ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА АКТИВНІСТЬ США І НАТО В ЧОРНОМОРСЬКО-КАСПІЙСЬКОМУ РЕГІОНІ ПІСЛЯ ГРУЗИНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО КОНФЛІКТУ У СЕРПНІ 2008 РОКУ

Анотація

 

Аналітична доповідь присвячена аналізу військово-політичної присутності США і НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні, зокрема після грузинсько-російського конфлікту у серпні 2008 року. У доповіді розглядаються процеси глобалізації НАТО; геополітичні і воєнно‑стратегічні інтереси США і НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні в контексті суперництва з Росією; роль Туреччини, Болгарії і Румунії як форпостів НАТО в регіоні; місце і роль України і Грузії в геополітичних планах США і НАТО; реакція США і НАТО на російсько‑грузинський збройний конфлікт у серпні 2008 р.; позиція України щодо російсько-грузинського збройного конфлікту, а також двостороння співпраця НАТО з країнами Чорноморсько-Каспійського регіону та проблема присутності військових кораблів США і НАТО у Чорному морі. У доповіді приділяється увага участі чорноморських держав в таких військово-морських навчаннях і операціях як „Sea-Breeze”, „BLACKSEAFOR”, „Black Sea Harmony” та „Active Endeavor”.

Аналітична доповідь містить висновки, прогнози і рекомендації.

 

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА АКТИВНІСТЬ США І НАТО В ЧОРНОМОРСЬКО-КАСПІЙСЬКОМУ РЕГІОНІ ПІСЛЯ ГРУЗИНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО КОНФЛІКТУ У СЕРПНІ 2008 РОКУ

І.    Процес глобалізації НАТО

З появою нових глобальних загроз наприкінці ХХ ст. фізичні кордони функціонування НАТО практично втрачають значення. Із середини 1990‑х рр. НАТО бере на себе дедалі більшу роль у миротворчій та стабілізаційній діяльності, відійшовши від формату суто оборонного блоку. Зокрема, це стало відповіддю на недостатню ефективність миротворчої діяльності ООН.

Першою в історії Альянсу операцію, яка реалізовується поза межами Північноатлантичного регіону, стала стабілізаційна операція в Афганістані Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ), що фактично є спробою НАТО продемонструвати свою ефективність як глобального безпекового актора, здатного перебрати на себе миротворчі функції ООН. Загалом 40 держав світу беруть участь у цій операції під командуванням НАТО.

Зважаючи на провідну політичну і економічну роль США в НАТО (близько 30 % бюджету Альянсу забезпечують США), межа у воєнно‑політичній діяльності на міжнародній арені США і Альянсу є достатньо умовною. Провідна роль США в НАТО проявляється як в обсягах американської допомоги партнерам НАТО, так і в обсягах американських озброєнь і військової техніки, що поставляється різним країнам світу. З іншого боку відмінності в політиці ЄС і НАТО на міжнародній арені також є достатньо умовними, оскільки практично всі країни, які є членами ЄС, водночас є членами НАТО. Скажімо, Франція і Німеччина не можуть проводити одну політику в ЄС, а іншу – в НАТО. Якщо ЄС більше зосереджує свою діяльність на економічній співпраці, то НАТО – на воєнно‑політичній і військово-технічний. Але в підсумку діяльність країн‑членів НАТО і ЄС є значною мірою є скоординованою, узгодженою і солідарною. Отже, НАТО і ЄС – це різні інструменти, шляхи і засоби реалізації єдиної блокової політики європейських держав, США і Канади, незважаючи на певні тактичні розбіжності, які час від часу виникають між цими державами.

Після терористичних нападів на Сполучені Штати 11 вересня 2001 р. і початку іракської кампанії 2003 р. під проводом США Альянс почав відігравати значно більшу роль на міжнародній арені, зокрема в „розширених” регіонах Середземномор’я, Близького Сходу та в Чорноморсько-Каспійському регіоні. В умовах активізації процесів євроінтеграції, коли стратегічний безпековий інтерес для НАТО в Північноатлантичному регіоні і Західній Європі значною мірою є вичерпаним, з появою нових загроз та джерел нестабільності в різних регіонах світу, дедалі більшого значення в діяльності Альянсу набуває розширення глобального партнерства в різних регіонах світу.

В рамках різних програм НАТО сьогодні безпосередньо задіяно близько 100 країн світу. Першими кроками у напрямі формування „глобального НАТО” є поглиблення відносин Альянсу з країнами Північної Африки, Перської затоки, Чорноморсько-Каспійського регіону, Японією, Республікою Корея, Сінгапуром, Австралією, Новою Зеландією. Досвід співпраці НАТО з цими країнами дає всі підстави стверджувати, що Північноатлантичний альянс сьогодні перебуває в стадії трансформації в глобальну і універсальну організацію безпеки.

ІІ.   Геополітичні і воєнно-стратегічні інтереси США і НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні в контексті суперництва з Росією

Дедалі більше в Чорноморському регіоні зосереджуються геополітичні, військові та геоекономічні інтереси провідних світових та регіональних держав, передусім Росії, Туреччини і США, а також НАТО і Європейського Союзу. По мірі зростання інтересів провідних держав світу до цього регіону, в ньому посилюється напруження і можливість виникнення конфронтаційних ситуацій.

З 1997 р. Чорноморсько-Каспійський регіон оголошено зоною американських національних інтересів і він розглядається як джерело енергоресурсів, альтернативне Перській затоці. Прикаспійська нафта, що транспортується через Кавказ, може забезпечити до 25 % приросту загальносвітового видобутку нафти в найближчі п'ять років. За деякими даними, доведені запаси енергоресурсів Каспійського регіону оцінюються від 2,1 до 3,9 млрд т (15,4‑29,0 млрд барелів), що складає від 1,5 % до 2,8 % світових доведених запасів нафти. З урахуванням прогнозних ресурсів, загальна кількість запасів нафти у Каспійському регіоні може становити 24‑26 млрд т (178–191 млрд барелів), що складає близько 10 % світових прогнозних ресурсів нафти.

Про значущість Чорноморсько‑Каспійського регіону для США свідчить те, що у складі Ради національної безпеки при президентові США були створені спеціальний відділ, запроваджено пост спеціального радника президента і держсекретаря з проблем Чорноморсько‑Каспійського регіону. ЦРУ створило спеціальний оперативний підрозділ по відстежуванню політичних процесів в причорноморських і прикаспійських країнах.

В новій стратегії національної безпеки США, представленій Президентом США Дж. Бушем у вересні 2002 р., Чорноморський і Каспійський регіони розглядаються не лише як життєво важливе стратегічне альтернативне джерело нафти, але й як плацдарм подальшого доступу США до перспективних ринків Китаю, Пакистану, Індії і Південно-Східної Азії.

Головне воєнно-стратегічне завдання США у Чорноморсько‑Каспійському регіоні полягає в тому, щоб перешкодити об'єднанню трьох геополітичних суперників США в Євразії – Росії, Китаю та Ірану в єдиний блок. Для вирішення цього завдання, Вашингтон прагне мати з Азербайджаном, Казахстаном, Туркменістаном (країнами-постачальниками енергоносіїв), а також з Грузією, Україною, Румунією, Молдовою та Болгарією (країнами‑транзитерами енергоносіїв) відносини стратегічного партнерства.

Довготривалою метою США є обмеження політичного, економічного та військового впливу Росії на країни регіону, зокрема Казахстан, Туркменію, Азербайджан, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну. Важливою складовою реалізації інтересів США в регіоні є військово‑технічна співпраця з країнами регіону. Для вирішення зазначених завдань США намагаються активізувати діяльність відповідних структур НАТО, надаючи в цьому всіляку підтримку.

