назад содержание вперед

3. ЗАДОВОЛЕННЯ ЕТНОКУЛЬТУРНИХ ПОТРЕБ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ: НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

За даними Всеукраїнського перепису населення сьогодні в Україні проживають представники понад 130 національностей. Переважну більшість громадян України складають українці (37541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної кількості населення), решта населення (22,2 %) належить до національних меншин. Тому задоволення етнокультурних потреб громадян України, що вважають себе представниками національних меншин, є важливою складовою державної політики, спрямованої на досягнення етнополітичної стабільності в державі та на дотримання демократичних норм суспільно-політичного життя країни. Одним з найголовніших чинників, що уможливлюють досягнення цієї мети є розробка і запровадження адекватної нормативно-правової бази, покликаної визначити принципові засади і конкретні механізми реалізації державної політики в сфері міжнаціональних відносин. Особливої ваги у цьому випадку набуває адаптація національного законодавства в цій сфері до міжнародних, зокрема європейських норм. Дана обставина викликає потребу в розгляді низки питань як концептуального, так і нормативно-правового ґатунку.

1.Задоволення етнокультурних потреб національних меншин України є невід’ємною складовою державної політики у сфері забезпечення прав людини і громадянина. Як зазначено в Конституції України (ст.3), “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.” Розділ ІІ “Права свободи та обов’язки людини і громадянина” гарантує кожній людині “право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей” (ст. 23), та рівність прав і свобод, а також рівність перед законом громадян України “без привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками” (ст. 24). Про спрямованість державної політики саме на захист прав людини і громадянина свідчить також низка інших нормативно-правових документів, зокрема Розпорядження Президента України “Про 60-ту річницю депортації з Криму кримських татар і осіб інших національностей” (15.09.2003 р.), присвячене підготовці та проведенню “заходів, пов'язаних із 60-ю річницею депортації з Криму кримських татар і осіб інших національностей”. На користь такого тлумачення свідчить і ратифікована Верховною Радою “Рамкова конвенція про захист національних меншин”, яка у ст. 3, п. 1 зазначає: “Кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй, чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв'язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі”, водночас не даючи визначення терміну “національна меншина” і не вживаючи слова “народ”.

Отже, вихідним пунктом державної політики є людина, захист її прав та свобод, серед яких визнається також і право на задоволення своїх етнокультурних потреб. Так ст. 11 Конституції зазначає, що держава “сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. А ст. 53 гарантує громадянам, які належать до національних меншин, “право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.”

2. Розвиток національного законодавства у сфері забезпечення права людини на задоволення своїх етнокультурних потреб зіштовхується з низкою концептуальних і нормативно-правових питань, від вирішення яких залежить подальший демократичний поступ українського суспільства. Це викликано істотними концептуальними відмінностями у тлумаченнях як головних категорій, вживаних у національному законодавстві (“національні меншини”, “корінні народи”, “народ України”, “українська нація” тощо), так і в розумінні власне державної політики в етнополітичній сфері. Йдеться передусім про те, що відсутнє чітке розмежування у використанні слів “нація” і “народ” стосовно етнічних та територіально-політичних спільнот. Часто-густо політики і урядовці не розрізняють і не протиставляють два головних типи націоналізму: громадянсько-політичний або державний та культурний або етнічний. Водночас з погляду етнічного усвідомлення націоналізм (етнонаціоналізм) зазвичай бачиться як колективістсько-авторитарний, сприймається як форма партикуляризму та винятковості, як засіб досягнення окремою групою контролю над владою і ресурсами, створення етнічно гомогенної державності, ворожої плюралістичній демократії й громадянському суспільству.

Нормативно-правова колізія в цьому випадку виявляється у обговоренні та визначенні співвідношення між колективними та індивідуальними правами, позаяк більшість норм законодавчих актів щодо задоволення етнокультурних потреб, містить так звані колективні права, приналежне не стільки окремим індивідам якоїсь етнічної групи, скільки цій групі в цілому.

