назад содержание вперед

Розділ І

ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ
ВИМІР НАЦІОНАЛЬНОГО
ПОСТУПУ УКРАЇНИ

1. ЕТНІЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ

1.1. Історичні передумови формування
етнічної структури населення України

Етнічна структура суспільства — базовий формотворчий чинник української держави, основа формування політичної нації країни. Вона перебуває в динамічному стані, зумовленому конкретними історичними обставинами, істотно впливаючи на суспільні процеси в цілому — політичні, культурні, економічні, демографічні тощо. У цьому контексті для української держави, для її сталого розвитку смисложиттєвим постає вирішення фундаментальної політичної проблеми: яким чином із людності різноетнічного походження — громадян України — сформувати певну системну цілісність, для якої національні інтереси країни, пріоритети та цілі її розвитку були б атрибутивними складовими, мірилом мислення і діяльності кожного з членів суспільства. Зрозуміло, що відповідні трансформаційні процеси мають відбуватися на основі врахування культурних цінностей кожної з етнічних груп — як корінного етносу, так і представників множини етнічних меншин України. Тим–то осмислення історичних передумов формування етнічної структури населення України набуває першочергового значення як концептуальна підстава розбудови розвиненого демократичного суспільства. Через це аналітики справедливо відносять розв’язання етнічних проблем суспільства до сфери національної безпеки держави.

Повнота та виваженість у розв’язанні відповідних проблем залежить від багатьох чинників: політичної волі, державних структур, міждержавних взаємин, економічного добробуту, соціальної політики тощо. Безперечно, однак, що будь–які рішення в цій сфері будуть набагато ефективнішими чи ефективними взагалі, якщо вони спиратимуться на солідну теоретико–методологічну основу, на знання того, яким чином в Україні виникли, постали і утвердитися певні етноси, яким чином склалася сучасна етнонаціональна картина.

Проблема історичної етнодинаміки, у свою чергу, має низку сутнісних вимірів. До найважливіших з них належать:

• методологічний;

• теоретико–концептуальний;

• світоглядно–ціннісний;

• варіативно–статистичний;

• соціокультурний.

Крім того, важливими є інші, спеціально не позначені виміри, про які також буде йти мова.

Методологічними засобами всебічного аналізу генези етнічної структури суспільства постають принципи актуалізму та історичних реконструкцій. Вони дають змогу поєднувати два напрями пошуку істини: погляд із сучасного в минуле — у першому випадку, і погляд із минулого в сучасне — в другому. Принцип актуалізму ґрунтується на припущенні, що для пояснення подій минулого досить знання нинішнього стану речей. Інакше кажучи, минуле пояснюється через сучасне. Цей принцип, вперше сформульований Ч. Лайєлем для пояснення подій минулої геологічної історії Землі, з часом став універсальним для всіх історичних дисциплін. Однак існує суттєвий недолік застосування цього принципу, пов’язаний з тим, що на його основі в минулому вишукують якості чи їхні передтечі лише тих феноменів, які існують нині. Інші ж, які в процесі історії були втрачені або різко трансформовані, принцип актуалізм, по суті, реконструювати не в змозі.

У цьому випадку на допомогу дослідникам має прийти принцип історичних реконструкцій. Принцип цей полягає в пізнанні подій та об’єктів минулого, виходячи з нього самого. Інакше кажучи, на допомогу мають прийти дані таких наук, як антропологія, археологія, палеогеографія, геологія, палеонтологія та їм подібні, які дають свій образ конкретного історичного часу. Наразі створюється гіпотетичний світ минулого, міра достовірності якого залежить від повноти здобутих даних про нього.

Висновки, отримані на підставі обох зазначених принципів, дають змогу реконструювати етнічну історію краю в її послідовності та етапності, перервності та неперервності, внутрішній закономірності та зовнішніх впливах, взаємозв’язках між чинниками природними та соціальними, духовністю та виробництвом, зрештою — дають змогу зрозуміти об’єктивну визначеність того стану, який має етнічна палітра України нині.

У галузі теоретико–концептуальній першочергового значення набуває вибір як понятійно—категоріальної основи дослідження, так і теоретичної парадигми пояснення генези та феномену етносу. Наявні підходи витворюють надзвичайно широкий спектр теорій та концепцій, починаючи від конвенційної гіпотези (етнос — продукт угоди всередині певної спільноти) і закінчуючи універсально–космічною (етнос — явище вселенське). Свою продуктивність, однак, засвідчив підхід, за яким етнос і етногенез — суть причинно–детерміновані продукти взаємин певних соціальних спільнот з їхнім природнім оточенням. Засадничими тезами у цьому зв’язку сприймаються положення про множинність реалізації форм єдності людини і природи, з одного боку, і онтологічну рівноцінність будь–яких ознак етносів і будь–яких етносів взагалі — з іншого.

У цьому зв’язку надзвичайно важливого значення набуває емпірична основа для історичної реконструкції і динаміки розвитку. Тут слід зважати на дані наук базових і так званих допоміжних історичних дисциплін. У першому випадку йдеться про необхідність звернення до автентичних пам’яток писемності тієї чи іншої доби, а також процесу розвитку людини і біосфери, у другому — використанні даних археології, історичної географії, лінгвістики, релігієзнавства тощо. Від повноти та достовірності емпіричної бази залежить обґрунтованість теоретичних побудов.

Світоглядно–ціннісний аспект пов’язаний переважно із зверненням до духовних атрибутів етносів та їх поцінуванням сучасним суспільством. Кожен етнос, як відомо, має свою специфічну світоглядну окремішність, архетипи думання та поведінки, певні риси ментальності, які вирізняють етнос у цілому та його конкретних представників від інших. Ці ознаки є етнічними маркерами, вони самодостатні і є для етносу найвищою цінністю. Разом з тим у багатоетнічній спільноті — вільно чи мимовільно — завжди (чи майже завжди) реалізовується парадигма рівноцінності духовних атрибутів етнічних спільнот як із зневажливо– цинічним відкиданням одних, так і зверхньо–абсолютизуючим нав’язуванням інших. Коли з такої суперечливої маси твориться політична нація, то виникає потреба світоглядної переоцінки цінностей одних етносів в очах інших, їхнього позитивного сприйняття з тим, щоб зняти дилему між суспільною інституалізацією та самоідентифікацією індивіда. У цьому зв’язку важко переоцінити роль виваженої етнокультурної політики держави.

Варіаційно–статистичний підхід уможливлює оцінку кількісної динаміки розвитку етносів. Якщо за співіснування різних таких спільнот у межах однієї структури (державної, територіальної тощо) у них мають місце різні показники чисельності, природного приросту, смертності, захворювань, антропометричних та фізіологічних вимірів, що виявляє варіаційно–статистичний аналіз, то відповідні висновки мають стати не лише спонукою для роздумів, але й для певних державних рішень щодо соціального захисту тих чи інших етнічних спільнот, їхньої підтримки тощо.

Соціокультурний вимір є синтетично–акумулюючим, оскільки він репрезентує реальне суспільне буття етносу у його підставах для нормального життя, з одного боку, і задоволенні цих підстав — з іншого. Численні колізії, пов’язані з мовною політикою, культурними ініціативами, прилученням до цінностей рідної та світової цивілізацій тощо засвідчують неординарність і, зрештою, домінантність цього виміру для життя етносу. Як свідчить історія, соціокультурні цінності, створені етносом, мають подвійне буття — “для нього” і “для всіх”, причому останнє можливе навіть тоді, коли етнос сходить з історичної арени (ассирійці, кіммерійці, етруски, шумери та інші). Наразі, включеність соціокультурних цінностей у всесвітній контекст може сприяти і самозбереженню етносу в часі (євреї, вірмени та ін.).

Таким чином, історична етнодинаміка в її сутнісних вимірах засвідчує закоріненість основної маси сучасних етнонаціональних колізій (як внутрішніх, так і взаємних) у глибинні шари історичного буття народів. У свою чергу, оскільки актуальний час постійно перетікає у час історичний, ці ж чинники визначають етнічне тло і сучасної України, що потребує їхнього об’єктивного врахування при плануванні та проведенні державної національної політики.

Для з’ясування генези сучасної етнічної структури українського суспільства необхідно простежити два взаємозв’язаних явища: по– перше, особливості етнічної історії українського народу, тобто етногенез українців як автохтонної етноспільнти даної геополітичної реальності і, по–друге, — суспільно–демографічні впливи представників прийшлих (некорінних) етнічних спільнот. Таким чином, ми маємо змогу зрозуміти, чому українці протягом тисячоліть були визначальними на власній території і чому в нинішньому соціумі є численні етнічні меншини та представники інших етносів.

Розглянемо спочатку історичні чинники формування українського етносу. До них слід віднести насамперед такі: антропологічні, ландшафтногеографічні, екологічні, духовно–культурні, економічні, політичні та релігійні. Звичайно, існують й інші важливі чинники, але саме названі вище є детермінантами атрибутивних ознак українського етносу.

Для розуміння сучасного образу українців як антропологічної спільноти важливими є, зокрема, дві обставини, які з’ясувала наука XX ст.

По–перше, існує певна антропологічна спадкоємність між племенами українських теренів епохи бронзи, скіфами, людністю черняхівської культури, антами та племінною групою полян; через останніх сучасні українці успадкували багато рис давнього населення Північного Причорномор’я. Ці висновки переконливо аргументовані дослідженнями українських, німецьких та російських антропологів. При цьому особливого значення набуває факт антропологічної неперервності людності Середнього Подніпров’я протягом, принаймні, останніх 10—12 тис. років [1]. Йдеться, звичайно, не про сталість чи повну стабільність антропологічних показників, але насамперед про те, що в расово–антропологічних ознаках не зафіксовано кардинальних різких змін чи навіть стрибків. Це дає змогу дійти висновку, що в цьому регіоні завжди існувало відносно стале осіле населення схожого антропологічного типу.

По–друге, антропологічний тип українців, зберігаючи інваріантні риси на всій території України, має водночас локальні особливості та відміни. Це зумовлено як варіативністю єдиного типу згідно з конкретними природними обставинами життєдіяльності (лісостеп, степ, ліс, гори), так і потужними “ін’єкціями” до антропологічного (генетичного) субстрату українців з боку представників інших популяцій [2]. При цьому варто, однак, завжди мати на увазі (особливо враховуючи тезу про антропологічну неперервність людності у Середньому Подніпров’ї), що такі впливи накладаються на базові генетичні та ментальні ознаки власне українців, а тому мають дотичний, хоча й такий, що урізноманітнює український расовий тип, вплив.

Отже, антропологічні дані засвідчують стале існування на осердьових теренах України певної субстрактної людської неперервності, яка є свідченням автохтонності етнічних спільнот, що могли формуватися на цій землі.

Ландшафтно–географічні умови існування українського етносу характеризуються помірним кліматом, рівнинною місцевістю, мередіальною мережею річкових потоків, відносною відкритістю кордонів країни, межуванням з істотно відмінними ландшафтними системами — морськими на півдні, ксерофітним степом — на сході, суцільними лісами і болотною рослинністю на півночі, гірськими системами — на південному сході. І лише на власне західному напрямку ландшафтні системи України та її сусідів є дуже подібними. При цьому слід мати на увазі таку важливу рису українських ландшафтів, як їхню гетероморфність, тобто різнорідність. На відміну від ландшафтів гомоморфних, тобто однорідних, гетероморфні ландшафти змушують їх мешканців до варіативності в поведінці, здатності до змін у способах життєдіяльності. Саме в таких природних умовах формувався український етнос, саме вони відповідають морфофізіологічним особливостям його представників. Дотичним, але дуже переконливим свідченням справедливості цього твердження є та обставина, що еміграційні потоки українців, якщо вони здійснювались без особливого зовнішнього примусу, спрямовувалися у регіони, схожі за природними умовами на батьківські: Зелений та Малиновий (Далекий Схід і Кубань) клини в Росії, південь Канади та північ США, Аргентина, південна Австралія тощо. Інакше кажучи, переселення відбувається в райони, найавтентичніші генетико–біологічним особливостям представників українського етносу.

Генетико–біологічні особливості людини формуються в певних екологічних умовах довкілля. При цьому категорія, яка характеризує форму та варіативність подібної взаємодії, її безпосереднє втілення іменується адаптивним типом. І якщо населення живе в схожих природних умовах протягом десятків, а то й сотень поколінь, то у всіх його членів формується схожий адаптивний тип. Інакше кажучи, адаптативний тип — це та норма біологічної реакції на комплекс умов навколишнього середовища, яка забезпечує стан рівноваги популяції з цим середовищем і знаходить зовнішнє втілення у морфофункціональних особливостях популяцій. Адаптивний тип — явищах спадкове, зафіксоване в генетичному апараті. Базовими екологічними системами, в яких відбувалася генеза українського етносу, є лісостепові екосистеми з фазовими переходами до степових та суцільно лісових екосистем.

Понад те, поряд з адаптивним типом у певного етносу формуються і архетипи (за К. Юнгом) культури та мислення, за якими представників одного етносу неважко відрізнити від іншого. Сукупність архетипів становить ментальність народу, його своєрідний духовний світ. У свою чергу, ці особливості життя і діяльності втілюються у певну смислову систему, основою якої є рідна мова. Тому глибоко помиляються ті аналітики і політики, які вважають втрату українцями власної мови фактором вторинним, не суттєвим. Насправді, з цим процесом пов’язані як збурення у сфері ментальності та архетипах мислення і діяльності, а через них — і розбалансування адаптивного типу представників етносу. Таким чином, мовна проблема постає і як мислення, і як діяльність (за О. Потебнею). Тому функціонування української мови як державної у всій повноті стає чинником національної безпеки у плані збереження не лише духовності, але й життєдіяльності нації.

Важливим чинником етнічної консолідації суспільства виступали політичні утвори українського народу. Провідний фахівець України з проблем етногенезу член–кореспондент НАН України В. Д. Баран зауважує, що можна вважати доведеним, що корінні мешканці лісостепової зони України, починаючи з рубежу I тис. н. е., пережили всі інвазії і не були витіснені повністю з місць свого проживання або знищені [3]. Таким чином, постає проблема з визначенням множини політичних об’єднань цього часу як у забезпеченні соборності України, тобто з’єднання всіх українських земель у лоні однієї держави, так і роль останньої в підтриманні відтворенні та розвитку загальнонаціональних цінностей. У зв’язку з цим звернено увагу на ключові державні утворення українського народу: Антську державу, Київську Русь, Литовську Русь, Гетьманщину, Українську Народну Республіку (а також декілька інших політичних феноменів часів визвольних змагань XX ст.) і, нарешті, сучасну Україну, суверенну з 24 серпня 1991 року.

Кожна з названих держав виконувала насамперед завдання внутрішньої організації та інтеграції суспільства. Засобами законодавчими, політичними, адміністративними, військовими, економічними, духовними та релігійними, створювалися умови для об’єднання нації в єдиному організмі, збереженні і відтворенні функціональних етнічних цінностей. Вищим виявом реалізації політичної функції держави є досягнення соборності України — консолідації всіх українських етнічних земель в єдину політичну цілісність. Унаслідок цього населення країни отримує від влади вищі гарантії щодо збереження власної ідентичності, створення запобіжних засобів проти агресивних сусідів. Досить при цьому згадати надання в часи княжої України—Русі статусу державних українській мові й релігії “київського” християнства; законодавчі акти щодо мови в Литовській Русі, визначення їх смисложиттєвими для всього українського народу, боротьбу за “віру, право та вольності”, а також державну політику українізації (у тому числі зрусифікованої частини соціуму) в часи Української Народної Республіки. Відповідно відродженню української нації, її духовної і матеріальної культури активно сприяє діяльність сучасної української держави.

Очевидно, що роль держави у збереженні та відтворенні етнічної ідентичності повинна і може бути більш вагомою. Блискучим прикладом досягнення максимального результату є діяльність держави Ізраїль. Саме тут вдалося повернути у повсякденне життя мову Cвященних книг — іврит, а репатріантам єврейського походження (практично з усіх країн світу) — відчути себе цілісним етнополітичним тілом планети.

Релігійні чинники в різні часи виконував як позитивну, так і негативну функцію щодо консолідації українського етносу. У дохристиянські часи система традиційних духовно–практичних уявлень виступала стрижнем організації суспільного життя, засобом збереження архетипових моделей мислення, поведінки і діяльності. Завдяки цьому члени суспільства відтворювали певну аксіологічну парадигму, ризикуючи у протилежному випадку повністю втратити власну ідентичність.

Оскільки традиційний світогляд тісно пов’язаний з регламентацією (включно з табуїтивною) повсякденного життя людини, він досить ефективно міг виконувати функцію збереження давньоукраїнської людності. Зауважимо, що значною мірою саме цінності такого світогляду виступають основою і засобом збереження етнічної визначеності значної кількості (насамперед сільської) членів українського суспільства. Подібну ж функцію, хоча й дещо іншими засобами, тривалий час (до кінця XVI — кінця XVII ст.) виконувало і християнство. Введене великим князем Володимиром Святославовичем у 988 р. як державна релігія, християнство постало обов’язковим елементом буття кожного з членів суспільства. Де переконанням, а де силою християнство увійшло до свідомості громадян, стало чинником об’єднання спільноти. Цьому сприяв своєрідний синтез традиційного і християнського образів світу, формування своєрідного, “київського” християнства, що давало змогу всім українцям відносно безболісно зробити перехід до нової духовної парадигми. На жаль, подальші політико–конфесійні трансгресії (події 1596, 1621, 1689 р. тощо) спричинили появу у християнстві в Україні дезінтегративної функції, що роз’єднувала суспільний етнічний масив і через це сприяла деетнізації частини українського етносу.

Саме при взаємодії названих чинників формується феномен української духовності, носієм якої є український етнос. У концентрованому вигляді вона проявляється в українській ментальності.

Ментальність — категорія світоглядна, яка окреслює усталені норми та стереотипи мислення, психофізичні регулятиви поведінки, притаманні певній етнічній спільноті. Осмислення її феномена потребує вирішення низки методологічних та логіко–семантичних проблем.

Так, поглибленого дослідження вимагає вже сама категорія “ментальності”, оскільки в літературі і, особливо, на рівні побутової свідомості використовуються найрізноманітніші тлумачення цього поняття, а застосовується воно до найрізноманітніших предметних обширів. Необхідно також провести порівняльне типологічне зіставлення поняття “ментальності” із спорідненням поняттями — “духовність”, “національний характер”, “етнічний образ світу”, зрештою, “світогляд”, оскільки досить тривіальною є процедура підміни одних понять іншими, робиться висновок про аморфність та невизначеність кожного з них, спостерігається інтерференція смислів. Тому актуальною є потреба категоріально–дефінітивного аналізу згаданого обширу понять.

Відповідно уточнення потребує і ментальність, поіменована українською. Існуючий стан речей також не дає однозначної відповіді щодо сутності та меж такого поіменування, оскільки звичайним є полісемантизм і цієї категорії. Мовноетнографічний критерій визначення “українства”, що домінує в літературі, не може цілковито задовольнити дослідження, оскільки спричиняє звужене тлумачення даного національного феномена. Збагачення поняття “українська ментальність” неможливе без врахування субстанційних, політичних, геополітичних, навіть генетичних аспектів. Інакше кажучи, нагальною є потреба синтетичного, цілісного бачення українства.

Відтак повернемось до розкриття структури та смислу “української ментальності”. Слід зазначити, що її риси описані досить повно, що дає підставу багатьом дослідникам вести мову про осягнення глибинної сутності. Однак пошук на цьому не закінчується, а лише починається, оскільки нез’ясованими залишаються архітектоніка “ментальності”, її неподільні елементи, характер комунікативних та фундаментальних зв’язків у системі. Чималу еврістичну роль у цьому напрямі відіграє звернення до національних архетипів (як первісних структур) та субстанційних детермінант (як системоутворювальних чинників).

Категорії української ментальності властивий потужний синтетичний потенціал, в якому закумульований національний досвід в його селективних спроможностях щодо наскрізних внутрішніх цінностей та позитивних спонук довкілля. Цим, до речі, національна ментальність відрізняється від національної пам’яті: перша відбиває і концентрує смислонеобхідне для життя, друга — зберігає спогад і про Добро, і про Зло. Водночас ментальність є питомим осердям пам’яті, оскільки надає інформативному чиннику аксіологічного виміру.

Джерельною базою дослідження української ментальності виступають тексти. Під останніми М. Бахтін розумів таке: “Людина в її людській специфіці завжди висловлює себе (говорить), тобто створює текст (хоча б і потенційний). Там, де людина вивчається поза текстом і незалежно від нього, це вже не гуманітарні науки (анатомія і фізіологія людини та ін.)” [4]. У цьому контексті текстом є будь–яка зорганізована система знаків (включно з мовою мистецтва, архітектури та музики), але також дії та вчинки. Головна проблема обертається, таким чином, розумінням тексту та експлікацією з нього певного смислу, що розкриває суть досліджуваного об’єкту.

“Слово хоче бути почутим, — писав Бахтін, — воно вступає в діалог, який не має смислового кінця” [4]. Інакше кажучи, смисли текстів відіграють суттєву ролю не лише з погляду, як конкретна “реальність” у них міститься, тобто реконструкції корінного смислу, але й які потенції для нашого нинішнього буття вони несуть у собі. Смисли минулих епох стають нашими смислами, оскільки текст не живе безсторонньо від доби, а промовляє до неї те, що вона хоче почути. Нині ми хочемо і маємо право почути об’єктивну і безпосередню оцінку того, що іменують українською ментальністю.

На цьому шляху найперше, що необхідно зробити, це деміфілогізувати бачення багатьох рис української людини та її світу нагромадженими як всередині нації, так і поза її межами. Йдеться про такі твердження, як–от:

• носіями української ментальності є лише люди, які розмовляють літературною українською мовою;

• українська культура є виключно хліборобською, а міська — ворожою нації;

• найкращі часи в розвитку вже пройдено (Золотий вік), а його досягнення є ідеал для майбутнього;

• носіями української ментальності не можуть бути іноплемінні люди;

• українська ментальність постає лише з формуванням нації, а не закорінена в архаїчні просторово–часові обшири;

• хтось володіє істиною про ментальність і має право на виключне її тлумачення.

Так само складною, як і генеза власне українського етносу, була палітра постання на нашій землі інших етнічних спільнот, які опинилися тут чи то з власної волі, чи за чиїмось примусом або через історичні обставини. У загальному контексті можна вести мову про економічні, політичні, комунікативні, релігійні, військові та деякі інші чинники.

З торговельних причин на теренах України вже в середині I тисячоліття до н.е. опинилися численні давньогрецькі міста—поліси. Давні греки практично в абсолютній більшості випадків не переслідували експансіоністські цілі, а селилися в північному Причорномор’ї за домовленістю з місцевим населенням для взаємовигідної торгівлі: з Еллади сюди надходили ремісничі, ювелірні, збройні, мистецькі та інші вироби; натомість з Великої Скіфії (згодом — Сарматії, Роксоланії, Антії) в середземноморські грецькі поліси рухались потоки зерна, риби та інших харчових продуктів, а також численні природні ресурси, включаючи смарагди, срібло та золото, добірні коні та мисливські собаки. Вже в середні віки, за часів Кримського ханства, новогреки (румеї, тобто греки–елліни та уруми або греки–татари) складали істотний відсоток торговельного і ремісничого населення міст півострова [5]. Спонукані політичними причинами, насамперед ультиматумом імператриці Катерини II Кримському ханству про виселення християн з Криму (відомого як “Найвища грамота про влаштування християн, вивезених з Криму”), греки влітку–восени 1778 р. масово рушили в Приазов’я, де досі становлять поважну і численну громаду. Так на землях України з’явилася чи не найдавніша етнічна меншина, яка збереглася донині.

Ще з дохристиянських часів, і також з торговельно–економічних причин, відомі численні єврейські та вірменські громади, особливо у Північному Причорномор’ї. Але особливо потужний притік євреїв розпочався після відомих подій XV ст. на Піренейському півострові, коли під проводом королеви Ізабелли розпочалася етнічна “чистка” регіону, насамперед від маврів та євреїв. Останні рушили в інші європейські країни, в тому числі й в Україну, і протягом століть, включно до XX ст., становили істотний прошарок українського суспільства, мешкаючи по всій території країни, переважно в містах, істотно впливаючи на діяльність у сфері торгівлі, ремесла, фінансів, науки та освіти. На жаль, холокост у роки другої світової війни, а також повернення значної частини громадян України єврейського походження на свою історичну Батьківщину — в державу Ізраїль — призвели до суттєвого зменшення цієї етнічної меншини.

Очевидно, грецька та єврейська етнічні спільноти наочно демонструють як органічно може влитися до складу автохтонного етносу прийшлий люд, якщо спонукальними мотивами його інтеграції виступає торговельно–економічний та культурний інтерес.

На етнічну мозаїку українського суспільства істотно впливали військові протистояння і тісно пов’язані з ними політичні наслідки. Багату українську землю пробували загарбати зовсібіч. З історії добре відомі військові агресії готів, гуннів, авар, хазар, печенігів, половців, які на той чи інший час залюднювали частину українських земель. З прийшлих кочівників, по суті, лише та частина, яка осіла в Причорномор’ї і відома під назвою “кримські татари”, зуміла, хоча й з великими поневіряннями та втратами, зберегтись в українському суспільстві. Вперше прийшовши як завойовники на Кримський півострів у 1229 р., монголо–татари так вподобали цю землю, що вона стала їхнім місцем постійного проживання [6]. Асимілюючи місцеву культуру, всотуючи генетичні особливості місцевого люду, пораючи землю, саджаючи сади і зводячи міста, кримські татари були не лише войовничим народом, але й важливою ланкою, через яку в Україну входила культура мусульманського світу і, навзаєм, українська — до східних народів.

З воєнно–політичними акціями та реаліями минулих часів також пов’язане формування етнічних меншин в українському суспільстві. Як відомо, певні українські регіони в різний час входили до складу тих чи інших імперій чи держав. Нагадаємо лише деякі з них: Польща, Австро–Угорщина, Чехословаччина, Румунія, Росія. Кожна з таких країн приводила на українські землі своє військо, чиновництво, поліцію, землевласників тощо, активно проводила політику денаціоналізації місцевого населення у бажаному для себе напрямку та колонізації завойованих земель новими поселеннями. Так на теренах України з’явилися численні спільноти поляків, німців, мадяр, румунів, словаків, чехів і, особливо, росіян. З’являлися навіть етнічні меншини з представників досить віддалених від України народів, наприклад, громади сербів, чорногорців, болгар, знову–таки німців, яких імперія всіляко заохочувала до переселення в південні українські степи різними пільгами. Не слід забувати, що крім власне іноетнічної людності, за кожним із завойовників тягнувся потужний асиміляційний шлейф, і українці за походженням ставали своєрідним “матеріалом” для зростання чисельності іншого етносу. Про можливі масштаби подібного впливу свідчить бодай цілеспрямована політика русифікації в часи існування тоталітарного суспільства.

Досить ефективними засобами денаціоналізації автохтонної нації і, відповідно, кількісного нарощування іншого етносу були і залишаються засоби економіки, освіти, культури тощо. В індустріальних “монстрах” України не лише зникали її природні багатства і занечищувалось довкілля, а й уніфікувалася свідомість, мислення, культура. Подібна маргіналізація людей витискувала їхні ціннісні етнічні риси і, натомість, формувала стандарти і манери життя і діяльності радянського суспільства. Як це не прикро, але надані таким чином імпульси денаціоналізації по інерції діють і нині: через технічну документацію, професійний жаргон, колишню кадрову політику тощо. Аргументи ж типу того, що українізувати сферу економіки дуже важко чи, навіть, неможливо, спростовують приклади функціонування економіки країн з населенням, на порядки меншим, ніж в Україні — Албанії, Македонії, Естонії та ін. Не меншою мірою втратам етнічних цінностей, насамперед мови, сприяла освітня та культурна політика в колишньому СРСР, а також мовний і смисловий виміри інформаційного простору. І в цих сферах, на жаль, продовжується інерційний рух деукраїнізації автохтонного етносу, а в сфері інформації тиск навіть посилився.

До важливих чинників впливу на етнічну структуру суспільства необхідно віднести релігійний зріз життя суспільства. Так, релігія може стати об’єднуючим фактором в житті суспільства, сприяти підвищенню його духовності, але може виконувати і прямо протилежну функцію. Сумнозвісними прикладами можуть бути впливи в певні історичні часи деяких конфесій, котрі через віру сприяли іноземній експансії на терени України. Так, наприкінці XVI — у першій пол. XVII ст. покатоличеними і, як наслідок, сполонізованими виявилось сотні, навіть тисячі аристократичних українських родів, включаючи низку князівських родів: Вишневецьких, Острозьких, Чарторизьких, Корецьких, Сангушків і багатьох інших. Основним дієвим знаряддям у цій справі виявились отці–вихователі з ордену єзуїтів, з якого і на теренах Речі Посполитої, тобто в Польщі, Литві, Білорусі та Україні, працювало тоді не менше половини всіх його членів. Цю особливість, тобто полонізацію через виховання дітей із знатних сімей, ще півтора століття тому відзначив видатний теолог й історик християнства М. Ястребов: “Але нічим іншим з таким успіхом і дієвістю не досягали єзуїти цієї мети, як вихованням юнацтва. В цьому відношенні вони цілком і глибоко зрозуміли значення виховання. Їм потрібні були люди, віддані їм душею і тілом...” [7]. Сама ж Україна вкрилася мережею єзуїтських освітніх закладів [8]. Нагадаємо, що навіть Богдан Хмельницький замолоду закінчив таку установу, але зумів зберегти національну ідентичність. Переважна ж кількість інших вихованців цього робити не змогла. Так Україна втратила свою національну еліту і поповнила еліту іншого етносу. Іншим, не менш показовим і характерним з погляду втрат для українського етносу, прикладом є діяльність на теренах України Московського патріархату, який і донині вперто не допускає використання в церковній службі у своїх парафіях нашої країни української мови. І це робиться навіть у столиці суверенної України — місті Києві. І в цьому випадку відбувається “перетікання” представників одного етносу до іншого, а в Україні в цілому змінюється етнічна структура суспільства. Перелік подібних прикладів впливу деяких конфесій на етнокультурну та етнополітичну структуру українського суспільства можна було б продовжувати.

Розширенню етнічного розмаїття в сучасній Україні сприяють міграційні потоки з Кавказу та Центральної Азії, а також деяких інших східних регіонів. Географічне становище та природні умови віддавна робили Україну, особливо її південні (степові) обшири та річковий (дніпровський) “шлях з варяг у греки”, своєрідним “міграційним перехрестям Євразії”. Саме через її територію йшли основні потоки різнорідного люду під час “великого переселення народів”, саме в Україні або через Україну далі в Європу намагаються потрапити нинішні численні легальні та нелегальні мігранти та біженці. Відомі події на Кавказі та в Афганістані, де ведеться інтенсивна боротьба з тероризмом, дають підстави вважати цілком ймовірним знаходженням серед них терористів, а з ними — зброї, наркотиків тощо. Слід зважати також на реальну чи потенціальну загрозу загострення санітарно–гігієнічної ситуації в окремих регіонах країни, особливі в тих, де мігранти концентруються і перебувають тривалий час (прикордонні збірні пункти, ринки, порти та транспорт). Це викликано насамперед досить низьким рівнем охорони здоров’я в деяких країнах — донорах мігрантів, а також існуванням там екзотичних хвороб, з якими українська медицина не має або має мало досвіду боротьби. Таким чином, сучасна міграція, особливо нелегальна, безпосередньо становить проблему національної безпеки країни, яку конче необхідно вирішувати, оскільки існують переконливі прогнози про збільшення міграційного потоку з “гарячих точок” планети.

В етнічному контексті сучасна міграційна політика та наростаюча хвиля мігрантів приводить на українські землі представників тих етносів, які раніше були слабо представлені в суспільстві або не представлені взагалі. З одного боку, це урізноманітнює його етнічну палітру, а з іншого — породжує низку соціальних, культурних, освітніх та інших проблем перед суспільством. Адже легальним мігрантам та біженцям мають бути забезпечені всі основні права людини — на працю, освіту, соціальний захист, охорону здоров’я тощо. На практиці такі люди фактично вливаються в російськомовну частину українського суспільства, що знову– таки сприяє її збільшенню.

Таким чином, сучасне українське суспільство складається з двох взаємозв’язаних компонентів: автохтонного українського етносу, який постав саме на цій землі і витоки його губляться в глибині тисячоліть, і представників численних етнічних меншин та етнічних груп, які через різні історичні обставини потрапляли і потрапляють на українську землю і стали рівноправними членами суспільства. У своїй сукупності вони становлять спільноту громадян України, рівних у правах та обов’язках, повноправними учасниками і творцями сучасного історичного процесу.

Незалежна Україна має на меті розбудову демократичної правової держави, з розвиненою економікою та громадянським суспільством, авторитетного суб’єкта міжнародних відносин. І, поза всяким сумнівом, творцем такої держави має стати українська політична нація, вся спільнота громадян країни, незалежно від етнічного походження, яких об’єднали б національні інтереси країни, а також спільна національна ідея, пріоритет загальнонаціональних цінностей і законів, віра в щасливе майбутнє. А історія нехай нам буде уроком з минулого, мірилом того, як треба жити і діяти задля миру у власному домі, й напутнім повчанням для тих, хто хоче сіяти в ньому розбрат і ворожнечу.

1.2. Етнічна динаміка і національні
меншини в Україні

Україна протягом історії являла собою етнічно різнобарвну територію, а в етногенезі українського народу простежується участь певних етнічних груп. Деякі вчені вважають, що етнічними пращурами українців і слов’янства були племена трипільської культури (4000—2000 р. до н.е.) і культури шнурової кераміки (2 пол. III — 1 пол. II тис. до н.е.) [9]. Однак представники цих культур не розмовляли слов’янськими мовами, які виникають лише за доби бронзи. У XV—XI ст. до н.е. праслов’яни відокремлюються від індоєвропейців і тоді зароджується слов’янська мова.

У ІХ—VIII ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї проживало іраномовне населення кіммерійців, які мали значний вплив на розвиток слов’янських племен. Останні у ході боротьби з кіммерійцями утворили союз племен, розташованих між Дніпром та Бугом, який отримав назву сколотського. Кіммерійців з Північного Причорномор’я витіснили скіфи (VII ст. до н.е.) — іраномовний кочовий народ, який утворив свою державу, основну частину населення якої становили сколоти. Після III ст. до н.е. скіфи втрачають своє панівне становище в українських степах, яке поступово переходить до сарматів (теж іраномовних племен).

Панування сарматів закінчилося в середині III ст. н.е. з приходом готів — східногерманських племен, які на території України утворили т. зв. державу Германаріха — нетривке політичне об’єднання підкорених слов’янських, пізньоскіфських, дакійських та сарматських груп. Кінець пануванню готів на території України поклали гуни (кінець IV ст.) — тюркомовний народ, який фактично відкрив епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна політична карта Європи. Слід звернути увагу на те, що в II ст. у лісостеповій частині українських земель формується велика східнослов’янська група племен, що отримала назву антів. М. Грушевський ще в кінці XIX ст. висловив гіпотезу, що вони є безпосередніми попередниками українців. Сучасний український історик М.Брайчевський розвиває цю думку, вважаючи предками українців, крім антів, також населення Полісся — пізніших древлян та сіверян [10]. Разом з готами анти брали участь у війні проти римського панування (III cт.), що призвело до втрати римлянами Дакії.

Але гуни в 375 р. завдали жорстокого удару готському королівству, після чого воно не змогло піднятися. Готи залишили північне Причорномор’я й рушили на захід. Вчені припускають, що анти були союзниками гунів [11].

Усередині VI ст. до причорноморських степів вдерлися авари — народність уйгурського походження, що прийшла з Центральної Азії і пройшла до Трансільванії, де заснували свою державу Аварський каганат (сер. VI — к. VIII ст.). Нова держава заявила свої претензії на зверхність над антами, внаслідок чого розпочалася смуга аваро–антських воєн. Анти зуміли відстояти свою незалежність, але дорогою ціною: Антська держава під ворожим тиском розпалася.

З VIII ст. відомі політичні об’єднання навколо Києва під назвою Русь. З 882 р. воно відоме як Київська Русь. Сусідом на Сході у неї був Хазарський каганат (сер. VII — к. X ст.), з яким Русь підтримувала різнобічні зв’язки. У 2—й пол. IX ст. у Північному Причорномор’ї осіли печеніги, які почали нападати на Русь. В X ст. у причорноморських степах осідають торки — тюркомовні кочові племена, які пізніше перейшли під протекторат Русі. Разом з печенігами в XII ст. вони склали основну частину чорноклобуцького об’єднання, що виникло в Пороссі. В XI ст. у Північному Причорномор’ї поступово осідають тюркомовні племена, які здійснювали численні напади на Русь.

З розвитком політичних, культурних і торгових зносин з різними державами на Русі стали з'являтися й осідати представники різних етносів. Тут слід підкреслити, що в процесі таких зносин українські землі поступово заселили різні народи задовго до періоду Київської Русі. Ще у VII ст. до н. е. на узбережжі Чорного й Азовського морів стали виникати грецькі міста — держави. Без сумніву, існування цих міст протягом майже тисячолітнього періоду не пройшло безслідно для розвитку культури місцевих племен і вплинуло на їхню етнічну структуру. Задовго до поширення християнства в північному Причорномор’ї і Криму поселились євреї. Про ці поселення повідомляє цар Іудеї Агрипа (41— 44 рр.) в листі до Гая Калігули [12]. В часи Київської Русі число євреїв збільшилось за рахунок переселення їх з Візантії та Хазарського каганату.

З початку XI ст. на українcьких землях з'являються поляки. За свідченням літопису, великий князь київський Ярослав Мудрий 1031 р. розселив полонених ляхів вздовж річки Рось [13]. Приблизно у той самий час німецькі купці засновують торговельні колонії в Києві, Володимирі–Волинському, Луцьку. Одночасно розпочинаються тісні контакти населення Закарпаття з Словаччиною. Тісні зв’язки встановлюються також між Київською Руссю і Вірменією. Через загрозу фізичного знищення іноземними загарбниками вірмени часто шукали на Русі порятунку. Тому, починаючи з XI ст., у різних регіонах України—Русі утворюються вірменські колонії. В XII—XIII ст. на українських землях осідають татари і кримські татари.

З XIV ст. Київські землі опинились в залежності від різних держав: в степовій зоні панували ординці, Закарпаття загарбала Угорщина, Північна Буковина була захоплена Молдавією, Галичина — Польщею, а найбільша її частина (Київщина, Волинь, пізніше — Поділля й Сіверська Україна) були підкорені Великому князівству Литовському.

З цього періоду в Україні з’являються литовці. З XV ст. зафіксовано прибуття в Україну перших циган, а також появу поселення болгар і гагаузів. Після поразки повстання проти Московського царату в Україну втікали чемериси, а також поселились черкеси.

У XVII ст. у зв’язку з агресивною політикою Османської імперії прибували вихідці з ряду країн Європи (серби, хорвати тощо), які записувалися до Запорізької Січі з метою боротьби з османським ігом.