Росія сприймає посилення присутності ЄС, НАТО і США в Чорному морі як посягання на її позиції в регіоні, який вона вважає історичною зоною своїх стратегічних інтересів. Головними пріоритетами Росії в регіоні є підтримка політичної, економічної і військової переваги, підпорядкування зовнішньої політики країн регіону російським інтересам, недопущення посилення ролі третіх країн, передусім США, в цьому регіоні. Москва також постійно здійснює тиск на Азербайджан, Грузію, Україну і Молдову, намагаючись повторно втягнути ці країни до орбіти свого впливу. З метою реалізації цієї стратегічної мети Росія прагне до збереження своєї військової присутності в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї та Криму. В цілому Росія не зацікавлена у створенні сильних і незалежних від її впливу структур безпеки і регіональної кооперації. Російське воєнно-політичне керівництво вкрай негативно поставилось до нарощування присутності ЗС США у Західному Причорномор’ї.

ІІІ.  Активність США в Каспійському регіоні

З початку 90-х рр. минулого століття США і НАТО проводять активну співпрацю з Азербайджаном і Казахстаном, і в менших масштабах з Туркменістаном, зважаючи на його позаблоковий статус. Військові дії НАТО в Афганістані та Іраку, загострення ситуації навколо Ірану мають істотний вплив на обстановку в Каспійському регіоні. Наприкінці 2003 р. США заявили про намір приступити до реалізації нової ініціативи „Caspian Guard” (Каспійський вартовий). Основною метою ініціативи є формування сил прикордонного контролю швидкого реагування, підрозділів спеціального призначення поліцейських сил прикаспійських держав, які могли б швидко реагувати на виникнення надзвичайних ситуацій, включаючи загрози нападу терористів на нафтові об'єкти, протидіяти незаконному обігу наркотиків та зброї. Проект Caspian Guard розроблено Європейським командуванням ЗС США (EUCOM). До 2015 р. США планують витратити на функціонування проекту до 100 млн доларів. Командний центр проекту, оснащений системами спостереження за повітряним та морським простором, знаходиться у м. Баку. Наразі змонтовані дві станції радіоелектронного стеження з зоною відповідальності, що включає увесь Каспійський регіон.

В рамках „Каспійського вартового” впродовж ближчих 10 років США планують виділити партнерам 130 млн дол. на патрулювання Каспійського моря, охорону кордонів, а також будівництво в Азербайджані і Казахстані національних командноштабних центрів. В рамках реалізації цього проекту США поставили Азербайджану шість катерів типу Ribcraft Mitigator-5,85. На півдні і півночі країни за підтримки американських фахівців розміщено дві мобільні РЛС для моніторингу надводної обстановки в азербайджанському секторі Каспійського моря. У вересні 2003 р. Берегова охорона США передала Азербайджану патрульне судно S-201. Крім того, два менших судна США були передані Азербайджану у 2000 р. на загальну суму близько 2,5 млн доларів. У 2006 р. США передали ВМС Азербайджану нові гідролокаційні станції і три катери.

Число американських військовослужбовців, що постійно перебувають на території Азербайджану, за деякими даними, перевищує 2 тис. осіб. У 2007 р. американські військові фахівці завершили модернізацію і повністю підготували до експлуатації дев'ять аеродромів. На кордоні з Іраном (р. Астара) і Росією (р. Хизи) у 2006 р. були споруджені дві радарні установки. У 2012 р. завершується термін оренди Росією РЛС „Дар’ял” в Габалінському районі. Є всі підстави очікувати, що Вашингтон заперечуватиме проти можливого продовження оренди РЛС для Росії і домагатиметься дозволу для її власного використання. Як відомо, Росія пропонувала США спільне використання цієї РЛС в рамках створення системи ПРО, проте до цього часу Вашингтон не дав чіткої відповіді на цю пропозицію.

У вересні 2003 р. був підписаний п'ятирічний „План спільних дій Казахстану і США по забезпеченню безпеки на Каспії”. Згідно з цим планом з 2004 р. США здійснюють програму радіолокаційного спостереження за казахстанським сектором моря. Крім того, тільки у 2004 р. Сполучені Штати профінансували будівництво різних об'єктів ЗС і ВМС Казахстану на загальну суму 2,9 млн доларів. На його аеродромах базуються американські винищувачі і бомбардувальники. Відповідно до плану 5-річної співпраці США поставили Казахстану 5 гелікоптерів „Нісу-2”, транспортні літаки „С-130” і військові кораблі.

Казахстан і НАТО співпрацюють у сфері транзиту сил МССБ в Афганістан. Казахстан, запропонував НАТО збільшити обсяги військового транзиту через свою територію до Афганістану. Зі складу повітряно‑десантних сил Казахстан виділив миротворчий батальйон, який може взяти участь в операціях по підтримці миру під керівництвом НАТО і відповідно до мандату Ради Безпеки ООН. 

Активізацію військово-політичної діяльності США в Каспійському регіоні вельми хворобливо сприймає Тегеран. Керівництво Ірану вважає проект „Каспійського вартового”, разом з розгортанням американських військових контингентів в Афганістані і Іраку, елементами єдиного плану по стратегічному обхвату країни практично з усіх напрямів. В умовах, коли в Азербайджані все частіше звучать заклики приєднати населені азербайджанцями північні райони Ірану, Тегеран уважно спостерігає за розвитком відносин між Альянсом і Баку і попереджає, якщо у можливому нападі на Іран візьмуть участь літаки США, які піднімуться з азербайджанської території, відплата станеться негайно. На озброєнні Ірану знаходяться стратегічні і оперативно-тактичні ракети, здатні досягти азербайджанської території.

Ще жорсткішу реакцію на плани США в Каспії демонструє Росія, вважаючи його традиційною зоною російського впливу. На думку російських військових аналітиків, реалізація програми „Каспійський вартовий” надалі призведе до створення в регіоні Каспійського басейну трьохстороннього союзу у складі США, Азербайджану і Казахстану.

Побоюючись створення на Каспії військового угрупування, до якого можуть увійти США, в серпні 2005 р. Росія представила проект угоди про створення військово‑морської групи оперативної взаємодії ВМС прикаспійських держав КАСФОР, яка практично є віддзеркаленням „Каспійського вартового”. Проект враховує позитивний досвід діяльності Чорноморської військово‑морської групи оперативної взаємодії BLACKSEAFOR. Таким чином, Росія вступила в змагання з США за посилення свого військово‑політичного впливу в регіоні.

Беручи до уваги достатньо мляву реакцію каспійських держав на ініціативу Москви, реалізація проекту КАСФОР найближчими роками видається малоймовірною. Керівники прикаспійських держав розуміють, що основою пропонованої військово-морської групи КАСФОР може бути тільки російська флотилія з усіма можливими наслідками у сфері управління, координації і узгодження військових заходів. У цьому істотна відмінність російського проекту від американського „Caspian Guard”, який передбачає модернізацію національних флотів прикаспійських держав без їх підпорядкування спільному командуванню.

IV.    Туреччина, Болгарія і Румунія – форпости НАТО в регіоні

Як член НАТО з 1952 р., Туреччина, до вступу в Альянс у 2004 р. Румунії і Болгарії, була єдиною країною НАТО в Чорноморському басейні, що певною мірою визначало унікальне геостратегічне положення Туреччини як форпосту НАТО в цьому регіоні. Після закінчення „холодної війни” і розвалу двополярного світового порядку геополітичні амбіції Анкари, які визначаються дослідниками як „новий оттоманізм|” або „пан-туранізм” значно зросли. Дедалі більше почала посилюватися самостійна активність Туреччини в прилеглих до неї регіонах – в Південно-Східній Європі, на Кавказі, в Середній Азії, на Близькому Сході і Середземномор’ї. При цьому слід зазначити, що навіть за часів „холодної війни” національні інтереси Туреччини превалювали над атлантичною солідарністю, ілюстрацією чого може служити тривалий конфлікт з Грецією – членом НАТО.

