваційній сфері.

Найголовнішою умовою розвитку інноваційної сфери та становлення “нової економіки” є забезпечення “еластичності” економічної динаміки – динамічного реагування економічного середовища на коливання попиту і пропозиції, зовнішньоекономічної кон’юнктури, зміни рівня прибутковості галузей і виробництв, акумулювання та перерозподілу фінансових ресурсів коштів. Це свідчить про необхідність запровадження нової парадигми грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики, які повинні для реалізації поставленої мети інноваційного розвитку мати стимулюючий, а не нейтрально-обмежувальний, як досі, характер. Зокрема, деякі дослідники спеціально наголошують, що агресивна базисна інновація переорієнтовує на себе потоки ресурсів через грошову сферу. А відтак, без ефективної грошової сфери визрівання базисної інновації неможливе: можливе лише здійснення напівзаходів через поліпшуючі інновації, які фінансуються з державного бюджету прямо чи через інноваційні пільги.

Між тим, помилковими були б і намагання відкласти завдання переходу до інноваційної моделі розвитку до часу вирішення основних макроекономічних суперечностей. Адже, як було показано вище, зазначені суперечності мають властивість самовідтворюватися. Втрата пріоритету у сфері розробки, виробництва і збуту високотехнологічної продукції, фіксація цього status quo входженням в систему міжнародних правових угод із зволіканням кардинальних зрушень в потрібному напрямі, робить перспективи розвитку інноваційної діяльності дедалі більш проблематичними. Посилення відкритості економіки накладає додаткові обмеження на економічну політику держави, підвищує вимоги щодо її ефективності, також роблячи дієву політику в інноваційній сфері дедалі більш складним завданням.

Чи не найнебезпечнішим є ризик втрати людського та інтелектуального капіталу, який є визначальним для конкурентоспроможності в новій економіці. Деформованість відповідних ринків і правової системи навіть не дозволяє коректно оцінити масштаби цієї втрати. Теза про необхідність підвищення “вартості робочої сили” міститься у низці концептуальних документів з питань інноваційного розвитку, проте на практиці це розглядається як форсування виплати зарплат і соціальних видатків. Попри безперечну важливість таких дій, збільшення вартості людського капіталу є, все ж, значно більш складним і комплексним процесом.

Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку потребує реалізації трьох головних завдань:

Це вимагає виваженої комплексної державної стратегії, головним принципом якої є максимально повна реалізація потенціалу інноваційного розвитку для докорінної модернізації національної економіки, підвищення її соціально-економічної ефективності та національної конкурентоспроможності.

Стратегія модернізації економіки на засадах інноваційного розвитку

Основні засади інноваційної політики України

Значне відставання України у соціально-економічному та науково-технічному розвитку не лише від розвинених країн світу, але й від колишніх держав “соціалістичного табору” робить перехід до інноваційного типу розвитку неодмінною умовою збереження економічного та політичного суверенітету. “Основою нового стратегічного курсу… має стати опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на створення необхідних економічних, інституційних, науково-технічних та соціальних передумов утвердження України як високотехнологічної держави, її входження до кола високотехнологічних країн світу… Ця мета може стати фундаментом не лише економічної стратегії, а й політичної консолідації нації”.

Державна стратегія, орієнтована на забезпечення інноваційного розвитку України, повинна бути спрямована на виконання триєдиного завдання:

Згідно з Концепцією науково-технологічного та інноваційного розвитку України, прийнятої 13 липня 1999 р., головними цілями інноваційного розвитку України є:

Визначальним орієнтиром інноваційної стратегії має стати забезпечення готовності національної економічної системи та суб’єктів господарювання до широкомасштабного здійснення інноваційної діяльності та функціонування в умовах інноваційного розвитку. Відтак інноваційний розвиток України повинен базуватися на:

З нашої точки зору, реалізація комплексу заходів стимулювання інноваційної діяльності, передбаченого чинним законодавством, зокрема, законом Про інноваційну діяльність в умовах несприятливого інвестиційного клімату містить серйозну загрозу нецільового використання передбачених коштів і пільг, поширення “фіктивних” інновацій, відкачування оборотних коштів підприємств до псевдоінноваційних підприємств та їхнього використання для прискорення витоку за кордон інтелектуального продукту, який не доходить до стадії впровадження в Україні.

