назад содержание вперед

3. ТАДЖИЦЬКИЙ КОНФЛІКТ

У 1991 р. президент Узбекистану І. Каримов назвав ісламський фундаменталізм новим типом небезпеки, що загрожує стабільності центральноазіатських держав. Одночасно такі думки почали проголошувати й московські політики, які навіть ввели поняття "дуги нестабільності", що начебто, охоплює простір від Боснії до Таджикистану й пов'язана з ісламською загрозою. Наявністю цієї загрози обгрунтовувалася, зокрема, необхідність укладання Ташкентського пакту щодо колективної оборони країн СНД, але практично це означало посилення позицій Москви у Центральній Азії.

На тлі подій у Таджикистані, де ісламський рух набув особливо значних масштабів, така загроза видавалася цілком реальною. Очікувалося її стрімке поширення на Узбекистан. Духовне управління мусульманами (казіат) є спільним для країн Центральної Азії, а узбеки й таджики пов'язані численними родинними та релігійними зв'язками.

За таких умов ісламська загроза виявилася спільною небезпекою для політичних еліт обох держав. Боротьба ісламістів проти "комуністичного рабства" виконувала консолідуючу роль і, цілком природно, могла отримати значну підтримку поза межами регіону.

Масові заворушення ісламістів у грудні 1991 р. (Наманган) засвідчили, що виникає нова, дуже впливова політична сила, здатна швидко мобілізувати значні верстви населення.

Іслам, незважаючи на тривалий період переслідувань за радянських часів, міцно закарбувався у менталітеті місцевих етносів, адже він уособлював собою тисячолітню культурну та державно-політичну традицію. За умов відсутності демократичної опозиції та незалежної преси, слабкого поширення національно-демократичних ідей у регіоні саме мечеть стала спроможна акумулювати масове суспільне незадоволення. Активізація ісламу створила значну загрозу інтересам партійно-номенклатурної еліти, вихованій здебільшого в дусі радянського атеїзму.

У Таджикистані історично склалася своєрідна ситуація: консолідоване суспільство за радянських часів так і не сформувалося. Кордони країни з огляду на спосіб їх утворення виглядали досить штучними. У 20-х роках усіх, хто говорив фарсі, визначали як таджиків, хоча така мовна ідентичність мала слабке історичне підгрунтя. Центри фарсімовної культури (Самарканд і Бухара), оточені узбецькими поселеннями, завжди знаходилися під управлінням тюркських династій. Їхні мешканці ніколи не називали себе "таджиками". Цю назву використовували здебільшого для позначення гірського населення. У 20-30-х роках у Самарканді, Бухарі й прилеглих до них місцевостях розгорталася особливо запекла боротьба проти радянської влади.

Саме з метою розпорошення сил опору у 1924 р. більшовиками було виокремлено територію фарсімовного населення як автономну республіку Таджикистан у складі Узбекистану. Лише у 1929 р., коли басмацький рух почав занепадати, Таджикистан стає союзною республікою.

Згідно перепису 1989 р.. населення Таджикистану складалося на 62,3 % з таджиків, на 23,5 % - з узбеків, на 7,4 % - з росіян. Інші етнічні групи (українці, татари тощо) складали 10 %. Російськомовне населення (переважно службовці та робітники) було зосереджено в адміністративних центрах (російськомовні складають 40 % населення Душанбе). Серед фарсімовного населення Таджикистану існують відмінності релігійного та етнічного характеру. Це відіграло важливу роль у протистоянні головних сил таджицького конфлікту.

Відокремлюють субетнос памірців - таджиків Паміру (Горно-Бадахшанської АО, великої, але слабко заселеної території Таджикистану), які розмовляють мовою, відмінною від таджицької, й на відміну від власне таджиків---сунітів належать до ісмаїлітської секти ісламу (дисиденти шиїтського спрямування, що сповідують ідеї секуляризму). Під час радянської інтервенції в Афганістані ісмаїліти підтримували прокомуністичні сили проти моджахедів-сунітів. Їм також відводилася важлива роль у планах місцевих органів МВД та КДБ.

