назад содержание вперед

5. Вплив прийнятого політичного рішення
на можливий розвиток політичної ситуації

Факт прийняття політичного рішення впливає, безумовно, на розвиток політичної ситуації. Міра впливу залежить від типу рішення, розстановки та орієнтації різноманітних політичних сил, ставлення суспільства до існуючої влади в цілому або до її лідерів. Причому не йдеться про дослідження процесу реалізації рішення та відповідної суспільно-політичної реакції на нього. Наше завдання на даному етапі - описати й пояснити реакцію на факт прийняття рішення як ключовий момент в розвитку політичного процесу в цілому. В І розділі відзначалося, що політичне рішення є наслідком попереднього розвитку політичної ситуації та відповіддю на цей розвиток, але водночас політичне рішення є витоком подальшого політичного розвитку, оскільки воно вносить нові елементи в ситуацію, переорієнтовує її рух.

Сам факт рішення ще до дій щодо його реалізації вже є їх декларуванням. Прийняття рішення, окрім очевидного, формально зафіксованого змісту, містить вказівки на можливі методи здійснення та потенційні наслідки від його реалізації, а також наслідки, викликані методами такої реалізації.

Виходячи із сказаного, слід зазначити, що політична ситуація після факту прийняття рішення готова до багатовекторної зміни. Адже рішення торкається не тільки тієї частини об'єкта владного регулювання, на яке воно безпосередньо націлене, а й об'єкта в цілому. Прийняте політичне рішення стає новим елементом системи політичного процесу, викликаючи всі відповідні системні зміни. Отже, розвиток політичного процесу відбувається з урахуванням нової командної інформації.

Політичну ситуацію слід розуміти як сукупність умов та обставин, які створюють певну політичну обстановку, становище. Політична ситуація характеризує політичний стан суспільства на даний момент розвитку і є результатом збігу певних умов та обставин, взаємодії політичних сил. Вона виникає як результат невирішення політичної проблеми чи групи проблем. У політичній лексиці термін "політична ситуація" традиційно пов'язаний з фіксацією її стану: "ускладнилася", "стабілізувалася", "ситуація така, що" тощо. Тобто стабілізація чи загострення ситуації розглядається як наслідок невирішеності деякої проблеми. Учасниками політичної ситуації є державна влада, політичні сили й суспільство.

Державна влада як джерело політичного рішення провокує можливий розвиток ситуації. Залежно від типу рішення влада впевнена в контролюванні ситуації, має надії на контроль, не має точних прогнозів. Здатність влади до контролю залежить від ставлення до прийнятого рішення опозиційних політичних сил і впливу опозиції на суспільний настрій. Від державних ресурсів опозиції та від техніки їх використання залежить форма контрреакції на факт рішення: відгуки в пресі, марші протесту, страйки, хвилювання тощо. Тобто система взаємовідносин і дій влади й опозиційних політичних сил може або ускладнювати, або стабілізувати, або не торкатися деякої вже створеної політичної ситуації.

Політичне рішення націлене на корекцію ситуації в бік уяви влади про те, як ситуація повинна виглядати. З точки зору самої влади рішенням закладається профілактичний заряд. У такій ситуації завданням опозиційних зацікавлених груп є не стільки атака на саме рішення, тому що воно може збігатися з політичними установками опозиції чи підтримуватися суспільством, скільки критика супутних обставин. Атакується не саме рішення, а, наприклад, причини, що спонукали владу на його прийняття, непослідовність і вагання влади, невключення в рішення "цінних" пропозицій опозиції тощо.

Зі свого боку державна влада в особі спікера, президента, різних чиновників включається в активне коментування й роз'яснення змісту, спрямованості рішення. Головне завдання для державної влади - втримати ініціативу в коментуванні рішення, підсилити профілактичний тиск на суспільну свідомість, сформувати стійке стереотипне сприйняття суспільством мети прийнятого рішення в своїй інтерпретації. Підсилення робиться передусім на сприйняття мети рішення. Мета, як деякий провідний мотив, повинна об'єднувати розрізнені суспільні уявлення, інтегрувати всю сукупність думок.

Після обговорення причин прийняття рішення опозиція робить наступний крок у кампанії критики. Якщо опозиція принципово не згідна з рішенням, то критикується і зміст рішення, і мета, сформульована владою. Якщо рішення відповідає інтересам опозиції, то об'єктом критики стають наслідки рішення, послідовність і методи реалізації, до яких, можливо, вдається влада.

Слід відзначити, що в критичній кампанії опозиція завжди вільніша у виборі аргументів, форм протесту, формуванні політичної позиції, ніж керівна політична група, що представляє державну владу. Влада змушена обстоювати раціональну, загальну позицію, яку можна визначити як державну. Тому аргументам і поясненням офіційної влади завжди властиві зайві узагальнення, маневрування між крайнощами, а звідси - надмірна професіоналізація мови, що згладжує гострі кути. Влада закликає до розуму та свідомості, говорячи про загальнодержавні інтереси, при цьому не виголошуються групові та вузькостратифікаційні інтереси.

Опозиція в цьому плані може бути вільна від більшості подібних умовностей. Вона може грати фактами, цитатами, використовувати мову гострої публіцистики, критикувати владу практично за все. При цьому державний інтерес для опозиції - це інтерес парламентської та урядової більшості. Історія цього періоду показує, що як тільки опозиція приходить до влади, вона втрачає попередній критичний запал і приймає державну позицію.

Опозиційна критика й державне виправдання політичного рішення та пов'язані з цим дії становлять основу можливого розвитку політичної ситуації.