Окупація Сполученими Штатами і їх союзниками Іраку у березні 2003 р. стала початком перманентного охолодження і навіть напруження у відносинах США і Туреччини, яка була готова підтримати радикальну позицію арабських країн для запобігання окупації Іраку. Але таку позицію арабські країни не виявили і підтримувати було нікого. Як відомо, перед проведенням військових операцій в Іраку Вашингтон збирався розмістити на території Туреччини (зокрема на американській військовій базі ВПС „Інджирлік”) близько 60 тис. американських солдатів з метою відкриття північного фронту проти Іраку. Проте турецький парламент не дозволив цього зробити, незважаючи на те, що США обіцяли надати „допомогу” Туреччині на суму 15 млрд доларів. 1 березня 2003 р. парламент проголосував проти розміщення на турецьких базах збройних сил коаліції на чолі з США. Американсько‑британські війська змушені були вести наступ на Багдад лише з півдня. Водночас не слід забувати, що до цього часу на території Туреччини знаходяться десятки військових баз і об’єктів США і НАТО, включаючи значну кількість ядерних боєприпасів. Близько 70 % вантажів для американського контингенту в Іраку надходить через базу ВПС „Інджирлік”.

В перебігу російсько-грузинського конфлікту у серпні 2008 р. Туреччина виступила з ініціативою встановлення стабільності в регіоні Південного Кавказу, зокрема, щодо врегулювання регіональних конфліктів, що стало основою так званої „Платформи стабільності і співпраці на Кавказі”, яка передбачає створення союзу п’яти держав – Росії, Туреччини, Грузії, Азербайджану та Вірменії на кшталт ОБСЄ. Практично лише Росія беззастережно сприйняла турецьку ініціативу. Азербайджан, хоча в цілому і сприймає турецьку ініціативу, проте має певні застереження стосовно її окремих пунктів. Вірменія, як союзник Росії, змушена підтримати ініціативу Анкари, але основний мотив полягає в бажанні нормалізувати відносини з Туреччиною, що дозволить Вірменії вийти з ізоляції. Грузія з підозрою поставилась до ініціативи Анкари, активно підтриманої Москвою, вбачаючи в ній спосіб нейтралізації присутності США і НАТО в регіоні.

Зближення Туреччини з Іраном останнім часом дедалі більше непокоїть США, НАТО і ЄС. Так, в ході переговорів у м. Тегеран в кінці жовтня 2009 р. Прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган, заявив, що „держави, які виступають проти іранської ядерної зброї мають спочатку знищити її у себе” і пообіцяв Президентові Ірану Махмуду Ахмадінеджаду військове сприяння, в т. ч. надання розвідувальних даних і допомоги турецьких ВПС у разі можливої ізраїльської атаки на іранські ядерні об'єкти. Домовленість передбачає зобов'язання турецької сторони по передачі розвідувальних даних Тегерану про потенційну підготовку Ізраїлю до завдання удару і про пересування американських військових підрозділів на Близькому Сході на підтримку Тель-Авіва. Деталі майбутньої співпраці були остаточно обговорені турецькими та іранськими військовими фахівцями в Стамбулі 9 листопада 2009 року. Останньою демонстрацією антиізраїльського політичного демаршу Анкари стало ухвалення в середині жовтня 2009 р. рішення відмовити Ізраїлю в участі у військових навчаннях НАТО на території Туреччини. Водночас Анкара підписала військову угоду з союзником Ірану Сирією і провела з нею військові навчання. Ці два рішення Анкари викликали занепокоєння у західних союзників Туреччини щодо її відданості принципам північноатлантичної солідарності і спроможності надалі відігравати роль повноцінного форпосту НАТО в Чорноморсько‑Каспійському регіоні.

У цій ситуації Вашингтон був змушений шукати країни в Чорноморському регіоні, які б виявили більшу готовність щодо співпраці з США в реалізації їх політики на Близькому і Середньому Сході, зокрема в Іраку та Афганістані. Такими країнами стали Румунія і Болгарія, які за підтримки США набули членства в НАТО у 2004 р, що не викликало великого задоволення у Туреччини, і тим більше у Росії.

В рамках реалізації військово-морської концепції „Морська міць ‑ 21" протягом останніх двох років США суттєво посилили свою військову присутність у Західному Причорномор’ї шляхом розгортання системи військових баз в Румунії та Болгарії. У грудні 2005 р. Румунія і у квітні 2006 р. Болгарія підписали з США угоди про співробітництво у сфері оборони, які передбачають розміщення на території цих країн американських військових баз, для їх використання у якості проміжних опорних пунктів на шляху із Європи в Афганістан та Ірак.

Румунські військові об’єкти поблизу міста Констанца (аеродром Когелнічану, навчальний полігон Бабадаг), практично стали базою США і НАТО без сплати ренти та податків до бюджету Румунії. На аеродромі планується розмістити 18 винищувачів F-15 і F-16, а також штурмовиків А-10 ВПС США. За деякими даними, чисельність військового персоналу на цих базах становитиме близько 2,5 тис. військовослужбовців. Американський контингент також активно використовує полігони Чинку та Смардан. Передбачається, що по завершенню передислокації військовий контингент США включатиме підрозділи морської піхоти, авіаційні технічні підрозділи і буде складовою частиною Південно-Європейських сил НАТО.

В Болгарії ще до підписання угоди США могли використовувати базу ВПС у Сарафово і порт Бургас на чорноморському узбережжі. Американські військові бази згідно з угодою розміщаються в районі Ново‑Село, на аеродромі в Безмірі (обидва об’єкти неподалік від кордону з Туреччиною) і аеродромі в Граф-Ігнатьєво (поблизу Пловдива). На цих об’єктах дислокуються підрозділи ЗС США і Болгарії. Розміщення зброї масового ураження на базах США в Румунії і Болгарії виключається.

V.     Україна і Грузія в геополітичних планах США і НАТО

Попередня американська адміністрація Президента Дж. Буша‑молодшого підтримувала Україну і Грузію в їх євроатлантичній інтеграції. 9 квітня 2007 р. Дж. Буш підписав ухвалений американським конгресом Закон „Про консолідацію свободи в НАТО у 2007 році”, спрямований на підтримку вступу Грузії і України в Північноатлантичний альянс.

Хоча, як відомо, на саміті НАТО 2‑4 квітня 2008 р. у Бухаресті ні Україна, ні Грузія не приєдналися до ПДЧ в НАТО, все ж в Декларації саміту окремим пунктом визначена позиція країн‑членів Альянсу щодо України і Грузії. Зокрема, в п. 23 цього документу зазначено: НАТО вітає євроатлантичні прагнення щодо членства в НАТО України та Грузії. Сьогодні ми дійшли згоди, що ці держави стануть членами НАТО”. Даний висновок засвідчив політичну підтримку з боку 26 країн трансатлантичної спільноти процесу реалізації євроатлантичного курсу України і Грузії, кінцевою метою якого є повноправне членство в Організації Північноатлантичного договору. Рішення саміту НАТО у Бухаресті щодо України та Грузії було підтверджено міністрами закордонних справ Альянсу 3 грудня 2008 року.

Після „кольорових” революцій у Грузії і Україні для адміністрації Президента Дж. Буша обидві країни були зразком демократичної трансформації, вельми близькими партнерами і в деякому розумінні „фаворитами” на пострадянському просторі. Проте по мірі того як українські і грузинські лідери все більше розчаровували американських партнерів своєю непослідовністю, непередбачуваністю, а також неспроможністю проводити необхідні політичні і економічні реформи, в Білому домі почало наростати критичне ставлення до Києва і Тбілісі.

Після приходу у Білий дім адміністрації Б. Обами критичне ставлення Вашингтона до України і Грузії посилилося. У стосунках США з Грузією і Україною наступило деяке охолодження і дистанціювання, основну відповідальність за яке несуть українські і грузинські лідери. В Україні у останні роки продовжується перманентна політична криза. Стосовно Грузії, то російсько‑грузинський збройний конфлікт у серпні 2008 р., який виник певною мірою через нестриманість імпульсивного грузинського керівництва, став непередбачуваним і непростим випробування для політики США в регіоні. Проте зазначені проблеми не призвели до кардинального перегляду характеру відносин Вашингтона з Києвом і Тбілісі. Багато існуючих планів і програм співпраці продовжують активно реалізовуватися, ініціюються і нові формати спільної взаємодії.