З огляду на це, провідним напрямом в процесі переходу України до інноваційного розвитку має стати поліпшення інвестиційного клімату в Україні та всебічне стимулювання національного капіталотворення та інвестиційних процесів. Ключовим засобом на цьому шляху є, на нашу думку, виведення витрат підприємства на інвестиції в основні фонди з-під оподаткування податком на прибуток. Лише цей крок може надати суттєве прискорення розвиткові інвестицій в Україні. Через значну обмеженість інвестиційних ресурсів, слід цілеспрямовано сприяти їхній концентрації на інноваційних напрямах.

З цією метою мають здійснюватися:

Попри визнання провідної ролі інвестицій, які здійснюються з внутрішніх джерел фінансування, в політиці забезпечення інноваційного розвитку значна увага має приділятися створенню сприятливих умов для залучення в українську економіку іноземних інвестицій. Потреба залучення іноземних інвестицій під конкретні програми і проекти, які мають інноваційне спрямування, потребує подальшого формування організаційного механізму залучення іноземних інвестицій. З метою забезпечення інноваційної спрямованості іноземних інвестицій слід здійснювати такі заходи:

Реалізація конкретних завдань інноваційної стратегії вимагає насамперед визначитися з типом її побудови, від якого залежить логіка та послідовність застосування безпосередніх інструментів. Таких типів може бути декілька:

1. Підтримка впровадження дифузії інновацій, тобто їхнього копіювання шляхом купівлі патентів та технологій за кордоном з метою подальшого самостійного удосконалення. Такий шлях має як переваги, так і породжує серйозні макроекономічні проблеми. Головною з них може стати перехід розвитку економіки країни на рейки так званого “наздоганяючого розвитку”, який поставить країну перед необхідністю постійних витрат на закупівлю все нових і нових технологій. Такі витрати можуть надто зрости, що спричиниться до відволікання значних коштів за рахунок соціальних та інших важливих витрат.

2. Підтримка іноземної високотехнологічної експансії з метою інтеграції в передові транснаціональні корпорації та отримання таким чином ефекту копіювання передових технологій, підвищення кваліфікації трудових ресурсів. Такий шлях ставить в залежність економіку України від іноземного інвестування, призводить до значного відтоку прибутків з країни. На нашу думку, експансія іноземного капіталу в цілому приносить національній економіці в стратегічній перспективі більше переваг, ніж втрат, лише в разі збалансованого іноземного інвестування, тобто в разі присутності українського капіталу в економіках країн походження іноземних інвестицій.

3. Підтримка точок зростання”, тобто тих галузей чи підприємств, які досягли певних успіхів в науково-технічних розробках, мають людський та інфраструктурний потенціал для ефективного інноваційного розвитку та здатні через свої масштаби стати “локомотивами” зростання, тобто можуть спонукати до розвитку суміжні галузі, споріднені виробництва та наукові дослідження і, зрештою, визначити спеціалізацію України на міжнародних ринках.

Спеціального дослідження потребує можливість змішаних стратегій та усунення суперечностей в результаті їхньої реалізації. Не вдаючись до моделювання наслідків реалізації кожної з стратегій, ми попередньо робимо висновок про можливість використання елементів кожної стратегії з постійним моніторингом наслідків. В процесі набуття досвіду регулювання інноваційної діяльності окремі інструменти покажуть себе як найбільш ефективні та отримають ширше застосування за рахунок інших.

