назад содержание вперед

5. Оборонна реформа в Україні

Важливим атрибутом суверенної держави, компонентом воєнної організації є збройні сили, які призначені гарантувати її суверенітет, територіальну цілісність та забезпечити надійний захист національних інтересів від воєнних загроз. Структура збройних сил як соціальної системи має відповідати покладеним на неї завданням, можливостям держави забезпечити формування всім необхідним для їхньої діяльності. Успадкувавши від Радянської Армії організаційну структуру, Україна з перших днів будівництва власних Збройних Сил намагається досягти певного балансу основних чинників, які визначають боєздатність армії і флоту.

Процес військового будівництва можна поділити на три етапи:

перший - з 1991 по 1996 роки – формування основ Збройних Сил України;

другий - з 1997 по 2000 роки – подальше будівництво Збройних Сил;

третій - з 2001 року - реформування та розвиток Збройних Сил України.

Протягом першого етапу було закладено підвалини національного війська: створено Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, система управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил). Проте з часом стало зрозумілим, що процес становлення війська тільки почався. Бракувало системного підходу та послідовного плану вирішення проблем військового будівництва. Не вистачало підготовлених кадрів. Важким тягарем для армії стала необхідність вирішення соціальних проблем, кількість яких постійно зростала.

До того ж глибоке скорочення збройних сил з орієнтацією на безпечне майбутнє не виправдало себе. При цьому не враховувалися інші тенденції розвитку воєнно-політичної обстановки, які почали зароджуватися ще у першій половині 90-х років. Ці тенденції полягали в тому, що поряд зі скороченням застарілих озброєнь збільшувалися видатки на оборону та відбувалося переозброєння на новітні зразки військової техніки, внаслідок чого бойовий потенціал армій зарубіжних країн постійно зростав.

З усього спектра завдань реформування Збройних Сил виконано тільки скорочення чисельності персоналу та озброєнь. З 1992 по 1996 роки чисельність військ скорочена на 48 % і доведена до 370 тис. чол. Виконано і вимоги скорочення звичайних озброєнь згідно з Договором про ЗЗСЄ. Але при цьому у процесі скорочення допущено стратегічні прорахунки, внаслідок яких порушено пропорції між видами Збройних Сил (ЗС), родами військ, між категоріями військовослужбовців. Переважна більшість компонентів стратегічного ешелону колишнього СРСР, що успадкувала Україна, була розміщена в її західних регіонах. Значною мірою така дислокація військ сприяла старому уявленню про організацію оборони країни. Тому Воєнна доктрина та військова стратегія України не були позбавлені стереотипів минулого глобального протистояння, коли основною вважалася загроза крупномасштабної війни із західного напрямку. Відсутність обґрунтованого аналізу сучасних загроз не давала змоги чітко сформулювати стратегічні завдання Збройних Сил, без чого неможливо було визначити нову оборонну концепцію та військову стратегію. Внаслідок принципових помилок, допущених під час стратегічного планування, мобілізаційні плани виявилися занадто завищеними і не відповідали економічним можливостям України. Стратегічні прорахунки, допущені за реформування Збройних Сил, наклалися на економічну скруту та обмежене фінансування, що призвело до інтенсивного розвитку деструктивних процесів всередині армійського середовища.

Така ситуація з фінансуванням призвела, з одного боку, до різкого загострення соціальної напруженості в армії та відпливу офіцерських кадрів, особливо молодої ланки, з другого - до інтенсивного руйнування бойового потенціалу. Причиною цього стала відмова від закупівель нових озброєнь, ремонту та модернізації військової техніки, припинення виділення матеріальних ресурсів на бойову підготовку.

Але попри тяжке економічне становище головна проблема національних Збройних Сил полягала у відсутності своєчасної обгрунтованої програми їх реформування. Невизначеність чітких орієнтирів розвитку Збройних Сил, невідповідність їх структури, чисельності, характеру підготовки, дислокації новим геополітичним реаліям та внутрішнім соціально-політичним і економічним умовам призводила до того, що військове керівництво змушене було концентрувати основні зусилля на проблемах самовиживання армії, а не на виконанні покладених на неї державних функцій та її розвитку. Відтак за збереження зазначеної тенденції армія не мала перспективи.