Серед чинників певного дистанціювання Вашингтона від Києва і Тбілісі слід назвати також перегляд, радше корегування, ряду стратегічних принципів американської зовнішньої політики в Чорноморсько-Каспійському регіоні, критичний аналіз її пріоритетів і методів реалізації, а також деякі суб'єктивні моменти в стосунках нових лідерів США з лідерами країн регіону. У зовнішньополітичній діяльності адміністрації Б. Обами спостерігається певний відхід від глобалізму і повернення до так званого „виборчого залучення” і „традиціоналізму”. Усвідомлення обмеженості ресурсів і можливостей США спонукає адміністрацію Б. Обами до селективного залучення до розв’язання глобальних і регіональних проблем, а також до обережнішого підходу у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів Вашингтона.

Хоча Вашингтон і погодився надати Москві деяку свободу дій на Кавказі, щоб сконцентрувати свої сили для операцій в Афганістані, проте він не відмовився від своїх стратегічних цілей по домінуванню в цьому регіоні, зокрема з метою забезпечення транзиту нафти і природного газу в своїх інтересах.

VІ.       Реакція США і НАТО на російсько-грузинський збройний конфлікт у серпні 2008 року

Здійснивши 8 серпня 2009 р. спробу відвоювати у Росії контроль над сепаратистським анклавом в Південній Осетії, Президент Грузії М. Саакашвілі сподівався, що Вашингтон прийде йому на допомогу у разі військової реакції з боку Росії. Проте, опинившись перед загрозою прямого зіткнення між американськими і російськими військами, Вашингтон відмовився надати Грузії повномасштабну військову підтримку. Натомість США направили до берегів Грузії військову флотилію на чолі з флагманом американського Шостого флоту командним кораблем класу Blue Ridge – „Mount Whitney”, що мало утримати Росію від продовження наступу на Тбілісі.

Російсько‑грузинська війна з 8 по 12 серпня 2009 р. стала нелегким випробуванням для політики США і НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні, примусила Вашингтон і Північноатлантичний альянс переглянути свої пріоритети і формат активності в регіоні, а також відносини як з Росією, так і з Грузією. В серпні 2008 р. і наступні місяці НАТО вжило низку заходів з метою припинення бойових дій і поновлення статус‑кво в Південній Осетії і Грузії. Зокрема були вжиті наступні заходи:

8 серпня Генеральний секретар НАТО Я. Схеффер закликав всі сторони конфлікту до негайного припинення бойових дій і до поновлення прямих переговорів.

12 серпня терміново було скликане надзвичайне засідання Північноатлантичної ради (ПАР) для обговорення ситуації у Грузії. Союзники одностайно висловили своє занепокоєння ескалацією ситуації у Грузії і підтримали зусилля ЄС і ОБСЄ, спрямовані на негайне припинення насилля з метою досягнення політичного врегулювання конфлікту. Союзники також засудили непропорційне застосуванням збройної сили з боку Росії і заявили про свою підтримку суверенітету і територіальній цілісності Грузії.

19 серпня Північноатлантична рада провела спеціальне засідання міністрів закордонних справ з метою обговорення ситуації в Грузії і її вплив на євроатлантичну стабільність і безпеку. ПАР закликала Росію і Грузію до негайного і повного виконання угоди з шести пунктів, досягнутої за посередництва Європейського Союзу про припинення бойових дій і політичне врегулювання конфлікту. ПАР також закликала Росію до негайного виведення своїх військ з Грузії.

Союзники підтвердили свою підтримку територіальній цілісності, суверенітету і незалежності Грузії і домовились про надання термінової гуманітарної допомоги населенню, постраждалому в результаті конфлікту. Зокрема було вирішено направити у Грузію 15 експертів для визначення втрат і збитків, завданих Грузії, і її потреб в гуманітарній допомозі.

Міністри закордонних справ країн НАТО висловили жаль у зв'язку із застосуванням сили в конфлікті, що протирічить зобов'язанням про мирне розв’язання конфліктів, прийнятим як Грузією, так і Росією в рамках програми „Партнерство заради миру” та інших міжнародних угод. Вони висловили особливу стурбованість у зв’язку з неадекватним застосуванням військової сили Росією, що несумісно з миротворчою роллю Росії в Південній Осетії і Абхазії.

Генеральний секретар НАТО Я. Схеффер заявив, що НАТО не закриває двері перед Росією, але не може продовжувати співпрацю доти, доки Росія не поважатиме принципи, на основі яких сторони домовилися будувати свої відносини.

З 20 по 23 серпня Спеціальний представник НАТО на Кавказі і Центральній Азії Роберт Симмонс відвідав Тбілісі, де провів переговори з представниками грузинського парламенту і уряду, зокрема з представниками міністерства оборони і міністерства закордонних справ. В ході цих зустрічей Р. Симмонс підтвердив підтримку НАТО щодо територіальної цілісності і суверенітету Грузії і запевнив про надання невідкладної гуманітарної допомоги з боку НАТО.

15-16 вересня генеральний секретар НАТО і постійні представники Північноатлантичної ради (ПАР) відвідали м. Горі, де відвідали розташування першої піхотної бригади і табір для 2200 біженців, організований Верховним комісаріатом ООН у справах біженців (UNHCR), провели зустріч з депутатами грузинського парламенту, з постійними представниками ЄС, ОБСЄ і ООН у Тбілісі, з представниками неурядових організацій і студентами Тбіліського державного університету.

15 вересня 2008 р. у Тбілісі була створена Комісія НАТО–Грузія для керівництва подальшим розвитком двосторонніх відносин. Генеральний секретар НАТО і прем'єр-міністр Грузії підписали Рамковий документ про створення нового органу. Комісія НАТО-Грузія покликана поглибити політичний діалог між Альянсом і Тбілісі і керувати процесом, початок якому покладено у квітні 2008 р. на саміті НАТО у Бухаресті.

Гуманітарна допомога. У відповідь не прохання Грузії, НАТО надало різноманітну гуманітарну допомогу постраждалому в результаті конфлікту грузинському населенню. Зокрема країнами НАТО і партнерами Грузії було надано 500 наметів, 10 500 ковдр, 3 700 спальних мішків, одяг, продовольство, питна вода, медикаменти, дезинфікуючі засоби, 180 000 бинтів, 8 000 пляшок замінників крові. Крім того, було надано 2 спеціальні літаки для гасіння пожеж. Кілька сотень тонн гуманітарної допомоги були доставлені у Грузію наземним транспортом, морськими суднами і 74 рейсами вантажних літаків. Протягом року, що минув після серпневої російсько‑грузинської війни 2008 р., США надали Грузії допомогу на суму в 1 млрд доларів.

Після російсько‑грузинського конфлікту система контролю повітряного сполучення Грузії була при’єднана до аналогічної системи НАТО, що дозволяє Північноатлантичному альянсу отримувати інформацію з грузинських радарів. У Тбілісі сподіваються, що використання сучасних методів контролю допоможе точно встановити факти порушення повітряного простору країни. Раніше грузинська влада неодноразово звинувачувала російські ВПС у вторгненні в її повітряний простір, але так і не змогла це довести.

Після російсько-грузинського конфлікту Грузію досить часто відвідували різні американські військові делегації. Зокрема, в кінці серпня 2009 р. Грузію відвідала делегація морських піхотинців США, яку очолював командувач морською піхотою США генерал Джеймс Конвей. Колишній посол США в Росії, а нині Заступник міністра оборони США А. Вершбоу в середині жовтня 2009 р. відвідав Тбілісі, де взяв участь в засіданні грузинсько-американскої групи з питань безпеки Грузії.

Під час візиту у Тбілісі в липні 2009 р. Віце-президент Джозеф Байден завірив, що „США підтримуватимуть Грузію в її русі до свободи, демократії і територіальної єдності”. У червні 2009 р. Білий дім заснував американо-грузинську Комісію стратегічного партнерства (Strategic Partnership Commission|) під керівництвом Заступника держсекретаря Джеймса Стайнберга і міністра закордонних справ Грузії.