У районі Курган-Тюбе населення зараховує себе до арабів, хоча фактично є таджицькою етнічною групою. Розширення виробництва бавовни в Курган-Тюбе у 40-50-х роках стимулювало переселення у цей район гірських таджиків, які змішувалися з місцевим тюркським населенням й фактично утворили окрему субетнічну групу - гармців. За радянських часів тут сформувалася впливова місцева еліта, яка потім, під час громадянської війни, разом з бадахшанцями утворила "південне" угруповання сил.

Північні області - Гіссар, Ура-Тюбе, Ходжент (колишній Ленінабад), - промислово розвиненіші, частково тюркизовані, з високим рівнем білінгвізму. Здебільшого вони тяжіють до Узбекистану. Сформована там група сил отримала назву "північні", або "ходжентці". "Північні" (прокомуністичний блок) та "південні" (ісламсько-демократичний блок) стали у 1992 р. основними політичними силами у громадянській війні. До прокомуністичного блоку належать також кулябці (населення Кулябської області на півдні країни), які протистоять гармцям і памірцям.

Душанбе притягував до себе людей з різних регіонів країни. Населення тут змішане. Партійно-державна еліта, зосереджена у столиці, орієнтована переважно на Москву й Ташкент. Традиційно влада належала ходжентській елиті. Поступившися певною мірою "південним" у 70-х роках, ходжентці загалом зберегли свій вплив під час горбачовської "перебудови". У роки громадянської війни боротьба за столицю означала встановлення контролю над усією країною.

Важливо зазначити, що Таджикистан був найбіднішою республікою СРСР. Її уряд потребував субсидій на понад 40 % (1991 р.) за умов великого торговельного дефіциту (у 1989-1990 рр. перевага імпорту з інших республік регіону над експортом становила 50 %). Втрата субсидій після розпаду СРСР змусила посткомуністичний уряд Таджикистану шукати нові джерела політичної підтримки, зокрема, у місцевому регіоналізмові, патріархально-кланових зв'язках тощо.

Починаючи з 1990 р., місцеві еліти формують власні політичні партії. Опозиція комуністам утворюється на засадах національного відродження, демократії та ісламізму. Основними політичними та ідеологічними течіями стають такі: "Растахіз" (Відродження) - рух за відновлення таджицької ідентичності, що має проіранську орієнтацію, підтриманий гармцями; Партія ісламського відродження - сунітської орієнтації, грунтується на ідеях упорядкування держави за законами шаріату; Демократична партія - складена переважно з памірців та інтелігенції Душанбе, більш національного спрямування (голова партії Ш. Юсуф будує свою ідеологію на критиці бездуховності й жорстокості тюрко-монголів та змішаних з ними таджиків, спирається на положення щодо спонтанного демократизму "чистих таджиків" й висловлює загрози на адресу російськомовних); "Лалі Бадахшан" -------- близька до Демократичної партії й ставить за мету захист автономії Бадахшану й права памірців.

Поштовхом до розгортання конфлікту у Таджикистані були дві взаємопов'язані події: розпад СРСР у серпні 1991 р. та крах уряду Наджибули в Афганістані у квітні 1992 р. Перша подія призвела до майже повної дезорієнтації правлячих кіл країни, а друга спричинила загострення громадянської війни в Афганістані, внаслідок чого утворюється потужна зона напруження на південних кордонах Таджикистану.

У 1991 р. консервативні лідери країни не вагаючись підтримали державний заколот 19 серпня, але після його краху, 9 вересня 1991 р., проголошують незалежність. Наприкінці 1991 р. Таджикистан приєднався до СНД, у січні 1992 р. - до ОБСЄ, у березні 1992 р. увійшов до ООН.