Всі ці чинники зумовили необхідність розробки обґрунтованої Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України до 2005 року, яка б визначила напрями та пріоритети будівництва Збройних Сил та збалансувала б їх завдання, структуру, чисельність із потенційними воєнними загрозами і викликами національній безпеці держави, а також з сучасними економічними можливостями України.

Державну програму будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року було затверджено 15 листопада 2000 року. Президент України підписав Указ № 1237/2000 “Про хід виконання у 1997—2000 роках Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року” (Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 234/2001 (234/2001) від 05.04.2001). Програма реформування Збройних Сил України (ЗСУ) була скоригована у липні 2000 року й отримала остаточну назву: “Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року”. Зміни назви і власне самої програми відбулися згідно з Указом Президента України від 28 липня 2000 р. № 927/2000 зі змінами № 607/2001 від 07.08.2001 р.

Зазначена Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року базувалася на таких концептуальних положеннях.

1. Збройні Сили України за своєю дислокацією, організаційною структурою та завданнями повинні відповідати тій геополітичній та економічній ситуації, в якій перебуває Україна.

2. Україна є європейською державою, національні інтереси якої переважно мають регіональний характер. Широкомасштабна війна проти України у традиційних формах є малоймовірною, в той час як конфлікти низької та середньої інтенсивності є досить вірогідними. Відтак, призначення Збройних Сил України буде полягати в усуненні регіональних та локальних воєнних загроз національній безпеці країни. Виходячи з такого призначення, Збройні Сили України мають бути компактними, мобільними, незначними за своєю чисельністю, але добре оснащені й боєздатні.

3. Оборонна концепція України базується на положенні про те, що Україна не приєдналась і в середньотерміновій перспективі не приєднається до жодного з воєнних блоків. В той же час обмежений економічний потенціал країни не дозволяє їй створити ешелоновану оборону на всіх напрямках. Тому одне із завдань оборонної концепції полягало у визначенні головних стратегічних напрямів, на яких будуть сконцентровані основні сили оборони. Як правило, критеріями вибору таких напрямів є: значне порушення балансу сил; найбільш вразливі з точки зору оборони позиції та стратегічні напрямки на території України. Оскільки Україна в жодній із країн не вбачала свого потенційного воєнного противника, а співвідношення сил поблизу її кордонів не складало воєнної загрози, то саме останній критерій мав бути взятий за основу побудови оборони.

4. Опора на домінуючу самооборону повинна поєднуватися з входженням України до міжнародних систем колективної безпеки. Це вимагає від Збройних Сил України готовності до виконання нових завдань, пов’язаних з їх участю в міжнародних миротворчих силах, їх оперативно-тактичною сумісністю зі збройними силами НАТО та країн-партнерів.

5. Будівництво Збройних Сил України в короткотерміновій та середньо-терміновій перспективі здійснюватиметься з урахуванням обмежених економічних та фінансових можливостей держави.

6. Збройні Сили України повинні стати стабілізуючим чинником у суспільстві, школою єднання нації, виховання патріотизму та національної свідомості.

Реалізація Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України складається з трьох етапів:

Перший етап - 1997—1998 рр.;

другий етап - 1999—2000 рр.;

третій етап 2001—2005 рр.

Загальне керівництво реформуванням і розвитком Збройних Сил України покладається на Президента України як Верховного Головнокомандувача Збройними Силами України. Координацію й контроль діяльності органів виконавчої влади щодо виконання відповідних заходів покладено на Раду національної безпеки і оборони України. Кабінет Міністрів України мав надати для реалізації реформи відповідні фінансові та матеріальні ресурси. На Міністра оборони України була покладена відповідальність за безпосередню організацію реалізацію Державної програми реформування ЗСУ.

На першому етапі було проведено необхідні зміни у законодавстві України з метою правового забезпечення виконання Державної програми. Розроблена нова редакція Воєнної доктрини, законів України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України” тощо. На стадії розробки була низка проектів законодавчих актів з питань діяльності Збройних Сил України. 21 серпня 1997 р. Президент України затвердив Положення про Міністерство оборони України та Генеральний штаб Збройних Сил України.