Під час передвиборної кампанії Барак Обама повторював войовничі заяви адміністрації Дж. Буша, засуджуючи „російську агресію”. Проте після приходу до влади Б. Обама спробував зайняти більш урівноважену позицію відносно Кремля. Під час візиту Б. Обами до Москви на початку липня 2008 р. в пресі була поширена інформація про те, що американський президент нібито визнав існування „особливих інтересів” Москви у Грузії і в Україні в обмін на співпрацю Москви з питань політики США щодо Афганістану, Іраку та Ірану. Зазначалося, що в результаті цієї домовленості між Москвою і Вашингтоном питання про вступ Грузії і України в члени НАТО відкладене на невизначений час, а Кремль погодився на надання російської території для польотів американських транспортних літаків до Афганістану.

Проте Віце-президент Джозеф Байден під час свого візиту до Києва у липні 2009 р. спростував цю інформацію і запевнив Президента України В. Ющенка в тому, що Україна не може бути розмінною монетою в геополітичному трикутнику „Москва – Київ – Вашингтон”.

VІІ.      Позиція України щодо російсько-грузинського збройного конфлікту у серпні 2008 р. та її координація з НАТО

З початком російсько‑грузинського збройного протистояння МЗС України висловило занепокоєння ескалацією обстановки в зоні конфлікту й закликало Росію вивести свої війська з території Грузії та проявити стриманість. Президент України В. Ющенко направив Першого заступника міністра закордонних справ України К. Єлисеєва до Тбілісі. 10 серпня до нього приєднався Міністр закордонних справ України В. Огризко, який прибув у Тбілісі з метою налагодження переговорного процесу. Візит Президента України В. Ющенка 12 серпня 2008 року до Тбілісі разом з президентами Польщі, Литви та Естонії став проявом моральної підтримки Грузії і сприяв стабілізації ситуації в зоні російсько-грузинського конфлікту.

Україна попередила Росію про недопустимість участі кораблів Чорноморського флоту у конфлікті і що залишатиме за собою право згідно з нормами міжнародного права й законодавства України заборонити повернення російських військових суден, які брали участь у конфлікті, в українські порти. Міністр оборони України Ю. Єхануров назвав звинувачення на адресу України в незаконних постачаннях зброї до Грузії безпідставними.

27 серпня у Брюсселі відбулося засідання Комісії Україна-НАТО за участю Першого заступника міністра закордонних справ України, спеціального посланника Президента України в Грузії К. Єлисеєва з метою обміну думками щодо ситуації в Грузії. К. Єлисеєв поінформував керівництво НАТО про глибоке занепокоєння Києва ситуацією в Грузії і заявив про готовність України зробити свій внесок у врегулювання конфлікту. Комісія Україна-НАТО засудила рішення РФ щодо визнання незалежності Південної Осетії і Абхазії. Зокрема зазначалося, що це рішення Росії порушує резолюції РБ ООН щодо територіальної цілісності Грузії і протирічить фундаментальним принципам ОБСЄ.

Позиція України щодо російсько грузинського конфлікту повністю узгоджувалась з позицією НАТО і світової спільноти, що спростовує звинувачення Києва з боку Москви в нібито „антиросійської позиції України в російсько-грузинському конфлікті”. Стосовно продажу Грузії української зброї, то згідно з даними ООН, Україна поставляла в Грузію значно менше зброї ніж інші країни (Ізраїль, Польща, Румунія, Болгарія, Чехія, Боснія і Герцеговина, Туреччина, США, Казахстан), але Москва їх чомусь не звинувачує. До того ж масштаби військово-технічної співпраці України з Росією незрівнянно більші ніж з Грузією. У 2008 р. поставки українських озброєнь в Грузію становили 6 % від всього обсягу українського військового експорту, водночас як поставки в Росію – 30 %. Російські гелікоптери з українськими двигунами здійснювали удари по грузинським об’єктам. За допомогою українських ракет „повітря-повітря” збивалися грузинські літаки.

Оприлюднена Росією 24 серпня ц.р. інформація про нібито участь сотень українських військовослужбовців і бойовиків УНА-УНСО в російсько-грузинському конфлікті на боці Грузії згідно з заявами представників Міноборони і СБУ України не відповідає дійсності і є провокацією в рамках інформаційно-психологічних операцій російських спецслужб. Згодом Москва заявила про можливість введення санкцій щодо тих країн, які поставлятимуть озброєння Грузії, але ж Росія сама поставляє озброєння в країни, в яких відбуваються збройні конфлікти – Вірменію, Азербайджан, Ефіопію, Еритрею, Судан, Індонезію, Шрі-Ланку.

VІІІ.           Військові кораблі США і НАТО у Чорному морі

Перші спроби ВМС США освоїти простори Чорного моря були здійснені ще 1986 році. Тоді біля берегів Криму в районі Феодосії з’явились крейсер „Йорктаун” та есмінець „Керон” і після нетривалого перебування в територіальних водах СРСР повернулися на свою базу. У 1988 р. ті ж самі кораблі ВМС США з’явилися біля Севастополя. Цього разу радянський сторожовий корабель „Беззаветный” двічі таранив „Йорктаун”, після чого американські кораблі залишили радянські територіальні води.

З 1997 р., коли була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО, в рамках програми „Партнерство заради миру” щорічно відбуваються міжнародні українсько-американські військово-морські навчання „Sea Breeze”, в яких постійно беруть участь як країни Чорноморського регіону, так і країни-члени НАТО. Це наймасштабніші військові навчання ВМС Збройних Сил України. До них також долучаються інші країни: максимально брали участь 16 держав. Упродовж багатьох років ці навчання дозволяють якісно тренувати українські ВМС та опановувати міжнародними стандартами взаємодії між військовими моряками багатьох країн. Участь у цих навчаннях сприяє підготовці підрозділів ВМС України до участі у миротворчих місіях у складі багатонаціональних сил.

З 1998 по 2005 р. Росія постійно брала участь в цих навчаннях і утрималася від участі в них лише у 2006 і 2007 рр. з політичних міркувань, щоб полегшити антинатовським і проросійським силам в Україні виступати проти їх проведення. Під час антинатовських демонстрацій з нагоди прибуття наприкінці травня 2006 р. у Феодосійський морський порт американського транспортного корабля з обладнанням та інженерною технікою для модернізації Старокримського полігону ВМС України, до початку міжнародних навчань „Sea Breeze-2006” ЧФ РФ здійснював координуючу роль. Штаб по керуванню безчинствами та безпорядками щодо американського корабля був розгорнутий у феодосійському будинку офіцерів ЧФ РФ. У цьому контексті прикметна така деталь: коли кораблі НАТО відвідували Севастополь на запрошення ЧФ РФ, їх зустрічали квітами і „патріоти” цим не обурювалися. У 2006 р. у Феодосії демонстрантам вдалося зірвати проведення цих навчань. У результаті таких дій було нанесено значної шкоди міжнародному іміджу України, яка постала як країна, що не дотримується міжнародних договорів та зобов’язань.

У 2007 і 2008 рр., незважаючи на всі намагання чорносотенної організації „Единое Отечество”, комуністів та їх прихильників, навчання „Sea – Breeze” були успішно проведені згідно з графіком. У 2009 р. навчання не відбулися через позицію Верховної Ради України, яка не дала дозволу на їх проведення. Це вперше з 1997 року. На початку листопада 2009 р. в італійському Неаполі відбулася концептуальна конференція з планування українсько-американського навчання військово-морських сил „Sea Breeze‑2010”. Робочу групу від українського військового флоту на конференції очолив Перший заступник командувача ВМС ЗС України віце-адмірал В. Максимов. В ході роботи конференції її учасники опрацювали концепцію та місце проведення майбутніх військових маневрів, визначили можливе коло країн-учасниць, ймовірний склад сил та умов їх всебічного забезпечення.