Таджикистан отримав незалежність, не маючи чіткої національної ідентичності, належної економічної та податкової бази підтримки держави, надійних структур національної безпеки. За таких умов ліквідація радянсько-комуністичної системи та спроби демократизації країни призвели до зруйнування соціальних інституцій, зростання небезпеки для життя населення, яке змушено було шукати порятунку у колективних діях та самообороні. Різні субетнічні групи розпочинають між собою збройну боротьбу .

Наприкінці серпня - початку вересня 1991 р. центр Душанбе заполонили тисячі мусульман з вимогами усунення уряду, заборони компартії, проведення президентських виборів.

У вересні 1991 р. президент Х. Асланов заборонив комуністичну партію, але парламентські депутати, скасувавши заборону, усунули президента та проголосили надзвичайний стан. Під тиском демонстрантів парламент організував прямі президентські вибори 27 листопада 1991 р., на яких переміг кандидат від партноменклатури, ходжентець Р. Набієв (57 % голосів). Опозиційний альянс підтримував Д. Худназарова (30 %), памірця, який обстоював ідеї реформ ще у Верховній Раді СРСР, куди був обраний від Душанбе.

Проти опозиції почалися репресії, що викликало численні акції протесту, які особливо посилилися у березні 1992 р. черезарешти лідерів опозиції за звинуваченням у корупції. На площі Шахідан проходили демонстрації опозиційних сил, тоді як на площі Азаді відбувалися мітинги на підтримку президента. 11 травня 1992 р. Президент Р. Набієв погоджується на формування коаліційного уряду Д. Усманова з включенням членів опозиції, але ходжентське та кулябське політичні угруповання відмовилися його визнати.

Сили прокомуністичного блоку (кулябці) утворюють Народний фронт Таджикистану (НФТ), та формують непідпорядковану офіційному урядові національну гвардію. Її очолив С. Сафаров, харизматичний лідер, який свого часу був ув'язнений за різні злочини на 23 роки. Сили НФТ мають змішаний узбецько-таджицький склад (але це "арабські", не "гармські" таджики). Частини, складені з російськомовного населення, очолив Ф. Саїдов. Опозиційні, ісламсько-демократичні, збройні сили номінально контролюються Фронтом національного порятунку (ФНП), заснованого 17 червня 1992 р. і очоленого Ш. Юсуфом і Д. Усмановим. У Душанбе формується також опозиційне угруповання на чолі з Джафаром.

Справжня війна прийшла у Душанбе у вересні 1992 р. Під тиском демонстрацій парламентом було висловлено вотум недовіри президенту Р. Набієву. Але президент оголосив результати голосування недійсними. 7 вересня 1992 р. лідери опозиції захопили Р. Набієва в аеропорту й перед відлітом змусили його підписати відмову від презедентської посади. Президентом було призначено А. Іскандерова, голову Верховної Ради.

Опозиційні сили загалом виявилися не готовими до конструктивної діяльності у межах парламентської демократії. Протистояння партійно-номенклатурної еліти та політиків "нової хвилі", притаманне взагалі для пострадянського простору, в умовах Таджикистану - за відсутності належного рівня політичної культури - загострилося і викликало збройну боротьбу. Поширені серед населення ідеї ісламського радикалізму зробили характер війни особливо жорстким.

Ситуація ускладнювалася втручанням Москви і Ташкента. РФ зацікавлена у збереженні свого контролю над військовими та військово-космічними об'єктами у Таджикистані, урановими рудниками, алюмінієвим комбінатом. Для Узбекистану цілісність і стабільність Таджикистану є важливою з огляду на можливість міграції таджицьких узбеків у Ферганську долину, а отже, посилення там ісламістських настроїв. Зовнішні сили отримали законну підставу для втручання внаслідок підписаного у травні 1992 р. Ташкентського пакту щодо колективної оборони країн СНД.

