"Чорноморський регіон: виклики та загрози регіональній безпеці". Аналітична записка



Анотація

В аналітичній записці окреслені характеристики сучасної політичної ситуації в Чорноморському регіоні, розглянуто політику Росії та Заходу в ньому, а також проаналізовано підходи кожної з причорноморських країн щодо забезпечення власної та регіональної безпеки. Запропоновано рекомендації органам державної влади України щодо забезпечення національних інтересів нашої держави у Чорноморському регіоні.

 

ЧОРНОМОРСЬКИЙ РЕГІОН: ВИКЛИКИ ТА ЗАГРОЗИ РЕГІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ


Чорноморський регіон характеризується політичною та економічною нестабільністю, посиленням деструктивних випливів транснаціональних загроз, що перешкоджає реалізації інтеграційних проектів та розвиткові міжнародної співпраці. У просторі регіону мають місце негативні тенденції та процеси, що гальмують його економічний розвиток і створюють ряд загроз у сфері міжнародної і регіональної безпеки.

 

Проблеми регіону значною мірою обумовлені характерною для пострадянського світу конкуренцією різних цивілізаційних та світоглядних систем цінностей – демократичних, якими керується Захід і більша частина світу, та авторитарно-репресивних, взятих на озброєння у РФ та які ще мають значну вагу у низці країн регіону. Провал євразійського проекту означає для РФ фактичну втрату статусу великої держави та підрив існуючого політичного режиму. Отже для Кремля стає вкрай важливо показати неефективність проекту європейського, для чого включається у дію весь арсенал засобів впливу від дипломатичних та політичних до підривних і воєнних.

 

Інтеграція країн регіону у європейську спільноту, налагодження систем партнерства з технологічно розвиненими країнами Заходу, включно з розширенням євроатлантичного простору безпеки на країни регіону значно сприяє утворенню засад їх динамічного та поступального розвитку, органічного включення у глобалізований світовий порядок. Але на заваді цим процесам постають внутрішні суперечності розвитку, які вміло використовують певні зовнішні сили, не зацікавлені у стабільності регіону.

 

Російська агресивна політика кардинально змінює геополітичний ландшафт регіону. Маючи потужні збройні сили у Криму та посилюючи свій воєнний флот, Російська Федерація отримує монопольне геополітичне домінування у регіоні, зокрема, можливість блокування морських шляхів та створення різноманітних загроз державам Чорноморського простору, якщо останні не підкорятимуться російському диктату. Крим перетворюється на військову базу, за допомогою якою встановлюється контроль над ширшим простором, що включає Балкани та країни Близького Сходу.

 

Запровадження РФ агресивних дій «гібридного» типу, які мають замаскований характер, і спрямовані на підрив внутрішньої стабільності, включають широкий спектр заходів від економічного тиску, експорту тероризму, проведення масованих інформаційно-пропагандистських операцій тощо, і до прямого військового втручання.

 

Регіональні конфлікти, що існують на етнічному та міжконфесійному ґрунті, але також інспіровані зовні, не могли б набути загрозливих масштабів без постійної зовнішньої підтримки. Місцевий сепаратизм, який фактично стає знаряддям імперської політики РФ, перетворюється на один із провідних чинників формування нестабільності у регіоні.

 

Іноземна окупація частин територій України, Грузії, Молдови, Азербайджану супроводжується вилученням цих зон з нормального економічного і політичного життя, а населення фактично стає відрізаним від європейських і світових соціальних та економічних процесів. Придністров’я, Крим, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах в умовах іноземної окупації перетворюються на закриті мілітаризовані зони з ухилом на обслуговування потреб збройних сил окупантів. Просування демократичних цінностей у політичне життя цих територій різко припинено. Навпаки, йде зворотній рух до формування елементів закритого суспільства і репресивної моделі його побудови.

 

Приналежність окремих частин регіону до різних військово-політичних та економічно-політичних інтеграційних угруповань створює потенціал для більш серйозного протистояння, який може бути актуалізований внаслідок загострення суперечностей та боротьби за домінування. Для регіональних держав, що опинилися поза межами цих угруповань (Україна, Грузія, Молдова) виникає ситуація неможливості дієвого захисту від зовнішніх загроз за допомогою внутрішніх ресурсів або за підтримки держав-союзників.