У квітні 1997 р. Туреччина висунула ініціативу про створення багатонаціонального оперативного з’єднання ВМС „за викликом” у Чорному морі Вlасk Sеа Naval Cooperation Task Group (BLACKSEAFOR), яке зрештою стало основним елементом системи колективної безпеки в Чорноморському регіоні. У жовтні 1998 р. в Анкарі відбувся перший раунд багатосторонніх експертних консультацій щодо створення на Чорному морі військово-морського з’єднання „за викликом”, під час якого було погоджено проект концепції BLACKSEAFOR. Угода про створення Чорноморської групи військово-морського співробітництва з шістьма додатками була підписана у Стамбулі 2 квітня 2001 року. Згідно зі статтею IV Угоди, головною метою BLACKSEAFOR є „сприяння подальшому зміцненню дружби, добросусідських відносин та взаємної довіри між причорноморськими державами”, а також „зміцнення миру та стабільності в регіоні шляхом поглиблення співробітництва та взаємодії між військово‑морськими силами”. З 2004 р. в діяльності BLACKSEAFOR беруть участь вже три країни НАТО – Туреччина, Румунія і Болгарія.

Чорноморська група військово-морського співробітництва формується з одного флагманського корабля і 4-6 допоміжних суден від шести чорноморських держав під єдиним командуванням. Кораблі знаходяться тільки в оперативному підпорядкуванні командира з’єднання і можуть бути відкликані у будь-який час за рішенням міністерств оборони своїх країн.

Політичні аспекти діяльності BLACKSEAFOR і керівні політичні принципи роботи Комітету командувачів ВМС на Чорному морі (BSNC) розглядаються на щорічних зустрічах глав зовнішньополітичних або оборонних відомств держав-учасниць. Ці зібрання уповноважені також затверджувати програму діяльності Групи на черговий рік і на основі консенсусу ухвалювати рішення щодо членства в Групі нових держав.

Комітет командувачів ВМС на Чорному морі (BSNC) відповідає за загальне планування, здійснює загальне керівництво діяльністю BLACKSEAFOR, а також затверджує кандидатури командувача, начальника і членів штабу Групи. Під час проведення, починаючи з 2001 р., щорічних активацій кораблів BLACKSEAFOR проводяться, як правило, наступні навчально-тренувальні заходи: тренування і навчання з тралення і протимінної охорони кораблів, зв’язку, тактичного маневрування, протикатерної, протичовнової та протиповітряної оборони; навчання з надання допомоги пошкодженому кораблю та з протидиверсійної оборони; передача вантажів на ходу за допомогою гелікоптера; спільне плавання в ордері, рятування людей, що опинилися за бортом; проведення пошуково-рятувальної операції; дії оглядової групи корабля; проведення корабельних протичовнових розрахунків під час стеження за підводним човном; надання гуманітарної допомоги населенню країни, що зазнала стихійного лиха; проведення артилерійських стрільб по надводній цілі тощо.

Програма „Active Endeavor” (Активні зусилля) – операції ВМС країн НАТО в Середземному морі, які проводяться з метою запобігання терористичним акціям і розповсюдженню зброї масового ураження або її компонентів, а також забезпечення безпеки судноплавства. Ці операції були започатковані у жовтні 2001 р., як одна із восьми операцій НАТО у відповідь на терористичні атаки 11 вересня 2001 р., і проводяться відповідно до ст. 5 Північноатлантичного договору про колективну безпеку.

Операції здійснюються двома постійними групами ВМС сил швидкого реагування НАТО – Standing NRF Maritime Group 1 (SNMG1) and Standing NRF Maritime Group 2 (SNMG2). До складу SNMG1 зазвичай входять від 6 до 10 есмінців або фрегатів і кілька допоміжних суден Канади, Німеччини, Нідерландів, Великобританії і США. Час від часу до цієї групи приєднуються кораблі Бельгії, Данії, Норвегії, Польщі, Португалії та Іспанії. До складу SNMG2 (4‑6 фрегатів або есмінців та допоміжні судна) на постійній основі входять кораблі Німеччини, Греції, Італії, Нідерландів, Іспанії, Туреччини, Великої Британії і США. До цієї групи на певний час можуть також приєднуватись кораблі інших країн НАТО. Ротації кораблів у групах відбувається кожні 6 місяців. На даний час в рамках операції Active Endeavour було проведено моніторинг близько 100 тис. суден, з яких біля 100 були взяті на абордаж. До 2004 р. через Ґібралтарську протоку було ескортовано близько 500 суден.

З 25 травня 2007 року корвет українських ВМС „Тернопіль” бере безпосередню участь операціях „Active Endeavor. У операціях в Середземному морі також беруть участь корвет „Луцьк” і флагман українського флоту фрегат „Гетьман Сагайдачний”. Проте участь кораблів ВМС ЗС України в операції НАТО „Active Endeavour, за умови, коли відповідальність за логістичне забезпечення кораблів покладається на українську сторону, буде залежати від фінансової спроможності України брати участь в операції за натовським принципом „кожний платить за себе.

В середині лютого 2006 р. Заступник держсекретаря США Курт Волкер заявив про бажання поширити антитерористичні операції натовської програми „Active Endeavor на Чорне море. На цю пропозицію охоче відгукнулася більшість чорноморських держав, включаючи Болгарію, Грузію, Румунію та Україну. Проте Туреччина і Росія рішуче виступили проти цієї ідеї. Спільна позиція Москви і Анкари полягає в тому, що операції спільно з „BLACKSEAFOR” перекривають обсяг завдань, які виконує операція „Active Endeavor”. Анкара негативно поставилася до пропозиції Вашингтона розширити район операції НАТО „Active Endeavor” на Чорноморський регіон, мотивуючи це здатністю чорноморських держав самостійно проводити заходи, аналогічні тим, що здійснюються в рамках даної операції. Однак мотиви Москви і Анкари дещо різняться. Якщо Москві важко змиритися з тим, що Сполучені Штати розширюють свою стратегічну роль в традиційно російській сфері впливу, то Туреччина бажає зберегти статус-кво, встановлений Конвенцією про режим проток Дарданелли і Босфор (Монтре, 1936), яка обмежила прохід через протоки військових кораблів, одночасно посиливши турецький суверенітет над цими водними шляхами. Крім того, у Туреччини є власні регіональні стратегічні амбіції. За умов, коли значно зросло геополітичне значення Чорного моря, як важливого маршруту експорту енергоносіїв з басейну Каспія до Європи, Анкара зацікавлена у зміцненні свого регіонального статусу, сподіваючись одержати вагомішу частку потенційних економічних вигод. Потужна військова присутність США на Чорному морі перешкодила б Туреччині виконувати провідну роль в регіоні.

„Black Sea Harmony” – група ВМС у Чорному морі, створена за ініціативою Туреччини у 2004 р. відповідно до резолюцій 1373, 1540 і 1566 РБ ООН з метою боротьби з тероризмом і асиметричними загрозами. Штаб групи розташований у м. Ереглі на чорноморському узбережжі Туреччини. За своїми завданнями „Black Sea Harmony” є тотожною операціям „Active Endeavor” у Середземному морі. На зустрічі командуючих ВМС країн Чорноморського регіону в Констанці в середині травня 2004 р. Туреччина запросила чорноморські країни до участі в операції „Black Sea Harmony”. На даний час проведено моніторинг близько 100 тис. суден. Для забезпечення операцій вздовж турецького чорноморського узбережжя створюється 8 радіолокаційних станцій спостереження. Вся інформація про підозрілі судна надсилається в штаб АМС НАТО у Неаполі. В березні 2005 р. Україна стала першою чорноморською державою, яка заявила про свій намір брати участь в операціях Black Sea Harmony Передбачається, що згодом завдання „Black Sea Harmony” будуть делеговані „BLACKSEAFOR”.

ІХ. Двостороння співпраця НАТО з країнами Чорноморсько-Каспійського регіону

НАТО - Азербайджан

З початку 90-х рр. минулого століття Азербайджан послідовно розвиває співпрацю з США і НАТО. Президент США Б. Клінтон буквально вирвав цю країну з російської орбіти, „пробивши” проект будівництва нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан (БТД). Головним чинником, який спонукав Азербайджан розвивати інтенсивний діалог з НАТО було і залишається його протистояння навколо Нагірно-Карабахського конфлікту з Вірменією, яку підтримує Росія.

У 1994 р. Баку став учасником програми „Партнерство заради миру”. У 1999 р. Азербайджан направив військовий підрозділ на підтримку миротворчої операції, що проводилася під керівництвом НАТО в Косовому. У 2002 р. Азербайджан спрямовував військовий підрозділ на підтримку операції, що проводиться під керівництвом НАТО в Афганістані. Восени 2008 р. азербайджанський військовий контингент в Афганістані було подвоєно і доведено до 100 військовослужбовців.