З середини ХVII ст. Україна потрапляє в залежність від Московської держави і протягом майже трьох з половиною століть не мала самостійного розвитку, а була складовою Російської й Австрійської імперій, а в XX ст. її частини входили до складу СРСР, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Румунії. В цей період йшов цілеспрямований процес зміни етнічного складу населення України. Оскільки Російська імперія вважала Україну Малоросією, тобто частиною Росії зі своїм діалектом, то намагалася присвоїти собі навіть історію України для обґрунтування своєї величі, проводячи водночас антиукраїнську міграційну політику. Так, якщо наприкінці XVIII ст. на землях України, які входили до Російської імперії, українці становили 89 % населення, то через сто років цей відсоток знизився до 72,6. У той же час відсоток росіян, євреїв та представників інших національностей збільшився до 27,4 відсотка.

В XIX ст. йшло інтенсивне освоєння території на півдні України. Незважаючи на те, що царський уряд створив всі умови для поселення тут німців, болгар, євреїв, все таки вирішальну роль в освоєнні цих земель відіграли українські селяни.

Слід зазначити, що зростання населення півдня України супроводжувалося скороченням його мусульманської частини. Так, в кінці XVIII ст. в Криму проживало 250 тисяч кримських татар. Депортація кримських татар розпочалась зразу після захоплення Криму царськими військами. Наприкінці XVIII — початку XIX ст. півострів покинуло 3/4 кримськотатарського населення. Наступна хвиля еміграції кримських татар була ініційована негативними наслідками для Росії Кримської війни 1853—1856 рр. Тоді Крим покинуло 131 тис. кримських татар. А після російсько–турецької війни 1877—1878 рр. Крим залишило ще близько 30 тис. кримських татар.

Царський уряд одночасно вів цілеспрямовану міграційну політику щодо Криму. Так з 1856 р. по 1897 р. його населення збільшилось з 164 тис. до 547 тис. чоловік. За етнічним складом 44,9 % становили українці й росіяни, 32,3 — кримські татари, 4,7 — євреї, 3,1 — греки, 1,5 — вірмени та інші.

Що стосується Галичини, Буковини і Закарпаття, то переважну більшість населення тут становили українці — 65 %. Значний процент населення становили поляки (20 %) і євреї (10 %). Австрійський уряд з метою зміцнення своїх позицій розгорнув переселення в Західну Україну німців, румун і угорців.

У радянський період одним з головних завдань було оголошено творення нової історичної спільноти людей — радянського народу. З цією метою постійно провадились переселення, депортації цілих народів, оргнабори на чергові “будови комунізму”. Найбільше від цього потерпав український народ, чисельність якого в сучасних кордонах за роки радянської влади значно скоротилася. Так, за три переписи населення в СРСР (1970, 1979 і 1989 рр.) частка українців в Україні зменшувалася від 74,9 % у 1970 р. до 73,6 в 1979 і до 72,7 — в 1989 р. Тобто за 20 років вона зменшилася на 2,2 %.

У той же час на 2,7 % збільшується частка росіян: від 19,1 в 1970 до 21,4 в 1979 і 22,1 — в 1989 р.

За даними перепису 1989 р., в Україні проживали представники таких найбільш представницьких національних меншин: росіяни — 11,3 млн, євреї — 486,3 тис., білоруси — 440 тис., молдавани — 324,5 тис., болгари — 233,8 тис., поляки — 219,2 тис., угорці — 163,1 тис., румуни — 134,8 тис., а також греки, татари, вірмени, німці, гагаузи, кримські татари. Останніх на 1999 р. нараховувалося 266 тис.

У незалежній Україні проживають представники понад 130 етносів. З них конституювалися як національні меншини (тобто утворили свої національні громадські організації, які представляють і відстоюють перед органами влади права та інтереси свого етносу) 39 етнічних груп [14].

Представники інших етносів або дисперсно проживають по всій країні, або мають незначний чисельний склад. Так в Україні проживають представники 11 етносів, які нараховують до 10 осіб, серед них ітельмени й ороки мають по 2 представника, а ненці й нганасани представлені однією особою кожний. 27 етносів в Україні представлені в кількості від 10 до 100 осіб, 40 — від 100 до 1000 осіб, а 25 — від 1000 до 10000.

Щодо окремих регіонів держави, то національний склад їх має досить–таки строкатий характер. Так, в Одеській області, крім 55 відсотків українців, проживають ще 24 % росіян, близько 7 % — болгар, а також молдавани, євреї, гагаузи. У Закарпатті й на Буковині компактно проживають угорці й румуни. В Автономній Республіці Крим 67 % населення становлять росіяни, решту — українці, кримські татари, білоруси, євреї, кримчаки, караїми. У Донбасі зосереджена значна частина росіян, а в Приазов’ї компактно проживають греки. У смузі українсько–білоруського кресу проживає переважна більшість білорусів. Євреї в Україні переважно мешкають у великих містах, поляки — на Житомирщині і у Львові.

Останнім часом в Україні спостерігається зростання чисельності тюркомовних народів. Якщо кількість кримських татар за перші роки незалежності зросла десь втричі, то азербайджанців — в 3,4 разу, башкирів — у удвічі, узбеків — 1,9 разу, чувашів — на 49,9 %, казахів — на 39 %, гагаузів — 20,8 % [15]. Враховуючи традиційну багатодітність ісламських сімей, можна передбачити значне зростання протягом наступного десятиліття тюркомовного населення в Україні.

За роки незалежності населення України не тільки зменшилось у кількісному відношенні, а й в етнічному. За даними опитування, проведеними фірмою “Соціс” та фондом “Демократичні ініціативи”, 78 %. населення України заявило, що вони за національністю — українці, а 20 %. назвали себе росіянами, 2 — представниками інших національностей. Ці показники пояснюються тим, що за роки незалежності до України повернулася значна частина етнічних українців (передусім з країн СНД), а також повертались на свою етнічну батьківщину росіяни, німці, євреї (останніх виїхало в Ізраїль та США близько половини з тих, що проживали в Україні в 1989 р.).

Міжнародні правові документи щодо захисту прав національних меншин. Після другої світової війни тема захисту прав людини стає головною як у міжнародному, так і в національному праві. Права людини набули статусу загальнолюдської цінності. Серед цих прав чільне місце займають права людини як члена національної етнічної групи.

Зазначена тема вийшла за межі конкретної держави і стала загальноєвропейською, а в певному сенсі — світовою. Трагічні події на Балканах засвідчили, що захист прав національних меншин безпосередньо пов’язаний з питанням сучасної геополітики і залишається одним з вирішальних елементів підтримання миру та безпеки на європейському континенті. Етнічна та расова напруженість, що останніми роками вилилася у форму широкомасштабних збройних конфліктів за участю провідних європейських держав, ставить під реальну загрозу процес загальноєвропейської інтеграції та демократизації всіх європейських країн як членів Ради Європи, так і тих, хто ще не набув такого членства.

Основа для захисту національних меншин, безумовно, має політичний характер і пов’язана зі створенням та збереженням клімату довіри між різними верствами суспільства, але останній повинен бути підкріплений відповідним правовим інструментарієм як на національному, так і на міжнародному рівнях. Рада Європи застосовує обидва підходи до цієї складної проблеми, висуваючи відповідні ініціативи.

Рада Європи ніколи не випускала з поля зору потреб національних меншин. Ще у 1949 році Комітет з правових та адміністративних питань тодішньої Консультативної асамблеї у доповіді “Встановлення гарантії суттєвих свобод та фундаментальних прав” наполягав на необхідності більш широкого захисту прав національних меншин. Це питання неодноразово порушував у Раді Європи і в наступні роки, зокрема, у 1961 році, коли Асамблея ухвалила Рекомендацію № 285 (1961), запрошуючи Комітет міністрів включити до додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини положення щодо надання національним меншинам певних прав, незафіксованих самою Конвенцією [16].

Актуальність питання захисту національних меншин різко зросла із загостренням міжнаціональних відносин в ряді європейських країн після “оксамитових революцій” 1989 року та падіння Берлінської стіни. Зіткнувшись з ризиком нестабільності в Європі, Парламентська асамблея запропонувала Комітетові Міністрів розробити особливий протокол або конвенцію щодо захисту меншин. У Рекомендації Асамблеї № 1134 (1990) йшлося про ряд гарантій, необхідних для такого захисту.

Протягом 90–х років кілька міжнародних організацій прийняли спеціальні документи, присвячені правам людини. У 1992 р. ООН схвалено Декларацію про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин. Через рік, восени 1993 р., у Відні відбулася конференція на вищому рівні Ради Європи. На ній було ухвалено Віденську декларацію і доповнення до неї про права національних меншин, а також доповнення щодо боротьби проти расизму, антисемітизму та нетолерантності. У листопаді 1994 р. Рада Європи прийняла Рамкову Конвенцію про захист прав національних меншин — перший в історії Європи багатосторонній документ, який мав юридичну чинність щодо захисту національних меншин.

Згадані міжнародні документи узагальнюють досвід демократичних держав у сфері захисту індивідуальних та колективних прав національних меншин. Водночас у них консолідуються новітні теоретичні та політико–правові підходи до вирішення політичних, етнокультурних, освітніх, мовних проблем поліетнічних суспільств. Основні ідеї, що закладені в них, є не тільки привабливими, а й досить прийнятними для нашого суспільства. Вони слугують орієнтиром при розробці правових актів, які регулюють міжнаціональні стосунки в Україні.

Законодавчі акти України про права національних меншин. Забезпечення прав етнічних груп стало одним з провідних політико–правових напрямів діяльності у становленні незалежної Української держави. Першим юридичним актом, де зафіксовано рівні права всіх етнічних груп, що населяють Україну, стала Декларація про державний суверенітет. У ній проголошено, по–перше, що громадяни всіх національностей становлять народ України (розділ ІІ); по–друге, що держава забезпечує рівність перед законом усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду та характеру занять, місця проживання та інших обставин (розділ ІV); по–третє, що держава гарантує громадянам усіх національностей, які мешкають на території, право вільного національно–культурного розвитку (розділу VIII).

У листопаді 1991 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей, у якій сформульовано принципи національної політики молодої української держави за нових зовнішніх та внутрішніх умов. У документі зроблено наголос на тому, що Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, соціальні, економічні й культурні права. Цей принцип конкретизувався в ряді положень, що захищають права етнічних груп як колективних суб’єктів.

Приймаючи цю Декларацію, Верховна Рада України брала до уваги Декларацію про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України та керувалася Загальною декларацією прав людини і ратифікованими Україною міжнародними пактами про права і свободи людини (насамперед Міжнародним пактом про громадянські та політичні права та Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року).

Декларація прав національностей України складається з семи статей, в яких передбачені рівні політичні, економічні, соціальні права всіх народів, національних груп та громадян, що проживають на її території.

Декларація прав національностей відіграла важливу роль у кампанії з підготовки референдуму про незалежність України, що відбувся через місяць після прийняття цього документа — 1 грудня 1991 року. Громадяни різних національностей повірили в перспективу побудови демократичної правової держави. Про це свідчать результати референдуму — переважна більшість громадян виступила за незалежність України.

Закон про національні меншини в Україні, прийнятий Верховною Радою в червні 1992 р. (нині розроблено нову редакцію цього закону), конкретизував і чітко визначив ряд положень, декларованих у двох попередніх документах. Згідно зі статтею 3 Закону України “Про національні меншини в Україні”, до національних меншин належать “групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою” [17].

Отже, українська держава з перших днів свого незалежного існування взяла курс на забезпечення прав на розвиток та самоствердження всіх етнічних груп населення, які проживають на її території. Для цього створена і постійно поновлюється необхідна правова база, приймаються декларації та закони, що гарантують права осіб як представників національної меншості, а також права етнічних груп як колективних суб’єктів.

Ставлення України як держави до вирішення національно– культурних і мовних проблем закріпила Конституція нашої держави, прийнята на ІV сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Етнонаціональну структуру українського суспільства згідно зі статтею 11 Конституції України становлять українська нація, корінні народи і національні меншини [18].

Преамбула Конституції дає визначення терміна “Український народ” як громадян України всіх національностей. Тим самим віднині “Український народ” — це поняття політичне, а не етнічне (на відміну від первісного етнічного терміна “український народ” з маленької літери). Більше того, в третій частині преамбули право на самовизначення закріплено не тільки за “українською нацією”, а і за “усім Українським народом”, підкреслюючи тим самим, що Україна є Батьківщиною та “рідним домом” для представників усіх національностей, для всіх її громадян.

Положення Конституції України щодо захисту національних меншин приведені до положень Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, співзвучні з формулюваннями Декларації Генеральної Асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р., присвяченими цій темі документами ОБСЄ та рекомендаціями Парламентської асамблеї Ради Європи.

Досягнення балансу інтересів, злагоди, і толерантності у міжетнічних стосунках — мета Концепції державної етнополітики України, проект якої весною 1997 року було розроблено Державним комітетом України у справах національностей та міграцій, схвалено Урядом і подано на затвердження Верховної Ради України.

Хоча цей документ поки ще не набув юридичної сили, закладені в ньому підходи реалізуються в діяльності відповідних органів виконавчої влади, оскільки сама Концепція базується на нормах чинного законодавства України.

Здійснення державної етнополітики, згідно з Концепцією, передбачається через довгострокові державні програми, спрямовані на прогнозування і регулювання етнонаціональних процесів в Україні, а також через спеціальні програми, що стосуються конкретних напрямів державної етнополітики.

Самоорганізація національних меншин в Україні та її діяльність. Значну роль у політичному і культурному житті, у формуванні громадянського суспільства відіграють об’єднання національних меншин України. Згідно із законом України “Про об’єднання громадян”, їхній статус полягає у тому, що вони створюються для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно–культурних, спортивних та інших спільних інтересів (Ст. 3). Ці об’єднання мають право виступати учасником цивільно–правових відносин, брати участь у політичній діяльності, захищати свої інтереси у державних органах, проводити масові заходи, вносити пропозиції до органів влади й управління. За роки незалежності в Україні утворено понад 500 національно– культурних товариств, 25 з яких мають всеукраїнський статус.

Ці організації засновують свої громадські інститути — школи, храми, культурні центри тощо. Національно–культурні товариства нерідко виступають у формі асоціації (Всеукраїнська асоціація болгарських національно–культурних товариств), Рад (чеська національна Рада України), спілок (Демократична спілка угорців України), альянсів (Християнсько–демократичний альянс румунів), земляцтв (Естонське земляцтво в Україні), культурних центрів, громад, клубів тощо.

Свої завдання національні громадські об’єднання вбачають насамперед у захисті прав своїх членів. Щоб виконати це завдання, їхні статути передбачають економічну діяльність, встановлення зовнішньоекономічних зв’язків. Існують національні об’єднання, які ставлять за мету брати участь у діяльності місцевих органів влади, виступати із законодавчою ініціативою. Національні організації мають структуру, яка включає представницькі, виконавчі й контрольно–ревізійні органи.

Національно–культурні товариства сприяють відродженню та розвиткові мов національних меншин, виданню учбової і художньої літератури цими мовами. Товариства допомагають становленню культурно—мистецької спадщини, традицій і звичаїв, пропагують різноманітні досягнення в цій галузі. Вони виступають ініціаторами й організаторами проведення національних фестивалів, конкурсів, оглядів.

Важлива роль у цьому належать всеукраїнському фестивалю національних меншин “Всі ми діти твої, Україно!”. До цього слід додати, що у 1999 р. на державному рівні було відзначено 200–річчя від дня народження польського поета А. Міцкевича і російського поета О.Пушкіна, а також 150–річчя від дня народження кримськотатарського письменника і вченого Ісмаїла Гаспринського.

З метою координації зусиль державних і громадських організацій в 1996 р. був створений дорадчий орган — Рада представників громадських об’єднань національних меншин, яка стала займатись питанням надання практичної допомоги національно–культурним об’єднанням національних меншин. Вона також виступає з пропозиціями прийняття тих чи інших законів або нормативних актів з питань національних відносин в Україні.

Освіта та інформаційна забезпеченість національних меншин. Держава приділяє значну увагу забезпеченню права національних меншин отримати освіту рідною мовою. Передусім розроблена державна програма підготовки кадрів для шкіл національних меншин. Так, майбутні вчителі для шкіл з болгарською і гагаузькою мовою навчання готуються в Одеському університеті, для молдавських і румунських шкіл — у Чернівецькому університеті. Підготовка відповідних кадрів проводиться також у Київському національному педагогічному університеті, Донецькому і Львівському університетах, Дрогобицькому та Ізмаїльському педагогічних інститутах, а також в педагогічних училищах Києва, Львова та інших міст.

Показовою є діяльність Ужгородського національного університету (УжНУ), в якому представники національних меншин складають вступні іспити рідною мовою (угорською, російською, румунською, словацькою). В УжНУ функціонують угорське, румунське, словацьке, німецьке відділення філологічного факультету. Крім того, в Мукачівському педагогічному училищі підготовка вчителів початкових класів для шкіл з національною мовою навчання ведеться угорською мовою. У 1996 році в м. Берегово відкрито Закарпатський угорський педагогічний інститут, в якому зараз навчається 114 студентів. Угорською мовою здобувають фахову освіту в окремих групах Мукачівського державного аграрного технікуму, Ужгородського училища культури та Берегівського медичного училища [19].

На основі угод з міністерствами освіти Угорщини, Румунії, Польщі, Молдови викладачі шкіл, вузів, вихователі дошкільних установ підвищують у цих державах свій професійний рівень.

В Україні у 1999—2000 навчальному році діяло 2,5 тис. шкіл з російською мовою навчання, 99 — з румунською, 70 — з угорською, 11 — з молдавською, 10 — з кримськотатарською, 5 — з єврейською, 3 — з польською. У 2339 школах країни викладання здійснюється двома і більше мовами. Крім того, працювало 2363 шкіл з кількома мовами навчання, у тому числі навчалися мовою: румунською — 27478, угорською — 21267, молдавською — 7243, кримськотатарською — 4335, польською — 1169, словацькою — 87, болгарською — 53 учні.

Поширеним явищем є діяльність факультативів та гуртків з вивчення рідної мови. При національно—культурних товариствах діє 76 недільних шкіл, в яких навчається близько 8,5 тис. дітей.

Цікавий досвід організацій навчання національними мовами накопичений у Чернівецькій області. В освітній системі області вивчається 5 мов національних меншин: румунська, російська, німецька, іврит, польська. В області із загальної кількості шкіл 452 в 1995 р. діяло 87 шкіл з румунською мовою навчання, 4 — російською, 35 — з різними мовами, а в 2001 р. при загальній кількості шкіл 458 функціонувало 87 румуномовних шкіл, 2 — російськомовні, 14 — з різними мовами навчання. Румунську мову вивчають 23,5 тис. школярів, німецьку — 25 тис., іврит — 280 школярів, а 400 школярів — польську мову. В області функціонують 27 румуномовних і 1 російськомовний постійнодіючий дошкільний заклад.

Традиційним в області стало проведення учнівських олімпіад з румунської мови і літератури, російської мови і літератури. В процесі навчання учні не тільки оволодівають рідною мовою, але й вивчають культуру свого народу, у них формується національна самосвідомість [20].

Реалізовуючи Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”; обсяг теле– і радіопередач мовами національних меншин в Україні 1999 р. становить 1229 годин на українському телебаченні та 1988 годин на українському радіо. Наприклад, обсяг використання ефірного часу телерадіопередач українською мовою та мовами національних меншин у Закарпатській області становить [21]:

— телепередачі:
1) українською мовою — 743 години на рік;
2) угорською мовою — 72 години на рік;
3) румунською мовою — 58 годин на рік;
4) німецькою мовою — 18 годин на рік;
5) словацькою мовою — 24 години на рік.

— радіопередачі:
1) українською мовою — 484;
2) угорською мовою — 270;
3) румунською мовою — 104;
4) словацькою — 20 тощо.

Важливе місце в своїй етнокультурній політиці держава відводить видавничій діяльності, для чого виділяють значні кошти. Так, видавництво “Маяк” (м. Одеса) видає літературу болгарською, гагаузькою та мовою ідиш, “Донбас” у Донецьку (мовою греків Приазов’я, “Січ” у Дніпропетровську — німецькою мовою, “Каменяр” (м. Львів) — польською, а “Карпати” (Ужгород) — угорською, словацькою і чеською мовами.

На сучасному етапі мовами національних меншин друкується близько 60 назв газет. Додатками до парламентської газети “Голос України” видаються 6 газет для національних меншин, зокрема, болгарської — “Роден край”, польської — “Дзеннік Кійовскі”, єврейської — “Еврейские вести”, вірменської — “Арагац”, румунської — “Конкордія”, кримських татар — “Голос Крыма”. “Голос України” фінансує 50 % витрат на утримання й випуск цих додатків, організовує матеріально–технічне забезпечення редакційно–видавничого процесу. У місцях компактного проживання національних меншин, зокрема в Закарпатській і Чернівецькій областях, місцевими органами влади видаються районні газети угорською та румунською мовами.

Так у Чернівецькій області румуномовні газети видаються не тільки на обласному рівні, але і у цілому ряді районів. Виходить журнал для дітей “Фигурел”. Для єврейського населення області видається газета “Черновіцер блеттер” та журнал “Вісник”.

У Закарпатській області місцеві періодичні видання виходять мовами національних меншин: російською — 2 (тираж 4000), угорською — 12(27800), словацькою — 3 (1300), румунською —1.

Релігійність етнічних меншин. Переважна частина представників національних меншин в Україні сповідують православ’я (гагаузи, молдавани, росіяни, переважна більшість білорусів, болгар, румунів, частина хорватів). Є також католики (поляки, більшість литовців, частина латишів, білорусів, румунів, словаків та інших) і протестанти (частина німців, білорусів, болгар, естонців, латишів, словаків, угорців).

В Україні є кілька релігій, що сповідуються тією чи іншою етнічною групою. Серед євреїв в Україні поруч з традиційним іудаїзмом поширений такий релігійно–містичний рух як хасидизм (від давньоєврейського хасид — благочестивий).

Вірмени в Україні є парафіянами Вірменської апостольської церкви. Вона стала державною релігією Вірменії ще в першій половині ІІ ст. Ця церква є монофеситською, оскільки визнає тільки божественну сутність Христа і відкидає рішення Халкідонського собору 451 р. щодо догмату про Ісуса Христа як Боголюдину.

Як відомо, вірмени здавна живуть на українських землях. Вони з самого початку підтримували зв’язок з Ечміадзінським патріархатом. Найбільший осередок вірмен в Україні у Львові, який у 1365 р. отримав свого єпископа. Пізніше в Україні діяла архідієцезія вірмено—католицької церкви, але в радянські часи її було ліквідовано. В сучасній Україні діє тільки одна парафія цієї церкви. Відновлено єпархію Вірменської апостольської церкви, яку очолює Натан Оганесян з місцеперебуванням у м. Львові. Церква нині нараховує 16 громад.

На Україні існує ще таке унікальне явище, як караїмство. Як етнос караїми сформувалися внаслідок асиміляції гуно–хазарськими тюркськими племенами більш давнього населення півдня України (перш за все — Криму). В Україні проживає тепер майже 1300 караїмів, 800 з яких — в Криму.

Важливу роль у становленні віровчення караїмства відіграло вчення Анана бен Давида (752—840). Він визнавав вчення Мойсея, Ісуса Христа і Магомета, вірив у безсмертя і переселення душ, закликав самостійно вивчати Старий Заповіт і не надавав особливого значення зовнішній обрядовості.

Особливою пошаною у караїмів користується П’ятикнижжя. Головна вимога цієї релігії — виконання десяти заповідей. Як і мусульмани, караїми застосовують принцип аналогії й вірять у долю. Караїми вірять, що Бог існує предвічно, він створив усе суще і через Мойсея дав найдосконаліший Закон, відплачує по заслугах, воскресить мертвих в день судний. Ісуса Христа і Мухамеда шанують як великих Пророків.

Світова релігія іслам була репрезентована в Україні ще з VIII ст. Саме цей період поховання за мусульманським обрядом знайдено археологами на сході України. В 1 пол. Х ст. спостерігається найінтенсивніший наїзд арабських купців–мусульман до Києва. Відомо також, що при своєму “вибору віри” великий київський князь Володимир серед ряду релігійних систем звертався й до ісламу. Але ця релігія була відсунута, оскільки “нема радості в них,... і недобрий закон в нях” [22]. З XIII ст. в Криму поширився іслам у формі сунізму. Але остаточно він утвердився там за хана Узбека (1313—1405), який офіційно запровадив на півострові іслам як державну релігію.

Під впливом ісламу сформувалася національна культура кримськотатарського народу, його спосіб життя, мова, система, виховання й освіти. Пам’ятками мусульманської культури стали мечеті м. Старий Крим, палац і мечеті м. Бахчисарай.

З кінця XV ст. виникають осередки мусульманської цивілізації на південних землях України, а також на Поділлі Хаджибей (Одеса), Азан (Азов), Аккерман (Білгород–Дністровський), Алі—Кале (Очаків). В Російській імперії мусульманське населення було поставлене на межу етнічного виживання, оскільки вона здійснювала послідовну політику знищення основ мусульманської цивілізації. А вже за роки радянської влади релігійне життя мусульман в Україні було повністю придушено.

Лише в незалежній Україні віруючі мусульмани здобули можливість вільно сповідувати свою релігію. Діють три об’єднання — Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Незалежне ДУМУ (ДУМ Криму). В Україні на 1 січня 2001 р. діє 391 громада мусульман. Повнішим стає релігійне життя: виходять газети “Мінарет”, “Аль Баян”, відкрито Ісламський культурний центр, діє Ісламський університет (м. Київ).

Забезпечення прав національних меншин стає важливим чинником міждержавних відносин, безпосередньо позначається на відносинах із сусідніми державами, зокрема з країнами Центральної й Східної Європи. Тісні зв’язки національних меншин України зі своїми етнічними батьківщинами сприяють розширенню багатостороннього співробітництва з відповідними країнами. Показовим прикладом такого позитивного розвитку стосунків є відносини України й Угорщини як на державному, так і на регіональному рівнях, робота Змішаної українсько–угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин.

Ключовим принципом при формуванні етнополітики України, є забезпечення гармонійного співжиття всіх громадян України різних національностей, створення умов для їхнього етнокультурного розвитку. Культурний простір нашої держави формується саме із розмаїття етнічних культур.

В Україні створені належні умови для збереження кожною етнічною групою своєї ідентичності, національних традицій і мови, національних звичаїв і обрядів.

Подібного роду стосунки розвиваються й з іншими державами, й передусім, з сусудами. Формування етнополітики України є важливим моментом всієї концепції управлінського державотворення. І тут потрібно враховувати не тільки менталітет і спосіб життя українського народу, а й менталітет й інтереси національних меншин. Потребує подільшої розробки концепція національного чинника і цілісного підходу до його розв'язання.

Національно–культурне піднесення серед малочисельних національностей, представників національних меншин в Україні є безперечним фактом. З часів боротьби за відродження української державності склалася атмосфера взаєморозуміння, взаємоповаги і взаємопідтримки у відносинах між переважною більшістю української інтелігенції та інтелігенції малих національностей, між активістами рухів за національно–культурне відродження. Будемо дорожити цією атмосферою і підтримувати її.

Література

1. Алексеев В.П. Происхождение народов Восточной Европы / краниологическое исследование/. — М.: Наука, 1969. — 324 с.; Алексеева Т.И. Этногенез восточных славян. — М.: Изд—во МГУ, 1973. — 273 с.

2. Сергій Сегеда. Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект. — К.: Вид—во імені Олени Теліги, 2001. — 256 с.

3. Баран В. Д. Давні слов’яни. — К.: Альтернатива, 1998. — С. 245.

4. Бахтин М.А. Эстетика словесного творчества. — М., 1979. — С.285.

5. Греки на українських теренах: Нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти / М. Дмитрієнко, В. Литвин, В. Томазов, Л. Яковлєва, О. Ясь. — К.: Либідь, 2000. — 488 с.

6. Крисаченко В.С. Історія Криму: Кримське ханство. — К.: Твім інтер, 2000. — 336 с.

7. Ястребов М. Иезуиты и их педагогическая деятельность в Польше и Литве// Труды Киевской духовной Академии, 1869. — Т. 2. — февраль. — С. 262.

8. Гожалчинский А. Иезуитские школы в юго—западной России // Там само. — Т. 2. — апрель. — С. 85—127.

9. Ковальський Н.П., Мицик. Ю.А. Історія України. — Ч. 1. Від найдавнішої історії до VII століття. — К., 1993. — С.19.

10. Брайчевський М. Конспект історії України. — К., 1693. — С.34.

11. Там само. — С. 38.

12. Історія релігії в Україні. Навч. посібник / За ред. А. Колодного і ? Яроцького. — К., 1999. — С. 419.

13. Літопис Руський. За Іпатським списком / Пер. зі старослов. Л. Махновець. — К.: Дніпро, 1989. — С. 419.

14. Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення /90 — ті роки XX ст. — К., 2001. — С. 271.

15. Майборода О.М. Про підходи до розв’язання національного питання в Україні за умов багатопартійності : Зб. наук. праць. — К., 1993. — С. 155.

16. Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Рада Європи: політико–правовий механізм інтеграції. — К., 2000. — С.223.

17. Про національні меншини в Україні : Закон України // Права людини в Україні. Інформаційно–аналітичний бюлетень Українсько–Американського Бюро захисту прав людини. — Вип. 21. — К., 1998. — С. 442.

18. Конституція України. — К., 1997. — С. 6.

19. Україна — Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин. — К., 2001. — С. 199.

20. Бауер. М. Основні елементи освіти національних меншин у Чернівецький області. — Чернівці, 2001. — С. 8—10.

21. Мітряєва С. Міграційні аспекті консолідації українського суспільства (регіональна молодь). — Київ— Ужгород, 2001. — С. 71.

22. Літопис Руський. За Іпатським списком / Пер. зі старослов. Л. Махновець. — К.: Дніпро, 1989. — С. 61.

2. ПРОБЛЕМИ КОНСОЛІДАЦІЇ
УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

2.1. Концептуальні засади гармонізації
етнополітичних відносин в Україні

Десять років, що минули після здобуття Україною незалежності, були майже безконфліктними. Проте ще й досі залишаються невирішеними питання, що тією чи іншою мірою можуть спричинити зростання конфліктогенності як у національному, так і в регіональному масштабах. Саме тому особливу увагу слід приділити проблемі запобігання виникненню конфліктів, що становитимуть небезпеку для подальшого розвитку нашої країни. У зв’язку з цим важливого значення набуває питання гармонізації етнополітичних відносин в Україні, вирішення якого ускладнюється через наявність низки проблем у соціальній, економічній, політичній та культурній сферах. Таким чином, при розробці концептуальних положень, спрямованих на усунення наявних перешкод, слід брати до уваги комплексність і багатовимірність зазначеної проблеми, необхідність її розв’язання шляхом підготовки і вжиття відповідних заходів.

Серед найголовніших проблемних вузлів особливий наголос слід зробити передусім на двох тісно пов’язаних між собою пунктах, в яких сфокусовані чинники дестабілізації суспільно–політичного життя:

• проблема групової ідентичності;

• проблема неконтрольованих міграційних потоків.

Проблема групової ідентичності набула поширення лише останніми десятиліттями, що було зумовлено загальними структурними змінами (збільшення ступеня комунікативного опосередкування) регулювання соціокультурним відтворенням на державному рівні, збільшенням розриву між можливістю залучення громадян до загальнонаціональних процесів і реальною участю в них. Зазначена проблема може виражатися у вигляді збереження та/або ствердження етнічної, регіональної, мовної, гендерної тощо ідентичностей, якщо наявний соціокультурний стан носіїв останньої потребує поліпшення. Очікувана стратегія поведінки новоутворених груп виражається у подальшому наполяганні на дотриманні державними установами демократичних положень щодо забезпечення свобод і прав національних меншин, які зафіксовані в законодавстві країн їхнього проживання.

Найістотнішим чинником утворення і політизації груп певної етнічної належності є неможливість індивідуально, поза межами групи, забезпечити належний і гідний рівень життя. Тому набувають поширення альтернативні форми діяльності й відповідно соціальні зв’язки корпоративного типу, що постають як компенсаційний і, звичайно, трансформаційний механізми збереження і відтворення групи у часі.

Групова ідентичність являє собою принципову альтернативу громадянським формам організації суспільного життя, що створює небезпеку для існування національних держав, стимулюючи деструктивні та сепаратистські тенденції. В етнонаціональному вимірі ця проблема дістає вираження у тематизації та/або перегляді власного історико–культурного спадку, що, втім, не перешкоджатиме винайденню нових традицій та утворенню нових етнорегіональних спільнот (наприклад, новоросійська історико–культурна спільнота на противагу російській та українській).

Проблема групової ідентичності дедалі більше поглиблюється за умов “системної кризи”, яка призводить до руйнування вже існуючих інституціалізованих комунікативних зв’язків, позбавлених життєздатності, й саме тому її розв’язання потребує реорганізації державного регулювання процесом соціокультурного відтворення на принципово нових, ефективних засадах у загальнонаціональному масштабі.

Дестабілізує ситуацію в етнонаціональній сфері неконтрольована міграція, спровокована глобальними (інтеграція у світове співтовариство, геополітичний перерозподіл за віссю “Південь—Північ” тощо) і локальними (воєнні конфлікти на Північному Кавказі, в Центральній Азії тощо) процесами. Для неї характерні відсутність у переважної більшості мігрантів політичної культури відповідного країні проживання типу, а також відсутність у нелегалів будь–яких політичних прав, що перешкоджає їхньому залученню до активного громадського життя. Внаслідок цього очікуватиметься (разом з подальшим збільшенням загальної кількості мігрантів у країнах поселення) також і зростання соціальної напруженості, що матиме помітне етнічне забарвлення. Як свідчить досвід розвинених країн, новоприбулі зазвичай залучаються до загальнонаціонального життя, в якому вони займають найнижчу соціальну нішу. Це згодом призводить до того, що з’являється статистично вагома, враховуючи зазвичай високі демографічні показники мігрантів, соціальна верства, яка є майже соціально неінтегрованою, погано оплачуваною і часто–густо позбавленою політичних прав. Етнічна належність, дедалі більше політизуючись, у цьому випадку виступатиме чинником успільнотнення, особливо за умов компактного поселення мігрантів та зміцнення корпоративних зв’язків.

Підсумовуючи зазначене, слід наголосити на тому, що етнічність, зокрема етнічність політизована, перебуває у залежності від багатьох чинників—соціальних, економічних, політичних. Саме тому розробка заходів щодо гармонізації етнополітичних відносин має, з одного боку, враховувати всю складність наявної проблеми, а з іншого — грунтуватися на більш загальних засадах.

Фундаментальними, вихідними положеннями концептуальних засад гармонізації етнополітичних відносин в Україні є принципи громадянства та захисту прав людини, які дістали вираження в Конституції України і в інших нормативно–правових актах, зокрема, в Законах України “Про громадянство”, “Про національні меншини”, “Про мови в Українській РСР”, “Про біженців”, “Про правовий статус іноземців”, “Про об’єднання громадян” тощо, а також у міжнародних документах, що вже ратифіковані або підлягають ратифікації Верховною Радою України як неодмінна умова інтеграції України до Європи: “Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин”, “Європейська хартія регіональних мов і мов меншин” тощо.

Згідно цих основоположних документів, головний обов’язок держави полягає у захисті прав і свобод людини через відповідне законодавство. Етнічна та мовна належність, походження, стать, раса, колір шкіри не можуть бути чинниками обмеження прав і свобод. Принципи громадянства, що визначають правовий статус особи та уможливлюють участь її в усіх сферах суспільно–політичного життя, відображають правовий зв’язок між державою та людиною, виступаючи основою для всіх інших форм організації соціально–політичної дії. Інакше кажучи, ідентичність такої політичної спільноти як український народ тримається скоріше на вкорінених у політичній культурі правових принципах надетнічного гатунку, ніж на певній етнокультурній формі життя в цілому. Тому головним об’єднувальним чинником громадян, що беруть участь у суспільно–політичному житті, а не просто залучені до нього, має бути спільна політична культура. Все це разом з принципом індивідуальної відповідальності громадянина перед законом вказує на те, що етнічна належність та підтримка тієї чи іншої етнокультурної форми є не обов’язком, пов’язаним з етнічним походженням людини, а приватним правом громадянина, яке опосередковує будь–яку форму організації громадського життя, утверджуючи її добровільний характер. Пріоритет громадянських принципів, таким чином, дасть змогу подолати етнорегіональні бар’єри, врахувати загальнополітичні інтереси усіх громадян України, забезпечивши особистісний суверенітет, грунтований на індивідуальній відповідальності й неопосередкованій груповими цінностями участі в суспільно–політичному житті.

Закріплюючи за громадянином право на участь у будь–яких громадських об’єднаннях, утворених на добровільних засадах, Українська держава гарантує також і право на національно–культурну автономію всім національним меншинам, які проживають в Україні. Це право передбачає можливість утворювати національно–культурні товариства, які мають репрезентувати у суспільстві культурні здобутки відповідних етнічних меншин. Добровільний характер таких об’єднань громадян вказує на суттєвий момент громадського життя, уможливленого принциповим поділом на публічну та приватну сфери. Держава повинна забезпечити захист і недоторканність приватного життя людини, що не тільки свідчить про необхідність захисту від групової примуси, включаючи й примусу з боку етнічної спільноти, до якої громадянин належить за народженням, але й дозволяє структуруватися публічній сфері як простору репрезентації інтересів усіх мешканців країни.

Таким чином, організація суспільно–політичного життя на громадянських засадах створює умови як для репрезентації своєї етнокультурної самобутності в публічному просторі, так і для становлення і розвитку демократичних форм громадськості, які грунтуються на особистісному суверенітеті, що долає будь–яку корпоративну замкненість.

Як свідчить досвід європейських країн, зафіксований в нормативно–правових актах, що регулюють етнополітичні процеси в них,залучення мігрантів до суспільно–політичного життя уможливлюється відмовою від асимілятивної політики щодо новоприбулих. Наголос робиться передусім на необхідності політичної акультурації, тобто на засвоєнні політичної культури країн поселення, що не виключає можливості поза публічними межами зберігати та розвивати у встановлених законом формах свою етнокультурну самобутність. Нормативним результатом європейського законодавства, таким чином, стає об’єднання європейських країн на грунті ліберальної іміграційної політики, спрямованої на забезпечення захисту прав і свобод людини як головного об’єкта політики демократичних правових держав.

Підсумовуючи зазначене вище, слід відзначити, що засадничими концептуальними положеннями, з яких необхідно виходити при розробці заходів щодо гармонізації етнополітичних процесів в України, є принципи громадянства. Саме тому найближчим завданням державної влади має стати: 1) формування умов для активізації організованої громадської дії в публічному просторі, що забезпечуватиме представництво інтересів усіх об’єднань громадян, включаючи і об’єднання за етнічною ознакою та 2) розробка і впровадження у життя заходів, спрямованих на поліпшення життєвого рівня усіх громадян України незалежно від етнічної приналежності останніх.