Розпочато перехід до нової системи управління Збройними Силами, зокрема на базі військових округів та Північного оперативно-територіального командування створені оперативні командування. Розпочато також створення нових систем оперативного, тилового і технічного забезпечення, які б максимально враховували регіональні можливості.

На другому етапі було здійснено перехід до нової системи оперативного, тилового та технічного забезпечення, створено нову систему управління Збройними Силами і продовжено перехід органів управління, з’єднань до нової організаційно–штатної структури. Відпрацювалися також принципово нові системи підготовки та комплектування Збройних Сил.

На третьому етапі заплановано завершити перехід до нової організаційно–штатної структури Збройних Сил і почати переоснащення Збройних Сил новими зразками озброєнь та військової техніки.

Реалізація Державної програми розвитку Збройних Сил України має вирішити п’ять головних завдань військового будівництва.

Перше. Підвищити ефективність державного управління військовою сферою.

Вирішення цього завдання дало змогу ефективніше використати можливості та потенціал держави для забезпечення національної безпеки і оборони. Це завдання пов’язане з цілим рядом проблем, які виникли в ланці державного управління військовою сферою. Одна з таких проблем - розпорошеність та недостатня взаємодія між державними органами, що відповідають за організацію оборони країни, та органами, що забезпечують її національну безпеку.

Протягом цього останнього етапу практично завершено розмежування функцій між Міністерством оборони і Генеральним штабом Збройних Сил України. На Міністерство оборони покладаються функції військово-політичного та адміністративного управління. Міністерство оборони виконує функції центрального органу виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони. Це міністерство відповідає за розвиток матеріальної основи Збройних Сил та забезпечення їх необхідними ресурсами (людськими, озброєння, військової техніки, боєприпасів, матеріально-технічними, фінансовими). Крім того, ця гілка управління покликана забезпечувати соціальний захист військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також реалізацію соціальних програм.

Важливе місце у державній системі управління військовою організацією держави став посідати Генеральний штаб Збройних Сил України. Згідно з затвердженим Президентом Положенням про Генеральний штаб він є робочим органом Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України зі стратегічного планування Збройних Сил та інших військових формувань, а також керівництва ними у воєнний час.

На Генеральний штаб, окрім стратегічного планування, відтепер покладаються завдання координації оперативної та мобілізаційної підготовки військових формувань, здійснення відповідного контролю за нею. Генеральний штаб організовує стратегічне розгортання військових формувань, їх взаємодію з міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади під час виконання завдань оборони. Він готує також пропозиції щодо потреби військових формувань в особовому складі, озброєнні, технічному та тиловому забезпеченні на особливий період. На нього покладається оперативне управління Збройними Силами України.

Важливим кроком у реформуванні системи управління Збройними Силами стало впровадження механізмів цивільного контролю безпосередньо у структурах Міністерства оборони України. Нині у Збройних Силах України працюють понад 90 тис. цивільних службовців. Відповідно до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” у Генеральному штабі розроблено “Перелік посад військовослужбовців”, які за мирних часів можуть заміщуватися цивільними. На підставі цих нормативно-правових актів дедалі більше посад у Міністерстві оборони України займають цивільні, особливо з таких питань, як воєнна політика, тилове та технічне забезпечення Збройних Сил України. До кінця 2004 р. частку цивільного персоналу в структурах Міністерства оборони планується довести до 40 %. У штатних розкладах центрального апарату Міністерства оборони визначено значну кількість посад військовослужбовців різних рівнів, які заміщуються або можуть бути заміщені цивільними особами. Наприклад, заступник міністра оборони з питань воєнної політики та військового співробітництва, заступник міністра оборони з озброєнь — начальник озброєнь Збройних Сил України, заступник начальника озброєнь Збройних Сил України, заступник начальника Головного управління економіки та інші.

Друге. Приведення структури Збройних Сил України, їх чисельності та завдань у відповідність з національними інтересами держави та її міжнародними зобов’язаннями.

Певну проблему у вирішенні цього завдання складало визначення кількості видів Збройних Сил України, а також невідповідність старого воєнно-адміністративного поділу території України новим зовнішнім та внутрішнім умовам, в яких вона опинилася. Дискусія про те, скільки має бути видів Збройних Сил, точилась протягом кількох років.

