назад содержание вперед

3. 2. Система захисту інформаційного простору від спеціальних інформаційних операцій

Відповідно до Концепції (основ державної політики) національної безпеки, національна безпека України - це стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Таким чином, діяльність у сфері національної безпеки спрямована на захист життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави. На підставі цих інтересів визначають комплекс загроз, на запобігання яких і спрямована політика національної безпеки. Як вважає теоретик у галузі безпеки інформації О. Грушо, а його думка справедлива і у загальному контексті загальної проблематики безпеки, якість політики безпеки може розглядатися лише стосовно чітко визначеного набору загроз. Інакше кажучи, система національної безпеки країни гарантує захист лише від тих загроз, проти яких вона спрямована.

Звідси зрозуміло, що подолати будь-яку систему безпеки, зокрема національну, можливо трьома основними способами:

- посилити тиск за напрямами, проти яких спрямована система безпеки;

- знайти та створити такі загрози, проти яких система безпеки не спрацює;

- змінити систему інтересів, а відповідно і комплекс загроз, щоб нейтралізувати дії системи безпеки.

Система забезпечення національної безпеки не є самостійним об'єктом інтересу з боку зовнішніх, або внутрішніх опонентів. Вона потужна настільки, наскільки спроможна протистояти їхнім діям, що здатні ущемити інтереси особи, суспільства і держави. Тобто, якщо є можливість впливати на формування національних інтересів, то система національної безпеки опиняється поза грою, сказати б, "провисає". Вплив спеціальних інформаційних операцій на процес формування інтересів не може бути перебільшений.

Одним зі способів подолання цієї небезпеки є зміна парадигми національної безпеки з марксистської, побудованої на понятті "інтересу", на іншу. Наприклад, на системну, коли безпека розглядається як стан, у якому передбачено максимальну адаптацію системи, що захищається, до змін у зовнішньому чи внутрішньому середовищі. Проте ця операція є надзвичайно складною, бо потребує, зокрема, радикальної перебудови усієї державної системи національної безпеки. Саме тому вона може розглядатися лише як одна з стратегічних перспектив.

Зауважимо, що під національним інформаційним простором автор тут і далі розуміє сукупність доступних з території країни інформаційних джерел та потоків.

Дослідження засвідчують, що у сучасному світі надійний захист масової свідомості від сучасної пропаганди, а тим більше спеціальних інформаційних операцій, надійний захист національного інформаційного простору, може забезпечити тільки високорозвинене духовне виробництво, спроможність національної еліти генерувати справжні ідеї, що здатні надихати людей (наявність сталої гегемонії за термінологією А. Грамші). Однією з основних умов виникнення цієї здатності є загальноприйняте існування власної для переважної більшості людей системи символів настанов та стереотипів. Якщо такої системи немає, якщо відсутня самоідентифікація, то жодним чином не забезпечити захисту масової свідомості, до яких би найжорсткіших методів не вдавалася державна влада, які б підходи не використовувалися політико-пропагандистським апаратом. Історичних прикладів існує безліч.

Спостерігається цікава закономірність: надійний захист може забезпечити лише відкрита ідейна система, тобто така, що не концентрується на собі, а прагне до найбільшого поширення, доки вона не втрачає привабливості для оточуючих. Альтернативою цьому може бути тільки застосування найжорсткіших, майже тоталітарних методів контролю, які до того ж дають досить короткотривалий або обмежений ефект. Є багато досить різних прикладів застосування жорстких методів: від історії СРСР, який програв ідеологічну війну, незважаючи на всю увагу, що її приділяла КПРС цьому напрямові; до історії єврейства, яке вижило попри 2000-річні утиски, значною мірою завдяки жорсткій ідеологічній системі іудаїзму.

Жорсткі методи захисту від інформаційно-психологічного впливу у певному сенсі є найпростішими та найзрозумілішими, тому доцільно розглянути докладно передусім саме їх.

Фахівець у цій галузі М. Онофрiйчук вважає, що передбачений Конституцією захист політичних, державних, суспільних інтересів країни, загальнолюдських і національних цінностей забезпечується "по-перше, у спосіб додержання вимог чинного законодавства стосовно неприпустимості зловживання свободою ЗМI: недопущення закликів до насильницької зміни конституційного устрою та захоплення влади, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, замахів на права та свободи людини, суспільну мораль; по-друге, запобігання розміщенню відомостей, що становлять державну таємницю, або мають обмежений доступ, а також текстових матеріалів, що переміщуються через державний кордон України".