 

За таких обставин зростає військово-політична напруженість у регіоні, коли з одного боку нарощують військову присутність та проводять військові навчання країни НАТО, а з іншого – нарощуються та активізуються російські збройні сили в Криму і поблизу кордонів України. Високий рівень занепокоєності серед країн євроатлантичної спільноти викликають постійні погрози з боку РФ використати свій ядерний потенціал, елементи якого планується розмістити у Криму.

 

Сьогодні можна впевнено стверджувати, що гарячі точки у Чорноморсько-близькосхідному регіональному просторі взаємопов’язані і мають багато у чому подібні риси. Російську окупацію Криму, війну на Донбасі та спроби дестабілізації на Півдні України, збурення політичної ситуації у Молдові, Чорногорії, військові операції у Сирії можна розглядати як ланки одного процесу - агресивний наступ російського імперіалізму з метою реваншу за руйнування СРСР, розширення НАТО, втрату домінуючих впливів у міжнародних відносинах. Для цього задіяні усі можливі засоби від дипломатичного тиску та інформаційних операцій до активізації агентури та збройної інтервенції. Події пов’язані із катастрофою російського літака над Єгиптом та терористичними акціями у Парижі також сприяють бажаній для Кремля дестабілізації безпекової ситуації у цьому просторі.

 

Невирішеність конфліктних ситуацій, їх «заморожування», постійна ескалація напруженості у державах регіону обумовлює посилення інших загроз, зокрема, таких як нелегальна міграція, контрабанда, нелегальний обіг зброї, торгівля людьми, неможливість гарантування безпеки транспортних шляхів, постачання енергоресурсів, активізація міжнародного тероризму, тощо. Яскравим тому свідченням стали багатолюдні трагедії внаслідок терактів щодо пасажирських літаків у повітряному просторі Донбасу та Єгипту.

У цілому, регіональна підсистема міжнародних відносин зазнає відчутних змін і має тенденцію до перетворення на конфронтаційну модель, де з одного боку йде зміцнення південно-східного флангу НАТО шляхом підвищення військової присутності та розвитку партнерства з можливими майбутніми членами Альянсу - України та Грузії, а з іншого – нарощування військової потуги та агресивних дій РФ у регіоні та навколо нього.

 

Посилення агресивної поведінки РФ викликає також і зворотній ефект – зростання відчуття небезпеки у країнах регіону і їх тяжіння до пошуків моделей взаємної підтримки та співпраці, до створення балансу російському домінуванню. Але в умовах, що склалися, важко уявити оптимістичну картину перспектив розвитку регіональних систем співробітництва та безпеки, оскільки для країн регіону навряд чи можливо приймати активну участь у проектах, у яких може бути задіяна РФ.

 

Регіональна стабільність і безпека можлива лише за умов припинення російської агресії та ліквідації її наслідків. Будь-який іншій варіант, наприклад, «замирення» на умовах «заморожування», фактичного визнання російської окупації, залишає простір для дестабілізації ситуації у гарячих точках і регіоні в цілому.

 

Ключовою позицією, за якою стає можливим повернення до процесів формування системи регіональної безпеки і стабільності є деокупація території Криму та Донбасу та відновлення Україною контролю над усією лінією її кордонів.

 

 Реалізація цих завдань відкриватиме шлях і до розгортання схожих процесів щодо окупованих територій у Молдові та на Південному Кавказі. Очевидно, що такий перебіг подій пов'язаний із значними зрушеннями у характері російського політичного режиму та посиленням міжнародного тиску з метою протидії російській агресії.

 

Політика РФ на сьогодні виглядає реально вмотивованою лише імперськими амбіціями частини владної верхівки, які мають значну підтримку і серед широких верств населення. Жодних економічних та зовнішньополітичних переваг анексія Криму та війна на Донбасі Росії не надала, скоріше навпаки. Заради привиду «державної величі», під впливом масштабної дезінформації російська влада та значна частина суспільства готові втрачати економічний добробут, перспективи розвитку, терпіти міжнародні санкції та відносну міжнародну ізоляцію. Нечисленні прояви протесту наражаються на жорстку протидію ефективного репресивного апарату.