3 вересня 1992 р. президенти Узбекистану, РФ та Киргизстану вирішили, що таджицький конфлікт загрожує безпеці СНД. Було визначено, що, оскільки Таджикистан неспроможний зупинити наступ ісламізму та розширення зони збройної конфронтації, ця проблема стає спільним інтересом владних структур усіх пострадянських країн регіону. Щоправда, така риторика дуже нагадувала аргументацію радянської преси напередодні вторгнення у Чехословаччину. Вимагалася також санкція з боку міжнародного співтовариства.

Зрештою, Таджикистан був занадто далекою периферією міжнародного життя, щоб світова спільнота серйозно переймалася його проблемами. Ставлення до "ісламської загрози" було дещо іншим, ніж до "радянської", а відтак і "доктрина Єльцина" виявилася прийнятнішою, аніж "доктрина Брежнєва". 8 вересня 1992 р. президент Узбекистану І. Каримов звертається до ООН з приводу таджицького питання, а 16 грудня 1994 р. Рада Безпеки ООН ухвалює резолюцію № 968, що передбачає, за погодженням з урядом Таджикистану та ісламською опозицією, формування місії спостереження за припиненням вогню терміном на шість місяців.

Важливим елементом збройних сил росіян є 201 мотострілецька дивізія, віднесена до Туркестанського військового округу (зі штабом у Ташкенті), а також прикордонні війська вздовж Амудар'ї, що належать до КДБ й підпорядковані спеціальному управлінню Міністерства оборони РФ у Москві.

У вересні 1992 р. 201 дивізія вирушила в Душанбе. Раніше військові дотримувалися нейтралітету, хоча опозиція звинувачувала їх у підтримці комуністів і кулябців. За допомогою спецслужб та військових відомств РФ та Узбекистану в Таджикистані було сформовано збройні загони НФТ, що певний час контролювали ситуацію в країні. 30 листопада 1992 р. міністри оборони РФ, Узбекистану, Казахстану та Киризстану зустрілися з головнокомандувачем ЗС СНД Є. Шапошніковим у Термезі, де ухвалили рішення про формування миротворчих сил для Таджикистану. Ці сили складалися з 201 мотострілецької дивізії та узбецького мобільного військового загону.

16 листопада парламент Таджикистану розпочав спеціальну сесію у Ходженті. Депутати не визнали вимушену відмову Р. Набієва, але все ж скасували посаду президента й обрали кулябця Е. Рахмонова головою парламенту, який за посадою автоматично ставав також і головою держави. Гармців було відсторонено від влади, що, зрештою, порушило баланс політичних сил й викликало нове загострення громадянської війни. Миротворчі сили підтримали новий режим у Душанбе. А. Іскандеров визнав парламентські рішення та погодився припинити вогонь, але 6 грудня сили "північних" за узбецької підтримки атакували опозиційні частини у Душанбе й захопили місто. Кулябці також увійшли в Душанбе та встановили контроль над Курган-Тюбе. 14 грудня 1992 р. Е. Рахмонов обійняв посаду голови парламенту у Душанбе.

Етнічний характер війни унаочнився у червні 1993 р., коли кулябці почали систематично руйнувати гармські селища. Почалися репресії, спрямовані переважно проти гармців і памірців. Поряд з військовою допомогою новий уряд знову почав отримувати субсидії з Москви, що покривали 70 % бюджетних витрат. Під командуванням генерал-майора О. Шишлянікова почала формуватися національна таджицька армія.

У березні 1993 р. уряд підписав угоду з Бадахшаном, згідно якої мав бути скасований суверенітет останнього. Душанбе посилає у Бадахшан збройні сили. Суперечка між С. Сафаровим і Ф. Саїдовим призвела до взаємного вбивства на зустрічі 29 березня 1993 р. Під приводом того, що гіссарці мають намір атакувати Душанбе, у червні 1993 р. 201 дивізія оточила столицю. До 1994 р. ісламську опозицію витіснено на територію Афганістану та в гірські райони Таджикистану. Війна набуває партизанського характеру.