3. Основними чинними нормативно-правовими актами України, які містять принципові положення з питання про національні права і свободи, а також їхніх суб'єктів, є ухвалені (у хронологічному порядку) Закон УРСР "Про мови УРСР", Декларація про державний суверенітет України (1990 р.), Декларація прав національностей (1991 р.), Закон України "Про національні меншини в Україні" (1992 р.), Конституція України (1996 р.), Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин (ратифікована у 1997 р.), Європейська хартія регіональних мов і мов меншин (ратифікована у 2003 р.). Окрім того, чимало законодавчих актів колишнього СРСР продовжують діяти на території України сьогодні. Нарешті, відповідно до чинної Конституції України (ст. 9), міжнародні договори, згода на обов'язкове виконання яких дається Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до встановленої нормативно-правової ієрархії найвищу юридичну силу має Конституція України. В ній використовуються такі поняття, як "український народ", "українська нація", "українці, які мешкають за межами держави", "корінні народи", "національні меншини", "депортовані народи". В усіх цих документах тією чи іншою мірою вживається слово "народи": "корінні народи", "депортовані народи". Таким чином низка статей, пов'язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів, містить визначення цих суб'єктів: особи, національні меншини і народи.

4. Держави Центральної та Східної Європи загалом уникають застосування у своєму законодавстві поняття "народи". Так у Конституції Словенії використовується поняття "корінні італійські та угорські етнічні громади". Окремо вживається поняття "циганські громади". У Конституції Угорщини застосовуються терміни "національні та етнічні меншини", Республіки Хорватія - "нація" та "меншина", Словацької Республіки - "національні меншини" і "етнічні групи", Чехії - "національні та етнічні меншини" тощо. Нормативно-правовий зміст цих термінів конкретизується в інших законодавчих актах, позаяк останніми роками набуває актуальності питання: чи може демократична держава дозволити собі таке ставлення до меншин, коли їхнім представникам надавалася б перевага перед іншими громадянами.

Вартим уваги є використання в законодавстві Словенії терміну “громади” замість термінів “спільноти”, “народи” чи “меншини”. Вживання терміну “громада” виявляється слушним, позаяк визначає інституційні шляхи реалізації представниками національних меншин своїх прав на задоволення етнокультурних потреб, тобто передбачає створення відповідних організаційних структур – громад. Це створює значні перешкоди для політизації етнічного чинника і узурпації політиками права виступати від імені певних етнічних спільнот, оскільки вимагає від представників останніх під час реалізації права на збереження і розвиток своєї етнокультурної самобутності відповідного організаційного оформлення на громадських засадах. Саме організаційна опосередкованість (свідома та індивідуальна участь громадянина в житті етнічної громади) закладає умови демократичного механізму задоволення зазначених прав.

5. Назагал чинне національне законодавство використовує такі терміни:

- "народ" (Декларація прав національностей України 1991 р.);

- "національності", "національні групи" (Декларація прав національностей України 1991 р., Конституція Автономної Республіки Крим 1998 р.);

- "національні меншини" (Закон України "Про національні меншини в Україні" 1992 р., Конституція України 1996 р.);

- "корінні народи" (Конституція України 1996 р.).

Адекватне нормативно-правове визначення вказаних понять має лише термін "національні меншини" - до них відповідно до ст. 3 Закону України "Про національні меншини в Україні" "належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою".

6. Подальша конкретизація змісту поняття "національна меншина" міститься у міжнародно-правових документах, зокрема в робочому документі ООН Е/74/72/25/1996 W31 "Визначення меншин" (1996 р.), який розглядає цю правову категорію у зв'язку з іншими суміжними поняттями: Ст. 1 "Меншина означає групу осіб, які постійно проживають на території держави, є чисельною меншістю стосовно решти населення цієї держави, тобто складають менше половини її населення, мають національні, етнічні, релігійні, мовні, а також інші пов'язані з ними характеристики, культуру, традиції і т. д., які відрізняються від відповідних характеристик решти населення, і які виявляють прагнення до збереження, існування і самобутності такої групи". Ст. 5: "До меншин не відносяться: а) корінні народи, б) групи осіб, які розглядаються як народи і відповідно мають право на самовизначення, в) групи осіб, які мають згадані вище характеристики явно не прагнуть до збереження своєї самобутності, г) групи осіб, які мають згадані вище характеристики, але є настільки малочисельними, що відсутня об'єктивна можливість встановити для них якийсь спеціальний режим захисту". Ст. 6: "Якщо є якісь сумніви у тому, що групи, згадані в пункті 1 попередньої статті, не прагнуть до збереження своєї самобутності, діє презумпція, що вони прагнуть до її збереження". Ст. 7: "У разі виникнення питання про вжиття до якоїсь групи осіб поряд з визначенням меншин якогось іншого визначення перевага надається визначенню, застосування якого тягне за собою надання даній групі найбільш сприятливого режиму, якщо неможливе поєднання таких визначень і режимів, що витікають з цих визначень".