Сучасна “нова економіка”, яка здобуває поширення в світі і розвиток якої є одним із завдань інноваційного розвитку України, діє на міждисциплінарному, інтергалузевому рівні, спираючись на залучення в сферу своєї дії великої кількості різноманітних галузей. Це спонукає до переходу від галузевих пріоритетів інноваційної стратегії до функціональних, що полягатиме в мобілізації та розширенні національних конкурентних переваг. Першість функціональних пріоритетів над галузевими принципово важлива за умов нерозвиненості системи технологічного передбачення. З огляду на це, на першому етапі інноваційна стратегія має бути спрямована на:

Недостатні обсяги ресурсів державного бюджету не дозволяють очікувати належного централізованого фінансування потреб науково-технологічного розвитку у повному обсязі та обумовлюють потребу забезпечення якомога більш цільового та ефективного використання всього комплексу наявних коштів. Тому інноваційний розвиток України має передбачати цілеспрямоване сприяння здійсненню всього комплексу нововведень: у розвитку продуктів у сфері матеріального та інтелектуального виробництва; у впровадженні засобів виробництва; у використанні сировини, матеріалів та комплектуючих у виробництві; в освоєнні ринків збуту продукції національного виробництва; впровадженні організаційних та інституційних форм функціонування національної економічної, наукової, соціально-культурної, інформаційної та інших сфер; поширенні виробничої, фінансової, споживчої, соціальної, інформаційної інфраструктури.

За нестачі державних фінансів визначального значення набуває саме сфера організаційних інновацій, які можуть за мінімальних інвестиційних вкладень (або й без їхнього здійснення) сприяти суттєвому підвищенню ефективності українських підприємств та функціонування національної економічної системи в цілому.

Інструменти інноваційної політики держави

Інструменти інноваційної політики держави повинні бути спрямовані на дієве стимулювання інноваційної діяльності підприємств, мобілізацію фінансових, матеріальних, людських та організаційних ресурсів для реалізації завдань інноваційного розвитку відповідно до наведених вище орієнтирів.

Податкова сфера

Інструменти податкової сфери полягають у запровадженні пільгового оподаткування пріоритетних видів інноваційної діяльності. При цьому має бути забезпечений перехід від надання пільг за належністю до пріоритетних галузей економіки до функціонального принципу, а саме:

Прогнозовані значні проблеми з виконанням Державного бюджету 2003 р. можуть, на нашу думку, спонукати до невиконання чи відстрочки у вступі в дію положень закону “Про інноваційну діяльність” в частині, яка передбачає надання пільг щодо податку на прибуток та ПДВ. Це підвищує важливість наведених вище пільг непрямого характеру, які надаються внаслідок взаємодії між різними секторами економіки, тобто більш, ніж прямі пільги конкретним підприємствам, захищені від різного роду “суб’єктивних” чинників.

Було б доцільним, на нашу думку, передбачити в Податковому кодексі України, обговорення якого триватиме в 2003 році, спеціального розділу, який би включав комплекс вищезазначених пільг інноваційного спрямування. При роботі над Податковим кодексом варто було б також врахувати позитивні результати економічного експерименту на підприємствах легкої та деревообробної промисловості Чернівецької області із впровадженням єдиного податку з продажу, який закінчився у липні 2001 року. За час експерименту питома вага експорту в загальних обсягах продажу зросла з 23 % до 29,9 % за перший рік та до 34,8 % за другий рік дії експерименту. Більш, ніж удвічі за період експерименту знизилась частка бартеру у обсягах продажу. Сумарний прибуток підприємств - учасників експерименту збільшився за перший рік експерименту у 1,82 разу, а за другий - у 1,57 разу. На технічне переозброєння та модернізацію виробництва за перший рік експерименту витрачено 9,17 млн грн. (у 12,2 разу більше, ніж за попередній період), а за другий рік - 5,46 млн грн. (у 7,3 разу більше). За період експерименту на інноваційну діяльність спрямовано 58,7 % отриманого прибутку, тоді як за рік до його запровадження - лише 13,1 %. Єдиного податку сплачено за перший рік експерименту на 3 %, а за другий - на 23,1 % більше, ніж за рік перед запровадженням експерименту.