Спочатку була затверджена тривидова структура Збройних Сил. У Законі “Про Збройні Сили України”, який був прийнятий 6 грудня 1991 року, зазначено, що Збройні Сили України складаються з сухопутних військ (війська наземної оборони), Військово-повітряних сил (війська оборони повітряного простору) та Військово-морських сил. Така структура була визначена на підставі відповідальності кожного з видів Збройних Сил за свою сферу застосування: сушу-повітря-море. Згідно з такою структурою передбачалося об’єднання військово-повітряних сил та сил протиповітряної оборони.

Головні труднощі полягали в тому, що ці два види, які відповідають за одну повітряно-космічну сферу оборони, мали свої самостійні, за деякими параметрами несумісні системи, органи зв’язку, управління та забезпечення. Тому об'єднання двох видів в один вид Збройних Сил було визнано передчасним і недоцільним. Проте до тривидової структури знову повернулися у 2002 році, протягом якого планувалося провести всі підготовчі заходи, але реальні зрушення розпочались тільки нині, після прийняття відповідного законодавчого рішення, коли 3 червня 2004 р. Верховна Рада України ухвалила закон про перехід на тривидову структуру Збройних Сил України шляхом інтеграції Військово-повітряних сил та Військ протиповітряної оборони в один вид військ - Повітряні сили.

Продовжується перехід на бригадно-батальйонну бойову структуру, якій притаманні мобільність, багатофункціональність, самостійність у виконанні бойових завдань. Така структура дасть змогу втілити в життя модульний принцип, що дозволить змінювати компонування частин і з’єднань а також нарощувати їхній потенціал залежно від поставлених завдань.

До безперечних здобутків реалізації Державної програми слід віднести перехід до структури Збройних Сил України за функціональним принципом, яка складається з трьох компонентів: Об’єднані сили швидкого реагування(ОСШР), Основні сили оборони та стратегічних резервів. Основні зусилля з формування такої структури сконцентровано на створенні Об’єднаних сил швидкого реагування, які складатимуться з корпусу швидкого реагування, авіаційних бригад і радіотехнічних полків, а також ескадри різнорідних сил. ОСШР будуть здатні виконувати завдання як самостійно, так і в складі багатонаціональних сил, під єдиним керівництвом і в тісній взаємодії між собою. Сили швидкого реагування розглядаються як основний елемент майбутніх Збройних Сил України.

Третє. Досягнення оптимальності та збалансованості Збройних Сил.

Проблема збалансованості Збройних Сил має кілька складових. По-перше, це збалансованість та оптимальне співвідношення чисельності видів Збройних Сил. По-друге, це збалансованість родів військ та сил у кожному з видів Збройних Сил. По-третє, це оптимальне співвідношення між бойовими частинами та частинами забезпечення. По-четверте, це досягнення раціонального співвідношення в озброєннях та військовій техніці, яка застосовується для бойового чергування, бойової підготовки та довгострокового зберігання.

Збалансованість видів Збройних Сил визначається характером та обсягом завдань, що покладаються на той чи інший вид Збройних Сил, їхнім бойовим потенціалом, географічними особливостями території України та іншими чинниками.

Державна програма затвердила баланс чисельності Збройних Сил у співвідношенні: сухопутні війська – 51 %, Військово-повітряні сили – 20 %, Сили протиповітряної оборони – 12 %, Військово-морські сили - 5-6 % та інші формування. Основна роль, як видно з даного співвідношення, належить сухопутним військам та повітряним силам.

Збалансованість родів військ та сил у кожному виді Збройних Сил передбачала також визначення серед них певних пріоритетів. У сухопутних військах пріоритетними визнані оперативно-тактичні та тактичні комплекси ракетних військ. У Військово-повітряних силах визнано за доцільне головні зусилля спрямувати на літаки середньої бомбардувальної авіації та винищувачі. У Військово-морських силах, згідно з Державною програмою, концентрація ресурсів та асигнувань зосереджувалася на придбання, модернізацію та капітальний ремонт кораблів середнього класу (фрегат, корвет) з ракетно-артилерійським озброєнням.