Узагальнюючи проаналізований матеріал, можна говорити про таку схему: є уповноважена державна установа, що надає ліцензії на право поширювати інформацію певним організаціям, у лояльності яких немає жодного сумніву. Ця організація (іноді її називають цензурою) спостерігає за процесами, що відбуваються у національному інформаційному просторі та визначає зміну ступеню лояльності "виробника інформації". Якщо інформація набуває "шкідливого" характеру, застосовуються санкції: від грошових штрафів до ув'язнення, а у певних випадках до страти. Покарання залежить від обсягів завданої шкоди, а головне - від національних та інших особливостей країни та часу. Цікаві матеріали щодо історії цензури в Росії пропонує Інтернет.

Вирізняють дві основних форми державного контролю (цензури): прямий та опосередкований.

Прямий контроль (цензура у вузькому сенсі) у свою чергу поділяється на попередній і наступний контроль.

Попередній контроль був поширений приблизно до початку нашого століття в усіх країнах світу, але зараз здійснюється лише у диктатурах та під час надзвичайного чи воєнного стану. Його суть полягає у тому, що відповідний урядовець (цензор) переглядає пресу до її виходу у світ та дозволяє / не дозволяє публікацію. Прямий наступний контроль з використанням засобів судового переслідування застосовується у багатьох сучасних державах.

Опосередкований контроль передбачає застосування економічних важелів щодо ЗМI з метою коригування їхньої політичної лінії. Зрозуміло, що ця форма контролю найпоширеніша у сучасних демократичних суспільствах. Цей вид контролю здійснює цілеспрямований економічний вплив на ЗМI. Раніше, коли це було фізично можливо, окрім ЗМI особливо уважному контролю підлягали поліграфічні потужності.

Зі швидкими темпами розвитку засобів поширення інформації у XX ст., передусім з появою електронних ЗМІ, ситуація зазнала докорінних змін, різко знизилася ефективність цензурних методів. Національні уряди практично втратили можливість надійно контролювати всі інформаційні потоки.

Цензурні, жорсткі заходи досить ефективні та мають сенс лише за їхнього послідовного вжитті.

З історії відомо три основні напрями розв'язання проблеми контролю національного та інформаційного простору в нових умовах:

1. Встановлення контролю над приймальними пристроями через неможливість встановити досить повний контроль над засобами передачі інформації, наприклад, у разі їхнього знаходження на території іншої держави. Прикладів застосування цього прийому можна навести безліч, зокрема, під час другої світової війни всі країни, не тільки СРСР та Німеччина, а й, наприклад, Франція вдавалися до конфіскації радіоприймачів. Розвиток технологій, а також радикальне збільшення кількості приймачів фізично унеможливили ефективність подібних заходів, хоча цей метод застосовується іноді й сьогодні. Наприклад, під час війни в Перській затоці американці розповсюдили за допомогою літаків близько 150 тис. компактних транзисторних радіоприймачів тому, що іракська влада вдалася до масової конфіскації цих пристроїв.

2. Використання методів заглушення радіосигналу, створювання перешкод для поширення його інформаційної складової. Як відомо, цей засіб широко застосовувався у країнах колишнього соціалістичного табору до перебудови. Проте зростання потужності радіопередавачів, супутникові технології, а також чутливості приймачів призвели до стрімкого зростання енергетичних витрат, що унеможливило застосування цих засобів з економічних міркувань. До цієї групи методів належать і такі технічні прийоми, як зміна діапазону поширення радіосигналів (відомий вітчизняний стандарт УКХ, та західний FM не повністю збігалися), зміни у національних таблицях радіочастот тощо.

3. Ведення контрпропаганди. Як вже було зазначено, цей метод належить до методів захисту національного інформаційного простору. З точки зору автора, контрпропаганда - це створення модифікованого інформаційного потоку з метою послаблення, а в ідеалі - повної ліквідації ефекту від пропаганди противника.

Останній напрям, на думку автора, найцікавіший, такий, що вимагає специфічних інтелектуальних розробок, та найсприйнятніший за сучасних умов. Питання контрпропаганди активно розроблялися за часів "холодної війни". Серед радянських дослідників необхідно назвати передусім Д. Волкогонова та представників його школи.

У сучасній науці проблема контрпропаганди вивчається, виходячи з міркувань "політичної коректності". Основну увагу дослідники приділяють проблемам контрпропаганди під час політичних, передусім виборчих кампаній. Дуже показова з цієї точки зору робота вже згадувана Д. Р. Брауна. Значний інтерес, передусім завдяки своїй технологічності, становлять дослідження Аненбергської школи комунікативістики.