2.2. Умови та механізми соціально–політичної <ик>консолідації суспільства

Одним з найголовніших досягнень нашої держави протягом перехідного періоду стало забезпечення політичної стабільності і громадянського миру. Причому, незважаючи на всі існуючі проблеми, труднощі і прорахунки, владі вдавалося позитивно вирішувати цю проблему без обмеження прав людини та застосування силових методів, хоча об’єктивно в Україні існують набагато складніші умови, ніж у більшості колишніх союзних республік — поліетнічний склад населення, різні релігійні конфесії, відчутні відмінності між регіонами, у тому числі й у політичній орієнтації.

Нині в українському суспільстві все виразніше виявляється тенденція переходу до якісно нової фази суспільно–політичного розвитку, головним стрижнем якої є консолідація, без якої неможливе розв’язання тих проблем, що постали перед країною у ХХІ ст.

Процес консолідації українського суспільства здатний розвиватися лише за певних сприятливих умов. Серед них потрібно виділити найголовніші, які визначають незворотність механізмів соціально–політичної консолідації:

• гармонізація, зближення державної політики з глибинним настроями в суспільстві та його нагальними потребами;

• прискорене утвердження та поглиблення демократії, громадянського суспільства; курс на активну самоорганізацію громадян;

• безумовне та реальне забезпечення прав та свобод людини і громадянина, утвердження у повсякденному житті суспільства справедливості та порядку.

Питання консолідації українського суспільства не можна розглядати без всебічного урахування впливу соціально–політичних чинників. Становлення України як сучасної демократичної держави багато в чому визначається здійсненням відповідних соціально–політичних трансформацій. Формування соціальної основи ринкової економіки, забезпечення стабільності, миру і злагоди у суспільстві, створення ефективної політичної системи, становлення громадянського суспільства — від вирішення цих надзвичайно складних та масштабних завдань залежатиме реальне просування України на шляху до спільноти розвинених країн. Відповідні умови визначатимуть характер і можливості консолідації українського суспільства, тобто можна стверджувати, що її вкрай важливою складовою виступає соціально–політична консолідація..

Однак до останнього часу процеси соціально–політичних трансформацій відбувалися досить суперечливо. Це було зумовлено насамперед загальними труднощами переходу до демократичного державного устрою, важкими наслідками довготривалої та глибокої економічної кризи. Далося взнаки і те, що протягом майже всього першого десятиліття незалежності не вдавалося забезпечити узгоджену та відповідальну діяльність політичних інститутів влади.

Невирішеність гострих соціальних проблем, відсутність дієвих механізмів забезпечення гуманітарної спрямованості у діяльності органів влади у центрі та на місцях негативно позначається на суспільно– політичному розвитку країни. Без формування відповідного соціального середовища навряд чи можна сподіватися на досягнення істотного прогресу у розв’язанні проблеми консолідації українського суспільства.

Нині на перший план вийшли питання посилення соціальної спрямованості реформ. До найважливіших державних пріоритетів віднесено боротьбу з бідністю. У серпні 2001 р. Указом Президента України прийнята державна “Стратегія подолання бідності” через створення сприятливих умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян та підвищення ефективності соціальної підтримки найбільш вразливих груп населення (пенсіонерів, багатодітних сімей, інвалідів) шляхом реформування системи соціального захисту. Кабінетом Міністрів України у жовтні 2001 р. затверджено Комплексну програму забезпечення реалізації зазначеної “Стратегії”, розраховану на період до 2009 р. На першому етапі реалізації Комплексної програми (2001—2002 рр.) передбачається вжити низку заходів для стабілізації рівня життя основних верств населення й усунення найбільш гострих проявів бідності. На другому етапі (2003—2004 рр.) повинні бути створені передумови для стабільного зростання доходів населення та зменшення рівня бідності. Нарешті, на третьому етапі (2005—2009 рр.) необхідно завершити переорієнтацію економічних процесів на ефективне задоволення потреб населення.

Водночас успішне просування шляхом боротьби з бідністю, безробіттям, соціальною несправедливістю можливе лише на основі консолідації зусиль як владних структур, так і політичних партій та громадських організацій, всіх конструктивно налаштованих сил суспільства. Замість безвідповідального соціального популізму, необґрунтованих та аморфних декларацій, обіцянок підвищення добробуту нроду потрібна узгоджена робота, спрямована на утвердження України як соціальної держави. При цьому належить здійснити перехід від політики державного патерналізму, яка базувалася на суто зрівняльних принципах, до адекватної демократичним країнам соціальної політики.

Серед стратегічних соціальних завдань, вирішення яких є необхідним для забезпечення консолідації українського суспільства, особливо слід виділити здійснення політики становлення в Україні середнього класу. Досягнення у 2000—2001 рр. досить стійких ознак економічного зростання визначає необхідність переведення у практичну площину не лише проблем подолання масової бідності, а й створення в Україні численного середнього класу. Саме середній клас, який охоплює найрізноманітніші верстви населення (бізнесменів і комерсантів, наукову і технічну інтелігенцію, державних службовців, кваліфікованих робітників і фермерів тощо), виступає у розвинених країнах соціальною основою консолідації нації, збереження демократичного конституційного устрою, є визначальним чинником формування всієї держполітики.

Серед нагальних проблем соціальних трансформацій, від яких найбільшою мірою залежить консолідація суспільства в Україні, не можна залишити поза увагою також проблему формування найбільш заможних прошарків та забезпечення їх суспільно корисної ролі.

Забезпечення сталого економічного зростання означає, що все більша частина підприємців та бізнесменів, які володіють прямо чи опосередковано значною приватною власністю, зосереджується саме на продуктивній діяльності на користь економіці та суспільству. Водночас зберігаються досить потужні окремі групи заможних людей, інтереси яких спрямовані лише на отримання високих прибутків шляхом фактичного знекровлення економіки, непродуктивного вивозу капіталу за кордон. На протистоянні інтересів представників таких груп та реальних суспільних інтересів може виникнути соціальний конфлікт, тобто пряма загроза консолідації суспільства.

Розв'язання цієї проблеми вбачається насамперед в удосконаленні правових умов економічної діяльності, які б стимулювали продуктивне використання власності та капіталу. Водночас потрібні також цілеспрямовані заходи, які б дійсно забезпечували адекватну відповідальність власників великих статків перед державою та суспільством.

Здійснення відповідних соціальних трансформацій потрібно визначити як необхідну визначальну умову консолідації українського суспільства. Похідними від таких соціальних трансформацій є політичні чинники, хоча їхній самостійний вплив теж не можна недооцінювати. Зокрема, це стосується політичної структуризації суспільства, реформування політичної системи, утвердження реальної багатопартійності.

Ключовою ланкою всього механізму соціально–політичної консолідації є реформування політичної системи. Таке реформування, як винятково складна справа, має, по–перше, здійснюватися за всебічно обґрунтованою та реалістичною програмою, по–друге, враховувати українські реалії та відбуватись на основі пошуку власної ідентичності.

На науково–практичній конференції 15—16 червня 2001 р. “Нові політичні реалії України на рубежі тисячоліть” було розглянуто проект Концепції реформування політичної системи України, який можна розглядати як перший крок у системному запровадженні засад сучасної політичної системи. Згідно цієї Концепції, основною метою реформування політичної системи України є забезпечення реального народовладдя, створення ефективного механізму виявлення політичних інтересів народу України, різних соціальних груп та утворень, регулювання політичних відносин за кращими зразками досвіду країн усталеної демократії, національними традиціями, науковими надбаннями та соціальною практикою. Серед головних пріоритетів реформування політичної системи Концепція визначає “забезпечення політичної і духовної консолідації суспільства” [1].

Успішний розвиток процесів політичної консолідації суспільства великою мірою пов’язаний зі сталим існуванням парламентської більшості та цивілізованого існування опозиції, а також з підвищенням ролі політичних партій як представників громадянського суспільства у відносинах з владою. Недовге існування парламентської більшості — з початку 2000 та до весни 2001 рр. — відчутно вплинуло на консолідацію суспільства та на збільшення конструктивізму і результативності у стосунках Верховної Ради України з Президентом України і виконавчою владою. Розкриваючи основні причини руйнації парламентської більшості навесні 2001 р., Президент України відзначив, що більшість не зуміла принципово визначитися щодо свого концептуального об’єднуючого стрижня. В її діяльності здебільшого переважали ситуативні чинники, посилювався вплив інтересів конкуруючих політичних та фінансово–політичних груп, в результаті чого у парламенті з’явилися нові, різновекторні “центри тяжіння”. [2]. В той же час Уряд також не виявив здатності і бажання до послідовної співпраці з більшістю. Недостатня узгодженість дій з парламентськими фракціями, а інколи і відверто політиканська позиція декого з членів Кабінету Міністрів, значно звузили поле парламентської підтримки Уряду і врешті–решт призвели до його відставки [2].

Подальша соціально–політична консолідація суспільства найтісніше пов’язана з прискоренням розвитку громадянського суспільства та його інституцій насамперед політичних партій. На сьогодні більшість партій є замкнутими на самих себе, незалежними від суспільства структурами, призначення яких зводиться до проведення у владу своїх лідерів або прикриття їхньої комерційної діяльності. Навіть маючи тривалий час своїх посланців у парламенті, деякі партії так і залишились представниками не суспільних верств, а своїх бізнесово–кланових, корпоративних інтересів чи власних політичних амбіцій. Відповідно, піднесення їх до рівня повноцінних учасників політичних процесів зробить вагомішою їхню роль у соціально–політичній консолідації українського суспільства.

У розвинених країнах саме впливові та потужні політичні партії, які відрізняються певним баченням шляхів вирішення нагальних проблем суспільства, але ґрунтуються на єдиних національних цінностях, виступають важливою інституцією консолідації суспільства. В Україні досі навіть партії державницького спрямування не мають конструктивних програм діяльності та не представляють належним чином інтереси основних соціальних груп.

Водночас існують партії лівої орієнтації, які, використовуючи соціальні негаразди, фактично виступають проти самого існування незалежної української держави та здійснення економічних реформ і, таким чином, посилюють тенденції розколу та протистояння у суспільстві. Підтвердженням того, що політичні партії в Україні досі не виконують своїх функцій як суспільної інституції, у тому числі завдання консолідації суспільства, є результати загальноукраїнських опитувань громадської думки, проведених у 1994—2001рр. такими провідними соціологічними організаціями, як центр Социс та Інститут соціології НАНУ [3]. Згідно цих опитувань, за останні 7 років кількість прихильників багатопартійної системи в Україні зменшилася з 36 до 27 %. У той же час чисельність тих, хто вважає, що Україні багатопартійна система непотрібна, зросла з 30 %у 1994 році до 43 % у 2001р.

Розгортання передвиборних змагань у 2001—2002рр. значно прискорило процеси структуризації політичного середовища. Сумний досвід політичного протистояння, де панують карликові партії та окремі політико–економічні угрупування, свідчить про безальтернативність шляху політичної консолідації. Причому це відбувається як на лівому чи правому флангах, так і в центрі. Політикум нарешті починає усвідомлювати, що впливові та стабільні партійні організації утворюються лише навколо великих політико–ідеологічних проектів.

Передвиборна структуризація політичного середовища є виявом провідної тенденції консолідації на рівні суб’єктів політичного процесу. Її поглиблення та зміцнення створює можливість перетворення Верховної Ради на стабільний цивілізований та політичний орган країни, в якому будуть вироблені механізми політичної відповідальності, формування та функціонування парламентської більшості, посилення впливу на виконавчу владу.

Одним з дієвих механізмів політичної консолідації в суспільстві є діяльність політичної опозиції, її чітке правове існування як повноцінного та повноправного суб’єкта політичного процесу. Такий суб’єкт повинен, як в усьому цивілізованому світі, не вдаватися до неконституційних форм протистояння, сприймати владні інституції не як ворога, а як опонента або й партнера.

Влада й опозиція мають відчувати взаємозалежність і діяти в суворій відповідності із законами у межах закріплених ними прозорих схем. Це є одним з дієвих механізмів зміцнення соціально–політичної стабільності українського суспільства, досягнення балансу між владними структурами, з одного боку, і соціальними групами та індивідами — з іншого. Не сприяють поки що подальшій консолідації українського суспільства також деякі інші політичні чинники. Зокрема, це стосується діяльності політичних інститутів влади, насамперед Верховної Ради України. Фактично все перше десятиліття незалежності не забезпечувалася політична відповідальність парламента за результати своєї діяльності. В його стінах нерідко панували популізм та суто ситуативна поведінка фракцій, депутатських груп і окремих депутатів під час прийняття важливих державних рішень. Внаслідок цього виникали прояви протистояння між законодавчою та виконавчою владою, неприпустимо уповільнювався та ускладнювався законодавчий процес.

Все це спричиняло неефективну та неконструктивну роботу такого відповідального політичного інституту. Саме тому результати опитувань громадської думки у 1994—2001 рр. свідчать про надзвичайно низький рівень довіри населення Верховній Раді України.

Не можна недооцінювати також зростаючу роль громадських організацій у консолідації суспільства. Громадські організації мають стати реальними каналами представництва всього розмаїття суспільних інтересів, посередниками між їхніми носіями і владою. А структури виконавчої влади, у свою чергу, повинні поступово делегувати цим організаціям частину своїх повноважень. Затверджена Указом Президента України Комісія зі сприяння розвитку громадянського суспільства має всіляко допомагати пошуку дієвих механізмів поглиблення цього процесу.

Згідно Конституції України, суспільне життя в нашій державі ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної різноманітності. Однак принцип ідеологічного плюралізму аж ніяк не заперечує потреби суспільства в певному консолідуючому началі, консенсусі з найбільш принципових питань і поглядів на способи їхнього вирішення та забезпечення суспільної злагоди і гармонії. В цілому така консолідуюча система поглядів, ідеологія державотворення покликана згуртувати українську націю, визначити ієрархію вищих національних інтересів та завдань. На початку 90–х років головний зміст української національної ідеї як стрижня державотворчої, загальнонаціональної ідеології полягав у прагненні більшості наших співвітчизників до реальної незалежності та державності України.

Сьогодні, коли цієї мети досягнуто і українське суспільство вирішує якісно інші завдання, національна ідея є ідеєю побудови сильної демократичної Української держави. Широка роз’яснювальна робота з метою формування суспільного консенсусу щодо цієї стратегічної цілі сприятиме зміцненню соціально–політичної консолідації українського суспільства.

Література

1. Концепція реформування політичної системи України: Проект. — К.: Полюс, 2001. — С. 8.

2. Нові політичні реалії України : Заключне слово Президента України Л. Кучми на наук.—практ. конф. 16 черв. 2001 р. // Уряд. кур’єр. — 2001. — № 107. — 19 черв.

3. Українське суспільство 1994—2001. Результати опитування громадської думки. — К.: МІА “Подія”, 2001. — С. 36.

3. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ УКРАЇНИ

3.1. Формування національної самосвідомості
та патріотизму громадян України

Необхідною умовою консолідації українського суспільства є органічне поєднання волі і творчих зусиль усіх верств населення у річищі загальнозначущих проблем.

Консолідація суспільства виникає як наслідок взаємодії об’єктивних і суб’єктивних чинників. До перших належать насамперед об’єктивні зв’язки між різними елементами соціальної структури у процесі реалізації їхньої життєдіяльності незалежно від їхніх бажань та суб’єктивних цілей, а часто і всупереч їм. Це, за визначенням І. Канта, “патологічна єдність” — такий зв’язок між індивідами та соціальними групами, до якого їх ніхто силоміць не примушує, однак вони змушені в нього вступати через об’єктивну необхідність (наприклад, взаємини між вільнонайманими робітниками і роботодавцями, між виробниками і споживачами тощо).

Така взаємозалежність пов’язує людей між собою, однак у цій взаємодії кожен суб’єкт (індивід, сім’я, соціальна група, клас тощо) переслідує свої власні цілі, жодною мірою не дбаючи про потреби інших, навпаки, вбачаючи в них загрозу власним інтересам. Співгромадяни, владні інститути, держава в цілому розглядаються у цій ситуації, з одного боку, як засіб задоволення індивідуальних чи корпоративних потреб, а з іншого — як конкуренти і навіть як вороги. Зрозуміло, що такі взаємини у суспільстві не сприяють розв’язанню важливих проблем, а отже, його конструктивній розбудові, прогресу.

Тому кожна країна завжди, тією чи іншою мірою, намагається використати суб’єктивні чинники консолідації суспільства, запустити механізм цілеспрямованого єднання всіх ланок суспільного життя та елементів соціальної структури, які його репрезентують.

Суб’єктивні чинники поділяються на: а) зовнішні; б) внутрішні. Зовнішні — це примусове об’єднання, підпорядкування державою волі різних суб’єктів суспільного життя єдиній меті. Така консолідація досягається двома основними засобами: репресивними та маніпуляцією масовою свідомістю (класичною ілюстрацією такого об’єднання може бути “ідейно–політична єдність радянського народу” часів комуністичного режиму).

Примусове згуртування нації за певних історичних обставин буває досить ефективним для розв’язання окремих масштабних суспільних проблем, проте швидко вичерпує свої конструктивні можливості, перетворюється на гальмо суспільного розвитку, оскільки нищить індивідуальну й корпоративну ініціативу, тотально підпорядковуючи приватні інтереси громадян інтересам державного апарату. Найбільш ефективною, вагомою для суспільного життя є внутрішня консолідація всіх його суб’єктів, яка відбувається внаслідок усвідомлення громадянами спільності своєї історичної долі, своїх життєвих інтересів. Таке свідоме єднання волі і дії представників даного народу перетворює його у цілісний організм — націю.

Таким чином, духовною основою утворення й функціонування нації виступає національна самосвідомість. Структурно й змістовно це надзвичайно складне явище.

Серед численних самовизначень людини чільне місце посідає саме національна самоідентифікація, що у розвиненому вигляді постає національною самосвідомістю. Це зумовлено тим, що нація для сучасної людини є життєвоважливою, фундаментальною історичною спільнотою. Микола Бердяєв у праці “Доля Росії” цілком слушно стверджував: “Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, до єдності людства (шлях національного зростання і розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкриває себе лише під виглядом національностей. Денаціоналізація є... чистісінька порожнеча, небуття” [1].

Нація акумулює і специфічно трансформує історичний досвід людства, створює умови для найповнішого забезпечення можливостей реалізації життєсмислових настанов і цілей, виступає субстанційною основою життєдіяльності як окремих індивідів, так і їхніх об’єднань.

Національна самосвідомість, будучи наслідком історичної генези нації, водночас виступає необхідною умовою її повноцінного розвитку і прогресу. Володимир Старосольський у “Теорії нації” писав, що нація “основується на “інстинктах другого ступеня”, типом яких є ідея; національна спільнота є суспільством вільним у тому значенні, що її існування відповідає волі її членів” [2].

Ця думка визначає суть національної самосвідомості: будучи цілісною саморефлексією нації, національна самосвідомість виступає могутнім засобом її історичного поступу, повноцінного функціонування у світовій спільноті, спонукає колективну людську волю до активної життєвої позиції, мобілізації всіх наявних і прихованих вітальних ресурсів народу. Аналогічне розуміння знаходимо й у Дмитра Донцова: “Мільйони розбіжних людських воль єднають в одно — “спільні тріумфи в минулім”, “слава предків”, дальше — спільна воля в теперішнім і “готовність до дальших великих діл, одна велика ціль для всіх в майбутнім”, одне велике підприємство, що з’єднало б під своїм гаслом всі ентузіазми, ввесь фанатизм, всі горіння мільйонів, вириваючи їх у критичні моменти життя поза рамки їх буденних турбот та егоїзмів у напрямку до одної великої мети” [3].

Для окремого індивіда національна самосвідомість — це своєрідний “міст”, через який діяльність окремого індивіда органічно вливається у життя нації, отримуючи доступ до її багатств і можливостей, залучаючись водночас до спільної справи, вносячи у загальну скарбницю свою частку. Безумовно, людина об’єктивно, незалежно від її волі й свідомості, включена у систему зв’язків тієї чи іншої національної спільноти. Проте без розвиненої національної самосвідомості цей зв’язок має примітивно–меркантильний споживацький характер: нація намагається використати всі сили і можливості індивіда, а він, у свою чергу, мати максимальну вигоду від суспільства для задоволення своїх егоїстичних потреб. Взаємини між особою і національною спільнотою набувають антагоністичного характеру, що призводить, врешті, до негативних наслідків для обох сторін: деформує особистість і виснажує сили нації. Взаємодія особи і нації стає по–справжньому результативною лише за умови гармонійного поєднання об’єктивних зв’язків між ними з суб’єктивними — свідомо встановленими, доцільно організованими, що сприяють як самореалізації особистості, так і розквіту нації.

Національна самосвідомість стимулює такі могутні емоційно– психологічні рушії національного прогресу, як патріотизм і жертовність, яких не в змозі замінити жодні меркантильні розрахунки, матеріальна вигода. Ці останні є ненадійною опорою національного розвитку, легко перетворюються при коливанні економічної та соціально–політичної кон’юнктури у гальмо національного поступу, а то й у його нищівно–руйнівну силу. Натомість породжені національною самосвідомістю патріотизм, жертовність практично не залежать від матеріального становища нації. Понад те, погіршення життєвих умов, загроза національному прогресу або незалежності та інші подібні негативні явища стимулюють духовну енергію національно свідомого населення, а відтак спричиняють сплеск його патріотичної діяльності, готовність піти на будь–яке самопожертвування заради порятунку нації.

Реалії суспільного життя України після розпаду СРСР унаочнюють, якою загрозою для долі народу є низький рівень національної самосвідомості у значної кількості населення. Певна частина громадян України, які у 1991 р. проголосували за її незалежність, керувалися у своєму виборі суто утилітарними міркуваннями. І коли їхні сподівання не виправдалися, почалося зречення свого вибору, воліючи поміняти свободу й незалежність на хоча б найменше поліпшення матеріального достатку, суспільного комфорту за будь–яку ціну.

Для цієї категорії населення національний суверенітет, незалежність, свобода, національна гідність та інші атрибути нації є лише засобом у досягненні своїх егоїстичних інтересів, задоволення прагматичних потреб. Як самоцінність вони для них не існують і не тільки не спонукають до пошуку причин наявних негараздів і шляхів порятунку нації, а, навпаки, викликають роздратування і далі — сплеск антипатріотичних настроїв. Подібна психологія — прямий наслідок деформованої, нерозвиненої національної самосвідомості. Таке явище є дуже небезпечним для нації.

Жоден зовнішній примус не може зрівнятися за ефективністю свого впливу з внутрішнім пориванням особливості, зумовленим її розумінням історичної та моральної необхідності своїх дій. Свого часу Л. Троцький вихвалявся, що більшовики “лінивого мужика примусили багнетом піти у бій” [4].

Такий факт справді мав місце. Однак більшовики ніколи не досягли б своєї стратегічної мети, якби вони своєчасно не використали більш могутній засіб — вплив на масову свідомість. Одним з найважливіших чинників, що забезпечив перемогу більшовиків в Україні (як і в інших колишніх колоніях Російської імперії), був послідовний наступ на національну самосвідомість, вперте намагання витіснити її соціальною демагогією та пропагандою класового інтернаціоналізму, що, врешті, вдалося.

І навпаки, маємо сумний приклад повної практичної безпорадності керівництва УНР у 1918 р. внаслідок ігнорування могутнього потенціалу національної самосвідомості. Україна втратила свою незалежність насамперед через нездатність Центральної Ради використати патріотичне поривання народних мас, що стихійно визріло на той час. Більше того, як зазначає Зіновій Книш, лідери УНР багато зробили для того, щоб згасити рушійний потенціал національної самосвідомості. У книзі “Так перо пише...” він наводить слова політичного діяча П. Христюка про те, що на першому Українському Військовому з’їзді панували піднесені національно–патріотичні настрої, які “... не були наслідком чиєїсь агітації, а тим більше агітації тодішніх провідників українського революційного руху. Навпаки, визначні революційні діячі того часу, як–от Володимир Винниченко, Симон Петлюра й інші немало сил прикладали до того, щоб національно–політичні домагання народних мас звузити і тим самим втиснути їх у рамки “загальної справи революції” [5].

“Таким способом, — коментує З. Книш, — змарнувався величезний морально—політичний капітал національно–політичних настроїв української маси. Замість надхнути її революційним патосом національного визволення в боротьбі з московським ворогом, спертися на колосальну національно–свідому і готову на жертви для свого народу військову силу, соціялістичні провідники студили національний запал, гасили патріотизм, розкладали військо соціялістично–матеріялістичною демагогією і добилися того, що самі мусіли втікати перед “демократією братського народу” [5].

Структурно, змістовно і функціонально національна самосвідомість є складною системою, що включає величезну кількість елементів та їхніх зв’язків. У своєму історичному розвитку вона проходить довгий шлях самовдосконалення від елементарних уявлень, стереотипів і норм до високорозвиненої цілісної системи знань та ціннісних орієнтирів. Основний зміст структурних елементів національної самосвідомості зумовлюється тими функціями, які вона виконує у суспільному житті.

Можна виділити три основні функції національної самосвідомості: 1) пізнавальну; 2) ціннісну; 3) регулятивну.

Кожен індивід у процесі соціалізації серед маси різноманітних знань про суспільне середовище, в якому він живе, з необхідністю пізнає свою національну належність та національні особливості, історію свого народу, його фольклор, звичаї, традиції, норми поведінки, а також економічний, політичний, духовний, геополітичний статус своєї нації, її приховані резерви і можливості (справжні чи уявні), ідеали та настанови, якими вона керується, чи хотіла б керуватися за певних умов.

Однак пізнавальна функція національної самосвідомості не є самодостатньою. Знання, що несе національна самосвідомість, підпорядковані меті формування ціннісної орієнтації члена національної спільноти. Усе, що дізнається індивід про свою націю, спрямовується на формування певної життєвої позиції, що базувалась би на загальнонаціональних цінностях. Ці останні поділяються на емоційні (переважно ірраціональні за природою) і раціональні (цінність яких піддається логічному обгрунтуванню). До першої групи належать такі почуття, як любов до рідного краю, патріотизм, жертовність в ім’я національних інтересів, громадянський обов’язок, національна гідність (як і національна пиха), культ предків, трепетне ставлення до історичного минулого, шанування національної символіки та святинь тощо. Ці емоційно–ціннісні елементи національної самосвідомості практично не підлягають раціональному поясненню. Неможливо логічно обгрунтувати, наприклад, чому людина любить свій рідний край, навіть якщо він за своїми об’єктивними характеристиками набагато гірший від інших земель, відчуває національну гідність, навіть якщо її нація крихітна і непримітна, чому мимовільно виструнчується, почувши звуки національного гімну, чи схиляє голову перед пам’ятником героям Крутів, хоча знає, що їхній подвиг на подальшу долю України помітного впливу не мав.

До раціонально–ціннісних елементів національної самосвідомості належать передусім такі сприйняті й відображені нею об’єктивні реалії, як свобода, незалежність, історична місія нації у світовій спільноті, самобутність національної історії та культури, внесок нації у загальноцивілізаційний поступ людства тощо.

Національна самосвідомість надає їм нового життя. З об’єктивних явищ історичної дійсності вони перетворюються в ідеальні цінності, спонукачі національної активності, своєрідний “генетичний код” нації, здатний відродити за певних умов реально втрачені нею властивості й ознаки. Те саме можна сказати і щодо будь–яких інших ціннісних елементів національної самосвідомості: вони більшою чи меншою мірою виступають запорукою життєздатності нації.

Зрозуміло, що ціннісне сприйняття й відображення національною свідомістю тих чи інших реалій національного буття не завжди є об’єктивним, більше того, може спотворюватися і гіпертрофуватися. Історія людства перенасичена переоцінками різними народами свого особливого призначення у світовій історії, особливого внеску в розвиток цивілізації, більшовартість їхньої культури порівняно з іншими, винятковість національного характеру тощо. Поява у національній самосвідомості завищених самооцінок зумовлюється не стільки складнощами пізнання дійсного стану речей чи потягом до вдоволення власного марнославства (хоча ці чинники відіграють певну, інколи досить значну роль), скільки насамперед цілепокладально–регулятивною функцією національної самосвідомості, тобто її практичною спрямованістю.

Пізнаючи, оцінюючи себе і навколишній світ, кожна нація усвідомлює свої потреби та можливості, виробляє найприйнятніші для неї стандарти поведінки її представників, найдоцільніші форми діяльності, найперспективніші напрями розвитку тощо. У національній самосвідомості фіксуються регулятивні норми життєдіяльності кожного громадянина і всіх наявних спільнот — від сім’ї до нації у цілому, і в усіх зрізах — від інтимних стосунків до міжнародних відносин.

Національна самосвідомість здатна виконувати регулятивну функцію завдяки органічному поєднанню в ній двох протилежних моментів: консервативного і творчого. Безперервний процес самопізнання, поглиблення розуміння своїх проблем, пошук шляхів та засобів їхнього вирішення складається у сталу систему поглядів, цінностей, регулятивних настанов, обов’язкових для виконання усіма членами національної спільноти. Їхнє порушення засуджується громадською думкою та суворо карається. З часом пізнавальний процес та практика суспільного життя поглиблюють або відкидають усталені уявлення та норми як такі, що виявили свою недоцільність, чи втратили її із зміною історичної ситуації.

Відбувається переоцінка наявних цінностей, формується нова система національної самосвідомості, яка вже на інших засадах переформовує і весь наявний багаж: одні елементи відкидає, інші залишає без змін, третім надає нового звучання, включаючи їх у новий контекст. Завдяки такій динаміці національна самосвідомість піднімається на вищий рівень, отримує нове дихання, посилює свою регулятивну функцію у суспільному житті, повніше реалізуючи своє основне призначення.

Тож не дивно, що формуванню національної самосвідомості та патріотизму людство з найдавніших часів свого цивілізованого розвитку приділяло посилену увагу. Досить згадати надзвичайно досконалу систему патріотичного виховання стародавнього Китаю, грецьких полісів тощо. Не слід забувати, яке величезне значення надавала формуванню державницької самосвідомості та радянського патріотизму комуністична система. Величезні інтелектуальні сили були задіяні для розробки теорії комуністичного виховання і ще більші ресурси для практичного втлумачування постулатів комуністичної ідеології у свідомість громадян та спрямовування їх повсякденної поведінки у річище цих імперативів.

В Україні намітилися певні позитивні зрушення, переважно завдяки зусиллям Міністерства освіти і науки, Академії педагогічних наук, окремих політичних сил, релігійних конфесій, громадських організацій, засобів масової інформації національно– патріотичного спрямування тощо. Однак це лише паростки колосального масиву роботи у цій сфері.

Передусім потрібно розробити концепцію комплексного формування особистості, яка розкривала б механізм послідовного, цілеспрямованого і перманентного виховного впливу усіх соціальних інституцій на громадян країни впродовж усього їхнього життя.

Формування національної самосвідомості і культивування патріотизму повинні розглядатися як духовна основа, вихідна ланка становлення всебічно розвиненої особистості, забезпечення умов формування якої становить основний зміст гуманістичної програми, закладеної у Конституції України. Такий підхід не є безпрецедентним в історії України. Так, наприклад, у Галичині в 20—30–х роках була досить поширена практика поєднання у діяльності українських громад національно–патріотичного виховання із загальнокультурним та фізичним вишколом. Просвітницькі національно–патріотичні товариства співпрацювали з різними гуртками художньої самодіяльності та фізичної підготовки, залучаючи до цієї справи не лише дітей та молодь, а й доросле населення. Могутній сплеск національно–визвольної боротьби у Західній Україні у 30—40–х роках значною мірою був наслідком цієї патріотично–виховної діяльності галицької інтелігенції.

Нині відчувається гостра потреба в тому, аби держава взяла на себе роль центру організації, координування і контролю всієї системи національно–патріотичного виховання. Ця система має поєднати зусилля:

а) державних інституцій (НАН України, Міністерства освіти й науки з усіма його закладами, Міністерства культури, Міністерства оборони; Державних комітетів, відповідальних за роботу ЗМІ, спортивну підготовку населення, молодіжну політику тощо; Академії педагогічних наук, державних засобів масової інформації, книжкових видавництв та ін.);

б) громадських організацій та об’єднань (творчих спілок, товариств “Просвіта”, “Знання”, “Охорона пам’яток архітектури та культури”, “Меморіал” та ін.; українського козацтва, спілки ветеранів тощо);

в) соціальних інститутів недержавного характеру (передусім церкви і сім’ї).

Строго дотримуючись принципу невтручання у внутрішні справи різних недержавних інституцій (від політичних партій до церкви і сім’ї), держава не лише має право, а й зобов’язана пильно слідкувати за перебігом і наслідками публічної діяльності всіх без винятку суб’єктів суспільного життя. Якщо якась політична партія, громадська організація, релігійна конфесія тощо своїми діями деформує національну самосвідомість громадян, принижує їхню національну гідність, пропагує антипатріотичні настрої, зневажає святині українського народу (що часто помітно у повсякденному житті) — держава повинна рішуче класти край таким діям і запобігати можливості їхнього повтору. Адже “нічний сторож” для того й існує, аби темні сили не порушували спокій громадян.

Слід звернути увагу на той незаперечний факт історичного буття, що внутрішня руйнація держав завжди починалася з деформації національної самосвідомості їх громадян, поширення національної індиферентності, байдужості як антипода патріотизму. На жаль, ці явища постійно набирають сили в нашій країні, наближаючись нині до критичної межі, загрожуючи набути незворотнього характеру. Суспільство атомізується, розпадається на стовпище індивідів, груп, кланів, корпорацій, які керуються виключно утилітарними, егоїстичними інтересами, ігноруючи потреби нації як цілого, оцінюючи достоїнства держави можливістю побільше взяти від неї.

Керівництву країни необхідно вжити енергійних заходів для ліквідації небезпечної тенденції і створення режиму максимального сприяння національно–патріотичній консолідації суспільства. Важлива роль тут належить духовній еліті.

3.2. Національна ідея в цивілізаційному процесі

Леслі А.Пал у книзі “Аналіз державної політики”, розмірковуючи над майбутнім сучасної національної держави, доходить до насторожливих міркувань: “Глобалізація, розвиток техніки, політична інтеграція та економічна криза підриває її територіальні межі, відкриваючи кордони або принаймні роблячи їх прозорими”. І далі: “Якщо кордони впадуть, стануть просто лініями на географічній карті, що нічого не значать і ні до чого не примушують, тоді, стверджують, держава приречена на смерть. Втративши державу, ми будемо віддані на ласку ринковим силам і транснаціональним корпораціям. Враховуючи, що вище описані сили вже діють, — зазначає дослідник, — якого майбутнього можна сподіватися для національної держави” [6].

Цілком логічно, що в подібному процесі змінюється статус національної ідеї в цивілізаційному процесі, її функціональні можливості, що мають безпосереднє відношення до державної політики, національної доктрини розвитку та геополітичної стратегії.

Після другої світової війни небувалої ваги набули міжконтинентальні транснаціональні сили, регіональні блоки держав, економічні корпорації. Володіючи значними фінансовими, матеріально–технічними та правовими ресурсами, транснаціональні корпорації нині здатні формувати досить чільну та далекоглядну геополітичну тенденцію у різних куточках світу, на різних континентах водночас. Це призводить до становлення потужної мегацивілізації як чіткої, організованої структури, в якій беруть участь держави з різними рівнями розвитку, що вибудовують складну економічну та політичну ієрархію.

Ці міркування вказують на дуалістичну траєкторію розвитку сучасної держави у контексті інтеграційних процесів, що набирають силу. По–перше, треба розуміти, що окремі суспільні сили, які апелюють до національної ідеї як духовно–теоретичного, патріотичного підгрунтя перед лицем масштабного накопичення можливостей комп'ютеризованих інформаційних мереж і масових телекомунікаційних систем, перед лицем гігантських економічних, фінансових, геополітичних утворень досить загострено відчувають загрози, що нависли над сучасною національною державою і їхній відгук на “цивілізаційний виклик” не завжди може нести толерантний чи конструктивний характер (це, зокрема, підкреслюють масові антиглобалістські виступи в окремих країнах Європи).

По–друге, як не парадоксально, перед сучасною державою, яка прагне зберегти власну національну ідентичність і водночас бути активною учасницею міжнародних демократичних процесів, стоїть дилема вибору подальшого шляху розвитку: трансформуватися у відкрите суспільство (“оболонка” держави від цього все далі ставатиме прозорою та умовною) або ж у закрите (це згубно вплине на матеріально–технічний, науковий, економічний розвиток через усвідомлену “ізоляцію” країни від світового контексту), а тому посилення контролю держави над усіма сферами життя суспільства лише зростатиме.

Національні держави — в системі міжнародних стосунків — зустрілися з непідвладними і неконтрольованими феноменами геополітичного, геоекономічного характеру. Серед нових “суб’єктів” уваги планетарного значення, з якими змушені рахуватися національні держави, слід назвати: міжнародний екстремізм і тероризм, масова міграція населення, масові хвороби у регіональних та глобальних масштабах. Сюди також можна віднести ті жахливі явища, що безпосередньо пов’язані з тривалою зміною довкілля людською практикою (екологічні катастрофи, забруднення навколишнього середовища). Тому не дарма, виступаючи на пленарному засіданні саміту тисячоліття ООН, Президент України Леонід Кучма наголосив на тому, що перед світовим товариством на сучасному етапі є ще одне випробування — найбільш злободенне “нагальне завдання, яке вимагає спільних і злагоджених дій”, яке “полягає у забезпеченні майбутнім поколінням гідних умов існування з екологічної точки зору” [7].

Ентоні Д. Сміт у роботі “Національна ідентичність”, ілюструючи вплив інформаційних мереж на локальні суспільства (держави), зазначає, що “створеним інформаційним мережам годі вміститися навіть у найбільшому з національних утворень; водночас вони стають матеріальною основою злиття національних культур у регіональні і навіть формування глобальної культури” [8].

Національна ідея, яка, по суті, є магістральним вектором історичної континуальності національної культури та духовним “змістом” внутрішньої та зовнішньої політики національної держави, нині потребує нового ідеологічного наповнення, яке б відповідало цивілізаційним, технологічним, науковим, інформаційним реаліям початку ХХІ століття. Йдеться про те, що своєрідним “тлом” будь—якої національної ідеї, крім традиційної етно–культурної складової (мова, релігія, література, ментальність тощо), а це — в міжнародному контексті — можна визначити як “локальний феномен”, повинні постати також такі чинники, які відображували б проблеми природного довкілля, а також системні кризи людської цивілізації (дефолт національних валют, енергетична, демографічна та інші кризи). Закономірно, що подібні проблеми дуже гостро стоять і перед сучасним українським суспільством, яке тільки за останнє десятиліття отримало незначний досвід державного будівництва. Зрештою, ця проблема безпосередньо пов’язана з надзвичайно гострим питанням — присутності в таких процесах відповідальної та керівної еліти. Тому не дарма, звертаючись до Верховної Ради, Президент України Леонід Кучма зауважив: “У більш широкому плані, і підкреслюю це особливо, назріла необхідність формування національної еліти в усіх без винятку сферах. Еліта, яка за своїми духовними, інтелектуальними, професійними вимірами була б осердям нації, продукувала зі свого середовища її знакові постаті” [9].