Четверте. Перейти на нову систему комплектування Збройних Сил особовим складом.

Необхідність у запровадженні нової системи комплектування викликана наявністю цілої низки проблем, існуючих у цій сфері військового будівництва. Ще за радянських часів в армії існували досить значні диспропорції в чисельності між офіцерами, прапорщиками та мічманами, сержантами, солдатами. Ці диспропорції були спричинені втратою сержантським складом своїх функцій та належного місця в діяльності військових колективів. У результаті ці функції певною мірою взяли на себе прапорщики і молодші офіцери, що призвело до збільшення чисельності офіцерської ланки. На час прийняття Програми співвідношення між зазначеними категоріями персоналу в загальній чисельності Збройних Сил України складало: офіцери – 27 %, прапорщики та мічмани – 15 %, сержанти і солдати – 58 %.

Програмою передбачалося досягти оптимальних пропорцій між офіцерами, прапорщиками, сержантами і солдатами. Зокрема впроваджувалася нова система підготовки сержантського та старшинського складу, яка була покликана зменшити кількість посад офіцерської ланки.

Інша проблема була пов’язана з необхідністю зміни підходів щодо принципів комплектування. З одного боку, в країні існував Закон про загальний військовий обов’язок на військову службу, з іншого - на військову службу призивалося лише 11,5 % усієї кількості призовників, які підлягали призову до лав Збройних Сил згідно з даним Законом. У той же час через обмежені фінансові можливості країни не було достатніх підстав для переходу на професійну армію. Тому основним принципом Державна програма визначила змішаний принцип комплектування, який поєднував призов в армію на основі загального військового обов’язку, а також проходження військової служби за контрактом. Питома вага комплектування на добровільній основі у міру покращання економічної ситуації в країні мала збільшуватися від 30 % до 50 %. На першому етапі переходу на контрактну систему (2000—2005 рр.) планувалося розробити необхідну нормативно-правову базу й остаточно перейти на проміжний змішаний спосіб комплектування.

До кінця 2005 року заплановано мати в Збройних Силах близько 50 тис. сержантів і солдат за контрактом, що становитиме приблизно 30 % їхньої загальної чисельності. Така кількість дала б змогу укомплектувати всі посади молодших командирів, а також основну кількість посад, що визначають бойову готовність з’єднань і військових частин.

На другому етапі (2006—2010 рр.), укомплектованість сержантами і солдатами за контрактом мала бути доведена до 50 %. На третьому етапі (2011—2015 рр.) передбачається завершити повний перехід на службу за контрактом.

На виконання цієї програми 17 квітня 2002 року Президент України видав Указ “Про державну програму переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом”. Станом на 2003 рік у Збройних Силах України військову службу за контрактом проходило близько 41 тис. військовослужбовців, що склало 26 % штатної чисельності солдатів і сержантів. Разом з тим реалізація цієї програми висвітлила низку суттєвих вад. Поряд з прорахунками концептуального характеру виявилися обмежені можливості держави у матеріальному забезпеченні цієї категорії військовослужбовців. Тому кількість військовослужбовців, які укладають контракт на другий термін, не перевищує 15 %. Решта звільняється достроково або після завершення першого контракту.

П’яте. Підняти технічний рівень озброєності Збройних Сил України.

Після значного скорочення армії найскладнішою для військового відомства України стала проблема підтримання військової техніки у боєздатному стані та оснащення її новими видами озброєнь. Враховуючи те, що Україна успадкувала значну частину старих озброєнь і з часів отримання незалежності не здійснювалося поповнення новою технікою, ця проблема набула загрозливого характеру. Значна увага приділяється поліпшенню стану озброєнь і військової техніки. Основні зусилля згідно з Державною програмою мали спрямовуватись насамперед на підтримку в боєздатному стані тих систем озброєнь, які становлять основу бойового потенціалу Збройних Сил. Основними напрямами досягнення цієї мети мали бути:

• проведення глибокої модернізації існуючих систем озброєнь і військової техніки з використанням новітніх технологій, що гарантуватиме продовження ресурсу їхньої експлуатації на 10—15 років;

• зменшення номенклатури озброєнь і військової техніки.