 

Маючи внутрішню підтримку правлячий режим РФ в змозі проводити авантюристичну агресивну зовнішню політику, яка становить найбільшу з часів Другої світової війни загрозу міжнародній безпеці і стабільності. Водночас, політика РФ є скоріше кон’юнктурною, такою що може досягати певних тактичних цілей, але не є виграшною у більш далекій перспективі.

 

Для вирішення тактичних цілей накопичені за останні роки достатні матеріальні, військові та фінансові ресурси, водночас влада РФ обмежена у своїх діях у стратегічній перспективі, оскільки відсутні надійні джерела їх поповнення. Відчуваючи неминуче виснаження ресурсної бази та усвідомлюючи перспективу економічної катастрофи російська влада стає більш схильною до компромісів, а, з іншого боку, це може її штовхати до ще більш авантюрних кроків. Головним завданням політики РФ стає закріплення на досягнутому, сподіваючись на стратегічні домовленості із США та країнами Заходу. У цьому мета військово-дипломатичних маневрів РФ - використовуючи ситуації на Донбасі і у Сирії як важелю у переговорному процесі фактично залишити за собою Крим та позбавитись від санкцій Заходу.

 

Політика Заходу, попри деякі відмінності у позиціях серед різних держав євроатлантичної спільноти, керується насамперед міркуваннями необхідності не допустити масштабного військово-політичного конфлікту з РФ.

 

США за часів президентства Дж. Буша (мол.) проголосили Чорноморський регіон сферою своїх життєве-важливих інтересів, що сприяло входженню Румунії та Болгарії до НАТО та ЄС, налагодженню партнерства з Грузією та Україною. Втім, політичний курс адміністрації Б. Обами на «перезавантаження» відносин з РФ, відсунув проблеми регіону на периферію інтересів США, що фактично розв’язало руки РФ, яка включає регіон у сферу власного геополітичного домінування і вважає своїм правом вести агресивні дії у регіоні - спочатку проти Грузії, а пізніше і проти України як покарання за їх євроатлантичні та євроінтеграційні уподобання.

 

Внаслідок краху політики «перезавантаження» політика США почала схилятися до більш жорстких форм протидії російському експансіонізму – введення економічних санкцій проти РФ та її лідерів, припинення воєнного співробітництва, різні форми допомоги Україні, збільшення військової присутності у регіоні, тощо. Можна очікувати посилення активної підтримки з боку США процесів, зорієнтованих на зближення країн регіону та Європи, та на послаблення їх економічної і політичної залежності від РФ. Геополітична стратегія США щодо країн регіону в цілому пов’язана з продовженням політики інтеграції регіональних держав до євроатлантичних структур.

 

США зацікавлені у відновленні територіальної цілісності України, деокупації Криму та Донбасу, і, зрештою, у ліквідації геополітичного домінування РФ у регіоні, яке утворилося внаслідок російської агресії. Питання лише у тому наскільки рішучими можуть бути дії США у близькій перспективі. Напередодні президентських виборів у США посилюється критика політики Б.Обами за недостатню активність, нерішучість та слабку ефективність у питаннях України та Сирії. У вирішенні регіональних проблем США на сьогодні схильні надавати перевагу опосередкованим формам здійснення своєї політики – через політику країн-партнерів (зокрема, Німеччини та Франції), та міжнародні організації (НАТО, ОБСЄ, РБ ООН).

 

НАТО практично стає базовою структурою не тільки європейської але й глобальної безпеки. Зміна міжнародної ситуації стимулювала перетворення НАТО з регіональної організації оборонного характеру на організацію держав, які опікуються питаннями побудови та підтримання нової глобальної системи безпеки. Більшість з держав регіону вже є або заявили про свій намір стати членами НАТО. Таким чином вони намагаються захистити свої демократичні перетворення і знайти своє місце у загальній архітектурі європейської безпеки. Зі свого боку НАТО зацікавлене у ефективному вирішенні проблем безпеки і стабільності регіону.

 

Разом з тим, створення єдиної регіональної системи безпеки, інтегрованої у загальноєвропейську систему безпеки, в рамках якої країни Південного Кавказу та Україна мали стати членами Альянсу не стало ключовим завданням Брюсселю у Чорноморському регіоні. Альянс виходить з доцільності розбудовувати відносини з кожною країною регіону окремо і не бачить потреби в необхідності налагодження взаємодії з регіональними інтеграційними об’єднаннями Чорноморського простору.