У 2004 р. Президент Азербайджану І. Алієв представив у штабі НАТО в Брюсселі перший документ „Індивідуальний план дій партнерства” (ІПДП) Азербайджану. У 2006 р. в Баку офіційно відкрито Євроатлантичний центр (інформаційний центр НАТО).

Протягом останніх 15 років НАТО надає допомогу азербайджанській стороні у військовому плануванні та створенні системи цивільної оборони. Військова співпраця Брюсселя і Баку реалізується в численних спільних проектах. Так, з 18 по 26 квітня 2009 р. в Азербайджані відбулися міжнародні військові навчання „Регіональна відповідь – 2009” в рамках програми НАТО „Партнерство заради миру”. Підрозділи ЗС Азербайджану також взяли участь в навчаннях під егідою НАТО в Грузії 8-20 травня 2009 року.

США висунули власний план по врегулюванню вірмено‑азербайджанського конфлікту: вірмени повинні звільнити окуповані навколо Нагірного Карабаху 5 районів, куди поетапно мають повернутися азербайджанські біженці. Через 10-15 рр. має бути проведений референдум в Нагірному Карабаху, який і визначить статус цієї території. Фактично американці пропонують Азербайджану план за принципом: „окуповані землі в обмін на незалежність Карабаху”.

НАТО – Казахстан

Відносини між НАТО і Казахстаном почалися у 1992 р. з приєднанням Казахстану до Ради північноатлантичної співпраці. У 1995 р. Казахстан приєднався до програми „Партнерство заради миру”. У 2002 р. Казахстан поглибив співпрацю у військовій і оборонній сфері, приєднавшись до Процесу планування і аналізу (ПАРП), що допомагало розвивати здатність збройних сил цієї країни взаємодіяти з НАТО. У 2005 р. був розроблений перший Індивідуальний план дій партнерства (ІПАП) Казахстану з метою підтримки проведення реформ у цій країні. Діалог між Казахстаном і НАТО ведеться у рамках Ради євроатлантичного партнерства (СЕАП). Спеціальний представник генерального секретаря НАТО на Кавказі і в Центральній Азії посол Роберт Ф. Симмонс підтримує на високому рівні політичний діалог з керівництвом Казахстану і регулярно відвідує країну.

У співпраці з державами-членами НАТО, Казахстан продовжує розробку концептуальних рамок для реформи сектору безпеки і оборони. Казахстан відіграє активну роль, організовуючи на своїй території навчання НАТО, а також беручи участь в подібних заходах на території інших країн. За погодженням з державами-членами НАТО Казахстан веде роботу із створення регіонального учбового центру ПРМ. Беручи участь в Плані дій партнерства по боротьбі з тероризмом (ПАП-Т), Казахстан робить свій внесок в цю боротьбу. У 2006 і 2007 рр. Казахстан провів на своїй території великі контртерористичні навчання „Степ Ігл” („Степовий орел”). Ці навчання сприяли підвищенню оперативної сумісності підрозділів ЗС Казахстану і сил Північноатлантичного альянсу.

В результаті зусиль, здійснених урядом Казахстану щодо досягнення вищої оперативної сумісності з військами НАТО, і за підтримки Альянсу був сформований казахський батальйон (КАЗБАТ), а потім – казахська бригада (КАЗБРИГ). У складі польського контингенту в Іраку КАЗБАТ успішно виконував завдання з розмінування.

24 червня 2009 р. в Астані пройшов третій Форум безпеки Ради євроатлантичного партнерства (СЕАП). У форумі взяли участь високопоставлені представники з держав-членів і держав-партнерів НАТО. Того ж дня у м. Алма-Ата, в Університеті імені аль-Фарабі відбувся „круглий стіл” з питань реалізації програм НАТО „Наука заради миру і безпеки”. У ці дні Генеральний секретар НАТО Я. Схеффер перебував з візитом в Астані, де зустрівся з Президентом Казахстану Н. Назарбаєвим і обговорив з ним перспективи співпраці між НАТО і Казахстаном в контексті програми „Партнерство заради миру”.

Між Казахстаном і США встановлені відносини стратегічного партнерства, які характеризуються широким спектром взаємодії в різних галузях, зокрема, у військовій сфері в рамках другого Плану п'ятирічної співпраці РК і США до 2012 р., підписаного в Астані 1 лютого 2008 року. Формування військової структури Казахстану ведеться за західними стандартами. За американським зразком створені Комітет начальників штабів, види ЗС РК і регіональні командування „Захід”, „Схід”, „Південь”, „Астана”, а також Аеромобільні війська, які є резервом Верховного головнокомандуючого.

В кінці листопада 2008 р. Сенат Казахстану ратифікував Меморандум про взаєморозуміння між урядами Казахстану і США, згідно з яким в аеропорту міста Алма-Ати передбачається розміщення ще однієї військово-повітряної бази США. В рамках реалізації програми „Міжнародна військова освіта і підготовка” в навчальних закладах ЗС США за станом на серпень 2009 р. пройшли підготовку понад 320 казахських військовослужбовців. У 2003-2004 рр. проведено близько 30 спільних заходів в рамках співпраці у військовій сфері між США і Казахстаном, а у 2008‑2009 рр. вже 100. Викладачі казахських військових навчальних закладів регулярно проходять стажування у Військовій академії США „Вест-Пойнт”.

НАТО – Туркменістан

Співпраця між НАТО і Туркменістаном була започаткована у 1992 р., коли країна увійшла до складу Ради євроатлантичного партнерства (РЄП). Наступним етапом просування відносин стало приєднання Туркменістану до програми „Партнерство заради миру” у 1994 році. У 1995 р. Туркменістан і НАТО затвердили першу для країни Індивідуальну програму партнерства. У 2007 р. Президент Туркменістану К. Бердимухаммедов зустрівся у штаб-квартирі НАТО з Генеральним секретарем Альянсу Я. Схеффером.

У 2007 р. Туркменістан прийняв у себе Мобільну групу інструкторів в рамках Експериментального проекту Ради Росія-НАТО з навчання військовослужбовців Афганістану і Центральної Азії методам антинаркотичної боротьби. Спеціальний представник Генерального секретаря НАТО по Кавказу і Центральній Азії посол Роберт Ф. Симмонс постійно веде політичний діалог на високому рівні з представниками влади Туркменістану.

Військова доктрина, прийнята в кінці січня 2009 р., закріплює нейтральний статус держави і неприєднання Туркменістану до військових союзів і блоків, забороняє розміщувати на її території іноземні військові бази, отже обмежує можливості США і НАТО мати військову присутність в цій країні. Пентагон не бере участі в озброєнні туркменських ЗС. При цьому Туркменістан готовий на разовій основі брати участь в операціях по наданню допомоги у разі стихійних лих і катастроф, в гуманітарних і пошуково-рятувальних операціях. Офіційні представники ЗС Туркменістану навчались на різних курсах, організованих Північноатлантичним союзом у Школі НАТО в Обераммергау (Німеччина) та інших установах.

З 2002 р. між Туркменістаном і США діє угода про використання літаками військово-транспортної авіації США туркменського повітряного простору і міжнародного цивільного аеропорту в Ашхабаді для дозаправки літаків, що перевозять гуманітарні вантажі до Афганістану. Дана співпраця щорічно приносить туркменській казні від 8 до 12 млн дол. США. Туркменський маршрут дає можливість доставляти вантажі в Афганістан наземним транспортом в обхід Росії – із Туреччини через Грузію і Азербайджан, далі поромом через Каспійське море до туркменського узбережжя і потім через Кушку на афганську територію.

НАТО – Грузія

Співпраця між НАТО і Грузією започаткована у 1992 р. зі вступом Грузії до Ради північноатлантичної співпраці. Грузія була першою країною пострадянського простору, яка у 1994 р. приєдналася до програми „Партнерство заради миру”. Грузія була також першою країною, з якою НАТО почало співпрацювати в рамках „Індивідуального плану дій партнерства” (ІПДП) у 2004 році. У відповідності з цим планом, розрахованим на дворічний період, Грузія проводила реформи в політичній, військовій та безпековій сферах.