Щодо функціональних можливостей національної ідеї як складової численних регуляторів цивілізаційного процесу, слід зауважити, що тип засвоєння та “зміст” національної ідеї безпосередньо залежить від рівня розвитку суспільства, а також від його політичних, економічних, духовних та інших потенціалів. Йдеться, зокрема, про адаптацію того механізму засвоєння національної ідеї, який формують “транслятори” (суб’єкти суспільно–політичної діяльності, науковці, аналітики, які безпосередньо впливають на громадську думку та здатні актуалізувати національну ідею) і “реципієнти” (ті, хто національну ідею втілює у розробці концепції функціонування та розвитку держави). З цього приводу дослідник В. Лісовий цілком слушно зазначає, що “способи мовлення пов’язані зі способом мислення: наївно припускати, що ті мовні засоби, з допомогою яких ми формулюємо свої ідеї, ніяк не впливають на зміст цих ідей чи на їхню “працездатність” [10]. Іншими словами, наповнення поняття “національна ідея” безпосередньо залежить від мислення промовця, а також від того, про що він думає, але не здатний передати словами чи на письмі, тим самим, спотворюючи первинний закладений “зміст”.

За умов української дійсності, враховуючи постійні історичні зміни, на які звертають увагу дослідники, необхідно виробити такий підхід до проблеми, який національну ідею розглядав би як явище, що має трансформаційний характер.

Це безпосередньо пов'язано з адаптацією широких верств населення, а в першу чергу інтелектуалів країни, представників політичної, наукової, інформаційної та інших сфер діяльності, до нового образу національної ідеї, до її оновленого, або, точніше, доповненого ціннісно–смислового горизонту, в якому віднайдуть своє відображення не тільки історичні, етнокультурні чинники, а й техногенно–цивілізаційні, екологічні тощо. Сучасний дослідник досить лаконічно й точно говорить про дві складові: “Основою консолідації української нації повинна стати українська національна ідея, яка може бути визначена як поняття, в якому осмислюються матеріальні та духовні реалії (курсив наш) способу буття нашого етносу” [11].

Такий синтез “уявних” (мова, культура, історична пам’ять, вірування, релігія) та “предметних” (держава, економіка, цивілізація) цінностей в національній ідеї жодним чином не встановлює “бар’єр” між двома задекларованими векторами: збереження минулого і необхідність формування конструктивного майбутнього. Саме уявне є тим безперервним шлейфом, який через покоління зберігає етнонаціональні атрибути, і саме предметне є тією необхідною “амфорою”, “оболонкою”, “формою”, що зберігає національні феномени, які самоідентифікують суспільство, насамперед через національний світогляд, а вже згодом політично.

Закономірно, що довготривала відсутність державної незалежності України — на рівні осмислення та подальшого формування національної ідеї — призвела до певного зміщення та дисбалансу самого поняття “національна ідея”. Адже в багатьох сучасних роботах, присвячених українській національній ідеї, образ “держави” й надалі постає ілюзорним, таким, що плекається надією на реалізацією, а не реальним, конкретним, складним, функціональним механізмом, яким є будь–яка держава.

У цьому сенсі необхідно зауважити, що загальнопоширене поняття “національної ідеї”, яке нині ажіотажно використовується в науковій сфері та пресі, є певною мірою несучасним і непродуктивним. Воно тотально не враховує “предметні” реалії суспільства й політичної нації, ті цивілізаційні, геополітичні, екологічні виклики, з якими зіткнулася Україна після розвалу СРСР і на початку ХХІ ст. Як не парадоксально, але від цього безпосередньо залежить і прочитання історії, минулого, тієї дійсності, яка постає “уявною” цінністю, що несла відбиток державопрагнення. “Реорганізація” національної ідеї на даному етапі є першою передумовою не лише нового прочитання української історії (скажімо, виробничої, цивілізаційної), а й суспільної консолідації.

3.3. Політико–ідеологічне підгрунтя
національної ідеї в сучасних умовах

Національна ідея як фундаментальний організуючий чинник регіональних та більш глобальних соціокультурних об’єднань, поза сумнівом, має безпосереднє відношення до прагнень та волевиявлення тієї чи іншої нації, а значить в її рамках поєднуються інші основні ідеї та принципи, що формувалися упродовж століть. З цього випливає, що національна ідея є також ідеєю суспільною та відображає довготривалу інтелектуальну, духовну, політичну співпрацю, яка переходить з покоління в покоління. Тому слід наголосити, що національна ідея є не ретранслятором дійсності, а певним проектом впливу, певним об’єднувальним чинником “фрагментів” дійсності, особливо історичної пам’яті, яка в процесі такої “селекції” актуалізується, осучаснюється.

Тож найпершим питанням, яке постає перед дослідником національної ідеї, є етнонаціональна ідентичність українського суспільства як базова модель культурного, політичного, економічного розвитку.

Слідом за Гердером, Фіхте, Гегелем, Манчіні протягом ХІХ ст. невпинно зростає інтерес до етнонаціональної сфери, який призводить до визначення національної свідомості як інтегрального чинника. В Польщі, Італії, Чехії, Ірландії, зрештою і в Україні гасло нації постає синтетичною ідеєю, що вміщує кілька суспільно–політичних доктрин з певним міфологізуючим нашаруванням: інвективи проти чужоземної “опіки”, соціально–станове реструктурування суспільства, сепаратистсько–провіденційне осмислення власного шляху.

Контекстуальний характер становлення національної ідеї в європейських суспільствах ХІХ століття є очевидним, що вказує на епохальні процеси в історії. Генетична подібність кількох народів, близкість “пригноблених” національних історій (втрата Чехією незалежності в битві під Білою Горою (1620), три розподіли Польщі, скасування останніх інститутів козацько–гетьманської автономії в Україні і переведення її в ранг загальноросійського адміністративно–територіального поділу на губернії) — причинили до формування нового типу політичної культури. Еміграційний період діяльності Адама Міцкевича, коли він створює провіденційно–месіанські твори, ядром яких є польсько–слов’янські взаємини, діяльність чеських мислителів Палацького, Шафарика, Добровського, Колара, діяльність в Україні Кирило–Мефодіївського товариства, великі зрушення в історичній, етнографічній науках, розквіт національних літератур послугували ідейним підгрунтям глобалізації царини національного в ситуації переживання власної меншовартості, що дало поштовх до своєрідної “самоісторизації”: вписування себе в історію.

До поглиблення подібних процесів наприкінці ХІХ століття призвели невпинне зростання міської культури (преса, університети, книгодрукування), зростання середнього класу, розвиток промисловості, економіки, торгівлі, банків (України це стосується спорадично), виникнення політичних організацій, партій, зростання освіти населення, іншими словами, того, що стало культурно–матеріальною “інфраструктурою” епохи націоналізму.

Юрген Габермас з цього приводу зазначає, що усвідомлення національної належності виникає з визначення динаміки, яка тільки тоді здатна охопити населення, коли останнє вже відірване від своїх прошарково–соціальних зв’язків процесами економічної та суспільної модернізації, коли воно як наслідок модернізоване [12]. Зрештою, сучасні мислителі, що проголошують сьогодення як постнаціональну епоху, поділяють думку, приміром, норвезького антрополога Томаса Гіланда Еріксена, який трактує націю як “продукт епохи націоналізму”, що виникає тоді, коли група впливових людей вирішує, що саме так має бути, і в більшості випадків нація постає як явище, породжене міською елітою [13].

Відтак завдання цих роздумів полягає в тому, аби окреслити загальні контури проблеми, а тому детального й системного аналізу в них не буде. Одразу слід зробити застереження стосовно поняття “українська ідея”. Йтиметься не стільки про “комплексне” бачення явища, скільки про одну з його складових. Якщо погодитися із загальновизнаним розумінням національної ідеї у кількох домінантних значеннях — 1) консолідуюча ідея громадян, які її поділяють і надають самоідентифікаційного смислу, 2) ідея конкретної (української) нації, 3) індивідуальна особливість національного організму й свідомості, 4) національний ідеал та власна “місія”, 5) національне благо та умови його реалізації, — то подальші міркування стосуватимуться саме останнього пункту.

У даному випадку українську національну ідею доцільно розглядати через принцип “національної доктрини розвитку”, в якій вона, поза сумнівом, тією чи іншою мірою втілюється і яка формує стратегічні засади геополітичної та суспільно–політичної концепції України. Ці засади, закономірно, є невід’ємними.

Сьогодні в українській інтелектуальній думці спостерігаються дві протилежні “групи” тенденцій, які аксіологізують різні підходи до питань національної ідеї, культури, еліти, суспільства і національного розвитку і які, своєю чергою, передбачають різні семантичні, ідеологічні наповнення цих понять.

Ці дві “групи” тенденцій, що знаходять своє відображення в чітких політичних ідеологіях, загально окреслимо поняттями “традиціоналізму” та “лібералізму” (вживаємо їх умовно та образно!), під якими слід розуміти не однойменні ідеології, хоча вони до цих понять також мають певне відношення і постають їхніми “серцевинами”, а те, що, наприклад, розуміємо під поняттям “ліберальний Захід”, вживаючи таке словосполучення в розмові.

Окремих коментарів вони вимагають ще й тому, що вжиті стосовно поняття “українська ідея”, а значить повинні хоча б частково відображати особливості національної реальності. Крім того, слід свідомо уникати поняття “націоналізм”, яке, вочевидь, багато хто волів би бачити на місці “традиціоналізму”. Від номінативного ярлика “націоналізм” доцільно відмовитися тому, що не можна вести мову про націоналістичну доктрину чи ідеологію, а можна вести мову лише про націоналістичне вираження ліберальної, комуністичної, соціалістичної, консервативної чи навіть фашистської доктрин, оскільки націоналістичної ідеології не існує. Натомість існує націоналістичне почування, що здатне “надихати” будь –яку політичну ідеологію.

Традиціоналізм слід розуміти у вузькому та широкому значеннях. Перше передбачає наявність розмови про суспільно–політичну доктрину початку ХХ ст. (тут не йдеться, скажімо, про ісламський традиціоналізм), яка основними концептами визначає традицію, еліту, ієрархію, оновлення вмираючої Європи, враженої соціалістичними, комуністичними, ліберальними ідеями, яка аксіологізує національний міф, римський, мілітарний дух, і з якої генетично виокремилися консервативна революція, а за духом близькі ультра—націоналістичні ідеології, що пропагують ідеологію “чинної меншості”, те, що Енрю Вілсон називає “вірою меншини” (A Minority Faith) [14], що через активну феноменологічну, імперативну “обробку” нав'язується усім громадянам. Серед “батьків” традиціоналізму бачимо Вільфредо Парето, Габріеле д’Аннунціо, Рене Генона, Ернста Юнгера, Отмара Шпанна, Ернста Нікіша, Юліуса Еволу, в Україні — В’ячеслава Липинського (ідея аристократизму), Дмитра Донцова, Миколу Сціборського, Євгена Маланюка, Юліана Вассияна, Юрія Липу та інших.

У широкому розумінні традиціоналізм — це сукупність доктринально сумісних, еклектичних ідей і вчень різного діапазону, які великого значення надають історичним (етнічним, національним, расовим, духовним) тривалостям, проголошуючи їх найбільшими цінностями. За умов української реальності до традиціоналізму можна віднести ще й тих інтелектуалів, які поділяють його духовні основи, але відкидають активну егалітарну та мілітарну складову, надаючи перевагу національно–демократичним пріоритетам. До подібних світоглядних засад були близькі Михайло Грушевський, “пізній” Іван Франко, Дмитро Дорошенко, Володимир Винниченко, Станіслав Дністрянський, Степан Рудницький та багато інших.

Традиціоналізм — в абстрактному розумінні як “пакет” близьких за змістом світоглядів та суспільно–політичних доктрин — передбачає, загалом, рефлексивно–історіософське повернення назад і, відповідно, культивування таких концептів національної ідеї, в основі яких лежить генеалогічне (безперервне, субстантивне, континуальне) бачення культури, історії, етнонаціональної динаміки. У даному випадку відчувається “методологічна” залежність від європейської романтичної філософії, від гегельянського духоцентризму, і ця залежність сьогодні несе риси архаїки, а при вирішенні практичних соціально–економічних та суспільно–політичних проблем є малопродуктивною.

Цей світогляд сприяє формування такого дослідницького поля, яке концепти “нація”, “національна ідея”, “національна історія”, “національна культура” бачить уніфіковано, тобто як загальні значимості й, відповідно, у подібному руслі здійснює теоретичні розробки. Слід сказати, що розвиток української гуманітарної та суспільної науки протягом ХХ ст. загалом відбувався у цій площині (зумисне не торкаємося українського марксизму, хоча феномен націонал– комунізму Олександра Шумського, Миколи Скрипника та Миколи Хвильового — також підкреслює наведене судження).

Основними поняттями традиціоналістського словника є “духовна (національна) еліта”, “національна пам’ять”, “ідея боротьби”, “міленарна психологія”, “патріотизм”, “героїзм”, “феноменологічна активність”, “національна етика”, “національний обов’язок”, “націонал–демократія”, “національна воля”, “національна ідея”, “історична справедливість”, “традиція”, “аристократизм”, “національна безперервність”, “ідейний локомотив”, “вождизм”, “консолідуюча меншість” тощо.

Іншою складовою, своєрідним бінарним протиставленням до традиціоналізму є, на нашу думку, лібералізм. Спостерігаються доволі помітні останнім часом спроби перенести осмислення національної ідеї з орбіти метафізики, трагедії — у практичну, навіть, якщо так можна виразитися, в прикладну — стосовно реального стану речей — площину. Це передбачає осмислення національного розвитку у прагматичній перспективі і заперечення його емпіричного, “історицистського” наповнення.

Лібералізм можна трактувати по–різному і доцільно зупинитися на тому варіанті його значення, яке є показовим стосовно української дійсності. В жодному разі не йдеться про політичні партії, які нібито грунтуються на засадах лібералізму. Як свідчить практика, декларування партіями своєї належності до певної ідеології і їхні конкретні дії, як правило, створюють суперечність, що можна пояснити примітивною обізнаністю окремих партійних діячів та теоретиків з науково–політичною класикою тієї ідеології, до якої дана партія вважає себе причетною.

Якщо під лібералізмом розуміти свободу серед інших свобод, плюралістичну єдність різноманіття і при цьому не враховувати механізми організації цього різноманіття, то можна вже зараз прогнозувати велику небезпеку, яка криється в лібералізмі для української держави.

Певні вияви ліберальної ідеології, які сьогодні помітні в українській інтелектуальній та політичній сферах, а також в окремих економічних заходах несуть на собі ознаки “кальки” з іноземних взірців, при чому не враховується українська національна специфіка. На жаль, сучасні українські політики, які намагаються спекулювати на лібералізмі, не усвідомлюють того, що лібералізм на Заході давно перестав бути ідеологією, оскільки “розчинився” серед інших. Його прийнято розуміти насамперед як метаідеологію, так само, як націоналізм у ХХ столітті чи — в майбутньому — екоідеологію, яка “розчинятиметься” в інших, актуалізуючи їх на проблемах навколишнього середовища.

Якщо вести мову про наслідування в Україні лібералізму, то це наслідуванням західного, або, якщо ж точніше, євро–антлантичного лібералізму, а насправді — західного типу життя з усіма іншими важливими атрибутами (право, дозвілля, економіка, політика, культура, творчість тощо).

Крім того, лібералізм слід у подібному контексті ще розуміти як своєрідний “прогресизм” (оновлення життя), тобто націленість на соціально–економічну та науково–техногенну, а відтак й інформативну складові суспільного розвитку.

Лібералізм як світоглядна позиція основними цінностями проголошує такі концепти, які юридично забезпечують “приватні свободи”, уникають загальних імперативів, що доволі часто нехтують індивідуальними інтересами. Відтак саме це мотивує такий активний інтерес лібералів (новаторів) до поліпшення побутових умов життя, до зростання науково–технічного, соціально–економічного потенціалу країни. Сучасні ліберальні концепції, зокрема таких мислителів, як Роналд Дворкін, Джон Ролз, а серед українських дослідників — Миколи Рябчука [15] — передбачають створення умов ліберальної справедливості, що подається через ідею певної “суспільної домовленості” та етично–моральні імперативи. Це означає, що такі імперативи можуть втілюватися в політичні принципи для суспільства і покликані забезпечувати людям усі умови для добробуту, достатку й злагоди.

Ліберальний ідеолог Жак Атталі стверджує, що на зміну “Релігійному Устрою” (Ordre de Foi), “Устрою сили” (Ordre de Force), які були визначальними “двигунами” епохи політичного модерну, прийшов “Грошовий устрій” (Ordre d’Argent). В унісон йому Габермас і Глотц проголошують кінець “національної епохи” (націоналістичної) і початок “постнаціональної” (постнаціоналістичної), яка є еквівалентом постметафізичної, постіндустріальної, постмодерністської. А гасло “кінець історії” Фукуями (за лібералами) зафіксувало вихід з модерністських, есхатологічних та націоналістично–традиціоналістських уявлень про суспільство, націю, державу, економіку тощо і переведення їх у контекст ринкового господарювання, інформативно–технічної глобалізації.

Найбільш поширеними поняттями ліберального словника є “світовий банк”, “світовий уряд”, “ринкова етика”, “еліта грошей”, “планетарний ринок”, “індивідуальний гуманізм”, “демонтаж холістських конструкцій”, “прозора деміфологізуюча мова”, “ідея громадського розсудку”, “благо як об’єднавчий консенсус”, “життєва доцільність”, “життєдіяльна активність”, “загальнолюдські цінності” тощо.

Сучасне моделювання національного розвитку містить у собі ряд суперечностей, що пояснюються й історичними обставинами, які тривалий час тримали український інтелектуальний та духовний потенціал в орбіті трагедії, катаклізмів, історичної правди, а також необхідністю адаптації до реальних цивілізаційних умов.

Чомусь нині є непопулярною думка про те, що національна ідея має здатність старіти, а окремі її аспекти у новому цивілізаційному контексті можуть стати неактуальними, а то й просто атавістичними. Наприклад, можна навести вислів Франтішека Палацького: “...головний зміст і основна риса чесько–моравської історії полягає в постійному доторку та зіткненні слов’янського духу з римським і німецьким духом” [16]. Закономірно, що чеська національна ідея у ХІХ столітті формувалася саме в подібному світовідчутті. Нині, коли Чехія вже перебуває в ЄС, подібний “аспект” її національної ідеї є маргінальним і стосується не стільки загальної, скільки економічної безпеки.

Ідейна опозиційність “традиціоналізм — лібералізм” (Ісая Берлін пропонує “націоналізм — лібералізм”, Річард Рорті ж — “метафізики — іроністи”), в якій сьогодні перебуває українська національна ідея і яка все далі набирає чітких обрисів політичної конфронтації, містить у собі, як це не парадоксально, ряд корисних рецептів, ряд застережень, хоча ті й належать різним сторонам. Звичайно, що майже не можливо примирити націоналістів і космополітів, феноменологів і постмодерністів, оскільки вони займають різні позиції. Проте це не означає, що опозиціонери не можуть прислухатися одне до одного і брати на озброєння окремі стратегії своїх ідеологічних конкурентів. Річ у тім, що національна ідея у висвітленні традиціоналістів і націоналістів (метафізиків) тотально не практична і в ній не відображений сучасний цивілізаційний стан України, екологічна криза. Вона позбавлена грунтовних економічних розробок, оскільки весь її потенціал фокусується навколо “збереження” національних цінностей (мова, культура, релігія, історична пам’ять тощо). Ліберали, особливо ліберали–іроністи, взагалі девальвують саме поняття “національна ідея”, яке для них є “продуктом” епохи націоналізму. Відтак вони девальвують історичну пам’ять, автентичну (національну) культуру, проголошуючи інтернаціональне єдиним пріоритетом.

Проте і традиціоналістське, і ліберальне наповнення національної ідеї вкрай необхідне. Від імені традиціоналістів міг би сказати Роман Інгарден, зокрема, такими словами: “Ми консервуємо те, що, трапившись у часі, проминуло, а проминувши, було витіснене з актуального існування, але завдяки мені якимось чином до цієї актуальності повертається” [17].

Ця думка сьогодні вкрай необхідна, особливо для українського суспільства тому, що нинішні адепти постмодернізму (більшість з яких ті ж таки ліберали), який є культурним еквівалентом постіндустріального суспільства, агресивно та нігілістично рефлексують над власною сутністю, над кардинальною відмінністю власного часу від попередніх стадій (модерну, націоналізму тощо), заперечуючи, тим самим, національні цінності. Але потрібно також прислухатися і до аргументів лібералів. Їхній скепсис і оптимізм базується на розумінні історичної процесуальності як постійної трансформації зла. Сучасний ліберальний мислитель ось що пише з цього приводу: “Безперервна хаотична жорстокість, залежність від ірраціональних імпульсів архаїчної людської душі, яка постійно намагається спроектувати власний дикий зміст на соціальну реальність, породжуючи конфлікти, війни, революції, режими, постійно тяжіючи до тоталітаризму” [18]. І це справді так. Якби українські націоналісти в 30—40–х роках ХХ ст. якимось чудом були при владі в українській державі, то це було б корпоративне закрите суспільство з ознаками олігархічно–партійного устрою.

Національна ідея за нинішніх умов якщо й надалі перебуватиме в традиціоналістському, а в більшості випадків — у рустикальному, зашкарублому річищі, то це поглиблюватиме її кризу, її відчуження від дійсності. Традиціоналісти вперто не бажають говорити про докорінну зміну в історичній динаміці, про початок нової “фази” розвитку людства, зародження нового світовідчуття, чому сприяли такі події: вивільнення східно– і середньоєвропейських держав з–під радянської опіки, становлення Союзу Європейських держав, кінець “холодної війни” та ядерного “нарощування”, розвал тоталітарного блоку СРСР і сателітів, зміна геополітичної карти світу з бінарності “США — СРСР” на “поліфонію”: “США, Євросоюз, Росія, Китай, ісламський фундаменталізм”, незалежність колишніх соціалістичних республік і пошуки нових геополітичних пріоритетів.

Сучасні українські політичні сили, що стоять на позиції традиціоналізму (ультраправі, націонал–демократи), по суті, замикаються на внутрішньонаціональних проблемах “автентичний Захід — російськомовний Схід” України, активізуючи свої зусилля, загалом, у гуманітарній сфері: боротьба за коренізацію східних областей, за монополізацію державної мови.

Стосовно лібералів (йдеться про тих, які стоять на позиції українського патріотизму) слід сказати, що їхні вчинки і бажання не завжди є доречними за нинішніх соціально–економічних умов України, оскільки у більшості випадків вони пропагують такі моделі розвитку, які властиві конкретній високорозвинутій нації, які “спрацювали” в конкретних умовах, а тому не є адекватними й прийнятними в інших умовах. Загалом же спостерігається парадокс. Сучасні українські ліберали, які є епігонами англосаксонської та атлантичної парадигми ринкового господарювання, забувають про те, що основою цього господарювання є потужна макроекономічна система з великим валовим продуктом, з розгорнутим комплексом важкої промисловості, з великими оборотами капіталу, з тісними зав’язками зі світовими партнерами (неоконсервативна модель економіки). У той же час українська економіка за своїм характером ближча до неокейсіанської моделі розвитку (соціальні реформи, страхування, здоровий інвестеційний клімат у малій промисловості).

Крім того, лібералізм для України з її білінгвістичною конфронтацією вкрай небезпечний, оскільки здатний призвести до спалахів сепаратизму і навіть до появи питання про (доцільність існування саме такої держави, саме такого унітарного устрою). Разом з тим не можна не схилити голову перед ліберальними ідеологами, маючи на увазі їхню активну діяльність в утвердженні соціальної, правової, громадської рівності індивідів, чесної економічної конкуренції, прозорої і справедливої політики.

Українським традиціоналістам властиве почуття національного страждання, яке вони, поза сумнівом, трансформують у власне розуміння національної ідеї. Ліберали цього, звичайно, не розуміють. Тому традиціоналісти стоять, якщо можна так висловитися, “спиною до сучасності” і не бачать нових і незрозумілих для них процесів, оскільки живуть несправедливістю, яка трапилася з нацією в минулому. Але мета їхня благородна, хоча й досягається застарілими засобами: традиціоналісти намагаються вирішити такі проблеми, які стоять на заваді кристалізації національної ідентичності, про що, до речі, не бажають говорити ліберали.

У контексті такої ідейно–методологічної “конфронтації” вкрай важливою є роль органів державної влади, системи державної політики. Остання, поза сумнівом, повинна враховувати всі конструктивні ідеї, що здатні поліпшувати розвиток країни. З цього приводу Президент України Леонід Кучма справедливо зазначає, що “розв’язання комплексу наших проблем і подолання наших труднощів неможливе без мобілізації та концентрації політичної волі, інтелектуальних ресурсів влади. Досягти цього можна двома шляхами: або на основі консолідації основних сил суспільства, підвищення довіри до влади, або через консолідацію самої влади, яка в такому разі буде діяти на свій розсуд” [19].

Модернізацію української національної ідеї, наповнення її “реальним матеріалом”, адекватним до сучасних цивілізаційних та культурних умов, треба починати з налагодження діалогу між традиційними для українського суспільства ідеологіями (соціал–демократія, націонал–демократія) та новітніми, що мають переважно ліберальний характер чи актуалізуються у контексті фундаментальних цивілізаційних зрушень — екологічні лихоліття тощо (ліберальні ідеології, зелений рух), а відтак і повинні прокладати шлях для конструктивного синтезу стратегій, ідей, теоретичних розробок протилежних сторін.

Якщо українські ліберали проймуться національними тривогами традиціоналістів, а традиціоналісти засвоять практичні (прагматичні) уроки лібералів, то лише в такому разі стане можливим зародження нової моделі національної ідеї, яка буде реальною, функціональною і, головне, репродуктивною.

Література

1. Бердяев Н. Судьба России. — М. : Б. и., 1918. — С. 99.

2. Кресіна І. Свідомість і воля — основа нації // Розбудова держави. — 1998. — № 1/2. — С. 92.

3. Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич: Відродження, 1991. — С. 225.

4. Троцкий Л. Д. Основные задачи и трудности хозяйственного строительства : Докл. на заседании Моск. комитета РКП(б), 6 янв. 1920 г. // Троцкий Л. Д. К истории русской революции. — М.: Политиздат, 1990. — С. 160.

5. Книш З. Так перо пише... — Торонто: Б. в., 1965. — С. 136.

6. Пал А. Леслі. Аналіз державної політики. — К.: Основи, 1999. — С. 352.

7. Виступ Президента України Леоніда Кучми на пленарному засіданні саміту тисячоліття ООН // Президентський вісник. — 12—18 вересня 2000 року. — С. 2.

8. Сміт Д. Ентоні. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — С. 161.

9. Кучма Л. Виступ у Верховній Раді України 22 лютого 2000 року // Кучма Л. Вірю в український народ. — К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2000. — С. 468.

10. Лісовий В. Що таке національна (українська) ідея? // Націоналізм. Антологія. — К.: Смолоскип, 2000. — С. 594.

11. Степико М. Становлення політичної нації // Політика і час. — 2001. — № 4. — С. 15.

12. Габермас Ю. Гражданство и национальная идентичность // Габермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. Московские лекции и интервью. — М.: Ками, 1995. — С. 212.

13. Eriksen Th.H. Ethnicity and Nationalism. Anthropologikal Perspektives. — London, 1993. — P. 105.

14. З цього приводу див.: Andrew Wilson. Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith. — Cambridge: Cambridge University Press, 1997.

15. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізінілого націєтворення. — К.: Критика, 2000.

16. Палацкий Ф. История народа чешского // Антология чешской и словацкой философии. — М.: Мысль, 1982. — С. 269.

17. Цит. за: Скарга Барбара. Самоідентифікація та пам”ять // Незалежний культурологічний часопис “Ї”. — 1997. — № 10. — С. 56.

18. Цит. за: Lefort C. Essais sur le politigue. — Seuil, 1983. — P. 19.

19. Кучма Л. Ми народилися і виросли на цій землі : Виступ на Загальнонаціональному форумі єднання демократичних сил, 20 вересня 1999 року // Кучма Л. Вірю в український народ. — К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2000. — С. 417.

4. Ідеологія сучасного
розвитку української нації

4.1. Проблеми формування ідеології
національного розвитку України

Суспільне життя є надзвичайно складною системою, в якій кожний елемент пов’язаний з усіма іншими генетично, змістовно й функціонально, відіграючи особливу, лише йому властиву роль у розвитку суспільства як цілісного організму. Одним із таких елементів є ідеологія — явище, яке зародилося в історії людства одночасно з виникненням суспільної свідомості, хоча стало предметом наукового осмислення лише в кінці XVIII ст. Однак ця рефлексія, мабуть як жодна інша, була надзвичайно суперечливою впродовж усієї її історії і залишається такою донині.

В Україні за роки незалежності ставлення до ідеології зазнало суттєвих змін. Відразу після розвалу СРСР воно було переважно негативним. Поширеною була думка, що будь–яка ідеологія погана і треба позбутися цього феномена в усіх його проявах. Однак невдовзі стало очевидним, що трансформаційні процеси, які розпочалися в країні, вимагають чітких, теоретично обгрунтованих орієнтирів внутрішньої і зовнішньої політики, які, як виявилося, неможливо почерпнути безпосередньо з повсякденного досвіду чи інтуїтивних здогадок.

Ідеологія — це система орієнтирів соціально—політичної діяльності суб’єктів суспільного життя. Відображаючи корінні інтереси певних верств населення чи нації в цілому, вона обгрунтовує їхню історичну виправданість та суспільну доцільність, вказує шляхи й засоби задоволення цих інтересів.

Таке розуміння суті ідеології знімає дискусійне питання про поділ ідеологій на політичні та неполітичні. Ідеологія — це феномен політики, неполітичних ідеологій просто не існує. Не слід плутати ідеологію з світоглядним знанням, системою релігійних, моральних, правових, естетичних тощо орієнтирів повсякденної побутової життєдіяльності, іншими явищами духовного життя людини, що складають зміст суспільної свідомості.

Ідеологія виступає стрижнем політичної свідомості, “наявність якого свідчить про здатність її носія діяти активно, цілеспрямовано у сфері політичних відносин” [1]. Саме в ідеології політична свідомість дає відповідь на основне питання політичного життя: на що необхідно спрямувати політичну волю і дію аби задовольнити корінні інтереси тих чи інших суб’єктів суспільного життя? Для вичерпної відповіді на це питання ідеологія повинна вирішити такі основні завдання:

1. На основі об’єктивної наукової картини дійсного стану суспільного життя та наявних панівних інтересів визначити стратегічну мету суспільного розвитку на даному історичному відтинку;

2. Відшукати засоби та шляхи здійснення наміченої стратегічної мети;

3. Знайти суб’єкти (соціальні та політичні сили), спроможні реалізувати стратегічну мету;

4. Створити конкретну політичну програму суспільних перетворень відповідно до поставленої мети;

5. Розробити механізм політичної боротьби за реалізацію намічених перетворень (тобто розробити стратегію);

6. запропонувати найефективніші способи впливу на масову свідомість (просвітницькі заходи, агітація, пропаганда, спеціальні інформаційні операції тощо);

7. Консолідувати усі зацікавлені соціально–політичні сили, спрямувати їхню активність на виконання програмних цілей.

Залежно від специфіки вирішення цих завдань (особливо трьох перших, оскільки решта є, по суті, похідними від них) постає певний тип ідеології: лібералізм, консерватизм, комунізм, анархізм, фашизм, соціал—демократизм, націоналізм, християнський соціалізм, неоконсерватизм тощо.

Завдання, що їх покликана виконувати ідеологія, визначають її суспільну роль, яка репрезентується низкою функцій. До основних функцій ідеології належать наступні.

1. Пізнавальна; ідеологія відображає більш чи менш об’єктивно наявний стан суспільного життя: соціально–класову структуру, диференціацію та боротьбу інтересів різних верств населення, розстановку політичних сил, провідні історичні тенденції суспільного розвитку, стан політичної свідомості тощо;

2. Репрезентативна; ідеологія представляє корінні інтереси певних суб’єктів політичного життя;

3. Цілепокладальна або моделюючо–конструктивна; ідеологія формулює стратегічну мету розвитку суспільства, пропонує модель бажаного суспільного устрою та політичного ладу, визначає основні цілі, завдання трансформаційних процесів, розробляє політичні програми.

4. Ціннісно–прогностична; ідеологія висуває і обєрунтовує ідеал суспільного розвитку, систему пріоритетних цінностей, на досягнення яких орієнтує соціально–політичну активність суб’єктів політики;

5. Спонукальна; ідеологія виступає збудником колективної волі до дії, інтенсивного політичного життя через вплив на масову свідомість;

6. Консолідуюча; ідеологія об’єднує людей навколо певних ідеалів та цінностей, підпорядковує їх громадсько–політичну діяльність конкретній політичній програмі для задоволення спільних інтересів.

Таким чином, ідеологія є поліфонічним і поліфункціональним явищем. Це складне духовне утворення, яке відіграє важливу (а в переломні періоди — навіть визначальну) роль у розвитку людського суспільства. Тому дискусії, які постійно точаться в політичній науці та громадській думці щодо виправданості існування ідеології, позбавлені сенсу.

Політичне життя немислиме без політичної свідомості, отже, і її інтегративного елементу — ідеології. Мова може йти лише про рівень рефлексії, усвідомлення, відображення конкретною ідеологією об’єктивного стану та потреб соціального й політичного життя, а також про реалістичність запропонованої нею програми й ефективність намічених заходів. Намагання деяких дослідників протиставити ідеологію науковому знанню як систему суб’єктивних цінностей не є коректним. Ідеологія й справді не тотожна науковому пізнанню. Однак вона не зводиться й до системи цінностей. Ідеологія — це інтегративне утворення, органічне поєднання системи знань і системи цінностей, тобто система науково обгрунтованих ціннісних орієнтирів (в ідеалі, звісно, оскільки на практиці до цього додаються об’єктивні похибки та свідома містифікація).

Кожна ідеологія має два лики, більшою чи меншою мірою виконує дві протилежні функції: позитивно–конструктивну й негативно–містифікуючу, що й визначає неоднозначне, часто діаметрально протилежне ставлення до неї. Перша функція полягає в об’єктивному відображенні соціальних інтересів певних верств і пошуку шляхів їхнього задоволення, друга — у свідомому приховуванні, маскуванні цих інтересів і відповідній маніпуляції масовою свідомістю. І у тому, й у іншому випадку ідеологія виступає більш–менш ефективним засобом досягнення певних цілей її носіями. Масштаб містифікації прямо пропорціональний несумісності інтересів носіїв ідеології і тих соціальних суб’єктів, яких вона розглядає як засіб своєї об’єктивації. Ідеальний варіант — повний збіг цих інтересів. За таких умов свідома містифікація наближається до нуля. Зворотний варіант — повна несумісність інтересів. Тут ідеологія перетворюється у справді “хибну свідомість”, яку цілеспрямовано нав’язують суспільству чи його окремим соціальним верствам, політичним силам тощо.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що крім свідомої містифікації ідеології додається ще й спонтанна — хибні уявлення, що випливають з теоретичної та практичної обмеженості її творців, які мимоволі помиляються.

Слід чітко розмежовувати ці два види містифікації. Вони різні за своєю сутністю, хоча часто переплітаються, накладаються один на одного. Якщо свідома містифікація має своїм корінням несумісність соціальних інтересів носіїв ідеології та її об’єктів, то спонтанна сягає своїм корінням у сферу пізнання, зумовлюється теоретико—пізнавальною обмеженістю її творців і носіїв. Цю обставину необхідно враховувати, оцінюючи ту чи іншу ідеологічну парадигму.

Рівень об’єктивності й глибини осягнення різними ідеологіями (як і окремими елементами однієї й тієї ж ідеології) дійсного стану речей може коливатися від наукових положень до міфів або свідомої облуди. Практично немає такої ідеології, яка не поєднувала б наукові знання з елементами міфотворчості та містифікації. Різниця лише у співвідношенні перших і других: в одних ідеологічних системах суб’єктивні домисли зведені до мінімуму, в інших їм (свідомо чи несвідомо) надано “карт– бланш”, повний простір.

Прикладом максимально деміфологізованої і демістифікованої ідеології є сучасний неоконсерватизм, який намагається врахувати наявні об’єктивні реалії і можливості суспільства, утримуватися від побудови ідеальних моделей та конструкцій, діяти згідно з принципом: є проблема — її потрібно вирішувати, спираючись на наявні ресурси й нагромаджений історичний досвід, до реформування суспільних відносин слід підходити виважено й обережно, вольові методи тут є неприйнятними.

Розвинені ідеологічні системи є складним духовним утворенням, яке поєднує в собі точні знання, цінності, переваги, емоції, елементи вимислу тощо. Саме цим зумовлюється сила й життєздатність ідеології. Вона є не мертвим, сухим знанням, а стимулятором, спонукачем до дії, живою єдністю розуму й волі.

Оскільки ідеологія відображає корпоративні інтереси певних соціальних груп людей, які вони намагаються реалізувати всупереч інтересам інших людських спільностей, то у суспільному житті зазвичай співіснують кілька ідеологій, які борються між собою за вплив на широкі верстви населення. Чиї б інтереси не відображала та чи інша ідеологія, вона обов’язково намагається видати себе за виразника інтересів більшості членів суспільства. Тому в кожній ідеології слід розрізняти її екзотеричний (зовнішній, декларований) зміст і езотеричний (внутрішній, прихований) задум. Вони можуть бути досить близькими, а можуть — і діаметрально протилежними.

Для реалізації своїх корпоративних інтересів певна соціальна спільність вимушена шукати підтримки інших соціальних сил і зваблювати їх постановкою прийнятних для них цілей, бажаних програм суспільних перетворень. Завдання політичної науки (як і інших суспільних наук) полягає в тому, щоб розрізнити в тій чи іншій ідеології реальний зміст від декларованого. Критерієм тут може бути тільки сукупний історичний досвід і конкретна суспільна практика. Глибокий всебічний аналіз соціальної структури суспільства, диференціації інтересів різних верств населення, виявлення найбільш прогресивних і найбільш руйнівних для суспільного життя тенденцій, дає змогу оцінити достоїнства чи вади наявних ідеологічних доктрин, розкрити їхній внутрішній зміст і запропонувати відповідні корективи, необхідні для узгодження соціальних інтересів різних (чи принаймні провідних) елементів соціальної структури як необхідної основи консолідації суспільства.

Ідеології, внутрішній зміст яких зорієнтований на конфронтацію, здатні викликати потужні суспільні катаклізми, хоча самі неминуче приречені на загибель (як це сталося з фашистською чи комуністичною ідеологіями).

Нині на теренах Західної цивілізації панівне становище посіли ідеологічні доктрини соціального консенсусу й національної консолідації. Найвпливовішими серед них є ліберальна, консервативна, (неоконсервативна), соціал–демократична, націоналістична. Зміст їх добре відомий і немає потреби зупинятися на його розгляді. Що насправді заслуговує посиленої уваги, так це ставлення України до наявного нині ідеологічного багажу.