 

Послаблення південно-східного флангу НАТО внаслідок посилення російської військової загрози у регіоні, анексії Криму та воєнних дій на Донбасі, викликало неабияку стурбованість керівництва Альянсу. Порушення військово-політичного балансу сил у регіоні вимагає відповідної реакції з боку НАТО. Внаслідок цього можна очікувати посилення військової активності НАТО у регіоні у вигляді проведення військових навчань, розширення військових баз, постійної присутності кораблів країн НАТО у акваторії регіону. Водночас НАТО поки ще не готове до масштабних акцій для протидії російській агресії, яка може бути спрямована і на інші регіональні країни.

 

Всі чорноморські країни так або інакше поступово включилися у процеси європейської інтеграції. Очевидно, що стабільний і безпечний регіон, який є частиною Європейського світу, і країни якого мають демократичний устрій, розвинену економічну систему, спрямовану на добробут власного населення, значною мірою сприятиме підвищенню як геоекономічного так і геополітичного статусу Європи. Альтернативою цьому може бути включення країн регіону у євразійський проект, тобто в систему новітнього імперіалізму під домінуванням Москви та фактичне виштовхування регіону на периферію соціально-економічного розвитку, нарощування внутрішніх конфліктів і суперечностей і як наслідок – формування нових, більш масштабних загроз Європейському світу.

 

Усвідомлюючи такий стан речей ЄС налагоджує систему співробітництва у форматі «східного партнерства», але зіштовхується тут з жорсткою протидією з боку РФ, яка вбачає у поширенні європейських цінностей на країни пострадянського простору величезну загрозу своїм інтересам. РФ вдалося зірвати угоду Вірменії з ЄС про асоціацію, а спроби зробити це в Україні спричинили соціальний вибух, а зрештою і до озброєної інтервенції у цю країну. Європейська реакція на ці події є подібною до американської і хоча США були б не проти влагоджувати ситуацію руками своїх європейських партнерів, але самі європейці не мають достатніх важелів протидії агресивній поведінці з боку РФ.

 

Враховуючи розбіжність думок серед країн ЄС та зростання масштабів внутрішніх та міграційних проблем, навряд можна очікувати більш жорсткої позиції ЄС у відношенні до РФ, якщо остання не вдасться до розгортання більш масштабних військових дій в Україні. За існуючих умов ЄС може влаштовувати яка-небудь форма «заморожування» конфлікту на Донбасі і мовчазне сприйняття анексії Криму, як це сталося у випадку російської агресії проти Грузії.

 

Україна зацікавлена у формуванні єдиної позиції країн регіону щодо стратегії розвитку системи безпеки Чорноморського регіону як інтегральної складової комплексної системи загальноєвропейської безпеки, а також у формуванні спільної позиції щодо протидії проявам агресії з боку РФ.

 

Такі чорноморські держави як Румунія та Болгарія, серйозно занепокоєні зростанням російської агресивності і російського домінування у регіоні. Політичний курс цих країн у питаннях безпеки і стабільності чорноморського регіону знаходиться цілком у річищі загальної політики НАТО і керуватиметься настановами та рішеннями ЄС.

 

Грузія презентує себе як країну з проєвропейськими орієнтаціями, яка має на меті вступ ЄС. Маючи окупаційні російські війська в Абхазії та Південній Осетії Грузія прагне захистити свої національні інтереси шляхом вступу в НАТО та розбудову регіональних систем співробітництва. Грузія є ключовою ланкою транспортно-енергетичних комунікацій з Каспію до Європи і з чорноморських країн вона найбільш зацікавлена у стабільності та безпеці регіону. З огляду на подібність геополітичних обставин та схожість євроінтеграційних прагнень України та Грузії зміцнення двосторонніх відносин за умов сприятливої політичної кон’юнктури може бути доведено до оптимального рівня відносин співробітництва і взаємодопомоги.

Азербайджан насамперед зацікавлений в транспортуванні своїх енергоресурсів на Захід. Маючи стратегічну підтримку з боку спорідненої Туреччини Азербайджан включатиметься у перспективні для себе схеми співробітництва наскільки це дозволятимуть геополітичні умови його власного існування, сильно обтяжені Нагірно-Карабаським конфліктом. Подібно Україні Азербайджан прагне повернення окупованих територій, що можливе за умов значного послаблення РФ та ліквідації її військової присутності на Південному Кавказі. Вірменія залишається країною з власними економічними складнощами та внутрішніми проблемами. Вірменія зацікавлена у виході з міжнародної ізоляції та більш інтенсивному включенні у системи регіонального співробітництва, але цьому суперечать її політика «збирання земель» та непоступливість у питанні Нагірного Карабаху.