Вищенаведені визначення (дефініції) поняття "національна меншина" є чинними для України і складають частину її національного законодавства.

7. Право представників національних меншин на навчання і використання рідної мови досить чітко визначені у міжнародному законодавстві. Зокрема, Європейська хартія регіональних мов і мов меншин (ратифікована Верховною Радою у 2003 р.) зазначає, що охорона історичних регіональних мов або мов меншин сприяє збереженню та розвитку культурного багатства і традицій Європи, а право на використання регіональних мов або мов меншин у приватному і публічному житті є невід'ємним правом відповідно до принципів, проголошених у Міжнародному пакті ООН про громадянські права, та до принципів Конвенції Ради Європи про захист прав і свобод людини. При цьому під терміном “регіональні мови або мови меншин” вважають мови, що “традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша ніж решта населення цієї країни” (ст. 1, а І). Разом з тим в цій Європейській хартії вжито термін “нетереторіальні мови”, під яким розуміються мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови (мов), що використовуються рештою населення держави, але які, незважаючи на їх традиційне використання в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеною в межах конкретної місцевості цієї держави (ст. 1).

Європейська хартія визначає і права національних меншин у галузі освіти. Вона передбачає практично два варіанти розв’язання проблем у цій сфері: надання права навчання відповідними регіональними мовами чи мовами меншин або забезпечення суттєвої частини навчання відповідними регіональними мовами або мовами меншин. Це стосується дошкільного навчання, початкової освіти, середньої освіти, професійно-технічної освіти, університетської та іншої освіти (ст. 8).

8. Аналізуючи конституційні права національних і етнічних меншин у постсоціалістичних країнах, можна констатувати, що всі держави тією чи іншою мірою враховують дану проблему у відповідності до вимог сьогодення та міжнародних документів щодо прав і свобод національних меншин. Декларовані конституціями Польщі, Словаччини, Угорщини, Чехії демократичні принципи, що гарантують розвиток національних меншин, створюють можливість реалізувати свої права на розвиток культури та освіти, у тому числі й рідною мовою. Проголошені цими конституціями права вільного розвитку нацменшин знаходять сьогодні свою практичну реалізацію. Тому всі наявні проблеми викликані не стільки недосконалістю нормативно-правової бази у цій сфері, скільки питаннями організаційного та ресурсного забезпечення реалізації прав людини, зокрема її права на збереження і розвиток своєї самобутності, включаючи і етнокультурну. Адже згідно щорічних соціологічних опитувань Європейської комісії в постсоціалістичних країнах мають місце істотні проблеми щодо дотримання прав людини та задоволення рівнем розвитку демократії. Так, Словаччина і Болгарія перебувають серед перших, де громадяни частково чи повністю незадоволені рівнем розвитку демократії та дотриманням прав людини. Схожі оцінки у цьому плані переважають також у Польщі, Угорщині та Румунії. Позитивні оцінки переважають негативні лише у Чехії та Албанії.

Загалом специфічним для етнополітичної ситуації у Східній Європі є перетворення тих політичних сил, які зробили найвагоміший внесок у повалення комуністичних режимів, на головну загрозу миру, добробуту і розвитку у напрямі демократичної стабільності. Йдеться насамперед про політичні, етнонаціоналістичні сили, які відстоюють переважно колективні, а не індивідуальні права. Це призводить до етноцентричних тлумачень соціокультурних процесів, коли висуваються вимоги етноцентричного, а іноді й етнократичного гатунку.

9. Загострення етнополітичних проблем у постсоціалістичних країнах є результатом своєрідного процесу, який отримав назву ”етнізація політій і політики”. Під етнізацією політій і політики слід розуміти взаємопов’язані стратегії індивідуальних і колективних політичних акторів, підпорядкованих відповідним когнітивним та ціннісним установкам. Такі установки полягають у тому, що етнічна ідентичність вважається споконвічною та надособистісною структурою, сформованою сукупністю високо оцінюваних якостей і властивостей, котрі виникли під час тривалого спільного проживання. Ці якості та властивості набуваються від народження, а також під час первинної соціалізації, і недоступні для тих, хто з ними не народився. Така установка передбачає цілу низку дій та стратегій. По-перше, територіальні межі делімітуються в такий спосіб, щоб досягти максимальної етнічної однорідності. По-друге, запроваджується політика диференціації прав та привілеїв відповідно до етнічної приналежності індивидів. По-третє, утворюються об’єднання, метою яких є покращення становища етнічної спільноти за рахунок тих внутрішніх або зовнішніх груп, які не належать до цієї спільноти. По-четверте, розв’язанню етнічних (часто-густо і супутніх їм релігійних, культурних та мовних) проблем надається перевага порівняно з проблемами соціальними. Ціннісно-смисловим підгрунтям таких практичних дій є твердження, що відмінності, викликані етнічною ідентифікацією, міцніші, послідовніші й навіть шляхетніші за будь-які інші відмінності між людьми.