Після проголошення незалежності перед Україною об’єктивно постала проблема національної самоідентифікації, яка потребує, передусім, визначення основного принципу життєдіяльності нації (національної ідеї), стратегічної мети історичного поступу, шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, основних соціальних і політичних сил, спроможних виступити носієм національного прогресу.

Розгорнута відповідь на ці питання мала б скласти зміст української ідеології. І дивним на перший погляд є той факт, що Україна, маючи багатий історичний досвід ідеологічної боротьби і гостру потребу в чіткій концепції національного розвитку, не спромоглася поки що її виробити. Понад те, досі точаться дискусії, висловлюються сумніви щодо доцільності вироблення загальної ідеологічної платформи здійснюваних у суспільстві трансформаційних процесів, хоча настанова української громадсько–політичної й наукової думки на деідеологізацію та плюралізм, проголошена на початку 90–х років, невдовзі обернулася витвором найгіршого варіанту ідеології — ідеології некритичного наслідування, запозичення чужого досвіду — вкупі з досить сильною інерцією радянського стереотипу мислення і дії.

У середині 90–х років у політичній практиці України широкого поширення набули ідеї лібералізму, які й були закріплені (з окремими відхиленнями) у Конституції 1996 р. Однак цінності класичного лібералізму зазнали суттєвої корекції у країнах Заходу ще у 60—70–х роках. В Україні, з її схильним до консерватизму національним менталітетом, деформованою радянським способом життя масовою свідомістю, низьким рівнем політичної активності народу, мізерною часткою патріотично налаштованої еліти ліберальна ідея продемонструвала свою цілковиту практичну неспроможність.

Для перетворення людини у найвищу цінність суспільства недосить проголосити її вільною і визнати її право на життя, власність, приватну ініціативу, соціальне забезпечення, свободу слова, політичної орієнтації тощо, до чого, по суті, зводиться ліберальна ідеологія. Необхідно реально забезпечити ці права і свободи. А це можливо лише за умови повноцінного включення кожного громадянина країни у процес націотворення. Між окремим громадянином і нацією існує діалектична залежність взаємовизначення: індивід здатний самореалізуватися лише за умови самовідданої праці на благо нації, а розквіт нації визначається її турботою про своїх громадян. Дещо перефразовуючи слова Дж. Кеннеді, звернені до його співвітчизників, можна сказати: “Перш ніж запитати, що зробила для тебе твоя країна, запитай себе, що ти зробив для неї”.

Українська ідеологія повинна бути ідеологією національного самоствердження, концептуальним баченням розвитку нації як цілісного організму, у якому гармонійно поєднані зусилля кожного елемента забезпечують задоволення індивідуальних потреб через реалізацію спільної мети.

Засадничим принципом української ідеології має бути не абстрактна теза лібералізму “Особистість — найвища цінність” і не гасло інтегрального націоналізму “Нація понад усе”, а принцип, який поєднував би в собі обидва полюси: “Нація — це все”, тобто визнання нації субстанційною основою самоцінності її громадян. Поза зв’язком з цілим окрема особа не тільки втрачає свою самоцінність, а й перестає бути особистістю взагалі. І навпаки, нація, яка починає нехтувати інтересами своїх громадян, неминуче перетворюється, за влучним визначенням Дж. Мацціні, у “натовп, випадкове згромадження людей, яких одні обставини звели докупи, а інші розведуть” [2]

Отже, центральною проблемою української ідеології є проблема консолідації нації, пошуку спільного усім громадянам принципу життєдіяльності, економічних, соціальних, політичних й духовних засад співпраці кожного з усіма для загального прогресу. Така ідеологія за своїм змістом повинна бути інтегративною — синтезувати кращі досягнення основних течій вітчизняної й зарубіжної суспільно–політичної думки, позитивний досвід націотворення різних народів. Інтегративна за своєю сутністю ідеологія національного самоствердження має увібрати позитивний зміст усіх прогресивних ідеологічних доктрин сучасності, позбувшись притаманних їм вад та обмеженостей. Змістовно й функціонально вона повинна виступити водночас й ідеологією соціального самоствердження, ідеологією розвитку громадянського суспільства і самореалізації особистості як самоцінності.

Необхідно чітко усвідомити, що реальне забезпечення самоцінності особи неможливе на шляху індивідуалізму й космополітизму. Особистість може повноцінно самореалізуватися лише в лоні нації, через усвідомлення себе органічною часткою цілого. Нація, на відміну від держави чи країни, постає там і тоді, де і коли з’являється гармонія індивідуального і загального, зникає суттєва відмінність між “моїм” і “нашим”. Зникає не через підпорядкування загальним індивідуального, а завдяки усвідомленню індивідом субстанційного значення для себе, для задоволення своїх потреб спільності зусиль усіх співплемінників. Якщо держава, країна може постати завдяки примусу, то нація — лише як наслідок вільного волевиявлення людей. Де немає індивідуальної свободи, там немає і нації, оскільки ця остання є “спільнотою вільних і рівних людей, зв’язаних поміж собою братерською злагодженістю праці заради єдиної мети” [3]. І не може бути справжньої нації там, “де немає спільного принципу, прийнятного, визнаного й розробленого усіма поспіль” [4]. Так що застереження лібералів щодо загрози індивідуальній свободі з боку “ідола національної єдності” є наслідком хибного тлумачення суті нації. Насправді ніякої загрози не існує, а зовсім навпаки: тільки активна включеність індивіда в націєтворчість перетворює його свободу з абстрактного права, порожнього принципу у наповнену змістом життєву реальність.

Україна має багату традицію ідеологічних пошуків. Спектр ідеологічних течій і відповідних громадських і політичних рухів в Україні з середини XIX ст. по нині включає всі їхні основні види, відомі у західному світі: лібералізм, консерватизм, комунізм, соціал–демократизм, націоналізм, а також таке специфічне явище, що виникло на теренах Російської імперії, як народництво.

У реальній політичній практиці деякі з цих течій часто перехрещувалися, накладалися одна на одну, так що і в наш час різні політичні партії нерідко вважають своїми духовними наставниками одних і тих самих людей. Так, наприклад, теоретика українського лібералізму Михайла Драгоманова зараховують до числа своїх фундаторів соціал–демократи; ліберали вважають своїми попередниками М. Костомарова, В. Антоновича — діячів Кирило–Мефодієвського братства, які традиційно вважаються найбільш видатними представниками народництва. Не припиняються суперечки щодо політичного й ідеологічного статусу Михайла Грушевського: одні зараховують його до лібералів, інші — до соціалістів, хоча сам він писав, що “був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва” [5].

Все це є свідченням того, що деякі з цих течій були дуже близькими за своїм ідейним змістом і духом, а їхні представники часто еволюціонували, міняючи свої погляди й політичні уподобання, інколи досить радикально. Яскравим прикладом тут постає І. Франко, який поділяючи на початку своєї політичної діяльності ліберальні та соціалістичні ідеї, невдовзі створює власну концепцію українського демократичного націоналізму.

Найбільш ідейно продуктивними для сьогодення видаються концепції українського консерватизму та націоналізму, раціональний зміст яких може виступити стрижнем синтезу інтегративної ідеології національного самоствердження.

Український консерватизм представлений трьома найпомітнішими постатями: В’ячеслав Липинський, Степан Томашівський та Василь Кучабський. Усі троє виступили з різкою критикою ліберально–демократичних засад організації суспільного життя: “Не демократ я тому, — писав, наприклад, В. Липинський, — що народовладний демократичний метод організації громадського життя, опертий на спекуляції найгіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі” [6]. І українські консерватори пропонують свою модель соціального устрою: чітко ієрархізоване суспільство з високоцентралізованою політичною владою і чітким розподілом функцій між різними соціальними верствами.

Згідно з В. Липинським, функція державного управління повинна належати винятково творчій меншості, політичній еліті, яка формується з класу хліборобів. Інтелігенції відводиться роль виробника духовних цінностей. Консолідація нації забезпечується неухильним виконанням кожною соціальною верствою своїх функцій, узгодженою співпрацею і спільними духовними цінностями. Спрямована у єдине річище трудова і соціально–політична активність усіх верств населення є підгрунтям стабільності суспільства, гарантом розвитку нації і добробуту народу.

Особливе місце в новітній історії України посідає націоналізм, що не дивно, оскільки лейтмотивом цієї історії була боротьба українського народу за незалежність або принаймні за збереження національної ідентичності. Націоналізм відігравав величезну роль в історії людства, виступав ядром політичної свідомості, духовною основою історичного самоствердження більшості народів. Суть націоналізму влучно висловив Е. Д. Сміт: “Націоналізм означає пробудження нації та її членів до свого справжнього “колективного я”, так що вони коритимуться тільки “внутрішньому голосові очищеної спільноти” [7].

Націоналізм у повному обсязі змісту цього явища є спосіб життєдіяльності народу на основі єдності трьох складових: 1) колективної саморефлексії (національної самосвідомості); 2) колективної волі (національних прагнень); 3) колективної дії (практики національного самоствердження).

У такій якості націоналізм постає поліморфним і поліфункціональним феноменом і може проявлятися як певний політичний рух, як ідеологічна доктрина, явище масової психології, культурний рух тощо. Націоналістична ідеологія є ідейним центром, який узагальнює усі прояви національної активності, прагне максимально активізувати їх і спрямувати в єдине річище загальнонаціональних інтересів. У сферу націоналістичної ідеології потрапляють усі зрізи суспільного життя, розглядувані як такі, що складають єдиний, цілісний національний організм. Націоналізм, з поля зору якого “випадає” та чи інша важлива ланка життєдіяльності нації, не є повноцінним. Він виявляється практично неспроможним досягнути (принаймні у повному обсязі) бажаних результатів, реалізувати основну мету кожного націоналізму — забезпечити національну незалежність, самоствердження й розквіт нації. “За ідеальних обставин, — пише Е. Сміт, — націоналізм рекомендує самодостатність ресурсів і чистоту способу життя відповідно до свого прагнення до незалежності й автентичності;... До того ж націоналізм діє ще й на соціальному рівні, вимагаючи мобілізації “народу”, рівності всіх людей перед законом як громадян та їхньої участі у громадянському житті задля “національного добра”. Розглядаючи націю як родину з великої літери, він прагне породити дух національної солідарності й братерства серед членів нації, — отже проповідує соціальну єдність кожної нації.

Та на найширшому рівні націоналізм слід розглядати як форму історичної культури і громадянського виховання...” [8].

Противники націоналістичної ідеології і практики звинувачують націоналізм у багатьох “гріхах”, які можна, по суті, звести до трьох основних:

1) націоналізм зазіхає на індивідуальну свободу, підпорядковує окрему особу (громадянина) цілому (нації), є, по суті, різновидом тоталітаризму;

2) націоналізм роз’єднує людство, прагне роздробити людську спільноту на самодостатні суверенні утворення (нації);

3) націоналізм прагне вивищити свою націю над іншими і цим розпалює міжнаціональну ворожнечу.

Ці й подібні їм звинувачення є безпідставними. На перше з них, дуже поширене у середовищі ліберальної демократії, можна відповісти словами сучасної дослідниці Т. Метельової: “Будьте послідовні панове ліберали! Ви проголошуєте право людини бути самою собою, вільною і самоцінною — найвище право. То ж поширюйте його до самої людської сутності, до глибинних основ буття особи — до культурних засад життя, котрі як культурні можуть бути лише національними. Бо таким є спосіб існування культури, духовності, духу” [9].

Теоретичною безпорадністю віє і від звинувачення націоналізму в тому, нібито він руйнує світову спільноту, шкодить міжнародній інтеграції, “розтягує” загальнолюдські надбання по “національних квартирах”. Космополіти і псевдоінтернаціоналісти не враховують (або не знають) діалектики особливого і загального. Ними ігнорується той факт, що зміст загального складається з особливого, а тому чим багатшим, повноціннішим, рельєфнішим, різноманітнішим є особливе, тим повнішим і досконалішим стає загальне. Спільне надбання людства — це зведене в єдине ціле надбання кожної окремої нації. Сам термін “інтернаціоналізм” відображає цей зв’язок різного, окремішнього. “Інтер” перекладається з латини як “поміж”, “взаємно”. Отже “інтернаціоналізм” у його автентичному значенні підкреслює зв’язок націй, а не їхнє нівелювання. А тому націоналізм за своєю сутю є не антиподом інтернаціоналізмові, а його корелятом: без розквіту, самоствердження націй не може бути й глибинного, продуктивного зв’язку між ними, а лише відношення залежності слабших від сильніших, “Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, до єдності людства, — писав ще у 1918 р. російський філософ М. Бердяєв, — шлях національного зростання й розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкриває себе лише під виглядом національностей. Денаціоналізація є ... чистісінька порожнеча, небуття” [10].

Стосовно звинувачень націоналізму у розпалюванні ворожнечі між народами можна сказати одне: це дуже старий і затертий прийом його недругів, ідейних і політичних противників. Спочатку ототожнюють націоналізм з шовінізмом, а потім картають перший за ті вади, які справді притаманні другому. Тому необхідно насамперед чітко й однозначно розмежувати ці поняття. Вони контрарні як змістовно, так і функціонально.

Шовінізм — це ідеологія і політика, які спрямовані на вирішення певним народом (чи політичними силами, які його репрезентують) своїх проблем за рахунок утиску інших народів. Він може набувати відверто людиноненависницьких форм, коли прямо проголошується зверхність певної нації і неповноцінність інших або принципова несумісність з ними, звідки обгрунтовується необхідність експансії, геноциду тощо (німецький фашизм, наприклад). А може реалізуватися у завуальованих формах, видаватися за “братерську допомогу”, “інтернаціональний обов’язок”, “непорушну дружбу” тощо (цю форму шовінізму широко застосовувала, наприклад, Росія, не відмовляючись водночас і від прямого експансіонізму).

Націоналізм, на противагу шовінізму, завжди спрямований на вирішення внутрішніх проблем нації за рахунок її власних ресурсів або добровільної допомоги дружніх країн. Націоналізм домагається національного самоствердження не всупереч інтересам інших народів, а у взаємодії з ними, прагне стати поряд з іншими, а не потиснути їх.

Якщо шовінізм є однозначно негативним явищем, агресивним і руйнівним по самій своїй суті, то націоналізм — це ідеологія і політика творчого конструктивізму.

У реальній політиці, ідеологічних доктринах, пропаганді, політичній науці ці явища часто намагаються поєднати, видати одне за інше, ототожнити їхній зміст тощо. Робиться це інколи несвідомо, через брак розуміння, однак у більшості випадків — продумано, з метою дискредитації націоналізму або маскування одіозних шовіністичних намірів та дій.

Сучасний націоналізм багатоликий, оскільки різноманітною, строкатою є історична доля і суспільний статус різних націй. У різних народів націоналізм наповнюється різним змістом. Розвинуті форми націоналістичної ідеології за своєю структурою і змістом являють собою складні інтегративні утворення, оскільки програми національного будівництва з необхідністю потребують чіткої визначеності щодо вирішення усього комплексу проблем економічного, соціального, політичного, духовного, релігійного, етнічного, геополітичного, екологічного тощо характеру. Тобто націоналістична ідеологія постає не як абстрактна вимога національного відродження й самоствердження, а як поєднання конкретних програм економічного та соціального розвитку, бажаної моделі політичного режиму, концепції духовних засад життєдіяльності нації, принципів етнополітики, оборонної та геополітичної доктрин тощо.

Багатогранним є й український націоналізм. Його змістовне наповнення суттєво відрізняється у різних представників, оскільки для досягнення однієї й тієї самої мети — національного самовизначення України — ними пропонуються різні засоби, шляхи, соціальні й політичні сили: від цінностей “архаїчного” лібералізму (С. Дністрянський, О. Бочковський, С. Рудницький) до “крайнього” авторитаризму (інтегральний націоналізм Д. Донцова).

Найбільш ідейно й політично виваженою, значною мірою придатною для сьогодення є концепція національного відродження М. Міхновського (1873—1924 рр.). Цей діяч був послідовним, безкомпромісним борцем за національну незалежність України, патріотом, який віддав життя за те, аби його Батьківщина розвивалась як суверенна цивілізована європейська держава, орієнтуючись на загальнолюдські цінності та вікові традиції власного народу. Націоналізм для М. Міхновського — це непоборна сила, яка, з одного боку, “єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу” [11], а з іншого — захищає від злиднів, забезпечує “щасливу будуччину, добробут, вільний політичний та економічний розвиток” [12].

Національне самоствердження досягається поєднанням боротьби за незалежність з конструктивним державотворенням на основі найширших прав та свобод громадян і активного залучення їх до свідомої громадсько–політичної діяльності.

Все своє свідоме життя Міхновський несхибно слідував цим принципам, робив усе можливе, аби підняти рівень національної самосвідомості українського суспільства, консолідувати його й спрямувати сукупну енергію на здійснення рішучих і послідовних заходів з розбудови української державності: “Закон механіки каже: сила, яку може виявити машина, тим менша, чим більше внутрішнє тертя її частин. Також і сила нації тим менша, чим більше панує в ній ворожнеча і боротьба поміж верствами її суспільства” [13]. Йому і його нечисленним прихильникам не вдалося подолати інерцію українського суспільства, ідейну і політичну обмеженість тодішньої української еліти, консолідувати суспільство у боротьбі за національне самоствердження. М. Міхновський загинув майже одночасно з УНР, однак ідеї його концепції національного самоствердження, особистий досвід політичної боротьби мають неперехідне значення для українського народу.

Нині, підходячи до розв’язання проблеми створення сучасної концепції національного самоствердження, ми повинні врахувати багатющий досвід ідейної та політичної боротьби нашого народу в усій його повноті. Упереджена вибірковість в оцінці минулого досвіду шкодить сучасній суспільній практиці, стає нездоланною перешкодою на шляху розв’язання актуальних проблем сьогодення. По–справжньому дієвою може бути лише політика, яка спирається на сукупний історичний досвід націотворення, тобто на інтегративну концепцію національного розвитку.

4.2. Мовний фактор у формуванні
ідеології державотворення

Загалом, до трактування ролі мови у процесі державотворення і консолідації держави існує два підходи.

1. Мова, безумовно, розглядається як могутній фактор консолідації держави і, відповідно, один з ефективних чинників державотворення.

2. Мова розглядається як побічний продукт політичних, економічних, культурних тощо процесів.

Завдання полягає в тому, щоби визначитися зі своїм ставленням до цих підходів і відповідно до цього виробити стратегію мовної політики для використання її потенціалу у справі консолідації Української держави. Для цього необхідно розглянути і дати відповідь на питання: в яких аспектах і яким чином мова виступає (або може виступати) фактором консолідації держави, визначити взаємозв’язок і взаємовплив мови з цими зрізами суспільного життя (політичним, національним, культурним, територіальним).

Від врахування і раціонального підходу до мовного фактора в Україні значною мірою залежить розвиток соціокультурних процесів усередині країни і стан її відносин з іншими державами. Цю проблему не можна розглядати у відриві від інших аспектів життя в сучасній Україні: адже сутність мовної проблеми прихована не тільки в ній самій, а й у цілому ряді інших важливих проблем, які стосуються витоків і суті соціокультурних трансформацій суспільства.

Торкаючись безпосередньо політичного аспекту суспільного життя і, навіть, більш широко — самого процесу створення держави, слід згадати ту непересічну консолідуючу роль, яку відіграла українська мова на перших етапах створення і становлення незалежної Української держави. Проте певна ейфорія перших років незалежності і віра у швидкий прогрес країни через деякий час під невблаганним тиском політичних і економічних реалій змінилася розгубленістю і спадом соціальної активності населення.

Розпочатий процес “українізації” суспільства, який виправдано чи ні пов’язувався з надіями на поліпшення життя, не переріс у потужну тенденцію, і сьогодні, мабуть, є підстави говорити про відступ із завойованих на початку 90–х рр. позицій. Надії на те, що під впливом соціально–політичних перетворень громадяни України ставатимуть щораз більш лояльними до своєї державної мови і невдовзі говорити українською стане престижним, на сьогодні справдились лише незначною мірою.

На підтвердження можна навести таку статистику.

За даними перепису населення 1989 р. [14] в УРСР на той час проживало 72,7 % українців, 22,1 % росіян; інші етнічні групи (білоруси, болгари, греки, поляки, угорці, молдавани, румуни, татари, євреї, вірмени, кримські татари, цигани, німці, гагаузи, азербайджанці, грузини, мордвини, словаки, чуваші, узбеки) становили відповідно 5,2 %.

Україномовними були 55—57 % населення республіки: з них жителів Північно–Центрального — близько 24 %; Західного реґіону — 17 %, Південно–Східного — 16 % [15].

За показником збереження мови своєї національності українці посідали четверте (після росіян, угорців, кримських татар) місце: 87 % українців в Україні вживали українську мову. Росіяни, що проживали в Україні, майже стовідсотково (98 %) розмовляли російською.

Українці виявляли більшу прихильність до російської мови: 13 % їх визнавали російську мову за рідну і 67 % — за другу [16]

Тепер порівняймо дані щодо мови, яку вживали депутати Верховної Ради України 1995 р. (репрезентативність вибірки 405 осіб). З депутатів—українців рідною мовою послуговувалося 67 %, російською — 24 %, решта (9 %) — по–різному; з росіян російською — 79,2 %, українською — 11,7 %, обома — 9,1 %; з депутатів інших національностей українською – 11,1 %, 16,7 % — не визначилися, решта – російською. Загалом, на засіданнях українською мовою послуговувалося 54 % депутатів, ще 9 % демонстрували двомовність або не виявляли себе як мовці. Отже, у 1995 р. українською мовою виступало приблизно 58,5 % депутатів українського парламенту [17].

Тобто порівняно з 1989 р. (до 57 % україномовного населення загалом) 1995 рік (58,5 % україномовних депутатів Верховної Ради України) особливого прогресу не продемонстрував, тим паче, якщо врахувати, що депутати, за визначенням, мають належати до найбільш державницьки мислячої частини населення.

Мовний фактор активно впливає на перебіг політичних процесів і може використовуватись у власних інтересах різними політичними силами. Характерним є такий приклад: 19—20 травня 2001 року в Запоріжжі під егідою “Русского движения Украины” (РДУ) була проведена Всеукраїнська науково—практична конференція “Місцеве самоврядування і проблеми статусу російської мови в регіонах України”. В її роботі взяли участь депутати Верховної Ради, місцевих органів самоврядування сходу та півдня країни, Кримської автономії, активісти РДУ, а також консул–радник РФ.

Серед можливих практичних заходів учасники конференції визначили наступні:

• Створення політичного лобі на всіх рівнях влади на майбутніх виборах. За словами лідера РДУ О. Свистунова, активізується розгляд питання створення двох політичних партій, головним пунктом програм яких буде офіційне введення двомовності.

• Підключення політичних сил, які підтримують РДУ (в першу чергу представників лівих партій і організацій).

• Проведення консультативних референдумів на місцях, подібних до харківського (наслідком якого стало, як відомо, рішення Харківської міської Ради (яке грубо порушує Конституцію України) про використання російської мови як офіційної.

За результатами конференції прийнято ряд документів, серед яких звернення до Страсбургу, на ім’я Президента, а також до депутатів міських рад із закликом підтримати харківську ініціативу.

Очевидно, що “харківський” прецедент і результати запорізької конференції мають виразне політичне забарвлення, причому в даному випадку мовний фактор відіграє якраз антиконсолідуючу роль, окреслюючи і посилюючи тенденції федералізму, диференціації країни за геокультурними ознаками, залежності від політики інших країн.

Тому можна зробити висновок, що мовний фактор у консолідації суспільства може відігравати як позитивну, так і негативну роль, залежно від того, які сили зуміють використати його більш ефективно.

Мовний фактор консолідації української держави в аспекті національної самосвідомості також важко переоцінити. Адже людина, яка за національною ознакою не належить до певної соціально–етнічної спільноти, але мешкає в її культурній сфері, неминуче набуває психологічних і поведінкових рис, які щодалі більше відрізняють її від родової соціально–етнічної спільності і водночас зближують зі знайденою.

Приміром, в таких країнах, як Франція чи Сполучені Штати, їхні громадяни вважають себе за національністю французами чи американцями, і лише як національне коріння може бути вказано: ірландець, вірменин тощо. Людина, яка проживає тривалий час в іншому соціокультурному середовищі, вже не кажучи про тих, хто народився і виховувався в його рамках, кардинальним чином внутрішньо “перевтілюється”, асимілюючись у це середовище і усвідомлюючи свою до нього приналежність і свою з ним спорідненість.

А оскільки мова є найсуттєвішою і найбільш очевидною формою репрезентації культури, остільки вона незаперечно виступає фактором національної ідентифікації і консолідації.

Визначивши роль мовного фактору в політичному та національному аспектах консолідації держави, потрібно відзначити, що важливим засобом формування мовного середовища і реалізації мовної політики є освіта, причому більшою мірою початкова і середня. І це цілком зрозуміло — майбутнє української мови в Україні сьогодні визначається вихованням мовної поведінки саме наймолодших членів суспільства.

Аргументи на користь цього твердження наступні: 1) діти ще не обтяжені соціальним, політичним, мовним досвідом, вони легко адаптуються до мовних трансформацій; 2) набуті у молодшому віці якості, зокрема ті, що пов’язані з мовленням, не тільки слугують підвалинами для подальшого навчання, виховання, розвитку підлітків і молоді, а й значною мірою зумовлюють практичну, професійну та громадську діяльність дорослої особистості; 3) перша стадія формування логічного, пізнавального інтелекту людини, який породжується вербальною формою і водночас трансформується в неї, відбувається саме у віці 7—11 років.

Таблиця 1.1

 

Цілком довіряю

Наскільки довіряю, настільки й ні

Зовсім не довіряю

Важко відповісти

Президенту України і його Адміністрації

7

32

53

8

Верховній Раді України

4

33

55

8

Кабінету Міністрів України

6

39

41

14

Збройним силам України

28

35

25

12

Міліції

9

31

52

8

Службі безпеки України

18

33

29

20

Судам

9

30

47

14

Місцевим органам виконавчої влади (держадміністраціям)

10

37

43

10

Місцевим радам (обласним, міським, районним)

10

37

43

10

Церкві і духівництву

36

30

20

14

Засобам масової інформації України

18

54

22

6

Не менш важливим є питання мовної політики, яка проводиться ЗМІ України: адже рівень довіри населення України до засобів масової інформації залишається на високому рівні. За результатами опитування центру “Соціополіс” у липні 2001 року, рейтинг довіри до ЗМІ поступається лише Церкві та Збройним Силам і знаходиться на рівні довіри до Служби безпеки України (табл. 1.1).

Необхідно зауважити, що подібна градація відповідей респондентів при опитуваннях викликає певну складність для автентичних кореляцій результатів соціологічного дослідження, яке може бути з наукової точки зору цілком коректним. Флуктуації часто появляються на стадії інтерпретації соціологічного дослідження, особливо при певній практичній зацікавленості деяких “споживачів”.

Тому доцільно звернутися й до інших соціологічних даних, здобутих за дещо іншими методиками дослідження й обробки соціологічних матеріалів. Такий підхід зміцнює достовірність інтерпретації, максимально наближаючи її до реальності.

Так, у середині грудня 2001 року Українським інститутом соціальних досліджень та Центром “Соцiальний монiторинг” було проведене загальнонаціональне соціологічне дослідження. Всього в Україні було опитано 2006 респондентів віком від 18 років і старших. Вибіркова сукупність цілком репрезентативна за основними соціально–демографічними характеристиками.

В результаті розподіл відповідей респондентів (у %) на запитання: “Скажіть, будь ласка, якою мірою Ви довіряєте наведеним нижче організаціям, суспільним інститутам, окремим державним діячам?”, має такий вигляд (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

 

Повністю довіряю

Скоріше, довіряю, ніж ні

Скоріше, не довіряю

Зовсім не довіряю

Важко відповісти

Релігійним організаціям

20

29

20

24

7

Збройним силам України

22

36

19

17

6

Правоохоронним органам

12

26

26

31

5

Засобам

Газетам

12

45

26

13

4

масової

Радіомовленню

12

45

24

13

6

інформації:

Телебаченню

13

50

22

12

3

Профспілкам

6

14

20

39

21

Президентy України Л.Кучмі

8

21

22

41

8

Прем’єр-міністру України А.Кінаху

7

27

21

25

20

Кабінету Міністрів України (Уряду)

5

20

28

34

13

Верховній Раді України

4

15

28

43

10

Голові Верховної Ради України І.Плющу

4

16

26

40

14

Політичним партіям

3

17

28

37

15

Тим більше мають насторожувати деякі тенденції, що спостерігаються на ринку українських ЗМІ. При постійному зростанні загальної кількості газет (з 1877 одиниць у 1995 році до 2667 у 2000 р.) та інших періодичних видань (з 604 у 1995 р. до 1245 у 2000 р.) відсоток україномовних видань скоротився — газет з 57 % у 1995 р. до 48 % у 2000 р., журналів — з 51 % у 1995 р. до 42 % у 2000 р. В основному таке скорочення відбувалось за рахунок збільшення видання друкованих ЗМІ російською мовою і тільки в незначній частині — мовами національних меншин та іншими іноземними мовами.

Але ще більше занепокоєння викликає інша тенденція — у загальному газетному накладі 3458766 тис. прим. у 2000 р. частка україномовної продукції складає лише 25 % (876845 тис. прим.), тоді як в 1995 р. було 50 %. Водночас частка видань російською мовою зросла з 45 % до 72 % (2487092 тис. прим.). У 2000 р. в Україні було надруковано 52492 тис. прим. журналів та інших періодичних видань, з них частка україномовної продукції склала лише 23 % (12187 тис. прим.), а російськомовної — 71 % (37399 тис. прим.). Якщо порівняти ці дані з пропорцією етнічного складу населення України (що є близько оберненому до цих даних), то без ніяких застережень ми побачимо значні загрози національній безпеці, та не відповідність ситуації національним інтересам Українського народу в цілому.

Прикро й на перший погляд парадоксально, але за 10 останніх років щорічний випуск книг в Україні знизився у 10 разів. Разом з тим, для забезпечення цивілізованого поступу українського суспільства щороку повинно випускатися 10—12 книг з розрахунку на одного жителя України. Нині ж в Україні цей показник становить лише 0,4 книги на одного громадянина. В той же час у Росії друкується — 3,9, у Польщі — 9,5, а в Німеччині — 12 книг з розрахунку на одного жителя.

Внаслідок цього окрім тих загроз, що означені вище, стає безконтрольним (а точніше підконтрольний іноземним державам) національний інформаційний простір України. Наслідки — рівень життя українських громадян, ступінь розвитку громадянського суспільства, національної самосвідомості та механізмів захисту прав людини і громадянина.

За інформацією Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України, в Україні на одну україномовну книгу припадає 56 книг російською мовою, і в такій ситуації й надалі україномовна книга витісняється з внутрішнього ринку. Більше того, за даними Книжкової палати України, ще в 1998 році в Україні було видано втричі менше книг, ніж у 1930 році.

Більш обнадійлива ситуація склалась у телерадіопросторі. Завдяки високому рівню державного регулювання в цій сфері частка середньодобового місцевого телемовлення українською мовою у 2000 році склала 81 %, російською — 18,1 %; радіомовлення — 85,3 та 11,4 відсотків відповідно [18].

Окрему нішу займають Internet—ЗМІ. Це наймолодший (найстаршому виданню, UA—today, нараховується лише два роки), але за темпами розвитку найбільш динамічний сегмент українського медіа–простору. Специфіка української аудиторії споживачів послуг світової інформаційної мережі визначає особливе ставлення до електронних мас–медіа. Сьогодні українська Internet—аудиторія нараховує приблизно 300—500 тис. чол., але з кожним роком вона буде збільшуватись майже вдвічі.

Необхідно враховувати, що це представники молодших за віком, але найбільш соціально активних груп населення. Сьогодні вже відчувається брак українських інформаційних ресурсів, що пов’язано насамперед з недостатньою зацікавленістю потенційних інвесторів. Мережеві ЗМІ умовно можна розділити на дві групи — “електронні представництва” традиційних видань та телекомпаній і виключно мережеві проекти.

Відмінність від інших ЗМІ полягає також у високому рівні зовнішнього інвестування. Наприклад, провідний інформаційний сайт Korrespondent.net належить групі Sputnik–Media американця Джеда Сандена, портал AtlasUA, створений під егідою чеської компанії, іноді доходить вже до курйозів — створення росіянами сайту Ukraina.ru. Винятком можна вважати торговий дім “Запоріжсталь” — головного інвестора нового проекту “Форум” — основною тематикою якого є суспільно–політичне життя нашої країни. Подальший розвиток електронних ЗМІ пов’язаний насамперед з розвитком виборчої кампанії, зацікавленістю політичних гравців у створенні оперативного та дешевого каналу поширення інформації.

Україна є неоднорідною в територіальному відношенні за національними, культурними, мовними, економічними ознаками. Умовно її можна поділити на три великі регіони, які історично часто співіснували роз’єднано. Це: Захід (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Львівська, Івано–Франківська, Чернівецька, Закарпатська області); Північ та Центр (Хмельницька, Вінницька, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Черкаська, Кіровоградська області); Південь і Схід (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Донецька, Луганська області та Крим). Значні розбіжності цих регіонів за багатьма параметрами часто стають причиною відцентрових явищ в Українській державі, і тому мовний фактор (культивація сприйняття української мови як єдино можливої державної мови України) може і має бути використаний як консолідуючий.

Таким чином, згадані два підходи до трактування ролі мови у процесі державотворення і консолідації держави перебувають у діалектичній єдності: положення і розвиток мови в суспільстві є продуктом політичних, економічних, культурних тощо процесів і водночас мова є фактором консолідації держави і, відповідно, одним з ефективних чинників державотворення.

Виходячи з наведеного вище можна зробити висновок, що сучасний стан функціонування української мови як консолідуючого фактору не можна вважати задовільним. Серед ознак мовної ситуації в українському суспільстві вкажемо такі:

1) широко розвинену українсько–російську двомовність;

2) існування в єдиному просторі української держави трьох регіонів з різними національно–культурними та соціально–політичними традиціями, а відтак — мовно–політичними орієнтаціями і пріоритетами;

3) формальний характер мовної політики;

4) недостатньо високий реальний статус української мови.

Така ситуація консервується:

• браком політичної волі у владних структурах країни;

• частою непослідовністю і надмірною обережністю у впровадженні прийнятих рішень;

• відсутністю культурно–мовного протекціонізму для української мови, україномовної друкованої продукції через податкові механізми;

• відсутністю Концепції мовної політики в Україні;

• відсутністю реальних механізмів контролю її впровадження і дотримання.

Для виправлення мовної ситуації в Україні та ефективнішого використання мовного фактору у формуванні ідеології державотворення доцільно вжити наступних заходів:

1. Розробити і прийняти Концепцію мовної політики в Україні.

2. Покласти на Державний комітет України у справах національностей і міграції обов’язки щодо розробки та повноваження щодо контролю впровадження мовної політики в Україні.

3. Вести постійний моніторинг порушень мовного законодавства.

4. Прийняти новий податковий кодекс, в рамках якого удосконалити податкову політику у напрямs сприяння розвитку української видавничої справи як взагалі, так і, особливо, для україномовних видань.

4.3. Моральні засади трансформаційних
процесів в Україні

Державне будівництво є надзвичайно складним процесом, який потребує гармонійного поєднання цілого комплексу матеріальних та духовних чинників. Серед останніх одне з чільних місць належить моралі — суспільному явищу, яке виникло ще за часів розкладу родового ладу і справляло потужний вплив на суспільне життя впродовж усієї подальшої історії людства.

Мораль є однією з найважливіших форм суспільної свідомості, яка пронизує весь процес життєдіяльності суспільства, виступаючи регулятором людської поведінки в усіх сферах життєвої активності: від побуту до політики, від економіки до духовної творчості. Будь–яка свідома діяльність людини спрямовується значною мірою певними моральними нормами, імперативами, настановами, цінностями. Навіть така “заземлена”, чисто прагматична форма людської активності, як господарча діяльність, органічно пов’язана з моральністю і неможлива поза цим зв’язком:

“Подібно до того, як вільна гра хімічних процесів, — писав у позаминулому столітті В. Соловйов, — може відбуватися в організмі лише мертвому, який розкладається, а в живому ці процеси пов’язані й визначені біологічними цілями, так само вільна гра економічних чинників і законів можлива тільки у мертвому суспільстві, яке розкладається, а в живому, яке має майбутність, господарчі елементи пов’язані і визначені цілями моральними” [19]. Фундаментальне значення моралі для суспільного життя відзначали багато мислителів усіх часів: від стародавніх мудреців та біблейських пророків до теоретиків революційних потрясінь ХХ століття. Так, відомий ідеолог анархізму П. Кропоткін однозначно стверджував: “Без певного морального зв’язку між людьми, без якихось моральних зобов’язань, добровільно на себе взятих і таких, які поступово стали звичкою, ніяке суспільство неможливе” [20].

Із змістовного боку мораль є поєднанням певної системи цінностей та системи нормативів поведінки, покликаних забезпечити реалізацію, досягнення цих цінностей. Тобто мораль покликана відповісти на питання: як слід діяти, вести себе, аби досягти блага, успіху, визнання, любові, пошани, співчуття тощо.

Особливість впливу моралі на життєдіяльність людей полягає передусім у тому, що моральні вимоги впроваджуються в практику міжлюдських взаємин не через фізичний примус спеціальними суспільними інституціями (як, наприклад, правові норми), а під тиском громадської думки, духовним примусом (чи заохоченням) з боку членів суспільства. Ідеально–духовний характер моральних санкцій (осуд або схвалення) свідчать про потужний вплив на поведінку людини таких ірраціональних почуттів, як гідність, самолюбство, совість, шанолюбство, прагнення слави, визнання, поваги, любові тощо. Цю особливість помітив свого часу Д. Юм: “Схвалення або осуд..., — писав він, — не може бути результатом роботи розсудку, воно являє собою плід діяльності серця; це не спекулятивне положення чи твердження, а активне почуття чи переживання” [21].

Субстанційною основою моралі є особиста свобода людини. Саме вона дає змогу індивіду проявляти приватну ініціативу, робити вибір у своїх вчинках, враховуючи інтереси інших членів суспільства, їхню можливу протидію чи навпаки — підтримку. Мораль покликана регулювати взаємини між людьми, що вільно діють, узгоджувати їхній взаємовплив у річищі спільних потреб. Це дало підставу І. Канту стверджувати: “Автономія волі є спільною основою всіх моральних законів і відповідних їм зобов’язань” [22]. Суть моралі дуже влучно, хоча й дещо песимістично відобразив А. Франс: “Треба любити чесноту, але варто й знати, що це тільки засіб, вигаданий людьми заради зручності спільного життя. Те, що ми називаємо мораллю, є не що інше, як безнадійний замах людей на світовий лад, суть якого полягає в кривавій боротьбі та сліпій грі супротивних сил” [23]. Мораль, безумовно, не спроможна повністю припинити боротьбу людей поміж собою за свої корисливі егоїстичні інтереси, однак саме вона є мірилом культурного прогресу людства, духовною опорою цивілізації. В історії людства мораль виникає саме як засіб опанування руйнівними людськими пристрастями, поєднання зусиль окремих індивідів довкола загальнозначущих цінностей. Нерозвиненість моралі гальмує цивілізаційний поступ, а деградація її неминуче призводить до розпаду й загибелі суспільства.