 

Туреччина у свій час напрацьовувала елементи власної чорноморської політики. Зокрема, сподіваючись на власне геополітичне становище та зростаючу економічну потужність, намагалася реалізувати свої переваги шляхом створення стабільної економічної інтеграційної структури (ОЧЕС), яка б стала регіональним центром тяжіння, і як певної альтернативи вступу до ЄС, але ідея не набула очікуваних масштабів значною мірою внаслідок нехтування політичними проблемами та питаннями регіональної безпеки, а у сучасних умовах конфронтації ідея регіональної інтеграції взагалі стає приреченою на вмирання.

 

Разом з тим, Туреччина, проводячи активну зовнішню політику має значні шанси вийти з ситуації європейської периферії і відігравати більш потужну геополітичну роль. Зацікавленість в російському газопостачанні становить значну систему мотивацій Туреччини у налагодженні і зміцненні відносин з РФ, що має наслідком її стриманість у засудженні і протидії російській агресії. Водночас, зацікавленість Туреччини у кримське-татарському питанні і незадоволення російськими акціями у Сирії, де РФ виступає на боці шиїтської меншості, вкупі з міркуваннями атлантичної солідарності сприяють охолодженню двосторонніх відносин.

 

Розширення російської військової присутності у Сирії та бомбардування територій опозиційних сил, включно з місцями розселення сирійських турок, створює новий осередок напруженості у ширшому Чорноморсько-близькосхідному регіоні, у центрі якого опиняється саме Туреччина. Після збиття російського бомбардувальника турецькими ППО швидкими темпами розгортається російсько-турецький конфлікт: введено російське ембарго на турецькі товари та припиняється економічне співробітництво, а з іншого боку – утруднюється проходження російських суден через Босфор. Можна очікувати ескалації військової конфронтації обох сторін у Сирії та у повітряному просторі. Країни НАТО, демонструючи солідарність з Туреччиною, занепокоєні зростанням агресивності російської сторони і мають вести підготовку до будь-якого розвитку подій.

 

Об’єктивно такий стан речей сприяє інтересам України, оскільки держава має шанс отримати реального потужного союзника у регіоні. Крім того, в інтересах України послабити наслідки російських санкцій проти Туреччини шляхом заміщення торгівельних потоків на свою користь. Українській дипломатії варто активізувати зусилля у напрямку українсько-турецького зближення на різних векторах співробітництва, включаючи оборонне.

 

Висновки та рекомендації

1.     У Чорноморському регіоні практично відсутні усталені формальні та неформальні інститути, діяльність яких спрямована на формування та підтримку регіональної стабільності. Російська агресія довела неефективність існуючих інституціональних структур у питанні забезпечення безпеки у регіоні. У світлі подій, пов’язаних з російською агресією проти України стає наочним системний характер усього комплексу загроз регіональній безпеці, оскільки їх деструктивну дію підсилює імперська політика російської влади. РФ фактично підтримує дії терористів на території сусідніх країн, намагається викликати нестабільність політичних режимів «неслухняних» країн регіону, а за необхідності сприяє пожвавленню «заморожених конфліктів», що, у свою чергу, викликає міграційні потоки із зон лиха. Україні доцільно:

-        активізувати обговорення питань безпеки у форматі регіональних міжнародних організацій – ОЧЕС, ОДЕР-ГУАМ, ОБСЄ, акцентуючи на тому, що без радикальної боротьби з міжнародним тероризмом, та державами, що його підтримують, без протидії іншим загрозам регіональній безпеці, економічний розвиток регіону буде вкрай загальмований;

-        ініціювати розробку стратегії формування регіональних інститутів безпекового характеру у співробітництві з відповідними структурами НАТО та ЄС, країнами чорноморського простору. Підготувати концепцію можливого спільного документу - «Пакт Чорноморської стабільності»;

-        з метою підвищення ефективності діяльності існуючих структур і механізмів забезпечення регіональної безпеки та створення ефективного механізму взаємодій різних регіональних інституціональних об’єднань налагодити діалог між країнами та інституціями регіону щодо створення механізмів раннього попередження, аналізу та нейтралізації загроз, створити передумови для формування регіональної спільноти як невід’ємної складової безпекового європейського простору;

-        для протидії зовнішнім загрозам посилити процеси зміцнення оборонної системи України, забезпечити необхідні можливості функціонування державних органів та суспільних інституцій у кризових ситуаціях, розробити комплексну державну систему кризового реагування, відповідальну за протидію зовнішнім загрозам.