Доцільно було б також розглянути можливість локального запровадження, в порядку експерименту, податку на витрати як засобу стимулювання поширення ресурсозберігаючих технологій.

З огляду на вищесказане, доцільною видається модифікація критеріїв виокремлення інноваційних підприємств, які також повинні будуватися на функціональному принципі, що відображатиме комплекс більш широких стратегічних завдань та національних інтересів. Це дозволило б від визначення технологічних пріоритетів у спеціальному законі перейти до більш гнучкої системи встановлення критеріїв відбору технологій та інноваційних проектів, який вже можуть здійснюватися уповноваженими інституціями. Серед таких критеріїв могли б бути:

Безпосереднім критерієм в наданні пільг інноваційним проектам могла б стати ефективність (рентабельність) реалізації даного проекту за певний період, наприклад – за перший рік серійного використання. Це дозволить запобігти розквіту псевдоінновацій, термін життя яких не сягає далі моменту отримання податкової пільги. Застосування зазначеного критерію могло б набути форми податкового кредиту, який надається, виходячи з очікуваної норми ефективності інновації, та повертається по закінченні контрольного періоду в разі недосягнення цієї норми.

Важливо зауважити, що запровадження такого критерію може, в усякому разі - на перших етапах, здійснюватися навіть без внесення змін до закону “Про інноваційну діяльність”. Для цього відповідним органам (уповноваженому інноваційному органу, ДПА тощо) слід лише здійснювати паралельний контроль реального перебігу реалізації зареєстрованих інноваційних проектів.

Бюджетна сфера

Обмеженість бюджетних ресурсів в жодному разі не може сприйматися як привід для відмови від державного фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності. Водночас, вона спонукає до пошуку шляхів більш ефективного та цільового використання наявних коштів. Ключове місце в бюджетному стимулюванні інноваційних процесів має посідати розробка “бюджету розвитку” як програми концентрації і витрачання інвестиційних ресурсів з централізованих і децентралізованих джерел. Завдання “бюджету розвитку” полягає не лише в забезпеченні цільового використання бюджетних коштів, але й в узгодженні державного і приватного інвестування. “Бюджет розвитку” передбачає розробку чіткої й обґрунтованої системи стратегічних пріоритетів середньострокового і довгострокового розвитку національної економіки. До реалізації “бюджету розвитку” має бути залучено державний Український банк реконструкції і розвитку, створення якого передбачено п. 21 Указу Президента України № 41 від 21.01.1998 року.

Раціоналізація використання бюджетних асигнувань на підтримку інноваційної діяльності вимагає також прискорення процесу утворення центральної та регіональних інноваційних фінансово-кредитних установ, передбачених Законом “Про інноваційну діяльність”.

Підвищення ефективності бюджетного фінансування науково-технічної сфери вимагає інвентаризації науково-технічних програм, що мають бюджетне фінансування, припинення реалізації програм, які виконуються не на належному рівні, або втратили актуальність; проведення науково-технологічного аудиту державних наукових і науково-дослідних установ та організацій з метою комплексної оцінки їхнього інтелектуального капіталу, визначення технологій, досвіду і знань, що мають комерційний потенціал.

Слід удосконалити механізми державних та галузевих замовлень з метою державного стимулювання виробництва науково-технічної та інноваційної продукції.

Незважаючи на прогнозовані й у подальшому труднощі з виконанням плану надходжень до бюджету від приватизації, слід забезпечити категоричне виконання положень Указу Президента України від 1 липня 2002 р. щодо спрямування не менше 25 % коштів, отриманих від приватизації державного майна, на інноваційне інвестування державних підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави.

Грошово-кредитна сфера

Потреба переходу до інноваційної моделі економічного розвитку вимагає зміни парадигми грошово-кредитної політики, запровадження монетарних інструментів стимулювання інноваційного розвитку.