Саме через це історична доля кожного народу величезною (а часто і визначальною) мірою залежала від стану її моральної свідомості. Вже з прадавніх часів усі прозорливі політики надавали першорядного значення моральному духові своїх підлеглих, а порушення моральних принципів часто каралося владою не менш суворо, ніж правові злочини, до того ж тими самими засобами — фізичним примусом, нехтуючи навіть особливістю моралі як духовного регулятора. Іншими словами, держава втручалася в автономну щодо неї сферу моральних відносин, намагаючись захистити вигідні їй моральні цінності й норми силовими методами. Досить згадати, що Сократ був страчений за “введення нових божеств і розбещення юнацтва” в часи найвищого розквіту афінської демократії, а знаменитий поет Стародавнього Риму Овідій за моральні фривольності поплатився довічним засланням у найглухішу провінцію імперії. За аморальну поведінку імператор Август вислав з Риму навіть власну доньку. Такі суворі заходи влади щодо своїх підлеглих зумовлювалися не лише прагненням можновладців скористатися благовидним приводом розправитися з невгодними чи похизуватися власними достоїнствами, а насамперед розумінням доленосного значення моралі для політичної стабільності й суспільного прогресу. Людство давно зрозуміло, що деморалізація суспільства — це прямий шлях до його загибелі. І навпаки: високий моральний дух народу здатний творити чудеса, з тріумфом виводити країну із, здавалося б, безвихідних ситуацій. Мораль не тільки спонукає людську волю до активності, а й вказує на ті цінності, на які людині слід орієнтуватися у своїх прагненнях самоствердитися, посісти певне місце у суспільному житті.

Базуючись на сукупному багатстві духовного й практичного досвіду того чи іншого народу, а зрештою — усієї людської цивілізації, мораль спрямована на належне буття, вказує, як повинна діяти людина за будь–якої конкретної ситуації. На відміну від ідеології чи політики мораль не вказує на якісь конкретні практичні цілі та шляхи й засоби їхнього досягнення, а встановлює норми поведінки, імперативи людської волі, дотримання яких необхідне для реалізації таких цілей у суспільній життєдіяльності. Тому Аристотель мав цілковиту рацію, стверджуючи, що “етика, очевидно, входить у політику як її частина і начало”, а “метою політики є вище благо” [24], тобто основна моральна цінність. Політика як основний засіб організації суспільного життя формується значною мірою під впливом моралі. Політичні доктрини і конкретні політичні дії завжди намагалися обпертися на якусь систему моральних цінностей. Якщо перевага надавалася загальнолюдським гуманістичним цінностям, то політична діяльність отримувала могутній стимул і, як правило, завершувалася досягненням наміченої мети. Коли ж в основу політики клалися вузькоегоїстичні моральні орієнтири, тобто фактично аморалізм — людиноненависницькі чи вульгарно–прагматичні підходи, — то така політика неминуче зазнавала, зрештою, краху.

В історії людства мораль виникає як відповідь на безпосередні запити повсякденної практики. Цікаво відзначити, що творця першого в європейській культурі морального вчення Гесіода (VIII—VII cт. до н.е.) підштовхнули до етичних роздумів особисті негаразди у влаштуванні власного життя (ошуканство рідного брата при розподілі спадщини) та спостереження численних фактів підлості, підступності, насильства у повсякденних взаєминах людей, що його оточували. Тому Гесіод й висуває як найвищу цінність у людських взаєминах — правду і пов’язану з нею справедливість. А ця правда полягає насамперед у тому, що добробут повинен забезпечуватись особистою працею, сумлінним виконанням своїх обов’язків, стриманістю й поміркованістю у своїх прагненнях й вчинках. Гесіод усвідомлює повну протилежність сповідуваних ним моральних принципів і дійсних суспільних відносин, як і згубні наслідки розриву між належним і сущим, а тому пророкує неминучу загибель сучасної йому цивілізації. Після Гесіода мислителі усіх епох напружено роздумували над тим, як поєднати моральні цінності з практикою суспільного життя, водночас роблячи свій внесок у розуміння самих моральних цінностей, їхньої ієрархії та принципів і норм поведінки, які забезпечували б об’єктивацію цих цінностей. Вже Аристотель перетворює етику у повноцінну науку, детально аналізує природу моралі, її роль у суспільному житті, створює “етику щастя”, яка повинна була б вказати шляхи досягнення людиною вищого блага в її повсякденному земному житті. Щастя людині мала, згідно з Аристотелем, забезпечити доброчинність, до якої він зарахував передусім справедливість, мудрість, творчість, філософське споглядання. Останнє він вважає вищою моральною цінністю, ототожнюючи філософське споглядання із щастям: “Наскільки поширюється споглядання, настільки і щастя” [25]. Однак вже на своєму власному життєвому досвіді Аристотель побачив ефемерність сповідуваних ним моральних ідеалів. Гоніння, яких він зазнав в кінці життя, красномовно свідчили, що люди керуються у своїх взаєминах далеко не прагненням філософського осягнення істини. Пошуки ефективних моральних регуляторів міжлюдських взаємин, спільних для більшості духовних ідеалів та цінностей, породили величезну кількість етичних вчень. Найбільш впливові серед них обгрунтували і тією чи іншою мірою втілили у життя послідовники світових релігій: буддизму, християнства та ісламу. На Західну цивілізацію найбільш могутній вплив справила християнська мораль.

Знаменитий німецький соціолог М. Вебер у своїй праці “Протестантська етика і дух капіталізму” грунтовно показав той величезний вплив, який справила мораль протестантизму на формування капіталістичних суспільних відносин, буржуазного способу життя. Такі моральні чесноти як чесність, гідність, вірність обов’язку, бережливість, поміркованість, відданість професії, працьовитість тощо відіграли вирішальну роль у формуванні цивілізованого підприємництва, здорової конкуренції, демократичних політичних інститутів та інших засад капіталістичного суспільства. Потужний вплив християнська мораль справила на духовний поступ українського народу, а відтак і на його історичну долю.

В Україні впродовж усієї її історії моральні цінності відігравали надзвичайно важливу функцію регулятора як індивідуальних міжлюдських взаємин, так і суспільних стосунків. Домінування у характері й поведінці українців таких чеснот як волелюбність, лицарство, загострене відчуття справедливості, нетерпимість до зла й насильства, поміркованість, вірність обов’язку, любов до рідної землі, вимогливість, співстраждання, взаємодопомога, порядність тощо дали їм змогу вижити у найскрутніші, найтрагічніші часи власної історії. Загальнолюдські моральні цінності, потрапляючи на національний грунт, поєднувалися із споконвічними українськими чеснотами, створюючи складне мереживо національного менталітету, морально–духовний обрис нації.

Християнство було сприйняте українським народом передусім як система загальнолюдських моральних цінностей та настанов. Тому в Україні ніколи не поширювалися релігійний деспотизм та релігійна нетерпимість. Водночас захист своєї землі і своєї віри ставився на один рівень, оскільки віра сприймалася як морально–духовна основа життєздатності нації. У середовищі української громади моральний осуд завжди вважався одним з найсуворіших і найвпливовіших покарань. Заклик “Побійтеся бога” означав насамперед: побійтеся людського осуду, докорів власного сумління. Хто нехтує заповідями свого народу:

Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому

(Т. Шевченко. І мертвим і живим....)

В українському суспільстві носіям зла громадська думка не полишала місця на своїй землі. Вихідна моральна дилема — вибір між добром і злом — однозначно вирішувалася на користь добра. Доброзичливість, співстраждання, благодійність панували серед широкого українського загалу в усі часи, поєднуючись з граничною нетерпимістю до аморалізму, антисоціальної поведінки. Завдяки своєму високому моральному духу український народ зумів зберегти себе навіть за умов повної руйнації його державності. Саме тому з таким завзяттям іноземні поневолювачі намагалися зламати моральний дух українського народу. Спочатку Польща, а згодом Царська Росія докладали неабияких зусиль, щоб деморалізувати насамперед українську еліту, а за нею й широкі верстві населення і, на жаль, досягли певних успіхів. Коли у 1900 р. М. Міхновський з гіркотою писав у своїй “Самостійній Україні”, що в історії української нації інтелігенція її раз–у–раз грала ганебну й сороміцьку роль, зраджувала, ворохобила, інтригувала, піклуючись про власні егоїстичні інтереси, а не інтереси нації — він мав достатньо підстав для таких звинувачень [26].

Моральне виродження еліти сприяло посиленню деморалізації нації в цілому. Вже Т. Шевченко справедливо картає “правнуків поганих” за втрату волі до боротьби, покірність, інертність, моральне виродження, перетворення у “недолюдів, дітей юродивих”, які гірше чужинців “розпинають” Україну. А в кінці ХІХ ст. І. Франко дає нищівну характеристику морального, а відтак і соціально–політичного обличчя українського народу: “І для того повторяю: не люблю Русинів. Так мало я поміж ними знайшов правдивих характерів, а так багато малостковости (дріб’язковості — П. С.), тісного самолюбства, дволичності і гордости, що справді не знаю, за що я мав би їх любити...

Чи може маю любити Русь як расу — ту расу отяжілу, неотесану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало спосібну до життя політичного на власнім сміттю, а так обильну в перекінчиків (перевертнів, перебіжчиків — П. С.) всілякого роду?...” [27].

Однак події національно–визвольної боротьби українського народу, які розгорнулися після Лютневої революції в Росії засвідчили, що його моральний дух в цілому не був зломлений, хоча зазнав суттєвих деформацій у значної частини української еліти та в середовищі переважно міського населення. Основна маса сільських трударів зберегла своє морально–духовне обличчя практично не заплямованим. Саме через це В. Липинський свою концепцію українського державотворення побудував на ідеї національного традиціоналізму, основним носієм якого вважав клас хліборобів. Його знамениті “Листи до братів–хліборобів” просякнуті вірою у високі моральні та політичні задатки цієї найчисельнішої на той час верстви населення в Україні.

А більшовики, поширивши свою владу на Україну, цілком справедливо побачили найбільшу перешкоду своїм політичним планам у “дрібнобуржуазній стихії”, “реакційності” українських селян. У кінці 20–х років ХХ ст. починається тотальний наступ на українську духовність, моральний дух народу: винищується духовна еліта; деформується історична пам’ять народу; викорінюється християнство, паплюжаться його моральні цінності та святині; віковічні традиції та звичаї проголошуються пережитками і забобонами. Нарешті, руйнується сама соціальна база, джерело і опора української духовності — клас хліборобів. Волелюбних, працьовитих селян перетворюють у колгоспників — покірних, зломлених жорстокими репресіями, затурканих комуністичною пропагандою “будівничих соціалізму”.

Завдяки репресіям, примусу і перманентному пропагандистському одурманенню мас, Комуністичній партії вдалося у стислі строки завдати традиційним цінностям і нормам моралі українського народу нищівного удару. На зміну їм прийшла так звана подвійна мораль: позірний колективізм, фанатична віра у комуністичні ідеали і непогрішність КПРС поєднувалися з лицемірством, продажністю, крутійством, кар’єризмом, байдужістю до громадських справ та політичного життя, латентним паразитизмом (прагненням поменше працювати, побільше увірвати із загального казана) тощо.

Саме в цей період української історії набув поширення принцип позапублічності індивідуального життя (“Моя хата скраю...”), який багато, хто й першочергово недруги, намагаються видати за споконвічну рису українського менталітету. Насправді намагання відмовлятися від публічного життя, замкнутися у своєму маленькому світі — це породження соціалізму — наслідок впливу кількох чинників:

1) боротьби КПРС з психологією “національної обмеженості”, тобто денаціоналізації українського народу, нищення у його представників відчуття причетності до національного цілого, творця своєї історичної долі;

2) неприйняття більшістю громадян комуністичного космополітизму, таких симулякрів комуністичної ідеології, як інтернаціональний обов’язок, соціалістичний колективізм тощо;

3) усвідомлення фальші декларованих прав і свобод особи, отже реальність небезпеки включення в активне громадське та суспільно–політичне життя;

4) потреба вижити, пристосуватися у ворожому людській індивідуальності середовищі.

За таких умов загальне, спільне (державне, колгоспне) сприймалося як відчужена дійсність, яка ворожа індивіду, є джерелом визиску, примусу, становить загрозу добробуту особи і навіть її життю. Від такого “спільного”, загального людині краще, по—можливості, бути подалі. А тому життєва стратегія українців “налаштована на відмову від публічності”.

Українська людина повсякчас створює не загальний світ спільного існування особистостей у вигляді правил їхніх взаємовідносин, а свій, партикулярний світ [28]. Таке становище значною мірою зберігається донині.

Хоча після проголошення незалежності України її громадяни отримали практично всі можливі права і свободи, притаманні демократичному суспільству, однак ці політичні цінності потрапили на деформований моральний грунт, викликавши масу негативних явищ у суспільному житті. Разом з політичними свободами автоматично не поновилися втрачені моральні цінності, відчуття відповідальності за загальнонаціональну справу, а навпаки, на грунті комуно–радянських стереотипів стався сплеск аморальних явищ, ницих інстинктів та пристрастей: пияцтва, наркоманії, розбещеності, агресивності, насильства, злочинності, шахрайства тощо.

Нестримне заохочення реклами та масової культури до вживання алкоголю, тютюну, участі в азартних іграх, примітивних розвагах тощо, руйнують нині і без того сплюндровану психіку та свідомість мас, завдаючи величезних втрат життєздатності нації.

Деморалізація посилює партикулізацію та атомізацію суспільного життя. Усвідомлення своєї причетності до цілого, загальнонаціонального все більше поступається усвідомленню своєї регіональної, корпоративної, кланової, групової, зрештою — індивідуальної окремішності. Моральний обов’язок перед нацією девальвується, країна постає ареною запеклої боротьби партикулярних, приватних інтересів, а нація перетворюється у стовпище протиборних індивідуальних воль, які прагнуть будь—якими засобами задовольнити свої інтереси та пристрасті. Провідними мотивами, що спонукають людську волю до активності все більше стають самолюбство, марнославство, владолюбство, нестримне прагнення чуттєвих насолод, комфорту, вседозволеності. В цілому морально—духовна ситуація в сучасній Україні нагадує ту, яку описують Старозавітні біблійні пророки Ісайя, Єремія, Єзекіїль та ін. стосовно Давньої Іудеї: деградація, яка загрожує обернутися національною трагедією. “Бо вони від малого свого й до великого — усі пожадливі на зиски, і від пророка та аж до священика роблять неправду...

І рани народу мого легковажно лікують,...
Чи вони засоромилися, що гидоту робили?
не засоромилися, ані трохи: вони й застидатись не вміють...
Тому то впадуть між упалими в часі... [29]

Зважаючи на це, нині перед керівництвом країни, її духовною елітою і всім народом постає складне завдання: поставити ефективний заслін подальшій деморалізації суспільства і поступово відродити традиційні моральні цінності, поєднуючи їх із загальнолюдськими. Насамперед необхідно чітко усвідомити, що без морального оздоровлення нації стабільний економічний, політичний та духовний прогрес неможливий. Зовнішня привабливість для масової свідомості звільнення від моральних обмежень (особливо для молоді) є небезпечним наркотиком, який невдовзі неминуче обернеться катастрофою. Як прозорливо писав ще у 1929 році, іспанський мислитель Ортега–і–Гасет: “Деякий час ця деморалізація розважає і навіть приманює. Нижчі натури думають, що з них знято тягар...Але свято довго не триває...Незадовго ми почуємо на нашій планеті страшний крик, який здійметься до зір, як виття незліченних псів, благаючи, щоб щось, чи хтось взяв у руки владу і наклав заняття чи обов’язок” (Ортега–і–Гасет. Бунт мас). Очевидно не слід дочікуватися поки почнеться це “виття”. Прозріння саме по собі може й не наступити. Не тільки біблійні Содом і Гомора, а й реальні могутні квітучі держави (Вавілон, Стародавній Рим, середньовічний Константинополь та багато інших) зникали, так і не усвідомивши, що основною причиною їхньої загибелі була втрата життєздатності через глибоку масову деморалізацію їхніх громадян.

Моральне оздоровлення українського суспільства повинно стати наріжним каменем усієї державної політики, інакше сама політика втратить свою субстанційну основу — людський гуманістичний вимір і перетвориться на “гру без правил” — жорстоку бротьбу за задоволення егоїстичних пристрастей та ницих інстинктів. Покладання надій на винятково правову регуляцію міжлюдських взаємин невиправдане. Право, як відомо, дозволяє все, що не заборонено законом. Але ніякі найдосконаліші закони не можуть заборонити громадянам бути підлими, підступними, егоїстичними, байдужими, черствими, марнославними тощо, як і зобов’язати їх проявляти співстраждання, порядність, чесність, доброту, любов до своєї землі, вірність обов’язку та інші моральні якості, без яких індивід втрачає людську гідність, а суспільство — гуманістичні засади свого буття, отже історичну перспективу.

Для запобігання подальшої деморалізації українського суспільства і оздровлення моральної атмосфери країни конче необхідно вжити комплекс заходів як конструктивного, так і заборонно–обмежувального характеру. Проблеми морального життя потрібно підняти у ранг державної політики. Автономність функціонування моральних взаємин зовсім не означає автоматичного захисту їх від руйнівного впливу найрізноманітніших негативних чинників суспільного життя. Безумовно, мав рацію німецький мислитель О. Шпенглер, коли у своїй знаменитій праці “Занепад Європи” писав на початку ХХ століття про руйнацію культури цивілізацією, розуміючи під цивілізацією бурхливий розвиток матеріально–технічних можливостей людства. Культ речей, нестримна гонитва за матеріальним багатством, гіпертрофована індустрія розваг, покликана задовольняти найпримітивніші почуття та інстинкти мас, нищать духовне життя в цілому і насамперед його стрижень — моральність.

Політика, якщо вона прагне бути засобом консолідації нації, важелем суспільного прогресу, а не “брудною справою”, знаряддям у руках ділків та авантюристів, повинна потурбуватися про своє основну духовну засаду — мораль.

Насамперед слід розробити чітку і обгрунтовану концепцію морального оздоровлення нації, в якій підсумувати духовний досвід нашого народу, визначити ті основні моральні цінності і норми, які сприяли його життєздатності впродовж віків і не втратили свого життєвого потенціалу й нині та запропонувати шляхи й методи їхньої актуалізації в практиці сучасного суспільного життя України.

До цієї роботи доцільно залучити провідні наукові установи країни, державні органи, засоби масової інформації, широкі кола громадськості; необхідно провести серію науково–практичних конференцій, “круглих столів”, семінарів та інших форм дискурсу, присвячених проблемам, морального розвитку суспільного життя в країні та шляхів його оздоровлення.

Конче необхідно посилити моральне виховання підростаючого покоління. Ввести з цією метою у школах предмет “етика”, більшу частину обсягу якого відвести розділу “Моральні звичаї, традиції і норми Українського народу”, приділити значну увагу впливу загальнолюдських гуманістичних цінностей, в тому числі християнського вчення, на моральну свідомість нашого народу.

Практично повністю занедбана на сьогодні морально–виховна робота серед усіх верств населення. Міністерства культури, освіти і науки, оборони, Державні комітети по телебаченню, видавничій діяльності, фізкультурі і спорту тощо, численні культурно–просвітницькі товариства, заклади, творчі спілки, громадські організації зайняті переважно турботою “про хліб насущний” (як вижити, заробити кошти), а не турботою про духовні підвалини української нації. А саме вони першочергово мали б продумати й провести найрізноманітніші заходи духовно–просвітницького, морально–виховного характеру: тематичні передачі по радіо й телебаченню, тематичні рубрики в газетах і журналах, видання спеціальної популярної літератури, виставки, творчі вечори, публічні лекції, урочисті зібрання тощо, просякнуті високим моральним пафосом і традиціоналізмом.

Настав час творчо задіяти весь потенціал державних і громадських інститутів щодо морального та патріотичного виховання, який міг би дати плідні результати для різних суб’єктів суспільного життя української нації у цій сфері.

Однак усі конструктивні зусилля не матимуть політичних наслідків, якщо державою не буде вжито низки контрольних та обмежувальних заходів, спрямованих на ліквідацію джерел деморалізації суспільства.

Насамперед треба поставити чіткий водорозділ між демократією і вседозволеністю, між відкритістю суспільства і духовною експансією, яка прикривається цією відкритістю.

Демократія — це насамперед влада, влада народу задля захисту інтересів народу і її прямий обов’язок — усіма наявними засобами ліквідовувати антисоціальні явища, які становлять загрозу нормальному розвою нації.

В сучасних умовах доцільно законодавчо заборонити:

1) усі види реклами спиртних та тютюнових виробів, від якої нині рябить в очах на вулицях міст, у транспорті, пресі, на екранах телевізорів, в усіх громадських місцях тощо;

2) азартні ігри та їхню рекламу, в тому числі так звані “акції” різних фірм, розраховані на приваблювання клієнтів ефемерною перспективою цінних виграшів або просте видурювання грошей у довірливих громадян;

3) усі види лотереї, як легалізованої форми шахрайства і здирництва.

Необхідно також негайно ввести державну монополію або принаймні чіткий механізм контролю на виробництво й продаж спиртного та тютюнових виробів, різко обмеживши їхнє споживання, особливо серед підлітків та молоді. Водночас посилити боротьбу з пияцтвом, яке набрало нині загрозливих розмірів, спричинюючи деморалізацію і десоціалізацію значної частини населення. Доцільно було б відновити роботу витверезників та покарання примусовими роботами за аморальну поведінку, дрібне хуліганство, брутальну лайку в громадських місцях.

Непростимим гріхом сучасного життя є безпритульні діти, поширення серед малолітніх громадян алкоголізму, наркоманії, проституції, токсикоманії, злочинності. Ці явища є особливо зловісними і виступають точними індикаторами моральної деградації суспільства, його “дорослої частини” — тих потворно–ініціативних громадян, які в погоні за зиском ладні на будь–яку ницість, як і тих, які байдуже це спостерігають.

Не менш руйнівний вплив на українську моральність справляють зовнішні чинники — потік так званої масової культури — низькопробних ерзаців духовної творчості: фільми жахів, бойовики, примітивні телесеріали, бульварні романи тощо. Необхідно вжити комплекс заходів економічного, політичного, духовного характеру, аби витіснити цю псевдокультуру справжніми духовними цінностями як нашого народу, так і світової спільноти. Щодо таких відверто аморальних і антисоціальних дій, як розповсюдження порнопродукції, пропаганда сексуальної вседозволеності, насильства, паразитичного способу життя тощо, то їх потрібно класифікувати як кримінальні злочини і відповідно карати.

Відкритість нашого суспільства не постраждає від того, що воно перекриє шлях продуктам занепаду західної культури та усьому моральному брудові, який ринув у нашу країну. Неприпустимо, щоб вже наші дошкільнята виховувались на мультфільмах, у яких замість добра і благородства панує зло і ницість, жадоба наживи, хитрість і душевна черствість.

Перед українським суспільством постала нагальна потреба духовної консолідації і морального очищення, інакше, кажучи словами В. Шекспіра, “нас зло немов черв’як рослину зточить”.

Література

1. Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М.: Высш. шк., 1995. — С. 145.

2. Мацціні Дж. Обов’язки перед країною // Націоналізм. Антологія. — К.: Смолоскип, 2000. — С. 56—62.

3. Мацціні Дж. Обов’язки перед країною // Націоналізм. Антологія. — К.: Смолоскип, 2000. — С. 56—62.

4. Там само.

5. Грушевський М. Українська партія соціалістів—революціонерів та її завдання // Борітеся — поборете. — 1910. — № 1. — С. 10.

6. Липинський В. Релігія і церква в історії України // Політол. читання. — 1994. — № 1—2. — С. 217.

7. Сміт Е.Д. Національна ідентичність. К. Основи. 1994. — С.84—85.

8. Сміт Е. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — С. 99.

9. Метельова Т. Лібералізм чи націонал—демократизм? //Розбудова держави. — 1995. — №12. — С. 22

10. Бердяев Н. Судьба России. — М.: Изд–во Г. Лемана и С. Сахарова. — С. 99.

11. Мірчук П. Микола Міхновський — апостол української державності. — Філадельфія, 1960. — С. 45.

12. Програма і Статут Української Народної Партії // Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програм. док. перших укр. політ. партій. — К.: Пошук, 1992. — С. 41.

13. Міхновський М. Робітнича справа в Програмі Української робітничої партії // Політологія. Кінець ХІХ — перша половина ХХ століття: Хрестоматія. — Л.: Світ, 1996. — С. 139.

14. Национальный состав населения СССР / По данным всесоюзной переписи населения 1989 г. — М., 1991.

15. Бурковський І. До питання про мову переважного вжитку серед людності України// Українська мова: з минулого в майбутнє. К., 1998. — С. 189—192.

16. Воловина О. Українська мова в Україні: матірня мова за національністю і мовою навчання// Про український правопис і проблеми мови/ Відп. ред. Лариса М.Л.З.Онишкевич. Нью Йорк—Львів, 1997. — С. 210—212.

17. Огульчанський Ю. Слово на сторожі. Верховна Рада і мовна ситуація // Українське слово. — 1996. — 4 січня.

18. Засоби масової інформації в Україні у 2000 році / статистичний бюллетень. — К., 2001. — С. 27.

19. Соловьёв В.С. Оправдание добра. М. Республика, 1996. С. 35.

20. Кропоткин П. Мораль, право, политика.

21. Юм. Д. Исследование о принципах морали.// Соч. в 2–х т.Т.2.М. Мысль. 1965. С. 334.

22. Кант И. Критика практического разума.//Соч. в 6–ти т. Т.4.Ч.1. М. Мысль, 1965. С. 350.

23. Франс А. Боги жадають//Франс А. Повстання ангелів. К. Дніпро. 1989. С. 280.

24. Аристотель. Большая этика.//Аристотель. Соч. в 4—х т. Т.4. М.Мысль. 1983. С. 296, 297.

25. Аристотель. Никомахова этика.//Соч. в 4–х т. Т. 4. М. Мысль 1983. С. 285.

26. Міхновський М. Самостійна Україна//Микола Міхновський та його “Самостійна Україна”. К. Всеукр. Наукове та проф. тов. ім. М. Міхн. 1998. С. 24.

27. Цит. за: Свій о своїх // Руслан. Львів. 1897, чч. 101. С. 2

28. Швецова А. Національний характер як феномен культури. Сімферополь. Таврія. 1999. С. 231

29. Біблія. Укр. біблійне тов.Єремія; гл. 6; 13—15. С. 759.

5. Державно–церковні відносини
як чинник розвитку громадянського суспільства

5.1. Ідея національної Церкви і національної релігії
у сучасному українському суспільстві

Радянський досвід заперечення багатьох загальнолюдських духовних цінностей, зокрема релігійних, негативно позначився на масовій свідомості народу, його національних традиціях. Замість насильницьки вилучених духовних цінностей, ідеологія тоталітарної доби нав’язувала політичну міфологію й утопії з квазі—релігійним змістом.

Відтак сучасний період трансформації духовності Українського народу вимагає вдумливого та грунтовного аналізу процесу повернення до релігійних цінностей, визначення етноконфесійної специфіки релігії в Україні, усвідомлення і врахування релігійних чинників у глобальній стратегії розбудови незалежної держави.

3вернення етносів до релігійних вірувань є цілком природнім, і релігію належить розглядати як невід’ємний чинник розвитку націй, про що свідчать як історичні дослідження, так і практика реального буття. Адже наскільки глибоко не заглянемо у сивину століть, не знайдемо там безрелігійних або безетнічних спільностей людей. Такого ж висновку доходимо, розглядаючи сучасні реалії. Підкреслимо, мова йде саме про цілісні людські спільноти, які здатні забезпечити самодостатню життєдіяльність і повноцінне самовідтворення особи та нації, а не про окремі індивиди, нехай і у значних кількостях (їх можуть бути навіть мільйони).

Етноконфесійна специфіка релігії, яка формується взаємодією з етнічними чинниками, стимулюється необхідністю потреб нації у власній релігійній структурі. Але, звичайно, це не означає поступу до якоїсь національної чи ідеологічної автаркії (хоча подібне в історії трапляється) на зразок комуністичної. Етноконфесійна специфіка релігії суттєво допомагає самоусвідомленню нації як самоцінності й самодостатності, а відтак є могутнім чинником розбудови власної національної держави, як повноправного і рівноправного суб’єкта міжнародних відносин.

Тому цілком закономірно, що в сучасних умовах функціонування незалежної Української держави, відродження культурно—самобутніх традицій Українського народу та зростання його історичної самосвідомості популярності набуває ідея створення національної Церкви, що знову ж таки є невіддільним елементом національної ідеї або рельєфніше це можна назвати ідеєю національного поступу.

Ідея створення національної Церкви вже знаходить значну підтримку серед державних, політичних і громадських діячів, представників інтелігенції, науковців, духовенства та віруючих різних конфесій. В її реалізації вбачається дієвий засіб врегулювання міжцерковних конфліктів, зменшення напруженості в релі—гійному середовищі, особливо поміж православними юрисдикціями, досягнення консолідації та єднання суспільства загалом.

Принагідно зазначимо, що поняття “національна церква” і “національна релігія” за радянської доби були вилучені з обігу, оскільки вважалося (й небезпідставно), що вони стимулювали свідомість націй і сприяли їхньому “сепаратизму”. Тому, на жаль, ще чимало діячів в Україні серед церковного кліру та політиків перебувають у полоні радянсько–комуністичних стереотипів щодо цих природних процесів, не говорячи вже про багатьох парафіян, котрі не мають належної ні духовної, ні наукової підготовки.

У сучасній науковій літературі дані терміни хоча і набули значного поширення, однак не мають якогось уніфікованого смислового наповнення. Вони вирізняються досить різноманітним спектром семантичних значень. Звернемо увагу на деякі з них. В країнах, де традиційно вкорінені національні релігії (синтоїзм — в Японії, конфуціанство та даосизм — у Китаї, іудаїзм — в Ізраїлі, індуїзм та джайнізм — в Індії), церкви відповідної конфесійної приналежності також є національними. Інколи поняття “національна церква” і “національна релігія” вживають як синоніми домінуючих у тому чи іншому регіоні релігійних напрямків, що за тривалий період історичного розвитку адаптувалися до місцевої культури й стали в подальшому фундаментом її поступу (католицизм — в Італії, православ’я — в Болгарії, іслам — в Туреччині, Ірані, Саудівській Аравії тощо). З точки зору православної еклезіології, національними називають переважну більшість помісних православних церков. У політико–правовому аспекті вищенаведені концепти часто фігурують як аналоги найбільш прийнятної для певної нації духовної ідеології, яку конкретна держава залучає до арсеналу засобів розв’язання стратегічно важливих завдань. Власне на основі такого розуміння постав давній принцип: окрема нація (в європейському розумінні як нація—держава) — окрема Церква.

В деяких відомих випадках поняття “національна церква” абсорбує в себе й поняття “державна церква”. До речі, таке розуміння живе й нині та навіть взяте “на озброєння” окремими сучасними популяризаторами ідеї фундації національних церковних структур в Україні. Але ось тут, природно, і постає запитання: чи відповідає таке бачення перспектив розвитку релігійної ситуації в Україні реаліям сьогодення?

Наскільки переконує історичний досвід попередніх століть, усі спроби утворити на українських землях єдину християнську національну Церкву зазнали краху. У 988 р. Володимир Великий приймає сам і запроваджує християнство на Русі. Православ’я проголошується державною релігією русичів. Але воно так і не змогло стати єдиним віросповіданням Українського народу. Попри всілякі екзекуційні заходи Київського князя, спрямовані на викорінення язичництва, останнє збереглося, продовжуючи впливати на розвиток народної культури. Отже, фактично процес християнізації продовжується і сьогодні. Й не лише тому, що народжуються нові покоління.

Інший приклад — Берестейська унія 1596 р. Багато дослідників вважають, що бажаного результату вона не дала. Об’єднання частини православних парафій з Римсько–католицькою церквою не тільки не стерло, (як сподівалися деякі її сучасники з обох сторін), відмінностей між православ’ям і католицизмом, а й зумовило з’явлення поряд з двома зазначеними релігійними напрямками третього — греко–католицизму. В подальшому розшарування на конфесійному грунті поглибились і навіть призвели до певної регіональної протидії церков [1]. Очевидно, на основі цього ряд і сучасних вчених підтримують традиційну (принаймні на теренах колишніх Російської імперії та її модифікації ХХ століття — Радянського Союзу) тезу про унію як першопричину поділу української нації. Тобто, що укладення Берестейської унії “поклало початок (курсив мій — С. З.) розділенню українського суспільства на дві духовно–культурні зони, що тривалий час протистояли одна одній. Релігійне розмежування посилювалося різними політичними системами, адміністративним підпорядкуванням територій, наявністю певних регіональних відмінностей у культурі, мові, звичаях та традиціях українців” [2].

В даній праці не місце вдаватися з цього приводу до детального аналізу. Але тут все майже навпаки! Чвари і розділення, що тривали на українських землях кілька попередніх століть якраз і призвели до укладення Берестейських угод.

Адже в цьому контексті можна навести й інші характерні приклади. Болісно зреагувавши на укладення унійної угоди в Берестечку, православні спробували утворити союз з протестантами. У Вільно під керівництвом князя К. Острозького православне духовенство зібрало з’їзд спільно з представниками лютеран, кальвіністів і чеських братів, де утворили конфедерацію. Однак об’єднання не сталося через непорозуміння з приводу деяких догматичних положень, звичаїв та обрядів. Православна церква не допускала протестантів до активного впливу на формування національної свідомості українців. Ця сфера була монополізована нею.

Відомі й інші зусилля, спрямовані на створення національної Церкви в Україні. Зокрема, у першій половині XVIII ст. в контексті загострення міжцерковних суперечок митрополити Й. Рутський та П. Могила (відповідно з боку греко–католицької та православної церков) спрямували свою енергію на пошук шляхів досягнення компромісу між вказаними церковними структурами. Ієрархи виходили, передусім, з того, що відмінності між православ’ям і греко–католицизмом не такі вже й глибокі, а відтак поставили собі за мету привести обидві церкви до так званого “генерального примирення”. В результаті нової унії передбачалося утворити Київський патріархат, незалежний від Константинополя. Але наявні віроповчальні розбіжності і неузгодженість у вирішенні організаційних питань після смерті Й. Рутського, а потім і П. Могили звели нанівець ідею церковного єднання у проголошений ними спосіб.

Свій варіант стимулювання національного поступу Українського народу шляхом об’єднання православних і греко–католиків запропонував М. Смотрицький. Але і його ідея “справедливої унії” не була сприйнята широкими колами віруючих і не знайшла свого укорінення в релігійно–церковному житті України.

Як бачимо, робилося немало реальних спроб об’єднання церков, проте більшість із них були невдалими. Головна причина їхньої невдачі — бездержавницьке існування Українського народу протягом багатьох століть та підпорядкування його території різним загарбникам. Нерідко поспішні, непідготовлені церковні утворення, які формувалися переважно з політичною метою, не витримували випробувань часом і розпадалися.

Але найчастіше їх удушували “в братерських обіймах” держави тих сусідніх народів, які господарювали в ті чи інші часи на українських землях.

Незважаючи на невдалі попередні історичні спроби, ідея створення національної релігійної організації в Україні й нині користується помітним авторитетом. Більше того, деякі церковні діячі висловлювались навіть за статус не просто національної, а державної Церкви. Ось лише кілька офіційних заяв нині покійного предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату Патріарха Володимира (Романюка): “Будь–які тлумачення, що, мовляв, усі конфесії мають бути рівними, що нам не потрібна державна Церква, мені просто не зрозумілі. Я, наприклад, вважаю, що повинна бути Церква державною, якщо вже не де–юре, то де–факто... Наша державна влада не повинна реєструвати все підряд і казати: будьмо всі однакові, рівні перед законом... нема такого у світі, щоб всюди були релігії рівні” [3]. І далі: “Я — за державну Церкву. Це необхідно, коли нація будується. Має бути фундамент, і в Україні ним має бути православ’я” [4].

Дійсно, останнє має глибоке коріння на українських теренах, його духом проникнуті національна культура, свідомість, традиції значної частини Українського народу. Проте через складну та суперечливу роль в історії України православній церкві важко стати загальнонаціональною. Адже в одні часи вона певною мірою гуртувала націю, в інші — ставала фактором національної дезінтеграції (особливо коли Київська Митрополія перестала бути Екзархатом Вселенського (Константинопольського) Патріархату й загарбана була до складу Російської Православної Церкви).

Окрім того, сьогодні українське православ’я переживає не кращі часи. Хоча воно і зберігає за собою провідні позиції серед інших конфесій, однак його вплив на населення поступово зменшується. На думку дослідників, цьому окрім іншого сприяє надмірний консерватизм, що здавна був характерним для православної Церкви, а це не дозволяє їй крокувати в ногу з часом. Ось як це означує керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України професор А. Колодний: “Визнаємо те, що якщо у вітчизняному православ’ї не відбудеться докорінна зміна у всьому на подобу аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішні чинники вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два–три покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією” [5].

Звичайно, що ряд академічних світських і церковних дослідників релігії та історії церкви не погоджуються з такими висновками. Але те, що міжконфесійні та міжцерковні, а особливо міжправославні колізії в Україні є вельми складними й потребують чимало зусиль і років для їхнього розв’язання, визнають усі без винятку.

Особливо варто відзначити те, що гострою проблемою для сучасного українського православ’я залишається його внутрішня диференційованість на кілька гілок (одну — Московську і дві — Київські). Звичайно, у такому стані воно нездатне виступати духовним інтегратором соціуму, а відтак — претендувати на роль Помісної Православної Церкви в Україні. Природно, що більш значущі перспективи очікують його на шляхах консолідації. Але навіть об’єднавшись, православ’я матиме ряд проблем. Це пов’язане як з неоднорідністю православного середовища України, так і з тим, що дана конфесія не охоплює своїм впливом всього населення. Адже не всі громадяни України є релігійними, і не всі віруючі — православними.

У західних областях України, наприклад, досить потужними є позиції УГКЦ. Хоча нині вона прагне поширювати свій вплив на всі регіони держави. Проте за кілька століть греко–католицизм еволюціонував у традиційне віросповідання жителів саме Західного регіону України, де він набув визначених етноконфесійних рис, тісно зрісся з місцевою культурою, насамперед Галичини. Українська Греко–Католицька Церква в новітній час виявляє неабияку активність у процесі творення незалежної Української держави, всіляко сприяє духовному і культурному відродженню України. Чималий відсоток її вірних підтримує ідею міжцерковного єднання, пропонуючи, щоправда, як основу для нього свою Церкву. Але чітко виявлений регіональний характер поширення громад УГКЦ неспроможний забезпечити останній статус безперечного національного духовного лідера. Та й сама вона має проблеми з обстоюванням власних прав, викладених ще в “Артикулах, що належать до з’єдинення з Римською Церквою” [6].