 

2.     Використання сили з боку РФ зайвий раз підкреслило неможливість для невеликих та середніх держав забезпечувати власну безпеку національними засобами поза військовими союзами, що лише посилює прагнення окремих держав чорноморського простору інтегруватися до структур Північноатлантичного альянсу та конструювати власний регіональний комплекс безпеки. Україні, яка взяла курс на євроатлантичну інтеграцію доцільно:

-        форсувати розбудову збройних сил України у відповідності до критеріїв та стандартів НАТО;

-        ініціювати переговорний процес з НАТО щодо затвердження для України Плану дій щодо членства (ПДЧ);

-        спрямувати зусилля української дипломатії на формування активної підтримки з боку країн Чорноморського регіону процесів вступу України до НАТО;

-        налагоджувати двостороннє воєнно-технічне співробітництво і співпрацю з країнами регіону у питаннях протидії спільним загрозам;

-        синхронізувати процес вступу України до НАТО з Грузією.

 

3.   Для вирішення ключового питання регіональної безпеки - звільнення захоплених РФ територій - важливо розробити загальну концепцію деокупації у співпраці з країнами регіону та зацікавленими державами ЄС і НАТО, країнами-гарантами безпеки України, міжнародними організаціями з питань безпеки, для чого налагодити широкий міжнародний діалог. При цьому враховувати особливості процесів деокупації територій для ситуації у різних країнах регіону – Молдові, Грузії, України. Азербайджану.

В умовах фактичного продовження військової агресії РФ у Криму та на Донбасі будь-які домовленості з терористичними угрупованнями та самопроголошеною владою позначатиме фактичне заморожування існуючого стану та певну часткову капітуляцію з боку України, що неприпустимо з огляду на життєве-важливі національні інтереси держави.

Потрібно доводити світовій спільноті, що посилання на «волевиявлення» кримського населення є нікчемним з огляду на умови проведення так званого «референдуму». Занадто оптимістичними та наївними виглядають сподівання що колись у майбутньому населення Криму дивлячись на успіхи розвитку України будуть просити про повернення. Населення у Криму позбавлене будь-яких форм волевиявлення. Фактично воно є закладним у руках окупантів. У РФ не передбачено вихід суб’єктів федерації з її складу, отже повернення Криму не може відбутися інакше аніж силовим шляхом. Оскільки Україна не може поки що ефективно протистояти російським збройним угрупованням, єдиним шляхом використання сили для неї стає економічна і політична ізоляція півострова. При належному використанні комплексу усіх можливих заходів всеохоплюючої економічної і політичної ізоляції окупованих територій, включаючи торгівельне-економічну, енергетичну і морську блокаду, життя на півострові і перебування російських військ у Криму стане нестерпним.

 

Дії щодо блокади Криму мають бути доповнені ефективними заходами щодо міжнародної ізоляції півострову, що включає оперативне дипломатичне та юридичне реагування на випадки незаконного перетину кордонів України іноземними громадянами, політиками, журналістами, тощо, організацію їх судового переслідування згідно з нормами міжнародного права.

 

Відділ проблем зовнішньої політики та міжнародної безпеки

(Б.О.Парахонський)

№ 5, Серія «Міжнародні відносини»




читайте також:


«Російські геостратегічні інтереси і цілі у регіонах Близького Сходу та Північної Африки». Аналітична записка
"Щодо саміту «Східного партнерства» в контексті сучасного стану відносин Україна – ЄС". Аналітична записка
"Далекосхідний вектор як важливий елемент зовнішньої політики України". Аналітична доповідь
"Суперництво Росії та Китаю за вплив у регіоні Центральної Азії. Висновки для України". Аналітична записка
"Розвиток спільної зовнішньої та безпекової політики Європейського Союзу. Перспективи для України". Аналітична записка