Проте зазначені ціннісні установки та відповідні їм політичні стратегії значною мірою суперечать демократичним нормам, вступаючи у нормативно-правову колізію з політикою задоволення прав людини, позаяк спонукають тлумачити якості й чесноти громадян, а також їх право доступу до суспільних благ та участі в суспільно-політичному житті, апелюючи до їхнього етнічного походження, а не до особистих заслуг і досягнень.

10. Подібні процеси мають місце і в Україні. Так, Меджлісом кримськотатарського народу в 1993 р. висунута ідея визнання за кримськими татарами міжнародного правового статусу "корінного народу" і поширення на нього принципів, які випливають зі спеціальних міжнародних правових документів і передусім з конвенції МОП № 169 1989 р. "Про корінні народи і народи, які ведуть племінний спосіб життя у незалежних країнах". Такий крок має переважно політичний характер і передбачає, по-перше, згладити негативні враження від вимоги "національної державності", висунутої Другим Курултаєм кримськотатарського народу, і, по-друге, домогтися пільг і привілеїв, які надаються корінним народам.

Проте внесення до українського законодавства положень цієї конвенції, зокрема, про розподіл власності на землю за етнічною ознакою, призведе лише до загострення етнополітичної ситуації в Криму, викликане тим, що відповідно до Конституції України (ст. 13) "земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу... є об'єктами права власності українського народу". Враховуючи те, що поняття “український народ” тлумачиться Конституцією в політико-державному сенсі, тобто до нього належать усі громадяни України незалежно від національності, з’явлення в законодавстві ще одного суб'єкта права власності на землю - корінного народу – зробить проблематичним міжетнічні відносини в Криму, де земельні ресурси обмежені, а густота населення - дуже висока. До того ж наявність пільг і привілеїв, наданих за національною ознакою, суперечить Конституції України (ст. 24).

11. Вже кілька років у Верховній Раді України перебуває проект Закону України "Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України". Він кілька разів доопрацьовувався як Кабінетом Міністрів України, так і депутатами Верховної Ради України. Цей законопроект не влаштовує політичних лідерів кримських татар, у тому числі й через те, що в ньому присутнє таке поняття, як "національна меншина", а не "корінний народ". Очевидно, що намагання досягти статусу корінного народу, є спробою здобути привілеї за етнічною ознакою всупереч конституційним нормам, а не просто реалізувати своє право на задоволення етнокультурних потреб.

Адже в українському законодавстві за представниками національних меншин закріплено право на національно-культурну автономію, яка власне і запроваджує адекватний механізм задоволення етнокультурних потреб осіб, що вважають себе представниками національних меншин України. Право на національно-культурну автономію (НКА) передбачено в ст. 6 Закону України "Про національні меншини": “Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству”.

12. У теорії національно-культурної автономії слово "автономія" означає "самоуправління", "самокерівництво". Тому це поняття можна охарактеризувати як право національних меншин у межах закону вирішувати свої власні національно-культурні справи (освіта, розвиток мови, культури, традицій, взаємодопомога). При цьому за представниками національних меншин визначається право на власну політику, яка здійснюється в межах закону в галузі освіти, культури та ін., не пов'язуючи її з наявністю власних державних структур. До того ж ці потреби задовольняються в усіх місцях проживання національних меншин у державі, де є діаспори, незалежно від статусу цієї території.

У теорії і практиці національно-культурної автономії йдеться про сукупність спеціальних прав, які держава надає національним меншинам у своїх законах, тобто тих прав, що відображають специфіку життєвих потреб представників національних меншин, зумовлених історичними, географічними, економічними, політичними, релігійними, етнічними та іншими чинниками. Ідеться про встановлення гарантій права кожної національної меншини на НКА як одну з форм, що забезпечує безперешкодну реалізацію кожною людиною та громадянином своїх конституційних прав.