Під контрпропагандою тут і далі будемо розуміти комплекс заходів, спрямованих на захист певної системи уявлень, настанов, стереотипів від пропаганди опонента. Як уже відзначалося, "контрпропаганда" - це своєрідний "крок у відповідь". Теми та час розгляду цих тем обирає опонент, що забезпечує незручні та небезпечні для контрпропагандиста умови. Взагалі, для успіху контрпропаганди, утім як і будь-якої іншої захисної дії, необхідно, передусім, правильно оцінювати можливості опонента. У певних випадках доцільно навіть "побудувати" його образ, іноді цей образ називають "моделлю противника". При упорядкуванні "моделі противника" необхідно виходити з такого постулату: "Опонент не дурніший за нас, а якщо розумніший, то не набагато". Цілком очевидно, що варто вступати в конфлікт з сильнішим противником: якщо модель буде будуватиметься на припущенні про його слабкість, то виникне найнебезпечніша ситуація недооцінки можливостей опонента, і, як наслідок, переоцінки власних. Тематика побудови "моделі противника" широко досліджувалася й висвітлювалася у відповідній літературі.

Отже, перший крок у підготовці контрпропаган-дистської кампанії - вивчення пропаганди противника, визначення використовуваних ним прийомів і методів, канали пропагандистського впливу, наявні засоби і, головне, цілі кампанії.

Другий крок - вивчення аудиторії. Необхідно чітко визначити, на яку саме аудиторію спрямована пропагандистська кампанія опонентів. Вивчення аудиторії і налагодження постійного відстеження, або моніторингу, суспільних настроїв - предмет копіткої праці соціологів. У цій ситуації часто використовують методи соціологічних опитувань, інтерв'ю, фокус-груп. Заздалегідь формується невеличка група, що являє собою зменшену модель аудиторії за певними заданими параметрами, та вивчається реакція цієї групи. Цю реакцію розглядають як найімовірнішу реакцію аудиторії.

Усі зазначені операції доводиться здійснювати за умов гострого дефіциту часу, зумовленого діями опонента. Тому мають сенс попередні дослідження аудиторії й можливих опонентів. Будь що, це сформує додатковий запас тривкості.

Контрпропаганда має бути наступальною, оперативною, конкретною, гнучкою, комплексною та враховувати характеристики аудиторії. Відомо, що найкраща оборона - це наступ. Виходячи з цієї максими бачимо, що побудова контрпропаганди на основі стратегії відповіді, неминуче призведе сторону, що обороняється, до поразки: вона весь час запізнюватиметься.

Вимога наступальності контрпропаганди викликає появу найцікавішої проблеми - яким чином необхідно спростовувати "вигадування" опонента, щоб не сприяти їхньому поширенню. Існує кілька основних підходів.

Замовчування. Відповідно до відомого постулату "подія не висвітлена ЗМІ не відбулася", можна просто не помічати словесних випадів опонента. Ця стратегія ефективна за чіткого виконання двох умов:

- дотримання жорсткого контролю поширення пропаганди противника та надійного забезпечення захисту аудиторії від впливу цієї пропаганди;

- сувора послідовність замовчування: у жодному з матеріалів немає навіть натяків на ці події.

Якщо ситуація не задовольняє хоча б одній зі вказаних умов, стратегія виявляється вкрай неефективною. Її застосування призведе до протилежних результатів, оскільки спрацює відоме правило: мовчання - знак згоди, а ефект від пропагандистських текстів опонента буде значно посилено через їхнє поширення як чуток.

Спростування фактів, що вміщені в тексті опонента. Умовою застосування цієї стратегії є впевненість у тому, що пропаганда дійшла до всіх членів аудиторії і сприйнята ними. Існують два основні варіанти спростувань:

- повне і беззастережне (якщо повідомлення опонента з самого початку побудовано на хибних посилках і це можна довести, то цей підхід є найкращим; доведену облудність опонента завжди можна використати у майбутньому, навіть тоді, коли він говоритиме правду).

- часткове (при застосуванні цього підходу необхідно дуже чітко збалансувати кількість погоджувань з інформацією противника та її заперечень).

Переключення уваги аудиторії на опонента. У цьому випадку треба діяти за висловом "сам дурний". Його ефективність висока тільки тоді, коли запропонована тема для обговорення набагато гостріша, ніж початкова.

Будь що, відбиватися від обвинувачень надто складно. Можна стверджувати, що це найскладніший вид пропагандистської діяльності.

Отже, вимога наступальності контрпропаганди полягає у необхідності попередити ймовірні дії опонента і, таким чином, нейтралізувати їх. Оптимальним є нав'язування власних тем для дискусії. Якщо вдалося сформувати "порядок денний", кампанія вже виграна на 50 %.
назад содержание вперед