Прийняте політичне рішення задає новий зміст ситуації тому, що воно існує як законне волевиявлення влади, якому повинні підкорятися всі учасники ситуації незалежно від оцінки рішення. Рішення - це закон, який може обговорюватися, критикуватися, але не може порушуватися. Відверто кажучи, не можуть бути порушені державні закони взагалі, завдяки чому й не може бути порушена законність прийнятого рішення.

Ефективність даних законів гарантує законність нового законорішення. Така діалектика включення прийнятого політичного рішення в систему державної законності. Тобто прийняте політичне рішення значно коригує ситуацію до та після свого прийняття. Якщо до вирішення проблеми, яка створила ситуацію, не було ще прийнятого адекватного рішення, то вона могла розвиватися за різними варіантами, експлуатуватися різними політичними силами, і це не було протизаконним, то після прийняття рішення влада задає свій варіант розвитку ситуації, і ряд дій, що не підтримують рішення влади, можуть бути кваліфіковані як незаконні. Політичне рішення проводить межу між законною і незаконною поведінкою в тій чи іншій ситуації.

Так відсікається можлива поведінка й діяльність опозиційних політичних сил, які хочуть залишитися легальними й не порушити закон. Добрим прикладом може бути прийняття Верховною Радою рішення про утворення Кримської автономії. Дебати в парламенті та за стінами були дуже гострими. Ряд екстремістських організацій готовий був послати бойовиків. Саме рішення Кримського парламенту бачилось як незаконне, виникла ситуація можливості різноманітних незаконних дій. Однак як тільки Верховна Рада прийняла рішення, правові проблеми, що виникли, були зняті. Рішення Кримського парламенту узаконилося, таким чином будь-яка протидія цьому ставала незаконною. Ефективність рішення полягала в знищенні правового вакууму та діях сильної зацікавленої групи (Кримського парламенту) на користь цього рішення.

Розвиток політичної ситуації залежить від того, наскільки прийняте рішення звичне та зрозуміле, тобто традиційне для суспільства чи наскільки воно модерністське. Оскільки голосування є як основним механізмом узгодження в демократичних суспільствах, так і головним засобом інституціоналізації конфліктів між різними групами, то прийняте голосами більшоcті рішення відображає перевагу традиційної чи модерністської групи та рішення ціннісного конфлікту на користь консерватизму чи новаційності.

Однак і у випадках перемоги модерністських сил відірвані від традицій та схильностей суспільства рішення можуть ускладнювати політичну ситуацію. На думку С.М. Липсета, в стабільних демократичних державах рішення традиційного типу зустрічають більшу підтримку населення, ніж політичні новації.

Однак у державах із стійкою загальною політичною традицією навіть модерністські рішення направляються у традиційне русло через символи, політичні ритуали, політичну лексику тощо. Таким чином нова політична ситуація контролюється діючою чи створюваною традиційністю рішення. Скажімо, для Америки це символ "вічних цінностей демократії", для Великобританії, Швеції та ще ряду держав - образ історичної передачі досвіду, що створений символом монарха. В Україні символу політичної традиції, з яким згодні були б усі політичні сили, на сьогодні немає. Соціалістична традиція дискредитувала себе, хоча й має прихильників, традиція незалежності в історії України висвітлена фрагментами й нетривала за часом.

Період Центральної Ради знову-таки пов'язаний із соціалістами. Тому функції стійкого ціннісного політичного орієнтира ця традиція також не може виконати. Націонал-демократичні сили намагаються виділити політичну традицію з національної історії, це потребує часу та серйозних історико-політичних досліджень. Активізувалася культурницька ідея національного менталітету як духовної традиції українського народу, але стосовно політичної сфери можна чітко сказати тільки про ідеї незалежності в структурі менталітету. Більш конкретне її трактування, а саме: влаштування держави, пануючі політичні сили, міжнародний образ України тощо - далеке від традиціоналістського. Тому в парламентських дебатах, у пресі, в засобах мас-медіа політичні лідери України шукають підтвердження своїх ідей, приклади традицій "цивілізованого світу". Сьогодні сам термін "цивілізований світ" став постійним явищем політичної лексики й міфологемою традиційності, якою політики вимірюють свої дії та пропозиції.

Рішення політичних проблем, подолання складних політичних ситуацій в Україні постійно співставляється з традиціями Західного світу як єдино можливими в такій ситуації. Але це традиція сучасного політичного мислення в Україні, а не та, що візуально сприймається й духовно переживається більшістю населення. Тому регулювання складних політичних ситуацій з основою рішень тільки за цією традицією може мати в очах населення образ невиправданого модернізму.

Однак політичні й економічні реформи можуть здійснюватися тільки через законні рішення, які приносять і будуть приносити незвичну новизну, що може створювати складні політичні ситуації.

Забезпечення подальшого розвитку процесу демократичної законотворчості в Україні неможливе без вміння державної влади керувати результатами прийнятого рішення, ситуацією, яка створюється рішенням. Важливо впливати на ситуацію, конструювати політичне середовище так, щоб прийняття рішення з необхідністю вимагало продовження законотворчості, планування та прогнозування майбутніх політичних рішень як логічних наслідків рішень, раніше прийнятих. Треба як можна більше виключити елемент раптовості із законодавчого процесу, нейтралізувати шарахання парламенту до обговорення випадкових проблем, що провокується крайніми силами.

Тобто йдеться про необхідність створення вітчизняної теорії прийняття політичних рішень, яка, використовуючи світовий дослід, досягнення психології, соціології й теорії управління, створювала б специфіку традицій, характер політичного процесу в Україні.

Теорія політичних рішень має стати необхідним елементом політичної доктрини сучасної Української держави, синтезувати й раціоналізувати політичне управління країною.
назад содержание вперед