Необхідно здолати нерозвиненість фінансових відносин в країні. Як будь-яка інша галузь економіки, фінансовий сектор потребує суттєвого оновлення, тобто більш широкого використання інноваційних фінансових інструментів. Застосування фінансових механізмів, які пропонують сучасна теорія та практика, дозволяє зробити економіку більш конкурентоспроможною та стійкою до криз, більш гнучкою в нестандартних умовах. Зокрема:

Слід продовжувати процес зниження облікової ставки НБУ, оскільки її сучасний рівень не відповідає потребам макроекономічного розвитку, значно вищий за рівень інфляції та номінальної норми прибутку. Зниження облікової ставки до рівня інфляції сприятиме зниженню ціни на позичкові кошти і зробить інновації більш дешевими. Щодо інноваційних проектів доцільно застосовувати методику повної чи часткової компенсації відсотків, сплачуваних суб’єктами господарювання за кредити на потреби інноваційних проектів.

Необхідно прискорити темпи зростання грошової маси в Україні для збільшення рівня монетизації економіки. Така політика сприятиме зменшенню кредитних ставок, що зробить кредитні інвестиційні ресурси більш доступними, сприятиме подальшому розвиткові довгострокового кредитування. Найефективнішим шляхом збільшення грошей в обігу є надання кредитів комерційним банкам з боку НБУ та надання банкам можливості самим “емітувати” гроші шляхом випуску цінних паперів, що виконують по суті функцію грошей. Зазначимо, що дієвість цього важеля залежить від формування в економіці платоспроможного попиту на кредитні ресурси. До реалізації цього завдання слід залучити самі комерційні банки, для чого слід:

Слід усвідомити серйозну небезпеку згортання сприятливих для інноваційного розвитку заходів грошово-кредитної політики в разі зростання загрози інфляційних тенденцій. З нашої точки зору, реалізація орієнтирів інноваційного розвитку все ж вимагатиме узгодження антиінфляційної політики з потребою збереження стимулюючого характеру грошово-кредитної політики.

Інституційна сфера

Інноваційна стратегія в інституційній сфері полягає у створенні дієздатних суб’єктів інноваційного процесу, суб’єктів регулювання цього процесу та мережі інноваційної інфраструктури, яка забезпечуватиме поточну діяльність цих суб’єктів.

У світлі цього визначальне стратегічне завдання держави вбачається в “концентрації фінансового й інтелектуального капіталу на нових пріоритетних напрямах, створенні великих конкурентоспроможних фінансово-промислових корпорацій – національних економічних лідерів, здатних виконати функцію локомотивів розвитку”.

Закон “Про промислово-фінансові групи в Україні” прийнятий ще у 1996 році. ПФГ, відповідно до Закону, створюються з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей і структурної перебудови, включаючи і міжнародні програми, і мають термін дії відповідно до цих документів. Останнє положення практично перекреслює позитивний потенціал ПФГ. Адже діяльність суб’єктів ринку, що здійснюють розвиток пріоритетних галузей і продукції, не може обмежуватися короткостроковим періодом. Таким чином, необхідна модернізація вказаного закону, який сприяв би орієнтації ПФГ на виробництво інноваційної пріоритетної продукції. Запровадження дієздатних ПФГ могло б суттєво скоротити розрив між фінансовим та виробничим капіталом та, шляхом об’єднання цих ресурсів, значно підвищити спроможність до фінансування інноваційної діяльності за рахунок власних коштів групи.

Завдання запобігання нецільовому використанню передбачених у Законі “Про інноваційну діяльність” податкових пільг спонукає до пріоритетної інноваційної підтримки національних інноваційних і технологічних лідерів, провідних великих підприємств, холдингів, високотехнологічних виробництв, фінансова та технологічна потужність яких дозволяє реалізувати загальнодержавні інноваційні пріоритети. Контроль за ефективністю інновацій видається на цих підприємствах більш надійним та коректним. Безперечно, це зовсім не означає відмови від стимулів розвитку малих інноваційних підприємств. Проте, з нашої точки зору, таку підтримку найдоцільніше організовувати саме за посередництвом великих компаній, які виступатимуть гарантом доведення інноваційної продукції до серійного виробництва та споживача.

