5. ЗАГРОЗИ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ В ГУМАНІТАРНІЙ СФЕРІ


Стан науки, освіти, виховання та їхній вплив на національну безпеку. Провідні країни світу, рівень розвитку яких є орієнтиром для оцінки сучасного стану цивілізації, досягли високого технологічного й економічного розвитку завдяки створенню й ефективній державній підтримці власного інтелектуального потенціалу. Відставання в цій сфері ставить країну в залежність від більш розвинених і може перетворити її на другорядну. Інтелект нації слід розглядати як найважливіший стратегічний потенціал, що забезпечує необхідний рівень розвитку суспільства, усіх його сфер. Прагнення підвищувати наукомісткість національного продукту є запорукою суспільного поступу.

Останніми роками продовжується руйнування науково-технічного потенціалу України, відбувається падіння престижу науки, катастрофічно зменшується її фінансування, що призводить до подальшого скорочення наукових кадрів та їхнього відпливу у комерційні структури і за кордон.

Аналогічно відбувається і зниження рівня освіти, яка також недостатньо фінансується. Стають непрестижними професії вчителя та викладача, виховний процес нового покоління все більше диктується "вулицею", яка нав'язує свої цінності, часто кримінального гатунку. З іншого боку, замість колишньої ідеологізованої освіти нині маємо "ідеологізацію навпаки" масової культури.

Слід якнайшвидше впроваджувати новітні технології навчання, орієнтовані на саморозвиток людини, розробити масштабну стратегію розвитку системи освіти.

З часів "перебудови" вже сформувалося покоління, виховане в атмосфері нігілізму до історії, держави, суспільних ідеалів. Остаточно зруйнувалася колишня система виховання, багато в чому хибна й заідеологізована. Та протягом кількох років не формується альтернативної концепції виховання. Держава не завжди може безпосередньо втручатись у виховний процес, але в інтересах суспільства в цілому вона повинна взяти під контроль формування людини як свідомого члена громадянського суспільства і громадянина Української держави.

В українському суспільстві існують різні форми культури, не обов'язково пов'язані з українською. В різних сферах суспільного життя, в побуті у багатьох регіонах ще домінує російська мова - наслідок русифікаторської політики колишнього режиму. З іншого боку, загрозу створює посилення космополітизації культури, що пов'язано з відмовою від традицій і самобутності. Це призводить до панування утилітарних цінностей у суспільстві, до зниження культурного рівня країни.

Загрозливими також є порушення механізмів трансляції культури від покоління поколінню, культурно-національний ізоляціонізм та позиція культурної самодостатності.

Стратегічне значення для держави має подальший розвиток української культури, який повинен йти демократичним шляхом без застосування методів примусу. Будь-які перекручення тут неодмінно викликатимуть до життя асиміляторство та посилюватимуть українофобські настрої серед певних верств населення.

Небезпека погіршення міжнаціональних взаємовідносин. Міжетнічні стосунки в багатьох регіонах світу нині є чи не найбільшим конфліктогенним чинником. Міжетнічний конфлікт, як правило, має затяжний, хвилеподібний і гострий характер. Останніми роками виникли нові осередки міжетнічних конфронтацій в Європі. На території колишнього СРСР міжнаціональні конфлікти набувають особливої гостроти, бо обтяжені різними формами соціального протистояння в умовах кризи. Міжетнічна конфронтація здебільшого виливається у політичну боротьбу й переноситься на міждержавні стосунки.

Складність етнополітичної ситуації в Україні полягає насамперед в об'єктивних умовах, що склалися внаслідок багаторічної імперської політики з її основним принципом "поділяй і володарюй", депортації цілих народів, а також примусової русифікації. Процеси останніх років призвели до зростання національної свідомості, пошуку нових форм національної самоорганізації.

Відбувається етнічна консолідація кримських татар, утворюються їхні етнополітичні інституції. Кримські татари прагнуть утвердити своє існування в межах Криму і часто-густо наштовхуються на протидію місцевої влади.

Цей етнос консолідується також під гаслами духовного й культурного відродження, прагне зберегти свою цілісність і самоідентичність у чужому національному середовищі.

Поруч з цими етнополітичними процесами, що мають більш-менш природний характер, існують і такі, що викликані штучно, виникають на грунті політичних інтересів окремих владних структур на місцях. Таке забарвлення має політичне русинство на Закарпатті, рух за незалежність Криму або поривання деяких політичних кіл Донбасу використати фактор "російськомовності".

Спроби активної протидії нормальним етнічним процесам з боку держави або певних політичних сил є марними, якщо зважити на історичний досвід взагалі і нашої країни зокрема. Але обов'язком державних структур є створення механізмів узгодження інтересів різних етносів з тим, щоб запобігти можливим конфліктам.

Стратегія етнічного плюралізму в умовах України повинна гармонійно узгоджуватись із стратегією підвищення ролі і значення власне україномовного культурного та політичного середовища.

Ситуація в Україні в цілому мало відрізняється від ситуації в будь-якій європейській країні: провідна нація, створивши власну державу, утворює також загальні структури, що формують поліетнічний простір країни. З метою консолідації суспільства повинна існувати єдина платформа для спілкування етносів, але справа ускладнюється тим, що фактично в Україні такою платформою є колишня радянська ментальність. В інтересах Української держави - якнайшвидше формувати власні структури взаємодії етносів. Безумовно, це натикається на жорсткий опір з боку певних кіл, які виступають проти так званої "українізації".

Базою для такої стратегії мусить бути політика національного відродження української культури та її модернізації, бо тільки ментальні структури розвиненої та цивілізованої нації можуть бути підгрунтям для спілкування різних культур.
 
 


© 1997 НІСД webmaster@niss.gov.ua