В останнє десятиліття ми спостерігали спроби піднесення до рівня загальноукраїнської, ще кількох конфесій і серед них РУНвіри. Ряд релігієзнавців вважають це віросповідання одним з різновидів язичництва. Проте її засновники і послідовники називають себе монотеїстами, а саме віросповідання національною вірою українців.

Представники національно зорієнтованої інтелігенції, котрі переважно формують громади рунвіровців, вважають, що прийняття Руссю–Україною християнства виявилося для неї фатальним. На їхню думку, християнська релігія не відповідає ні світоглядним уподобанням Українського народу, ні його менталітету та культурному розвою. Усі негаразди та біди, які спіткали Україну за тисячолітню історію й тривають нині — результат насильницької християнізації Києворуської держави Володимиром. Вихід з духовної кризи, за переконанням ідеологів РУНвіри, полягає в поновленні дохристиянських вірувань наших пращурів та надання їм статусу національної релігії.

Але при цьому не враховується один суттєвий момент: між віруваннями наших далеких предків і релігійними уявленнями сучасних українців пролягла надто велика історична відстань. Коріння слов’янського язичництва сягає сивої давнини, і є релігією свого часу. Відновити розірвані й віддалені тисячолітньою епохою духовні зв’язки між десятками поколінь людей нині надзвичайно проблематично через наявність суттєвих відмінностей у їхніх світогляді, культурі, мові тощо. Не говорячи вже про те, що якихось значних передань чи віровчень автентичних текстів, чи культової практики з тих прадавніх часів не збереглося.

Не треба скидати з рахунків і той фат, що становлення поліконфесійності в незалежній Україні зумовило інтенсивний поступ багатьох релігійних рухів та течій як традиційного, так і новітнього спрямування. Активно йдуть процеси поширення на українських землях римо–католицизму, ісламу, котрий поступово відновлює свої форпости в Криму. У геометричній прогресії зростають протестантські організації та різноманітні неорелігійні утворення. Всі зазначені конфесії мають численних послідовників, власні сфери впливу та переслідують певні інтереси. А тому марно тішитися надією, що будь–яка з них поступиться своїми позиціями на користь іншої, навіть переважаючої її за різними показниками.

На роль національної можуть претендувати тільки церкви, здатні задовольняти релігійні потреби більшості населення України, нести у середовище своїх прихильників національну ідею, сприяти творенню Української держави, відродженню й поступові національної культури, мови, звичаїв, традицій української нації.

Об’єктивно оцінюючи релігійну ситуацію в Українській державі, необхідно визнати, що тут є широкі можливості для проявлення церквами вище зазначених якостей. Кожна з наявних релігійних інституцій володіє специфічними засобами, щоб у міру своїх можливостей служити справі розбудови самостійної України. Переважна більшість церков активно підтримує ці процеси. Однак жодна з них не охоплює своїм впливом основні маси населення, що є по суті однією з головних перешкод для того, щоб претендувати на роль превалюючої національної Церкви.

Створення ж якоїсь нової уніфікованої релігії видається досить проблематичним з огляду на процеси, що сьогодні відбуваються у релігійно–церковному житті України. Вірніше створення то можливе, а от поширення і більш–менш серйозний вплив на конфесійну картину України практично не можливий. Тим паче, що нині в релігійній ситуації України характерними є не тенденції інтеграції, а навпаки — конфесійного розшарування, яке, на жаль, ще не досягло свого максимуму.

Сучасна Українська держава впевнено бере курс на плюралізм — політичний, ідеологічний, релігійний. Поліконфесійність в Україні стала об’єктивною реальністю, з якою не можна не рахуватися.

Але й неможливо розділити повністю оптимістичні висновки на зразок: “При належному рівні розвитку демократії та толерантності поліконфесійність як така не шкодить українській національній справі. У цивілізованому суспільстві за наявності культури міжконфесійного спілкування та віротерпимості, релігійна різноманітність не є суто негативним явищем, як може здатися на перший погляд. Адже кожна з релігій вносить у загальнонаціональну скарбницю свою частку культури, збагачуючи тим самим релігійно– культурне розмаїття країни” [7].

Можна, звичайно, було б запитати: “По–перше: а коли ж буде в Україні “належний рівень розвитку демократії?” А по–друге, оскільки того рівня ще ніколи не було, то звідки така впевненість, що “поліконфесійність як така не шкодить українській національній справі”. Вся світова Історія свідчить, що навпаки!... Навіть у сучасному (нібито цивілізованому світі), не беручи вже до уваги похмуре середньовіччя з його “святою інквізицією” чи не менш “святими” палаючими кострищами з сотень живих прихильників старообрядців у Росії. Чого варті нинішні Карабах, Ольстер, Пенджаб, Нігерія, Палестина... й багато–багато інших “гарячих” і дуже гарячих регіонів нашої не такої вже й великої (якщо якийсь народ думає, що його це не стосується) планети.

Зрештою це не дискусія, а швидше аргументоване пояснення. Бо й сам автор тих висновків твердить, що “релігійна різноманітність не є суто негативним явищем”. Отже, все–таки вона негативна й, можливо, щось для когось є трохи позитивним. Звісна річ, що будь–які феномени, позаяк в історії людства чи якогось народу вони виникають, то для когось вони в певний час є корисними, або принаймні “не є суто негативним явищем”.

Таким чином, з точки зору наукового й тим паче політичного аналізу поліконфесійність — це завжди проблематичність! Все– таки суспільства лише змушені миритися з цим необхідним злом. Позаяк будь–яка поліконфесійність породжує спочатку латентні, а потім і відкриті конфлікти. І оскільки вони зумовлені фундаментальними віросповідними принципами, то остаточне їхнє розв’язання знаходяться на шляхах редукції відповідних принципів суперників чи опонентів іновірців аж до повної їхньої елімінації.

Підкреслимо, проаналізоване вище стосується інституалізованих релігійних організацій. Винятками можуть бути лише міжособистісні стосунки тих чи інших релігійних діячів, засновані на прагматизмі або кон’юнктурі поточного моменту. Але то вже предмет зовсім іншого дослідження.

Враховуючи, що конфесійна різноманітність України з часом набуватиме ще більшої строкатості завдяки розширенню релігійної мережі, задоволення духовних потреб віруючих в умовах демократії вимагатиме врахування особливостей їхньої релігійної віри. Взагалі ідея єдиної Церкви чи релігії закладена в кожному віровченні, адже всі вони вважають себе єдино істинним вченнями. І якби вони насправді бажали з’єднання, то їм довелося б змінити свою сутність і зійти з арени суспільного життя.

Характерно, що ідеї єдності на релігійному грунті виступали на передній план переважно в переломні історичні періоди, коли нагальною виявлялася потреба в консолідації української нації, відображаючи у такий спосіб споконвічні прагнення українців до власної незалежності. Якщо розглядати цю ідею крізь призму проблеми сущого і належного, то вона відтворює власне другий аспект. Тому, виявляючись досить пафосною і патетичною, ідея єдиної національної релігійної інституції залишається разом з тим не відповідною реальному буттю. Її справжнє призначення — працювати не на благо Української держави, а обстоювати інтереси та імідж конфесійно заангажованих політиків, науковців, політизованих церковних діячів.

Характерно, що, допускаючи та обговорюючи можливості міжцерковного єднання, ніхто не здатен запропонувати реальних механізмів і форм його здійснення. Найбільш радикальні уявляють, що в Україні мусить з’явитися нове церковне утворення християнського типу, яке не знатиме ніяких конфесійних бар’єрів. Шукати подібну форму церковного співжиття вони пропонують на перехресті католицького і православного світів. Але як це реалізувати? Цього не знає ніхто. Очевидно, такі проекти взяті з серії фантастичної футурології.

В реальності окрім того є, скажімо, представники невіруючих чи вільнодумців, або групи етноконфесійних меншин, що з давніх–давен успадкували вірування своїх предків, чи українці, які ідентифікуюють себе з різними напрямками протестантизму та інші? Куди дівати їх? Правильніше, куди діватися від вимог гарантії їхніх прав. На чатах яких, до речі, стоїть таж Рада Європи, і не тільки...Такі питання популярними відповідями не розв’яжеш.

Немає сумніву, що гасло “Одна держава — одна Церква” є прагматичним і привабливим. На духовний потенціал певних конфесій і церков спирається багато народів світу, зокрема, японці — на синтоїзм, індуси — на індуїзм, євреї — на іудаїзм тощо. Проте для українців характерна своя специфіка. Вони як цілісне етнонаціональне утворення не віднайшли себе у власній етнічній релігії, будучи здавна та залишаючись і сьогодні поліконфесійним народом. Частина Українського народу задовольняє свої релігійні почуття у православ’ї, інша — сповідує греко– чи римо–католицизм, а ще інша — пов’язує себе з протестантизмом чи іншими віросповіданнями. Жодна з конфесій, що існували в минулому та існують нині в Україні, ніколи повною мірою не охоплювала всього розмаїття духовного і національно–культурного буття Українського народу.

Треба також враховувати, що в сучасній Українській державі свобода совісті, а відтак і поліконфесійність та поліцерковність закріплені політико–правовими нормами згідно з міжнародною практикою. Конституція України та Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” гарантують рівноправність усіх конфесій, право громадянина на сповідання будь—якої віри. Стаття 35 Основного Закону зазначає: “Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь–яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність... Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова” [8].

Саме тому для визначеності й ефективності аналізу конфесійно–церковного життя в Україні (та й деінде теж) і його впливу на політико–соціальні, духовні й етнокультурні процеси української нації необхідно прийняти таку дефініцію поняття “національна церква”, яка б відповідала вимогам часу. Позаяк ніяким декретом чи законом відмінити його вживання в науковій, політичній чи релігійній практиці не можливо.

Виходячи із законів науки логіки, зокрема закону достатньої основи, таке поняття має відображати п’ять визначальних параметрів:

1) історичний; 2) географічний; 3) етнокультурний; 4) політичний; 5) демографічний.

Тобто розглядається функціонування національної Церкви у певний історичний період, на визначеній території, у плані засвоєння нею і сприяння поступу етнокультури, формуванню самосвідомості та державницького менталітету визначеної нації, а також рівень поширення означеного віросповідання серед населення певної країни чи в середовищі конкретної нації [9].

Зауважимо, що формування національних церков не має нічого спільного з конфесійно–церковною автаркією чи релігійним шовінізмом, на чому також часто спекулюють церковні та світські політикани. Часи “єдино справедливої віри”, очевидно, минули і поліконфесійність держав та націй є об’єктивною реальністю, якій, до речі, можна знайти навіть догматично–канонічне обгрунтування (див., наприклад: Біблія, кн. Буття, 10:5; Дії св. Апостолів, 2:4; Перше послання до коринфян св. Апостола Павла, 14:6, 9, 14, 19; Правила св. Апостолів №№ 34—35; Правила №№ 5, 6, 15, 16 І Вселенського Собору; Правила №№ 5, 17 IV Вселенського Собору; Правила №№ 9, 13, 22 Антиохійського, № 3 Сардикійського та № 59 Карфагенського Помісних Соборів; Правила і тлумачення св. Отців Церкви та багато інших церковно–канонічних основ).

Цей, зрозуміло, далеко не повний перелік церковно–правових джерел (який, на жаль, немає змоги тут прокоментувати) покликаний показати всю неспроможність та облудність численних заяв і виступів російських та доморощених українських політичних і церковних шовіністично вишколених чиновників щодо конституювання Національної Церкви в Україні.

Наголошуємо, “національна церква” зовсім не означає “єдина” для всієї нації і, звичайно, не є аналогом національно–державної релігії, хоча остання може формувати національну Церкву. А нація, природно, може мати будь–яку іманентно необхідну їй кількість конфесій, або церков, які об’єктивно сприяють її збереженню та поступу.

Таким чином, пропонуємо наступну дефініцію поняття “національна церква”. Національною Церквою є Церква будь–якої конфесії, яка функціонує в певний історичний період, опираючись на свою традицію на означеній території, сприяє, набувши етноконфесійної специфіки, поступу етнокультури, самосвідомості й державницького менталітету визначеної нації та має значний рівень поширення серед населення певної країни чи в середовищі конкретної нації.

Зазначене розуміння поняття “національної церкви” сприятиме розвиткові демократії, самосвідомості Українського народу та формуванню громадянського суспільства в Україні. Розвиток же демократії покликаний налагодити й гармонізувати державно–церковні та міжконфесійні відносини на українських теренах. А це є показовою ознакою того, що самостійна Українська держава має досить духовних сил, щоб з часом стати в рівень цивілізованих розвинених країн Європи і світу.

5.2. Релігійні чинники у політичному
і суспільному житті сучасної України

Кардинальні зміни, що тривають в Україні з 1991 р., охопили всі сфери функціонування соціуму. Не є винятком і релігійний сегмент. За минуле десятиліття, тобто за період незалежності, у конфесійному середовищі нашої країни сталися не лише суттєві кількісні зрушення, пов’язані з розширенням інституційної мережі релігійних об’єднань, але й означився істотний якісний поступ. Він, зокрема, виявляється у дедалі зростаючій активності релігійних організацій у державотворчому процесі.

Останній від самого початку отримав релігійне забарвлення і певною мірою проходить під церковними знаменами. Ідеї щодо становлення та утвердження державності генерувало поряд з представниками нової української політичної, національної та культурної еліти й патріотично налаштоване духовенство — православні Патріарх Мстислав (Скрипник), Патріарх Володимир (Романюк), Патріарх Димитрій (Ярема), греко–католики Патріарх Йосип Сліпий, Кардинал Мирослав Іван Любачівський, Митрополит Володимир Стернюк, предстоятелі протестантських Церков ЄХБ Яків Духонченко, ХВЄ Микола Мельник, АСД Микола Жукалюк. Особливе місце на відповідальному етапі українського національного ренесансу зайняв Митрополит (пізніше Патріарх) Філарет (Денисенко). У подальшому майже всі суспільно значимі акції відбувалися за участю священнослужителів та віруючих.

Так, керівництво й представники Української автокефальної православної церкви освячували перший жовто–блакитний національний прапор, що був піднятий на флагштоці столичної мерії. Пізніше вони разом з Українською православною церквою Київського патріархату та Українською греко–католицькою церквою брали участь у таких загальнонаціональних патріотичних акціях, як святкування 500–річчя українського козацтва, відзначення 50–ї річниці голодомору в Україні 1932—1933 рр., 340–річчя битви під Берестечком, 130–річчя перепоховання Тараса Шевченка у Каневі тощо. Представники цих церков постійно проводять молебні за незалежність України, освячують національні прапори, підрозділи Збройних Сил, кораблі Воєнно– Морських Сил України тощо. Тому без перебільшення можна стверджувати, що шлях до незалежності Української держави прокладають не лише політичні сили, а й релігійні.

Нині майже жодна царина суспільного буття не залишається поза впливом Церкви. Особливо інтенсивно останнім часом релігійні згромадження заявляють про себе на політичній, духовно– культурній та соціальній нивах.

Взагалі релігія і політика, як переконує історія, досить пов’язані між собою суспільні підсистеми. Упродовж тривалого часу політична та релігійна сторони буття соціуму були прямо таки невіддільними одна від одної з поперемінним домінування якоїсь з них над іншою. Згадаймо хоча б давні цивілізації. У них державна (царська) влада мала суто сакральні виміри. У Стародавньому Єгипті, приміром, фараон вважався нащадком бога (богів), втіленням надприродних сил, а сама царственність в уяві єгиптян відзначалася найвищою сакральністю й незмінністю. Каста жерців за таких обставин наділялася високими повноваженнями і суттєво впливала на прийняття важливих державних рішень внутрішньо– і зовніш ньополітичного масштабу. З подібним феноменом зустрічаємося і в культурах Стародавньої Індії, Греції, Риму тощо.

Інший приклад — Середньовічна Європа, коли Католицька Церква зосередила у своїх руках неабиякий контроль над політичною ситуацією. Перед Папою Римським схиляли голови навіть імператори і монархи могутніх європейських держав. Траплялося, що без санкції Святішого Отця не проходили навіть більш чи менш значимі заходи політичного, воєнного чи економічного порядку. За його ініціативи здійснювалися відомі (не лише з релігійної, але й насамперед з політичної точки зору) акції — хрестові походи. По суті в ті часи Католицька Церква виконувала роль політичного комісара Європи.

Варто відзначити й Росію дорадянського періоду. Незважаючи на потужну в ній традицію цезаропапізму, релігія була необхідна імперській владі як джерело легітимації останньої. Тому ні про яке відокремлення церкви від держави, зрозуміло, не могло бути й мови. Владні структури патронували церкву, сприяли їй у боротьбі з іновірцями та єретиками. Православ’я виявилося дієвим ідеологічним символом влади й підносилося над іншими конфесіями та релігіями. Яскраво виявлений характер політики у царській Росії отримав закріплення у відомій сентенції Уварова: “Православ’я, самодержавство, народність”.

Приблизно з середини ХХ століття зміст зв’язку між релігією і політикою кардинально переосмислюється. Внаслідок глибоких світоглядних зрушень, до яких зараховують насамперед утвердження демократії, світоглядного плюралізму, процесів секуляризації, постулюються думки про необхідність дистанціювання політики від релігії, вивільнення різних сфер суспільного життя з–під впливу релігійних ідей. Царині сакрального відводиться статус однієї з підсистем соціуму, яка на рівноправних засадах співіснує з іншими аналогічними підсистемами (наукою, правом, економікою, мистецтвом тощо) і, виконуючи певні функціональні навантаження, взаємодіє з ними, але не підмінює собою останні.

Такий погляд, цілком природний у сучасну добу, задекларовано й в Українській державі. Конституція України (ст. 35) Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” (ст. 5) вказують на відокремлення церкви від держави, наголошують на тому, що релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів тощо.

Але насправді ситуація має дещо інший вигляд. Насправді простежується істотний симбіоз релігійного та політичного чинників. Причому двосторонній контакт політики і релігії виглядає багатовекторним.

Очевидною є орієнтація політичних партій та рухів на конфесійний спектр і навпаки. Особливо інтенсивною вона стає напередодні виборчих кампаній. Політики намагаються заручитися підтримкою релігійних організацій, оскільки віруючі останніх — це солідний потенційний електорат, а церковні інституції в обмін на голоси своїх прихожан вимагають від партійних лідерів (у разі успіху) гарантій по забезпеченню власних інтересів і потреб.

Така диспозиція знайшла відображення під час парламентських виборів 1998 р. і президентської кампанії 1999 р. Рух назустріч був взаємний, з одного боку, були створені партії конфесійного спрямування — Українська християнсько–демократична партія, Християнсько–демократична партія України, Християнський демократичний союз, а з іншого — керівники деяких релігійних громад (наприклад, харизматичних, і не тільки) у примусовому порядку вказували пастві, на кого слід робити ставку. Фактично за рахунок окремих релігійних організацій здійснювалася фінансова підтримка кандидатів у народні депутати відповідної конфесійної приналежності.

Не обійшлося й без політичної творчості й безпосередньо у релігійному середовищі нехристиян. Зокрема, на базі Духовного центру мусульман України (м. Донецьк) в короткий термін була створена Партія мусульман України. Її поява засвідчила прагнення мусульманської спільноти мати власні механізми впливу у Верховній Раді, а також наміри ДЦМУ в такий спосіб виконати роль консолідуючого й об’єднавчого фактора серед українських мусульман.

У цілому ж надмірне захоплення подібним політичним іміджмейкерством не йде на користь релігійним об’єднанням, оскільки першочергово підриває їхню репутацію як осередків духовності.

Окрім того, самі взаємини між церквами часто опосередковуються політичним підтекстом. Цей момент значною мірою присутній у православному середовищі, де по–своєму обігрується конфліктуючими сторонами.

Взяти хоча б червневий 2001 р. візит Папи Римського в Україну. Оцінка його трьома православними юрисдикціями неоднозначна. Українська Православна Церква Київського патріархату й Українська Автокефальна Православна Церква схвально поставилися до приїзду Понтифіка на Українську землю. І цим виявили глибоке розуміння ситуації. Принаймні ні УПЦ КП, ні УАПЦ навряд чи пов’язували з ним негативні для себе наслідки, а от виграш сподівалися отримати колосальний. Адже було очікувано найголовніше — прорив церковної ізоляції.

Натомість Українська Православна Церква Московського Патріархату зайняла діаметрально протилежну позицію стосовно папського візиту. Вбачаючи в останньому загрозу власним інтересам, УПЦ МП категорично виступила проти відвідин України Іваном Павлом ІІ влітку 2001 р. Але візит все–таки відбувся. Відтак не викликає сумніву, що через призму цієї події, яка має політичне забарвлення, у перспективі будуватимуться відносини між означеними православними церквами, можливо і в негативному руслі.

Значний відбиток на державно—церковні відносини накладає політична заангажованість церковних посадових осіб. Показовим щодо цього є інтерв’ю, яке дав “Незалежній газеті” (від 11 липня 2001 р.) єпископ Переяслав–Хмельницький (УПЦ—МП) Митрофан. У ньому керуючий справами Української Православної Церкви Московського Патріархату висловив своє невдоволення ставленням до православних УПЦ МП у Західній Україні. На думку архієрея, поступливість місцевих органів влади на користь УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ та незадовільне вирішення проблем, що хвилюють парафії юрисдикції Московського Патріархату, зумовлені політичними нюансами.

До УПЦ МП, перефразовуючи слова єпископа Митрофана, свідомо прикріплений ярлик “служниці” РПЦ, а її віруючі постійно асоціюються з “москалями”. Такий стан справ, звичайно, потребує спеціального вивчення та впорядкування, щоби елімінувати напруженість у міжконфесійному діалозі регіону. Але не варто забувати й іншого. У південних та південно–східних областях України владні структури навпаки відкрито лобіюють інтереси УПЦ МП.

Наприклад, дійшло до того, що під час пастирської поїздки сталося фізичне побиття патріарха Філарета у Маріуполі у квітні 1999 р. та травмування духовних служителів, які його супроводжували. Або чого варте масштабне встановлення Кримською єпархією Української Православної Церкви Московського Патріархату поклінних хрестів в АР Крим влітку 2000 р. Важко собі уявити, що подібні акції готувалися без відома відповідних адміністративних структур. Але зрозумілим виявляється наступне — політизація релігійного життя поглиблює його регіоналізацію й перешкоджає духовній консолідації суспільства.

Релігійні чинники є вагомим механізмом для досягнення політичних цілей на міждержавному рівні. Знову–таки пригадаємо нещодавній візит Папи Римського в Україну. Результати його виявилися цілком пристойними для зміцнення іміджу нашої країни. Насамперед він довів ствердження України як суверенної, незалежної держави, чітко показав її пріоритетні зовнішньополітичні орієнтири.

І водночас ще один приклад — приїзд до Республіки Білорусь в останній декаді червня патріарха Російської Православної Церкви Олексія ІІ. Ця поїздка глави РПЦ виявилася зовсім невипадковою. Напередодні президентських виборів вона принесла відчутні політичні дивіденди нинішньому президентові Білорусі О. Лукашенкові, але аж ніяк не для самої РПЦ.

Сьогодні не має сенсу говорити про абсолютне розмежування релігії та політики через відчутну переплетеність обох сфер і неможливість реально забезпечити виконання такої вимоги. Максимум, до чого необхідно прагнути — це обмежити політичну активність релігійних інституцій, акцентувати їхню увагу власне на виконанні притаманної їм душопастирської роботи — богослужбової, просвітницької, виховної, благодійної, милосердницької тощо. Задля цього необхідно першочергово наполегливо попрацювати у законодавчому просторі.

Зокрема, є потреба винести на розгляд Верховної Ради питання про введення конкордату — узгоджувальної системи, яка передбачає укладення договору між кожною релігійною організацією й державою. Назріла необхідність доповнити законодавство про свободу совісті конкретними статтями, котрі б визначали межі саме політичної ініціативи релігійних організацій та окремих священнослужителів. З метою контролю за дотриманням Конституції України та чинного законодавства в профілактичних і дисциплінарних цілях розробити та юридично оформити процедуру анулювання реєстраційних свідоцтв релігійних об’єднань за участь останніх у незаконних політичних акціях, фінансуванні й агітаційній підтримці тих чи інших партій або їхніх представників. Значний результат принесли б норми закону про введення персональної відповідальності лідерів політичних угрупувань за втягування релігійних громад у політичний процес та офіційних посадових осіб за місцеву “законотворчість” у питаннях державно–церковних відносин і тим самим порушення ними Конституції та законів України, а також права конфесійної рівності тощо.

У самостійній і незалежній Україні початку третього тисячоліття спостерігається не лише політична активність релігійних інституцій, але й їхнє бажання закріпитися в різних спрямуваннях суспільної діяльності, зокрема в навчально–освітній царині. У контексті релігійного відродження (побіжно вже згадуваного), котре заступило більш ніж 70–літній період жорстокого полі—тичного атеїзму, Церква, віддаючи належне історичним тради—ціям, усіляко зондує собі доступ до світської школи. Наявні й перші серйозні кроки на цій стезі. Так, у трьох західних областях — Івано–Франківській, Львівській, Тернопільській — у загальноосвітніх школах впроваджено предмет “Християнська етика”, причому на Галичині як обов’язковий. Церковні викладачі працюють у десятках шкіл та ВНЗ держави.

Додамо й таке — у Чернівецькому університеті упродовж ряду років (правда, не без певних труднощів) діє філософсько–теологічний факультет. Є певний досвід інкорпорації корпусу дисциплін кращих університетських курсів гуманітарного спрямування в Київської духовній академії УПЦ КП.

Власне питання про вивчення основ релігії у вищій і середній школі перейшло з рівня пересічних до рангу стратегічно важливих. Сьогодні воно активно обговорюється за участю членів Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, працівників Міністерства освіти і науки та Державного комітету України у справах релігій, які, до речі, заявляють, що “духовна і світська освіта не можуть бути розділені непроникною стіною”.

У цьому контексті хотілося б навести позицію УАПЦ, котра вважає, що через конституційну норму про відокремлення школи від церкви діти, які сповідують християнство дискримінуються, оскільки нібито не мають змоги систематично вивчати Святе Письмо та іншу церковну літературу. Правда, діячі УАПЦ, напевно, призабули, що вони власне й існують для того щоб потурбуватися про своїх вірних та їхніх діточок (за згоди батьків) у плані проведення катехитичної роботи та вивчення основ власного віросповідання. Для мільйонів послідовників різних конфесій для цього сповна вистачає спілкувань у храмах чи, недільних школах, засобами публікацій, радіо, телебачення, нарешті й Інтернету.

Необхідність співпраці церкви зі світськими навчальними установами зафіксована і в “Основах соціальної концепції Російської Православної Церкви”, що є обов’язковими до виконання УПЦ–МП. Окрім того, цю співпрацю визнають слушною ряд політиків і урядовців Української держави.

По суті йдеться до того, щоб законодавчо забезпечити право громадян на навчання основам релігії принаймні у загальноосвітніх школах. Але перш ніж вносити зміни у чинне законодавство з означеного питання, варто ретельно проаналізувати всі “за” і “проти”. Не забуваймо, що в даний момент Конституцією України (ст. 35), Законами України “Про освіту” (ст.ст. 5, 7, 8) та “Про свободу совісті та релігійні організації” (ст.ст. 5, 6) в нашій державі закріплений світський характер освіти. Тому необхідно віддавати належне не тільки традиції минулого, але й рахуватися з нинішньою ситуацією, оскільки власне тут присутні деякі моменти, які не дозволяють форсувати зініційоване Церквою зближення духовної та світської систем освіти найближчим часом.

По–перше, на сучасному етапі серед пріоритетів державної політики в Україні проголошується побудова громадянського суспільства. Проте одна із ключових ознак відкритої, демократично організованої спільності передбачає власне додержання і втілення в життя принципу відокремлення держави і церкви, школи і церкви. Переконує у цьому і досвід розвинених у правовому відношенні держав — Німеччини, США, Франції тощо. Виходить, що українська влада, піддаючись умовлянням ієрархів духовенства, мусить відходити від обраного курсу?

По–друге, запровадження у світських навчальних закладах богословських і суто церковних дисциплін не відбиває настрої й потреби українського суспільства в цілому. Адже держава має дбати про гарантії реалізації прав усіх своїх громадян як віруючих, так і не віруючих. Нині Україна на карті посткомуністичної Європи за рівнем релігійності практично не відрізняється від інших країн. Як свідчать соціологічні дослідження, у другій половині 90–х років більше половини населення України декларує свою релігійність [10].

До того ж загальна релігійна культура громадян досить низька. Для більшості з них християнство, приміром, асоціюється тільки з певними етичними настановами; про його ж доктринальні положення і культову практику вони й гадки не мають. Такий стан справ доводить передчасність намірів злиття світської та духовної освіти, оскільки це може викликати несприйняття і масовий протест з боку громадськості.

По–третє, основна мотивація тих, хто прихильно ставиться до введення Закону Божого, християнської етики чи теології до навчальних програм — виховна. Однак, не будемо забувати недалекого минулого з ідеєю насадження комуністичного виховання, яке досить яскраво довело, наскільки тенденція до збільшення виховних функцій у системі державної освіти — шлях не тільки до інтелектуальної деградації, але й порушення основного права людини на свободу думки і совісті. Невже ми хочемо знову повернутися до того, від чого намагаємося відмежуватися впродовж 10 років.

Вчетверте, ситуація на міжконфесійному грунті є досить напруженою. Особливою гостротою відзначаються протистояння в українському православ’ї, яке поділене на три юрисдикції. А віднедавна, на жаль, стали очевидними намагання певної групи кліриків УАПЦ створити в містечку Тараща на Київщині ще й четверту гілку у православ’ї.

Одна з них — Українська православна церква Московського патріархату — відкрито лобіює інтереси Російської православної церкви, що розглядає Україну своєю канонічною територією, тобто імперською вотчиною. Не вважаються злагодженими відносини й між представниками інших конфесій, скажімо, греко— і римо–католиками, православними та прихильниками неорелігійних культів, мусульманами трьох українських центрів та іншими. Не заперечується, що конфліктна атмосфера, яка спостерігається у релігійному середовищі, у разі доступу духовенства до навчальних установ, пошириться й на освітню ниву, де виявлятиметься у вигляді боротьби за молоді душі. Можемо собі уявити, не доведи Господи, до чого це призведе!

Вп’яте, питання про реорганізацію навчального процесу ак—тивно піднімається власне найбільшими християнськими церквами України, котрі вбачають підставу для цього у “віковій традиції”, “захисті моралі та духовності громадян”, “культурній самобутності”, “менталітеті народу” тощо.

Однак необхідно пам’ятати, що нині Українська держава в конфесійному плані значно відрізняється від тієї, якою була кілька століть тому. Її релігійна карта на рубежі тисячоліть нараховує понад 100 різних конфесій, течій, деномінацій, напрямів і толків, які, згідно з Конституцією та законами України, є рівноправними між собою і навряд чи відмовилися б від просвітницької роботи серед школярів і студентів. Незважаючи на це, функціонери деяких релігійних організацій категорично наполягають на необхідності вивчення у школі лише християнської релігії. Причому, кожна конфесія і церква, природно, пропонує до викладу лише власну інтерпретацію. Чи не стане це основою для виникнення чергових небезпечних протистоянь між церквами?

Ушосте, сьогодні бачиться нереальним вироблення уніфікованого стандарту освіти. Держава зі свого боку, а церква зі свого послуговуються різними власними навчальними програмами. Керівники релігійних організацій виступають проти регулярного залучення світських експертів до дипломування спеціалістів у галузі теології та церковних дисциплін, вбачаючи у цьому втручання державних інституцій у внутрішню діяльність підпорядкованих їм духовних освітніх закладів. Така позиція не дозволяє виявити справжній рівень підготовки та кваліфікації відповідних фахівців і правомірність претензій церкви на прирівнювання духовних ступенів освіти світським.

До речі, необхідно зазначити, що самі церкви та релігійні організації навіть подумки не допускають імовірності щоби світські органи управління освітою і наукою якимось чином брали участь у їхніх навчальних і виховних програмах чи запровадити певні освітні програми, розроблені найкращими академічними установами й класичними університетами. Тобто маємо таку собі вулицю з одностороннім рухом — церква в школу прийти хоче, але зі школи й науки прийняти нікого й нічого не хоче.

Отже, враховуючи вищевикладене, схиляємося до думки, що не варто поспішати з церковними новаціями в школи. Сьогодні найкращий варіант — це зберегти та забезпечити подальше паралельне співіснування кількох освітніх систем — духовної, державної та приватної. У розпорядженні релігійних організацій наявна чимала кількість власних духовних навчальних закладів, недільних шкіл, через які церкви цілком спроможні проводити масштабну виховну роботу і головне на добровільних, дійсно, демократичних засадах. Що, до речі, повністю відповідає нормам обов’язкових для України таких фундаментальних у даній сфері міжнародних документів як Загальна декларація прав людини та Європейська конвенція про захист прав людини.

Окрім того, звичайно, будь–яка релігійна організація чи церква може заснувати навчальний заклад для підготовки будь–яких спеціалістів на приватних засадах. Така практика вже існує в Україні. Функціонують ряд ВНЗ, що засновані різними церквами, де поряд з богословами й церковнослужителями готують економістів, педагогів, навіть медиків.

Розглянемо бодай коротко й ту роль, яка відводиться у вихованні молодого покоління власне релігійному чиннику. В даному випадку видається доречним відзначити два моменти: яке місце у вирішенні вказаної проблеми належить, з одного боку, релігії як духовному й соціо–культурному феномену, а з іншого — церковним об’єднанням, діючим в Україні? Відповіді на них дещо відрізняються.

Беззаперечним є той глибинний моральний зміст, притаманний релігії в цілому. Взяти, приміром, християнство. Його приписи, норми і настанови, закріплені у Святому Письмі, постулюють існування вищої трансцендентної цінності — всемогутнього, всемилостивого, всезнаючого, вічного Бога. Разом з тим Господь розглядається і як моральний еталон, що санкціонує низку чеснот та благ (любов, чесність, терпимість, повагу, відповідальність за скоєні вчинки, дисциплінованість тощо), якими має керуватися людина у своєму життєвому поступі.

Таким чином, артикулюючи неабияку увагу на універсальних етичних смислах, релігійний світогляд (і не лише християнський) виконує катарсичну функцію, роль захисного механізму, протидіючого утвердженню в суспільній свідомості руйнівного за своєю природою чуттєво–інстинктивного начала. Особливої актуальності психотерапевтична місія релігії набуває під час перехідних періодів, симптоми якого характерні й для нинішньої України. Виявляються вони у публічному пропагуванні культу насильства і жорстокості, загостренні криміногенної ситуації в країні, “дикунських” формах гонитви за прибутком тощо. У подоланні подібних кризових явищ певні надії покладаються і на духовний авторитет релігії. Принаймні відчутна частка українських родин схвально ставиться до того, щоб долучити своїх дітей до релігійного виховання.

Тепер кілька ремарок стосовно другого підпитання. Релігійні організації України мають чудові можливості для того, щоб сказати своє вагоме слово на виховній ниві насамперед через відновлену за роки незалежності власну інфраструктуру. Проте, на жаль, церква сьогодні не використовує належним чином наявний у її розпорядженні духовний потенціал. Натомість, основний акцент зосереджено на вирішенні суто меркантильних інтересів, що відверто дисонує зі статутними положеннями конфесій, а відтак не дозволяє скорегувати спільні зусилля різних суспільних структур для розв’язання стратегічно важливих завдань нації й держави (у даному випадку освітянсько–виховних). Наведемо декілька красномовних прикладів.

Нещодавно Український народ відзначав визначний ювілей — 950–річчя з дня заснування Свято–Успенської Києво–Печерської Лаври — однієї з найвідоміших у світі православних святинь. І як же до цієї урочистості підійшли православні церкви нашої держави. Скажемо відверто — не з позицій євангельських ідеалів. Політичні амбіції духовних ієрархів повністю затьмарили проповіді Ісуса Христа, засновані на ідеях любові, злагоди, порозуміння. Непоступливість предстоятеля Православної Церкви в сусідній державі (чому й досі деякі суто українські справи вирішуються в Москві — це викладено окремо [11]) призвела до того, що УПЦ–МП й УПЦ–КП святкували ювілей окремо та ще й у різні дні. Хіба це по–християнськи?

Інший приклад пов’язаний з ІІІ Всесвітнім форумом українців, який проходив у Києві в серпні 2001 р. Під час його роботи мав місце такий епізод. На пленарному засіданні Президент України Л. Д. Кучма запросив до вітального слова й благословення керівників церков і релігійних організацій. Промову і молитву виголосив Патріарх Київський і всієї Руси—України Філарет. А от за ним (і відбувалося це на очах кількох тисяч присутніх у залі палацу “Україна”, серед яких було багато гостей з–за кордону, та мільйонів телеглядачів) категорично відмовилися виступати єпископ УГКЦ Василь Медвіт та митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Як подібне розуміти віруючим людям і всім громадянам України?

Здавалося б, усе повинно бути якраз навпаки принаймні у відносинах двох перших: обидві Церкви національно зорієнтовані, мають спільне християнське коріння з прадавньої Київської митрополії. Звідкі ж тоді така демонстративна неприязнь? Звичайно, продиктована вона не священними канонами, а кон’юнктурними намірами греко–католиків, готовими жертвувати національними інтересами щодо досягнення злагоди в конфесійному середовищі на користь добрих відносин з Московським патріархатом, котрий всяляко прагне навіки законсервувати дестабілізацію релігійної ситуації в Україні, виходячи з власних інтересів.

Ворожнеча і відверта брутальність спостерігається у міжцерковних контактах також з приводу майнових питань. По суті боротьба за культові споруди й інші маєтності є однією з головних причин конфліктів на релігійному грунті у переважній більшості випадків. Інколи вона перетворюється у звичайну бійку “божих послушників” у рясах, як це трапилося свого часу в Києві (Дарниця), коли одна православна громада вирішила змінити свою юрисдикцію (з УПЦ–МП на УПЦ–КП). Справа дійшла до справжнього рукоприкладства з обох боків. Нормалізувати ситуацію довелося зусиллями правоохоронних органів. Чи по–християнському це і Божому завіту?

Який же висновок напрошується після такого аналізу? За логікою речей — один: поки що не всі церкви виправдовують своє апостольське призначення і навряд чи здатні вповні сіяти зерно євангельських чеснот у душах молоді.

Навряд чи можна уявити повноцінне громадянське суспільство без належного соціального облаштування його суб’єктів. Розуміють це й релігійні організації України, а тому не залишають дану проблему поза своєю увагою. Внаслідок реалізації цілої низки комплексних благодійницьких програм і проектів церквами надається посильна допомога продуктами харчування, одягом, медикаментами тощо малозабезпеченим сім’ям, пенсіонерам, інвалідам, дітям–сиротам. Релігійні утворення беруть під свою опіку навіть цілі лікарні, будинки–інтернати, заклади для осіб похилого віку тощо. Загалом соціально значуща діяльність Церкви — це вияв її гуманістичної позиції, прагнення поновити Божу справедливість та викорінити негаразди з людського буття. За останні 10 років помітно зросли як власне соціальна складова в роботі церков, так і специфіка її виявів.