Сам же захист національних меншин та груп має розглядатися як забезпечення фактичної рівності осіб, які входять до них, з усіма іншими, що складають їх оточення, але не як пільга, що передбачена за етнічною приналежністю. Це спосіб організації розвитку людини і громадянина, а через нього - і всього суспільства, що забезпечує збереження національно-культурної самобутності на основі врахування спільних культурних інтересів при використанні індивідуального підходу до задоволення специфічних культурних потреб та особливостей розвитку окремих груп, які відрізняються етнічними, мовними і культурними характеристиками.

13. Національно-культурна автономія має грунтуватися на таких принципах:

- визнання вищої цінності людини, її прав та свобод;

- закріплення обов'язку держави щодо визнання та захисту прав людини;

- неухильне дотримання вимог Конституції щодо визнання за кожним громадянином рівних прав, а також покладання на нього рівних обов'язків;

- право кожного вільно визначати і вказувати свою етнічну приналежність;

- право вибору відповідної етнічної культури і реалізації своїх культурних цілей та інтересів.

Водночас органи самоуправління національно-культурної автономії не можуть наділятися державно-владними повноваженнями і їх компетенція не повинна ототожнюватися з компетенцією органів місцевого самоврядування.

Таким чином, національно-культурна автономія передбачає створення національно-культурних центрів, національних товариств та земляцтв як форм добровільного об'єднання громадян, а також асоціацій, регіональних з'їздів, нарад, рад, фондів. Вона є демократичним і цілком реальним механізмом реалізації громадянином України незалежно від етнічного походження, свого індивідуального права на збереження і розвиток етнокультурної самобутності.

* * *

Українське законодавство у сфері задоволення етнокультурних потреб національних меншин розглядає цю проблематику у значно ширшому контексті забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Актуальні нормативно-правові колізії викликані часто-густо неспівмірними баченнями вихідних положень державної політики представниками різних політичних сил в Україні. Передусім це стосується суперечностей навколо обговорення природи індивідуальних і колективних прав та проблем рівності громадян перед законом. Наприкдад, присутність в українському законодавстві поняття “корінні народи”, яке не має адекватного вітчизняним реаліям нормативно-правового змісту, створює додаткове джерело напруги в етнополітичній сфері, а наявна тенденція до етнізації політичного процесу у вигляді боротьби за особливий статус етнічних спільнот, на противагу індивідуальному праву громадян, суперечить зафіксованим у Конституції України пріоритетам державної політики, а саме: забезпеченню прав людини і громадянина незалежно від етнічного походження.

Національне законодавство гарантує громадянам України, які вважають себе національними меншинами, право на національно-культурну автономію, що постає як механізм задоволення їхніх етнокультурних потреб. Проте задоволення цих потреб передбачає добровільну й особисту участь громадянина в національно-культурних осередках, створених на засадах асоціації. Виходячи з цього, в законотворчій сфері принципово важливим залишається остаточне доопрацювання і прийняття Закону "Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України", спрямованого на відшкодування і відновлення прав постраждалих осіб, а не народів. Принципово важливим є і удосконалення національного законодавства з метою його наближення до відповідних європейських правових норм, передусім до конкретних процедур реалізації прав громадян на збереження і розвиток своєї етнокультурної самобутності. У концептуальній площині подальше наближення українського законодавства в етнополітичній сфері до європейських стандартів уможливлюватиметься завдяки уникненню лексики, сприятливої для етноцентричних та примордіалістських тлумачень (корінні народи, етноси, спільноти), і застосуванню понять, що наголошують власне на етнокультурних складових соціокультурної ідентичності людини і громадянина (національність, етнічна приналежність), забезпечуючи у такий спосіб захист громадян, що вважають себе національними меншинами, від колективного примусу з боку політичних осередків, мобілізованих за етнічною ознакою. У будь-якому випадку відпрацювання концептуальних і процедурних моментів у сфері забезпечення прав і свобод людини залишатиметься пріорітетним напрямом державної політики.

Загалом розв’язання актуальних етнополітичних проблем в Україні уможливлюватиметься не тільки шляхом удосконалення нормативно-правової бази, а й, більшою мірою, загальним оздоровленням соціально-політичної та економічної ситуацій, поглибленням демократизації українського суспільства, створенням сприятливих умов для реалізації громадянами України всієї сукупності гарантованих Конституцією прав та свобод, зокрема й права на задоволення своїх етнокультурних потреб.

В. Фадєєв - кандидат філософських наук
назад содержание вперед