Ефективна реалізація інноваційної стратегії неможлива без створення Українського банку реконструкції і розвитку. Саме в рамках діяльності УБРР має здійснюватися надання цільових кредитів під інвестиційні проекти інноваційного спрямування на пільгових умовах та з майновими гарантіями їхнього цільового використання. З нашої точки зору, спроби підмінити створення УБРР намаганнями розвинути довгострокове інноваційне кредитування комерційних банків приречені на провал через низьку інституційну та фінансову сумісність вітчизняних комерційних банків з завданнями довгострокового кредитування.

На сучасному етапі створення УБРР є доречним ще й з огляду на те, що дійсність засвідчила падіння ефективності грошово-кредитної політики, певний “пат” у взаємозв’язку процентних ставок комерційних банків і облікової ставки НБУ. Ініціатива щодо надання інноваційних кредитів загальним обсягом 3 млрд грн. на фінансування інноваційних проектів виявилася вельми слушною. Проте відкритим залишається питання щодо фінансового інституту, який міг би забезпечити кваліфікований аналіз та, головне, супровід реалізації цих інноваційних проектів. Відтак є реальна небезпека втрати позитивного потенціалу зазначеної ініціативи.

Першочергової реалізації потребує положення Закону “Про інноваційну діяльність” щодо визначення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань інноваційної політики та спеціалізованих небанківських інноваційних фінансово-кредитних установ. Зазначені інституції мають тісно співпрацювати з УБРР в рамках реалізації “бюджету розвитку”. Слід усвідомити, що реальний стимулюючий вплив цього закону на інноваційну діяльність може розпочатися лише після створення цієї інфраструктури.

У сфері заохочення децентралізованого фінансування інноваційної діяльності доцільно:

Розвиток інноваційної інфраструктури передбачає створення та удосконалення діяльності існуючих інститутів, які надають фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні послуги в забезпеченні інноваційної діяльності. Підтримка цього процесу може відбуватися за рахунок безоплатного забезпечення цих інститутів державними інформаційними послугами, повного чи часткового включення видатків підприємств на їхнє придбання до витрат, які вираховуються з оподатковуваного прибутку, їхнього залучення до виконання державних замовлень на інформаційну продукцію та поточного консультування тощо. Необхідно створити надійну систему кон'юнктурних досліджень ринкового попиту на науково-технічну та інноваційну продукцію, що могло б бути реалізовано через створення державного чи державно-приватного науково-консультаційного інституту.

Регуляторна сфера

Готовність регуляторної сфери до дій в умовах інноваційного розвитку є принципово важливим питанням. Тому слід здійснювати постійний моніторинг існуючих нормативних актів та тих, що готуються до прийняття, на предмет їхнього впливу на інноваційну діяльність. Досвід такого моніторингу напрацьований, зокрема, Держпідприємництвом щодо нормативних актів у сфері підприємницької діяльності.

Необхідно продовжувати вдосконалення і розвиток чинного законодавства в патентно-ліцензійній сфері, приведення його у відповідність з нормами міжнародного права інтелектуальної власності, з урахуванням необхідності запровадження перехідного періоду для запобігання порушення національних економічних інтересів. Такий розвиток повинен, зокрема, передбачати:

Розвиток людського капіталу

Основу формування в Україні інноваційного типу розвитку, який базується на інтелектуальних та інформаційних технологіях виробництва, складає розвиток людського капіталу. Безпосередніми складовими політики, спрямованої на всебічний розвиток людського капіталу в Україні як чинника інноваційного розвитку, зокрема, мають бути:

* * *

Таким чином, модернізація української економіки на засадах інноваційного розвитку має забезпечуватися комплексним застосуванням усіх доступних важелів економічної політики та запобіганням конфлікту між їхніми впливами та між вирішенням стратегічних та поточних завдань. За цих умов інноваційна стратегія як така, що за визначенням веде до підвищення рівня прибутковості національних підприємств, може стати реальним полем для багатогранної співпраці держави і бізнесу.
назад содержание вперед