Нині соціально значущу діяльність церкви можна класифікувати за двома основними ознаками — джерелом фінансування та адресною спрямованістю. У першому випадку доречно говорити про внутрішньоцерковний (пожертвування парафіян чи прихильників), зовнішній (внески благодійних фондів та структур) та зовнішній закордонний (гуманітарна допомога іноземних центрів, місій тощо) аспекти у соціальній політиці релігійних організацій.

Що стосується адресної спрямованості, то вона передбачає допомогу бідним, утримання притулків, дитячих будинків, реабілітаційних центрів, доброчинну діяльність у місцях позбавлення волі, допомогу тим, хто постраждав від стихійного лиха, біженцям. Окремим рядком виділимо такий напрямок як відпочинок та оздоровлення дітей, що є формою благодійництва та водночас освітньо–виховною діяльністю.

Аналіз механізмів, апробованих церквами в соціальній роботі та благодійній діяльності, свідчить про певну закономірність. На визначення характеру та результативності доброчинної діяльності суттєво впливає насамперед джерело фінансування. Так, православні церкви, по суті не маючи потужної зарубіжної благодійної підтримки, обирають такі форми допомоги як святкові обіди для віруючих та нужденних. Але й при цьому лише найбільш великі релігійні громади мають змогу регулярно здійснювати подібні заходи.

В іншому положенні перебувають протестантські, іудейські, католицькі громади. Переважна більшість з них підтримує тісні зв’язки зі своїми центрами в Америці та Європі, діяльністю яких обов’язковим є благодійництво. Тому невипадково лідируючі позиції в цьому напрямку займають об’єднання ЄХБ, ХВЄ, АСД, мормони, Хабад Любавич, РКЦ.

Сьогодні можливо провести й певну диференціацію з точки зору пріоритету в соціальній діяльності певної релігійної структури внутрішньої або зовнішньої благодійної допомоги. Так, іудейські осередки переважну частку матеріальних цінностей, що отримуються ними, розподіляють між членами громади чи представниками єврейської спільноти в регіоні. Натомість, інші церкви більшу частину гуманітарних надходжень спрямовують на “зовнішні” об’єкти та цілі.

Наскільки масштабним є обсяг доброчинної та милосердницької роботи, здійснений релігійними організаціями України, засвідчує підсумок за 2000 рік. Особливо варто відзначити ту допомогу, яку надають церкви дітям–сиротам та інвалідам. Найбільш активно в цій сфері діють протестантські релігійні громади. Зокрема, Харківська громада християн віри євангельської постійно опікує дитячий будинок у смт. Красний Кут. Вінницька громада адвентистів сьомого дня надала допомогу на суму 5000 доларів США школам–інтернатам області. Громада Союзу Церкви Божої Кіровоградської області “Промінь надії” відкрила в с. Войнівці Олександрійського району притулок на 100 місць для дітей–сиріт. Закарпатська реформатська церква в с. Велика Добронь Ужгородського району утримує будинок милосердя “Добрий Самарянин”, в якому постійно проживають 60 дітей–інвалідів. При п’ятидесятницькій місії “Дорога до спасіння” Чернігівської області діє школа мистецтв та ремесел для дітей та дорослих інвалідів.

Працюють у цьому напрямі й православні громади різних юрисдикцій Вінницької, Житомирської, Київської, Харківської, Херсонської, Чернівецької та Чернігівської областей. Так, з нагоди 70–річчя заснування Білоцерківського району Київської області єпископ Білоцерківський і Богуславський Української православної церкви Серафим запровадив стипендії, які будуть надаватися упродовж всього терміну навчання студентам–сиротам та студентам з малозабезпечених сімей тощо.

Значну реабілітаційну роботу серед дітей проводить благодійна організація Римсько–католицької церкви “Карітас—Спес”, яка на сьогодні налічує 25 осередків на території України та Центр у м. Києві. Упродовж 2000 р. за її сприяння в харитативних таборах Яблуниця Івано–Франківської області, Понінка Хмельницької, Заречани та Олександрівка Житомирської, Зазим’я та Ворзель Київської областей було оздоровлено близько 2300 дітей з різних регіонів України зокрема тих, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС.

Активна доброчинна робота по оздоровленню дітей здійснюється протестантськими громадами. Лише християни віри євангельської Житомирської та Харківської областей протягом року оздоровили, відповідно, 2500 та 1500 дітей і підлітків. Волинським об’єднанням церков євангельських християн–баптистів за літній час оздоровлено близько 2000 дітей. Іудейська громада “Хабад Любавич” Криму та Духовне управління мусульман Криму в 2000 р. оздоровили понад 1000 хлопчиків та дівчаток.

Плідно продовжують працювати релігійні організації у сфері надання медичної допомоги населенню. Безкоштовні аптеки та амбулаторії функціонують у Донецькій, Закарпатській, Івано–Франківській, Київській, Полтавській, Одеській, Харківській областях.

Помітно зріс обсяг гуманітарної допомоги, яка надходила по лінії релігійних організацій з–за кордону. Якщо у 1999 р. релігійні організації отримали 749 вантажів (11593 т), то в 2000 р. — 825 вантажів (12362 т). До складу останніх входили продукти харчування, одяг, медичне устаткування, ліки тощо.

Найбільша частка гуманітарної допомоги надійшла до м. Києва, Львівської, Житомирської, Волинської та Донецької областей (64,4 % від загальної кількості). Водночас спостерігається більш рівномірний розподіл благодійної допомоги серед інших регіонів.

Громадами Всеукраїнського союзу об’єднань ЄХБ, Союзу ХВЄ, Свідків Єгови, РКЦ і УГКЦ отримано 82,5 % усіх надходжень гуманітарної допомоги.

Незважаючи на те, що соціально значуща робота релігійних інституцій становить найбільш яскраву сторінку в їхній діяльності, і в цій сфері є свої труднощі. Активність церкви на ниві благодійництва обов’язково перетинається з функціонуванням органів державної влади. Передусім це стосується митних та податкових служб, в компетенції яких перебувають ті чи інші об’єкти благодійної допомоги.

Зі зростанням обсягів такої допомоги зростає потреба, по– перше, в координуючій діяльності органів влади.

По–друге, все гостріше стає питання удосконалення законодавства стосовно благодійної та соціально значущої діяльності церков.

По–третє, залишається актуальним питання визначення форм контролю за соціальною діяльністю релігійних структур.

Необхідно також зазначити, що обмеженість ресурсів діючих місій та громад, з одного боку, та наявність значної кількості об’єктів, гостро потребуючих доброчинної допомоги, з іншого — вимагають формування нових механізмів соціальної діяльності, зокрема, створення міжконфесійних благодійних програм. Але реалізація подібних конструктивних проектів досить часто індиферентно сприймається владними структурами на місцях, що по суті означає їхнє блокування.

Таким чином, аналіз соціального служіння та благодійної діяльності церков в Україні свідчить, що в даній сфері за останні роки є значні позитивні зрушення. Але в масштабах цілої держави це є, як мовиться, крапля в морі. Потенціал церков дозволяє вести дану роботу значно ширше й інтенсивніше. Отже, в цій царині потрібно ще працювати і працювати.

Цікаво певною мірою поглянути й на те, яке місце посідають релігійні інституції в економічній сфері українського суспільства. В цілому, сучасна економіка послуговується майже виключно прагматичними мотивами збагачення і навіть здобуття прибутку заради прибутку. Класики соціології значною мірою показали значення релігійних чинників для економічної діяльності. Політико–економічний аналіз свідчить, що існує якісний логічний зв’язок між різними релігійними ціннісними орієнтаціями націй і принципами та формами економічних відносин, властивих для тих чи інших націй. Але в умовах нинішньої України виокремити якусь одну тенденцію важко. Хоча навряд чи хто заперечуватиме, що православ’я таки зіграло свою ключову роль у долі Українського народу, а тому є правомірним і для сьогоднішньої ситуації прискіпливо аналізувати його вплив на поступ України. На жаль, через нього вплив сусідів є занадто сильним і негативно консервативним.

Релігійні організації завжди здійснювали вплив на економіку ареалу поширення. Окрім опосередкованих впливів (мораль, етичне спонукання, засудження ледарства тощо), вони діяли й безпосередньо шляхом пропаганди та агітації на користь або проти певних економічних відносин.

Значною є економічна діяльність релігійних організацій через власні або підконтрольні структури. Сьогодні в Україні ці фактори також присутні. Але перший — у в’ялій непослідовній формі а другий — у недорозвиненій, але вже часто виродженій системі “мета—засоби—виконавці”.

Зауважимо, що обсяги економічної діяльності деяких українських церков є досить суттєвими. Але та діяльність у більшості випадків є “тіньовою”, а часто й зовсім “темною”. Тут не місце докладного аналізу даної сфери, а тому обмежимося тим, що (для порівняння) релігійні організації Західної Європи і США у даному аспекті приносять своїм суспільствам користь у тисячі разів відчутнішу, аніж подібні організації в Україні.

Окрім того більшість з них загрузли в аферах “гуманітарної допомоги” та в перепродажі алкоголю, тютюну, “стегенець Буша”, нафтопродуктів, цінних культових і просто ювелірних виробів, і Бог знає, ще чого. Тут, до речі канонічні юрисдикції не заважають їм зовсім, а навпаки сприяють, оскільки відсутній, а головне неможливий будь–який контроль з боку “сусідньої” ієрархії.

Напевне, на сьогодні не існує якоїсь особливої, ретельно відпрацьованої й чітко артикульованої позиції Церкви щодо напрямку і способів економічної діяльності. Найчастіше можна почути від релігійних діячів загальні заклики до гуманізації економіки, поліпшення стану працівників, своєчасної виплати їм заробітної платні тощо.

Не викликає сумніву, що впродовж 90–х років активність релігійних інституцій у суспільстві зросла колосально. Але на тлі духовної стагнації радянської доби подібний процес сприймається інколи досить пієтично, а відтак отримує гіперболічну оцінку. Насправді ж внаслідок тривалого витіснення релігійних організацій з природних сфер діяльності (місійна, катехитична, євангелізаційна, національно–культурницька, моральний арбітраж тощо), їхня структура викристалізувалася в обмежено–понівеченому вигляді. Церкви України не здатні поки що в стислі терміни виробити реальні богословські відповіді на виклик сучасності, відпрацювати “теологію посттоталітаризму”. Це відчутно блокує потенційні можливості релігійних інституцій країни.

Таким чином, соціальний потенціал останніх в Україні не може вважатися задіяним в обсягах, наближених до суспільних потреб. Внесок Церкви у покращення соціальної моралі, опіку над потребуючими, залагодження міжособистісних та міжгрупових конфліктів та інше, залишається недостатнім.

Релігійні об’єднання України сьогодні по суті існують значною мірою заради самих себе, задля задоволення своїх духовних потреб, не торкаючись нагальних проблем суспільного життя. А це не допомагає ані зміцненню стабільності в суспільстві, ані проведенню необхідних змін і, зрештою, шкодить самим релігійним інституціям.

І ніяке зовнішнє втручання тут не допоможе. Вирішення церковних проблем має виходити передусім з самого релігійного середовища. Звичайно при політико–правовому врегулюванні всіх аспектів законодавчого поля державною владою України.

5.3. Державно–церковні відносини
у контексті стратегії інтеграції України
в європейські та світові структури

Відновлення 1991 р. державної незалежності України започаткувало новий етап в її історії. З того часу минуло вже понад 10 років. Українська держава утвердилась за цей час як самостійний суб’єкт міжнародних відносин і нині продовжує зміцнювати свій імідж на європейській та світовій аренах. Значною мірою цьому сприяє політика нашої країни щодо релігії і церкви та власне різнобічна діяльність релігійних інституцій.

Не будемо забувати, що Україна як суб’єкт колишнього Радянського Союзу була позбавлена можливості здійснювати власну політику у релігійній сфері. Догматизований марксизм, котрий упродовж тривалого часу виступав офіційною ідеологією, однобоко розглядав усі явища, зокрема й релігію, формував лише негативне ставлення до неї, до її ролі в історії Українського народу. Державна влада тих часів діяла за принципом сили й неповаги до переконань і віри людини, вдавалася до насильницьких та незаконних акцій. Націоналізація церковного майна, вилучення церковних цінностей, масова руйнація храмів, адміністративно–командні методи утвердження атеїзму у свідомості людей супроводжувалися терором та репресіями проти духовенства, насиллям над віруючими, перетворювали церкву з духовного оплоту нації на інструментальне знаряддя в руках партійного апарату.

Сьогодні ситуація принципово інша. Здобувши незалежність, Українська держава засудила політику тоталітарної влади, стала на шлях цивілізованих відносин з Церквою. Одним з перших її законодавчих актів виявився Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”. За короткий час було сформовано нове конституційно–правове поле державно–церковних відносин. Долаючи завали у сфері релігійно–церковного життя, що дісталися у спадок від минулого, держава обрала курс реального забезпечення свободи совісті — свободи вільного вибору релігії, світогляду, свободи бути віруючим чи вільнодумцем, надання всім конфесіям рівних прав і можливостей.

Впровадження демократичних принципів у державну політику стосовно релігійного життя знаходить відображення насамперед у прогресуючому розвитку церковної інфраструктури. Так, станом на кінець листопада 2001 р. в Україні діяло 26,8 тис. релігійних організацій 105 конфесій, течій і напрямків. Порівняно з 1991 р. кількість релігійних організацій збільшилась на 13,6 тис. Активно формуються керівні структури Церкви: в Україні діють 245 духовних центрів та управлінь. Підготовка кадрів священнослужителів здійснюється у 132 вищих та середніх духовних навчальних закладах (за 9 років їх збільшилося у 8 разів). Діють 306 монастирів, кількість яких проти 1991 р. зросла у чотири з половиною рази. На ниві доброчинності та милосердя працює 250 місій, а це майже у 12 разів більше, ніж у 1991 р.

Національне законодавство про свободу совісті та релігійні організації є по суті найліберальнішим у світовій практиці й позитивно сприймається на міжнародному рівні. Приміром, не одноразово на Парламентських Асамблеях Ради Європи високо оцінювалися процеси, що відбуваються у конфесійному середовищі України. Натомість, щодо політичних та соціально– економічних реформ в українському суспільстві заяви цієї поважної європейської структури досить критичні.

Чималу увагу реаліям релігійного життя в Україні приділяється в щорічних доповідях Державного департаменту США про релігійну свободу (згідно з ухваленим 1998 р. Актом про міжнародну релігійну свободу, уряд США здійснює моніторинг цього питання і Президент зобов’язаний вживати проти порушників санкції — від дипломатичних демаршів до відмови у кредитах і розриву міждержавних відносин). Зокрема, у доповіді за 2000 р. відзначається, що Україна не лише проголосила релігійну свободу, а й загалом забезпечує її на практиці.

Нині здійснюються вагомі кроки у напрямі подальшого розвитку законодавчої бази державно–церковних відносин. З урахуван—ням положень Конституції України, рекомендацій Державної міжвідомчої комісії з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів Ради Європи готується кілька проектів Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, які покликані дати відповідь на питання, як будуватимуться відносини між державою і Церквою в нових суспільних реаліях ХХІ століття.

У врегулюванні державно–церковних стосунків, крім ініціювання змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, приділяється значна увага уніфікованому застосуванню згаданого закону в регіонах України. Крім підготовки відповідних підзаконних актів, які дають тлумачення окремих статей Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, відроджується практика проведення регіональних та республіканських нарад і семінарів з застосування відповідного чинного законодавства на місцях.

Проведена різнобічна робота й щодо закріплення позитивної тенденції у напрямі зменшення правопорушень на релігійному грунті. Значною мірою цьому сприяли міжвідомча Координаційна рада з питань нейтралізації негативних виявів у релігійному середовищі, що діє при Державному комітетові України у справах релігій. Комітетом створені на місцях Комісії зі сприяння додержання законодавства України про свободу совісті та релігійні організації, забезпечення експертної та консультативної допомоги Держкомрелігій України при розгляді в судах цивільних справ за заявами релігійних організацій на рішення місцевих органів влади з питань майнокористування. Внаслідок цього в населених пунктах зі складною обстановкою силові методи розв’язання спірних майнових проблем витісняються юридичними.

Відтак Українська держава має відкинути будь–які виправдовувальні заяви щодо етноконфесійних процесів. Українці живуть на своїй землі та мають цілком пристойне законодавство, що регулює проблеми свободи совісті, віросповідань і взаємини між Державою та релігійними організаціями. Українське законодавство повністю відповідає міжнародним нормам, які розглядають релігійну свободу громадянина сукупно зі свободою діяльності Церкви, де людина знаходить природне продовження своєї віри [12]. Крім того, українські закони вигідно відрізняються від російського закону про свободу релігійних віровчень, який не повною мірою гарантує свободу совісті, а лише релігійну свободу та й то не для всіх конфесій.

Україну якщо й можна у чомусь звинуватити, то це у тому, що вона надто поблажлива до всіляких зайд, котрі нахабно порушують її Закони й елементарні моральні норми. Але, очевидно, проблеми міграції та порушення правового режиму в Україні іноземцями й особами без громадянства, особливо в світлі гарантій прав людини у сфері свободи совісті та неприпустимості розпалювання релігійної й етнічної ненависті та ворожнечі, є темою іншого дослідження.

Усвідомлення статусу Церкви як невід’ємної, органічної складової суспільного організму, яка виступає ідейно–духовним чинником демократичних перетворень у нашій країні, дає підстави державним органам виконавчої влади ефективно працювати не лише над фундацією сприятливого правового простору для функціонування конфесійних структур, але й над пошуком інших дієвих шляхів вирішення проблем, котрі ще існують у релігійному середовищі. А таких, на жаль, ще вистачає. Передусім, це міжцерковні конфлікти.

Існують суперечності між традиційними церквами різних віросповідань, між традиційними церквами та новітніми релігійними рухами, а також між церквами одного й того ж віросповідання. Напруженість не завжди виявляється на глобальному рівні протистояння церков як інституцій. Іноді вона має характер локальних суперечностей на рівні регіональних громад, єпархій або навіть місцевих осередків тощо, а глобальні протистояння не завжди сягають рівня низових ланок церковних структур.

Протиріччя між церквами різних віросповідань зумовлені складним переплетінням догматичних, канонічних і майнових чинників, але головною їхньою причиною є поєднання церковно–релігійного чинника з етнічним та політичним. На передній план стосунків між церквами висуваються дві проблеми: ставлення до української державності та розуміння її національного характеру.

З огляду на недостатню забезпеченість релігійних організацій культовими спорудами зберігає потенціал конфліктності й майнове питання, незважаючи на те, що активне будівництво протягом останніх років значною мірою пом’якшило цю проблему. Протистояння тепер зосереджуються навколо досить невеликої кількості культових споруд, які є національним надбанням. Такі суперечності мають, і досить часто, політичне забарвлення.

І все–таки, попри будь–які складнощі, з боку органів державної влади здійснюються реальні кроки по нейтралізації негараздів у релігійному середовищі. Цілеспрямовану роботу, особливо в площині об’єднання українського православ’я, активно ведуть Президент України та Державний комітет України у справах релігій. За ініціативи останнього створено Всеукраїнську раду церков і релігійних організацій — представницький міжконфесійний консультативно–дорадчий орган, який ставить за мету актуалізацію міжцерковного діалогу в Україні й поза її межами, розв’язання проблем, що виникають у державно–церковних відносинах, а також у відносинах релігійних інституцій із суспільством тощо. Держкомрелігій України налагодив діяльність постійно діючого “круглого столу” “Православна єдність”, у котрому беруть участь представники православних церков, що діють в Україні; проводяться постійні консультації з предстоятелями трьох юрисдикцій українського православ’я та регулярні зустрічі з членами їхніх єпископатів тощо.

Президент України, використовуючи увесь свій авторитет Глави держави, особисто докладає зусиль для розв’язання згаданої проблеми. Свідченням тому є його переговори зі Вселенським Патріархом Варфоломієм І. Визначальною на них була тема міжправославного розколу і виходу з кризової ситуації. Окрім того, Президент України неодноразово звертався до Синоду РПЦ й особисто до Московського Патріарха Олексія ІІ з проханням надати автокефалію (повноправну самоврядність із рівноправним міжнародним статусом, тобто практично це означає те ж, що для народу здобуття первинно власної незалежної держави) Українській православній церкві, яка нині в підпорядкуванні Московського патріархату.

На жаль, цій церкві за 10 років не надано не те що автокефалії, а й навіть автономії (збереження за митрополією чи патріархією, якій вона підлягала повністю, права затвердження предстоятеля та координації стратегічної діяльності), як Фінляндській чи Японській, які за чисельністю набагато менші середньої української єпархії. А їх в Україні більше тридцяти лише в УПЦ–МП! Такі реалії політично–релігійного буття. Хоча незважаючи на непоступливість російської сторони, Президент України Л. Д. Кучма заявив про свої наміри не зупинятися на досягнутому до остаточного врегулювання питання. І це природно, позаяк окрема нація і держава не можуть існувати тривалий час у духовно—ідеологічному підпорядкуванні іншій державі та нації. Або вона мусить звільнитися від таких кайданів, або зникнути як повноправний суб’єкт міжнародних відносин! Третього не дано.

Адже відомо, що оточуючий світ сприймає суб’єкта певних взаємовідносин значною мірою так, як він саморефлексує себе. Як може православний та і весь інший світ сприймати частину УПЦ, котра перебуває в юрисдикції Московського Патріархату, коли в Уставі про її управління чітко визначено, що УПЦ “складає... частину Московського Патріархату” (розділ І, ст. 4) і як така УПЦ має своїм найпершим обов’язком “нагляд за проведенням у життя рішень Помісних Соборів Російської Православної Церкви, Соборів (зазначимо, вже не “Помісних”, тобто вже зовсім не таких діє– і правоздатних, бо та частина УПЦ власне не є Церквою, а лише частиною іншої Церкви) Української Православної Церкви і прийнятих ними Уставів” (розділ II, ст. 4).

Сам же предстоятель УПЦ, хоча й обирається українськими архієреями, але згідно з тим же Уставом “благословляється Святішим Патріархом Московським і всія Русі” (розділ V, ст. 2). Відтак, без московського “ярлика” вибори будуть недійсні, адже “благословення” є, мовлячи світським поняттям, пряме затвердження. Так і сприймають чимало політичних діячів Європи Україну, “політична незалежність котрої буде фіктивною доти, — як доповідають своїм босам французькі аналітики, — доки українські православні віруючі (20 мільйонів чоловік) перебуватимуть у владі Московської патріархії” [13].

Як бачимо, релігійно—церковний устрій надто важлива річ, щоб нехтувати нею. Адже після таких оцінок наша багатостраждальна економіка недораховується реальних інвестицій на суми в сотні мільйонів, а може й мільярди доларів, не говорячи вже про більш прозаїчні речі, як партнерство, ринки збуту, перспективні впливи тощо. Хто буде мати серйозно справу з васалом при живому господареві? Кому потрібно занапастити свої фінанси чи розгортати виробництво або й придбати маєтності у нестійкій чи не вповні самостійній, а відтак малопередбачуваній країні? Невже, справді, українці хочуть такого стану і такої держави? Адже власна Держава в сучасних умовах — це першочергово механізм реалізації гарантій високоякісних громадянських послуг кожному громадянинові й добробут кожної сім’ї.

Нерозділеність РПЦ і більшої частини УПЦ сприяє збереженню маси імперських оманливих стереотипів та зв’язків. Устав РПЦ зареєстрований у Міністерстві юстиції РФ, Патріарх є громадянином Росії. Отже, РПЦ функціонує не як міжнародна організація з погляду цивільного та державного права, а як російська, оскільки діє за законами Росії. Таким чином у менталітеті українців підтримуються уявлення про так звані єдині православ’я, культуру, освіту, спільні корені тощо. Словом, ніби РПЦ і УПЦ власне і ділити було ні задля чого. Тим часом самі росіяни жорстко дотримуються імперсько–шовіністичних позицій. Перебираючи на себе всю духовну традицію Київської митрополії, не згадуючи, що нині тут проживає цілий окремий народ у власній державі. У зарубіжних вояжах російська ієрархія настійливо завжди підкреслює “тисячолітній шлях Російської Церкви”, хоча лише недавно та офіційно відзначала її 400–ліття. Характерно, що віруючі навіть за часів існування СРСР називалися не інакше, як “православна всеросійська паства” [14].

Крім того, все це супроводжується неодмінним обливанням брудом непокірних “українських розкольників”, “уніатів” та “автокефалістів” [15]. І треба сказати, що релігійний шовінізм російських церковників досягає своєї мети, і світ починає дивитися на українських ієрархів та віруючих очима Москви. Так створюється імідж нетерпимих, агресивних “уніатів” чи “автокефалістів”, які нібито прагнуть розтерзати Тіло Христове — Єдину Апостольську Православну Церкву, але це їм не вдається, бо, бачте, їх стримує героїчна саможертвенна Російська Церква.

Досить часто комплекс меншовартості перед світовими авторитетами заважає автентичній рефлексії нації, не дає їй зрозуміти свою значимість і силу та зайняти належне їй місце у сучасному світовому порядку. А тому потрібно ретельно придивлятися до тих авторитетів: чи не має там фальшивих, чи не блефує хто, чи не шельмують нас? Українські державні достойники, як бачимо, намагаються це робити.

Не залишаються осторонь і релігійні структури в питанні стабілізації конфесійного середовища. Досить ефективно працює Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій (ВРЦ), створена при Держкомрелігій України. До складу ради входять керівники найпоширеніших конфесій, які діють в Україні і представляють 95 % релігійної мережі. ВРЦ прийняла ряд заяв і звернень до Українського народу, спрямованих на досягнення в релігійному середовищі порозуміння, миру і злагоди, разом з міністерствами різного профілю розглянула низку актуальних проблем, які хвилюють сьогодні і суспільство, і Церкву. Зокрема, з Міністерством внутрішніх справ України розглянуто питання “Про деякі аспекти співпраці підрозділів МВС з релігійними організаціями України”; з Міністерством освіти і науки України — “Про деякі проблеми співіснування світської та духовної освіт в Україні та шляхи їх розв’язання”; з представниками Національної академії наук України, Академії мистецтв України, Фонду сприяння розвитку мистецтв культурного центру “Україна духовна” прийнято підсумковий документ — “Третьому тисячоліттю — Україну духовну”.

Один з важливих аспектів державно–церковних відносин виявляється в тому, що владні структури України на найвищому державному рівні намагаються підтримувати контакти зі світовими релігійними центрами та відомими духовними особами. Одночасно співпраця з останніми гарантує зростання престижу Української держави та прискорює її інтеграцію у міжнародне співтовариство. І на цій ниві чимало вже зроблено.

Так, у 1992 р. встановлено дипломатичні відносини з Ватиканом. За наступні 9 років позитивні зрушення у цих відносинах очевидні: відбулися зустрічі Президента України Л. Д. Кучми (березень 1995 р.), Міністра закордонних справ Г. Й. Удовенка (травень 1996 р.) з Верховним Понтифіком у Римі. У свою чергу Україну з візитом відвідали Державний секретар Апостольської столиці Анжело Содано, голова Папської ради у справах культури Поль Пупар.

Зміцненню зв’язків зі Святим Престолом сприяв, безумовно, і нещодавній червневий 2000 р. візит Папи Римського Івана Павла ІІ на українську землю, який одночасно довів, що орієнтація зовнішньої політики України на європейську систему досить відчутна. Простежуються певні історичні паралелі між нашою державою та Київською Руссю, котра постійно підтримувала політичні, дипломатичні й династичні відносини із Західною Європою.

Никонівський літопис, наприклад, говорить про частий обмін посольствами між Києвом і Римом, зокрема у другій половині Х й на початку ХІ століть, а деякі історики вказують, що в ХІ столітті Русь у своєму релігійно–політичному житті була значно більше пов’язана із Заходом, ніж Візантією. Такі контакти Київської держави свого часу мали позитивний вплив на формування її міжнародного авторитету. Тому, мабуть, нинішні вектори незалежної України також невипадково спрямовані на її інтеграцію у європейську спільноту.

Варто відзначити й неодноразові зустрічі Президента України Л. Д. Кучми, віце–прем’єр–міністра України М. Г. Жулинського, міністра закордонних справ Г. Й. Удовенка та інших посадових осіб держави зі Вселенським Патріархом Варфоломієм І, у ході яких досягнуті домовленості про сприяння останнього у справі об’єднання українського православ’я. Зокрема, у грудні 2000 р. у Константинополі з Варфоломієм І зустрілася делегація Верховної Ради України, очолювана народним депутатом І. Юхновським. Вона передала Його Всесвятості звернення 240 своїх колег, котрі висловили підтримку кроків Вселенської патріархії щодо церковно–канонічного визнання Української Помісної Православної Церкви. Від імені голови Верховної Ради І. С. Плюща було передане запрошення Патріарху відвідати Україну.

Знаменною подією в житті Української держави стала участь її Глави в урочистостях з нагоди відзначення 2000–ліття Різдва Христового, що проходили на Святій Землі (Ізраїль). Через нього предстоятелі ряду християнських Церков передали своє благословення Українському народу. Сам факт запрошення Президента України Л. Д. Кучми на такий захід засвідчує про входження України до когорти держав, з якими прагнуть мати справу і ставляться з повагою.

Вагомий внесок у справу міжнародного визнання Української держави вносять власне і релігійні об’єднання. Законодавче забезпечення свободи совісті та його фактичне дотримання державними структурами значно посприяло успішній діяльності церков на світовій арені. Деякі з них сьогодні мають статус повноправних членів у різних міжнародних релігійних об’єднаннях. Так, Всеукраїнський союз об’єднань ЄХБ входить до Всесвітнього Союзу Баптистів та Європейської Баптистської Федерації, Закарпатська реформатська Церква — до Ради Європейських Церков, УПЦ (на жаль, знову таки у складі представництва Московського Патріархату, подібно членству України в ООН за часів СРСР, тобто національні інтереси України там аж ніяк не захищені) — до Всесвітньої Ради Церков, Всеукраїнський союз церков ХВЄП бере участь у роботі Міжнародної Асамблеї християн віри євангельської, підтримує тісні відносини зі Всесвітнім п’ятидесятницьким союзом Асамблей Божих. Здійснює постійні зв’язки з міжнародними екуменічними організаціями (ВРЦ, КЄЦ) й Українська Греко–Католицька Церква.

Привертає увагу авторитет, яким користуються українські духовні лідери й поза межами держави. Наприклад, предстоятель УПЦ (знову ж таки не як представник української окремої релігійної структури а як від представництва Російської Православної Церкви) митрополит Володимир брав активну участь у роботі Комітету по святкуванню 2000–ліття Різдва Христового при ООН як його почесний голова, а також у Комітеті під керівництвом Патріарха Святого міста Єрусалиму і всієї Палестини під час організації ювілейних свят. Враховуючи заслуги митрополита Володимира у міжнародному екуменічному русі та його внесок у примирення конфесій і розвиток духовності людини, він був обраний дійсним членом Міжнародної Академії Інформатики при ООН з присвоєнням звання академіка МАІ.

За продуктивну діяльність ВСО ЄХБ на ниві Божого служіння його Президент Г. І. Комендант посів місце віце–президента Європейської Баптистської Федерації, а Голова ВСЦ ХВЄП М. С. Паночко за подібні здобутки очолюваного ним об’єднання обраний членом Виконавчого Комітету Всесвітніх Асамблей Божих (АБ).

Показово й те, що релігійні організації України беруть активну участь у представницьких міжнародних форумах з проблем свободи світогляду, віросповідання та демократії, релігії і церкви тощо. В процесі цих заходів члени українських делегацій позитивно характеризують пріоритети державно–церковних взаємин в нашій країні та позицію Президента й Уряду України щодо розвитку Церков та фукціонування поліконфесійного суспільства.

Наведені факти переконують, що сьогодні релігійний чинник відіграє одну із провідних ролей у зміцненні міжнародних зв’язків Української держави. Подібне стало можливим завдяки найбільш вдалому й ефективному впровадженню демократичних перетворень саме у конфесійному вимірі соціуму.

Однак, попри досягнуті тут успіхи, залишаються проблеми, наявність яких не сприяє консолідації суспільства, провокує поширення в ньому сепаратистських настроїв, негативно позначається на зовнішньополітичних контактах України.

Найперше — це і розкол в українському православ’ї, і відцентрові тенденції серед частини кримських татар, інколи несумісна із законом, підпільна діяльність новітніх релігійних рухів. Такі проблеми зберігаються передусім через прорахунки, недостатню увагу, а то й ігнорування з боку влади процесів на конфесійній ниві. Відтак ситуацію доводиться коригувати й оздоровлювати.

Корисним щодо цього видається вивчення й творче осмис—лення досвіду розвинутих демократичних країн у галузі співробітництва держави і церкви. Показовим для України може бути приклад Німеччини, де панує загальне переконання, що демократія як визнана форма життя та державного устрою навряд чи виявиться життєздатною без участі релігійних інституцій. Коли після другої світової війни настав час нового початку, обидві найбільші церкви країни — католицька та лютеранська — запропонували важливі ідеї щодо побудови та розвитку демократичної Німеччини. Ці ідеї увійшли згодом до Конституції країни та уможливили становлення соціального ринкового господарства, сприяли забезпеченню добробуту, злагоди та соціальної справедливості. Більш ніж 50–річний досвід Німеччини може бути використаний і в Україні.

Слушно прислухатися й до Рекомендацій парламентських Асамблей Ради Європи під назвами “З релігії та демократії” (1396) та “Протиправні дії сект” (1412), прийнятих відповідно у січні та червні 1999 р. Виходячи з аналізу даних документів, доречно, за ініціативи Кабінету Міністрів України, поступово впроваджувати наступні кроки.

І. Задля сприяння розвитку знань про релігію:

а) в рамках етичної та громадсько–демократичної освіти підтримувати навчальні проекти, де висвітлюється, що релігія є зібранням цінностей, знання й розрізнення яких повинно бути розвиненим особливо серед молоді;

б) сприяти викладанню у школах порівняльної історії різних релігійних напрямів, звертаючи увагу на їхнє походження, схожість деяких цінностей та розмаїття звичаїв, традицій, свят тощо;

в) заохочувати вивчення історії та філософії релігії й дослідження цих предметів в університетах паралельно з теологічними дослідженнями;

г) налагодити регулярну співпрацю з релігійними навчальними установами для введення або підсилення в їхніх навчальних курсах аспектів, пов’язаних з правами людини, історією, філософією та наукою.

ІІ. Задля оптимізації взаємин між релігійними течіями:

а) стимулювати участь у більш регулярному діалозі релігійних і громадських лідерів стосовно обговорення головних проблем, які стоять перед суспільством, що сприятиме врахуванню культурних та релігійних поглядів населення перед прийняттям політичних рішень;

б) залучати релігійні громади та організації до розвитку і підтримки демократичних цінностей, а також впровадження інноваційних ідей;

в) розширювати і зміцнювати партнерські відносини між релігійними інституціями, особливо тими, що мають глибокі соціальні та етичні традиції серед місцевого населення в соціальній, благодійницькій, місіонерській, культурній та освітній сферах.

ІІІ. Задля сприяння культурним і соціальним виявам релігій:

а) забезпечувати рівноправні умови для утримання і збереження культових будівель та іншого майна всіх релігійних організацій як невід’ємної частини національної й загальноєвропейської спадщини;

б) сприяти тому, щоби релігійні споруди надалі використовувалися у спосіб, який би в міру можливостей враховував оригінальне призначення їхнього спорудження;

в) заохочувати соціальне служіння та милосердницьку діяльність, здійснювану релігійними організаціями.

ІV. З метою належного контролю за функціонуванням НРР:

а) створювати та підтримувати незалежні загальнонаціональні та регіональні інформаційні центри щодо груп модернового, езотеричного, спіритуального характеру;

б) залучати відомості про історію окремих віровчень та філософські погляди їхніх представників до навчальних програм загальноосвітніх шкіл;

в) реєструвати статути громад неорелігійних рухів з подальшою відповідальністю останніх відповідно до чинного законодавства.

Запропоновані заходи, поглиблюючи демократичні процеси в релігійній сфері, покликані піднести статус України у світовому співтоваристві, забезпечити інтеграцію Української держави у міжнародні представницькі структури, а відтак зміцнити її національні позиції й державний суверенітет.

Неоднозначні трактовки релігії як “опію народу” (Маркс) та “роду духовної сивухи” (Ленін) мають поступитися тверезій оцінці реальностей нашого буття. Релігієзнавці в демократичних країнах уже давно та фундаментально обгрунтували неспроможність і неправдивість основоположних тверджень марксизму—ленінізму, що релігія є долею найвідсталіших елементів суспільства. Очевидно, буде справедливим висновок про те, що стають найвідсталішими, причому не лише духовно, ті суспільства, які беззастережно та повністю відкидають релігію.

У сучасному світі релігія відіграє колосальну роль, і майбутнє соціуму в осяжних для огляду межах бачиться як етнічним, так і релігійним. Історичний досвід показав, що насильницька елімінація інституалізованих релігійних вірувань не знищує саму релігійність як засіб вирішення смисложиттєвих проблем особи в її трансцендентних потребах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Див., наприклад: Берестейська унія (1596–1996). Статті й матеріали / Редкол. М. Гайковський, в. Гаюк, О. Гринів, Я Дашкевич та ін. — Л. : “Логос”, 1996. — 276 с.

2 Шуба О. В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). — К.: Криниця, 1999. — С. 243.

3: Цит. за: Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. Матеріали міжна—родної конференції 15–16 травня 1998 р. — К., 1998. — С. 118.

4. Там само.

5. Колодний А. Релігійні процеси в Україні: реалії сьогодення // Релігія і церква в контексті реалій сьогодення. — К., 1995. — С. 32.

6. Див.: Артикули, що належать до з’єдинення з Римською Церквою // Берестейська унія (1596—1996). Статті й матеріали / Редкол. М. Гайковський, В. Гаюк, О. Гринів, Я. Дашкевич та ін. — Л. : “Логос”, 1996. — С. 8–12.

7. Шуба О. В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). — К.: Криниця, 1999. — С. 253—254.

8. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. — К.: Преса України, 1997. — С. 14.

9. Більш докладніше див.: Здіорук С. І. Етноконфесійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти. — К. : НІСД, 1993. — С. 9—32.

10. Див.: Здіорук С. І. Релігійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти // Національна безпека України, 1994—1996 рр. — К.: НІСД, 1997. — С. 67—72.

11. Див.: Здіорук С. І. Релігія в системі чинників формування та розвитку етносу // Етнос і соціум. К.: Наукова думка, 1993.— С. 90–102.

12. Див.: Religion and Communist Society. — Berkeley, 1983. — Р. 67.

13. Леконт Бернар. Хто ж такий Дроздов? // Експрес. Париж. — 1992 (Цит. за: Голос України. — 1992. — № 122. — С. 13).

14. Слово Святейшего Патриарха Алексия II // Журнал Московской Патриархии (ЖМП). — 1991. — № 8. — С. З, 4.

15. Речь Святейшего Патриарха Алексия II // ЖМП. — 1991.— № 8. — С. 5–6. (Те ж саме знаходимо в Московському офіціозі й у 2002 році від Різдва Христового).
назад содержание вперед