Проте із зазначених напрямів вдалося реалізувати лише останній. Так, з 2000 по 2004 роки скорочено близько 2300 танків, 2730 ББМ, 2000 гармат, 400 літаків.

Програми модернізації та закупівлі озброєнь не виконані через обмежене фінансування. За 12 років незалежності Збройні Сили України закупили з усієї номенклатури озброєнь і військової техніки тільки 20 автомобілів та 17 одиниць ракетно-артилерійського озброєння. За останні п’ять років середній рівень фінансування науково-дослідних розробок не перевищував 8 % від потреби. При цьому значна його частка припадає на погашення кредиторської заборгованості попередніх років. Практично не фінансується військова науково-дослідна та військово-конструкторська сфери. Навіть у 2004 році Державним бюджетом на закупівлю озброєнь та військової техніки передбачено кошти, які не перевищують 34 % від мінімально необхідних потреб.

Таке ж хронічне недофінансування спостерігається і щодо утримання та підготовку Збройних Сил України. Так, за даними Міністерства оборони України, коштів з бюджету на закупівлю паливно-мастильних матеріалів вистачає тільки на 10–14 % від нормативних потреб, речового майна – на 23 %, на продовольчі забезпечення – 60–70 %, авіаційного гасу на навчання льотчиків – 2 % від потреби, у результаті середній наліт на одного пілота у Військово-повітряних силах не перевищує 14–20 годин на рік. Відповідно до вимог НАТО він має складати близько 180 годин. Видатки на бойову підготовку в Збройних Силах України склали тільки 0,64 %, тоді як мають складати близько 30 % оборонного бюджету.

Заборгованість перед військовослужбовцями за речове майно становить близько 60 млн грн, 47 тис. службовців не мають житла. Для утримання Збройних Сил України на рівні мінімальних потреб за розрахунками Міністерства оборони необхідно щорічно виділяти близько 10 млрд грн, тоді як у 2004 році весь оборонний бюджет країни складає 4,9 млрд грн.

За таких умов хронічного недофінансування здійснення всього основного комплексу заходів реалізації оборонної реформи видається неможливим, навіть незважаючи на те, що на реформу в оборонному бюджеті передбачається цільове використання коштів у розмірі 368 млн грн, що складає 33,8 % мінімально необхідної потреби.

Проте обмеженість фінансових ресурсів виявилася не єдиною перешкодою на шляху реалізації оборонної реформи в країні. Не менш значущими виявилися проблеми воєнно-політичного та методологічного характеру.

У перше десятиріччя свого існування Україна дотримувалася позаблокового статусу, який передбачав рівнозначні відносини як з НАТО, так і з Росією. Проміжок часу, що минув з моменту набуття Україною позаблокового статусу, підтвердив правильність обрання такого курсу саме в період становлення України як незалежної і суверенної держави. Хоча при цьому керівництво країни розглядало і продовжує розглядати позаблоковий статус як тимчасове явище, що властиве для певного історичного періоду розвитку України як незалежної держави.

Зміна воєнно-політичної обстановки в Європі, яка відбулася у результаті завершення другої хвилі розширення НАТО та його внутрішньої трансформації, поставило Україну в нові реалії, за яких позаблоковий статус почав втрачати своє продуктивне значення в сенсі обороноздатності країни. Відтепер всі західні й південно-західні сусіди України стали членами НАТО, відносини з ними у сфері безпеки і оборони визначаються не двостороннім співвідношенням сил, а сумарним оборонним потенціалом країн-членів Альянсу. Процес другої хвилі розширення НАТО поставить Україну в ситуацію відмови від політики балансування і необхідності остаточного геополітичного вибору, адже Україна буде остаточно затиснутою між сферами впливу НАТО і Росією.

Євроатлантична модель Збройних Сил України найбільшою мірою відповідає вимогам часу. Армії країн НАТО відзначаються високою боєздатністю і сучасним оснащенням. Втілення в життя такої моделі дасть змогу мати збройні сили, які б відповідали сучасним європейським стандартам, були добре підготовлені й оснащені, здатні до захисту державного суверенітету і територіальної цілісності країни, а також спроможні здійснювати посильний внесок у підтримання миру і стабільності в європейському регіоні. Безумовно, що для України, національні Збройні Сили якої успадкували радянську модель військового будівництва, досвід переходу на сучасну модель збройних сил є надзвичайно важливим.