Перемога НФТ уможливила повернення 500 тис. осіб до їхніх осель. На той час 90 тис. біженців втекли в Афганістан, 30 тис. - у Гірно-Бадахшан. Близько 60 тис. біженців, переважно гармців з Курган-Тюбе, залишилося у Північному Афганістані, звідки з весни 1993 р. невеликі групи опозиції періодично атакують Таджикистан. Район Північного Афганістану контрольований військами генерала Дустума (їхня чисельність коливається від 40 до 120 тис. чол.), що протистоять силам моджахедів. Таджицькі моджахеди в Афганістані, керовані Ахмад Шах Масудом, відігравали провідну роль у захопленні Кабулу, діяли у деяких областях Північного Афганістану, посилюючи ісламський опір.

Воєнні дії відновилися у квітні 1995 р., коли з території Афганістану було здійснено серію нападів на Таджикистан. Росіяни-"миротворці" відповідали масованими атаками з повітря. У червні 1995 р. в Алмати відновилися мирні переговори.

Внутрішній громадянський конфлікт у країні ускладнений традиційним узбецько-таджицьким протистоянням. Президент І. Каримов був занепокоєний поширенням конфлікту в регіоні, а також панісламським спрямуванням таджицької опозиції. В узбецькій пресі висловлювалася думка, що саме Бухара та Самарканд підняли націоналістичний рух в Душанбе.

І хоча узбецько-таджицьке протистояння не можна було вважати першочерговим чинником розвитку подій, але воно все ж було здатне суттєво вплинути на розширення зони збройного конфлікту. У разі продовження конфлікту в Таджикистані його північні території, зокрема Ходжент, щоб не підпасти під владу збройної ісламістської опозиції, можуть увійти до складу Узбекистану. Такий сценарій стає цілком ймовірним, якщо мирну угоду, підписану між сторонами таджицького конфлікту, буде зірвано, а в Душанбе міцно утвердиться опозиція.

Внаслідок реалізації цього сценарію таджицьке населення в Узбекистані сягатиме критично високого рівня, що призведе до політичної активізації таджиків і посилення етнічної конфронтації в самому Узбекистані.

Узбецько-таджицькі взаємини набуватимуть особливої гостроти у населених переважно таджиками Бухарі та Самарканді, що є стародавніми осередками фарсімовної культури й посідають чільне місце у визначенні таджицької ідентичності. Питання історичної спадкоємності мають позитивне значення для розбудови молодих незалежних держав, але вони можуть стати також однією з причин міждержавних суперечок і конфліктів, як це вже відбувається між таджиками та узбеками щодо права відзначення тисячолітнього ювілею держави Саманідів.

Таджицькі діячі національно-демократичного спрямування зазвичай звинувачують узбецького президента І. Каримова у прихильності до ідей пантюркізму й завжди порушують питання передачі Бухари та Самарканду Таджикистану. Певною мірою гостроту проблеми було пригашено, коли у квітні 1995 р. Ташкенту вдалося знайти спільну мову з одним з лідерів таджицької опозиції Ходжі Акбаром Тураджонзодою на засадах відмови таджиків від територіальних претензій. На самітах СНД в Алмати (лютий 1995 р.) та в Мінську (травень 1995 р.) І. Каримов пропонував укласти компромісну угоду з таджицькою опозицією й утворити коаліційний уряд з представників усіх угруповань, але це було неприйнятним для Москви, яка підтримувала уряд Е. Рахмонова.

Загальна втомленість від громадянської війни зрештою призвела до підписання 17 серпня 1995 р. у Тегерані міжтаджицького протоколу "Щодо основних принципів встановлення миру та національної злагоди в Таджикистані". Згідно цього документа тимчасово припинялися воєнні дії та мали розпочатися переговори стосовно досягнення загального миру.

Але у січні 1996 р. ситуація у Таджикистані загострилася. Полковник М. Худойбердиєв та колишній мер м. Турсунзаде, депутат парламенту Таджикистану І. Бойматов підняли воєнний заколот. 26 січня заколотники захопили Курган-Тюбе та Турсунзаде. На 25 січня, день відкриття 3-ої сесії парламенту Таджикистану, готувався також воєнний заколот у Душанбе. Заколотники вимагали відставки деяких членів уряду Д. Каримова, відокремлення Кулябської області від Курган-Тюбинської (з 1993 р. об'єднані у Хатлонську область), активізації мирних переговорів з опозицією за участю польових командирів.

Для влагодження ситуації у Душанбе прибув помічник російського президента з питань національної безпеки Ю. Батурін, але одночасно Б. Єльцин заявив про неможливість участі миротворчих сил СНД у таджицькому конфлікті. Президент Е. Рахмонов пішов на поступки заколотникам і задовольнив більшість їхніх вимог. 4 лютого заколотники склали зброю. 7 лютого призначено нового прем'єр-міністра Таджикистану - 48-річного Я. Азимова, президента акціонерного товариства "Колінхо", прихильника ринкових реформ.

З листопада 1995 р. у Ашгабаті тривали мирні переговори між урядом Таджикистану (урядову делегацію очолив перший заступник прем'єр-міністра М. Убайдуллоєв) та опозицією на чолі з її духовним лідером Ходжі Акбар Тураджонзодою. У переговорах брав участь спеціальний посланник генерального секретаря ООН Раміро Пирис Бальон. Опозиція наполягала на розпуску парламенту та скликанні замість нього Ради національного примирення, але це для таджицького уряду було неприйнятним. 29 січня 1996 р. урядову делегацію очолив міністр закордонних справ Таджикистану Т. Назаров.

18 лютого підписано Ашгабатську декларацію щодо продовження переговорного процесу та проведення спеціальної сесії парламенту за участю представників опозиції. Термін дії Тегеранської угоди щодо тимчасового припинення вогню мав закінчитися 28 лютого 1996 р., і його було продовжено до 25 травня того ж року. Але відновлення збройних сутичок у травні 1996 р. у припамірському Тавільдар'їнському районі фактично зірвало цю домовленість. У вересні 1996 р. збройні угруповання опозиції на чолі з польовим командиром Ахмад-беком захопили районне місто Джиргаталь. Сутички відбувалися й в інших районах країни.

Особливе занепокоєння всіх сторін, зацікавлених у регіональній стабілізації, викликала активізація афганських талібів, які восени 1996 р. захопили Кабул і розпочали масштабні операції на півночі Афганістану. На саміті в Алмати 4 жовтня 1996 р. президенти Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Таджикистану та російський прем'єр-міністр вирішили вжити заходів щодо недопущення поширення воєнних дій на територію країн СНД. Небезпека альянсу таджицьких ісламістів та талібського руху зробила уряд Душанбе поступливішим.

Завдяки спільній дипломатичній активності Тегерана, Ташкента й Москви восени 1996 р. загалом вдалося закласти підгрунтя для розв'язання таджицького конфлікту та знайти шляхи його врегулювання.

На початку 1997 р. досягнуто компроміс між Е. Рахмоновим та опозицією, згідно якого перебачалася участь останньої в управлінні країною. Лідер опозиції Ходжі Акбар Тураджонзода у лютому 1997 р. прибув у Душанбе, щоб обійняти посаду першого віце-прем'єра уряду. Взаємини з Узбекистаном було нормалізовано, а на початку 1998 р. Таджикистан приймають до Економічного союзу центральноазіатських країн.

Громадянська війна призвела до руйнації економічного життя країни, великих міграцій населення до Афганістану та РФ. Але реальної загрози розпаду Таджикистану вдалося запобігти, оскільки зовнішнім й внутрішнім силам, задіяним у конфлікті, вдалося знайти прийнятний варіант розподілу влади.
назад содержание вперед