Одним з важливих передумов етапів побудови такої моделі стало проведення Оборонного огляду в Збройних Силах України. Проведення Оборонного огляду складалося з кількох етапів. На першому етапі проводився діагноз поточного стану Збройних Сил, відповідності ресурсного забезпечення окресленим завданням та заданому рівню бойової готовності. Далі мала бути визначена вартість створення необхідних структур, які виконуватимуть поставлені завдання, у тому числі: вартість утримання особового складу, вартість проведення модернізації та закупівлі військової техніки й озброєння, необхідної інфраструктури за стандартами НАТО, вартість соціальних програм.

Другий етап передбачає розробку середньо- та короткострокових планів імплементації національних цілей військової реформи за напрямами реформування і розвитку Збройних Cил України, під які розробляються відповідні національні програми. Вони всебічно обґрунтовуються за пріоритетами, термінами виконання заходів та ресурсним забезпеченням, що знаходить остаточне вираження і у Стратегічному оборонному бюлетені України на період до 2015 року, який затверджений 22 червня 2004 року Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 2004 року "Про Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року". Згідно з Указом Кабінету Міністрів України доручено розробити і направити до 30 листопада 2004 року проект Державної комплексної програми реформування і розвитку Збройних Сил України на 2005-2009 роки, передбачивши, зокрема, заходи щодо удосконалення системи управління Збройними Силами України (з урахуванням нової структури), створення і підготовки їхніх функціональних компонентів, розвитку озброєння і військової техніки, соціального захисту військовослужбовців і членів їхніх родин.

Рішення про проведення такого Оборонного огляду для України вперше було прийняте під час засідання Комісії Україна – НАТО на рівні міністрів оборони сторін, яке відбулося в штаб-квартирі Альянсу в Брюсселі 7 червня 2002 року. Згідно з Планом дій Україна – НАТО на 2003 рік перший етап Оборонного огляду мав завершитися до грудня 2003 року. Другий етап тривав до квітня 2004 року й, за логікою процесу вступу до НАТО, мав бути представлений Україною на Стамбульському (2004 р.) саміті Альянсу.

Першим кроком впровадження такої моделі Збройних Сил України стало масштабне скорочення їх чисельності. Відповідно до Закону “Про зміну структури і чисельності Збройних Сил України”, який був прийнятий Верховною Радою України 22 червня 2004 року, скороченню підлягають: Законом встановлюється: до 30 грудня 2004 року зменшити кількість військовослужбовців Збройних Сил України до 210 000 чол., а працівників Збройних Сил України - до 75 000 чол., усього – 285 000 чол. (у даний час чинна редакція Закону встановлює чисельність Збройних Сил України за станом на 30 грудня 2004 року – 382 500 чол., у тому числі 300 000 військовослужбовців, а до 30 грудня 2005 року – 375 000 чол., у тому числі 295 000 військовослужбовців).

Подальшими кроками з впровадження нової моделі Збройних Сил України мають стати.

  1. Реорганізація структури Збройних Сил України відповідно до нових завдань.
  2. Завершення створення Об’єднаних Сил швидкого реагування як бойового ядра Збройних Сил України та оснащення їх новітніми озброєннями відповідно до стандартів НАТО.
  3. Модернізація військової інфраструктури.
  4. Перехід на нову систему комплектування військовослужбовцями.
  5. Впровадження нової системи підготовки резервістів та системи мобілізаційних ресурсів.
  6. Запровадження кадрової політики, прийнятої в країнах НАТО.

Отже, можна вважати, що в результаті реалізації заходів оборонної реформи в Україні створено необхідні наукові, методологічні, законодавчі та організаційні підвалини для втілення в життя нової моделі збройних сил, які б відповідали сучасним європейським стандартам, були добре підготовлені й оснащені, здатні до захисту державного суверенітету і територіальної цілісності країни, а також спроможні здійснювати посильний внесок у підтримання миру і міжнародної стабільності.

Г. Перепелиця - доктор політичних наук, професор

назад содержание вперед