У вересні 2006 р. НАТО запропонувала Грузії почати Інтенсифікований діалог про її наміри стати членом організації. В цьому ж році парламент Грузії ухвалив Постанову „Про інтеграцію Грузії в НАТО”. Після референдуму 15 січня 2008 р. щодо членства Грузії в НАТО, на якому 73 % грузинського населення проголосували за вступ до Альянсу, процес євроатлантичної інтеграції Грузії суттєво посилився. Грузинське керівництво сподівалося, що протягом року країна зможе перейти від „Індивідуального плану дій партнерства” до програми вступу в Альянс – МАР (Membership Action Plan) – ПДЧ.

Досить масштабною є співпраця між США і Грузією у розвитку грузинської військової інфраструктури. Так, у січні 2008 р. в Горі була відкрита військова база на площі 166 га, створена за підтримки і за стандартами НАТО. База розрахована на перебування в ній контингенту чисельністю 3,2 тис. військовослужбовців. Перша подібна база була відкрита у квітні 2006 р. поблизу міста Санаки, на заході країни.

Сполученими Штатами прийнято рішення щодо будівництва аеродромів поблизу н.п. Местія, Чихареші (обсяг фінансування 5,5 млн. дол. США), модернізації авіабази Марнеулі (безпосередньо виконується турецькими фахівцями), надано підтримку у введенні в експлуатацію наприкінці 2005 – початку 2006 р. постів РТС у н.п. Анаклія, Чака, Гоніо. США поставляють грузинській армії бойові вертольоти „Апачі” і „Блекхок”. Американські інструктори з ЦРУ, РУМО і армійської розвідки навчають сили спецназу, розвідку і спецслужби Грузії. Створений і активно працює в Грузії американський штаб спеціальних операцій. Американські розвідувальні літаки АВАКС з колишніх російських баз в Гадауті і Вазіані ведуть спостереження і збір інформації про війська СКВО і прикордонні системи ППО РФ.

Американською стороною на 85 % фінансуються програми приведення ЗС Грузії у відповідність до стандартів НАТО. Військові фахівці США навчають грузинські підрозділи спеціального призначення з метою їх залучення до охорони нафтопроводів, а також участі в миротворчих місіях НАТО в різних регіонах світу. В свою чергу, Грузія виступає надійним союзником США в Іраку, де грузинський військовий контингент виконує завдання у складі Багатонаціональних сил (БНС). В кінці липня 2008 р. близько 150 інструкторів з морської піхоти США закінчили підготовку бригади грузинської армії для участі в операції в Іраку.

Міністерство оборони США надає допомогу Грузії у створенні нової оборонної доктрини і модернізації грузинської армії. У травні 2009 р. в Грузії відбулися військові навчання НАТО „Cooperative Longbow 09”, завданням яких було досягнення сумісності багатонаціональних сил при виконанні миротворчих завдань на рівні батальйону. В цих навчаннях взяли участь близько 1000 військовослужбовців з 14 країн. На початку листопада 2009 р. в Грузії були проведені двотижневі спільні військові навчання НАТО під назвою „Негайна відповідь” з метою підготовки грузинських військових для участі в операції по сприянню міжнародної безпеки в Афганістані. На початку серпня 2009 р. парламент Грузії затвердив ініціативу Президента Грузії М. Саакашвілі про відправку однієї піхотної роти і одного піхотного батальйону до Афганістану. Планується, що перші грузинські військові відправляться до Афганістану восени поточного року, а наступні – весною 2010 року.

Слід зазначити, що модернізація грузинських збройних сил за допомогою США і НАТО здійснюється на тлі нарощування Росією угруповання своїх військ у Північнокавказькому регіоні. Так, на базі дислокованої у Владикавказі 58-ої армії на даний час закінчується формування оперативного командування, до складу якого замість двох дивізій увійдуть 7 мотострілкових і 1 танкова бригада, тобто кількість з’єднань ЗС РФ, дислокованих в регіоні, зросте як мінімум в 4 рази.

Протягом року після 5-денної серпневої війни 2008 р. нічого істотного в ситуації не змінилося. Росія і Грузія періодично обмінюються звинуваченнями в ініціації обстрілу на кордоні між Південною Осетією і Грузією. З обох сторін вздовж кордонів Грузії з Південною Осетією і Абхазією нарощується концентрація військ, що створює потенційну загрозу нового збройного протистояння між Росією і Грузією.

НАТО – Вірменія

Співпраця між НАТО і Вірменією почалася у 1992 р. з приєднанням Вірменії до Ради євроатлантичного| партнерства. Після приєднання Вірменії у 1994 р. до програми „Партнерство заради миру” співпраця була поглиблена і розширена. З 2002 р. Вірменія бере участь  процесі планування і аналізу ПРМ, а у 2004 р.вона направила свій перший миротворчий контингент до Косового. В кінці 2005 р. НАТО і Вірменія погодили перший Індивідуальний план дій партнерства (ІПАП), в якому представлена програма співробітництва і намічена обширна дорожня карта для реформ.

У 2007 р. в Єревані офіційно відкрито Інформаційний центр НАТО. У листопаді 2008 р. Президент Вірменії Серж Саргсян, відвідав штаб‑квартиру НАТО, де зустрівся з Генеральним секретарем НАТО Я. Схеффером. У листопаді 2009 р. було досягнута угода про допомогу НАТО в технічному облаштуванні кордону Вірменії з Грузією, що допоможе країні боротися з контрабандою і терором. Вірменія провела консультації з державами-членами НАТО з питання про розробку Стратегії національної безпеки і на даний час займається формуванням Військової доктрини і проведенням Стратегічного оборонного аналізу. Ці документи визначають стратегічний контекст, завдання і функції збройних сил та інших органів безпеки Вірменії.

Продовжується обговорення питання щодо участі Вірменії у Міжнародних силах сприяння безпеці (МССБ) в Афганістані. Зокрема, формат можливої участі вірменського контингенту у МССБ в Афганістані обговорювався наприкінці жовтня 2009 р. на робочій зустрічі міністрів оборони країн НАТО в Братиславі, в якій взяв участь Міністр оборони Вірменії Сейран Оганян.

Відносно Вірменії США проводять політику, спрямовану на послаблення російсько-вірменського стратегічного партнерства і зближення Єревана з Баку і Тбілісі. США намагаються стати головним посередником у врегулюванні Карабахського конфлікту і турецько-вірменських відносин. Останнім часом з’явилися ознаки того, що Вірменія також планує активізувати свої відносини з НАТО, США і Євросоюзом, поступово дрейфуючи від Росії.

Основою російського впливу на керівництво цієї держави є підтримка вірменської позиції з врегулювання Нагірно-Карабахського конфлікту, тісне військово-технічне співробітництво. Після остаточного виведення у листопаді 2007 р. російських військових баз з Грузії, Вірменія залишилася єдиною країною Південного Кавказу, на території якої перебуває російський військовий контингент, одним із завдань якого є охорона кордону Вірменії з Туреччиною.

Останніми роками США як посередник доклали чимало зусиль для нормалізації стосунків між Вірменією і Туреччиною. Завдяки „човниковій дипломатії” Державного секретаря США Хіларі Клінтон, яка вела переговори з представниками Єревану і Анкари, 10 жовтня 2009 р. у Цюріху відбулася історична подія – підписання двох протоколів про розвиток двосторонніх відносин і встановлення дипломатичних відносин, перерваних близько 100 років тому. Підписані протоколи зокрема передбачають розвиток і поглиблення двосторонніх стосунків в політичній, економічній, енергетичній, транспортній, культурній, науковій, технічній та інших сферах. Згідно з протоколами сторони домовилися відкрити спільний кордон протягом двох місяців після набуття чинності протоколів, що має велике значення для Вірменії в її прагненні вийти з ізоляції і отримати доступ на ринки чорноморських і середземноморських країн. Нормалізація відносин Вірменії з Туреччиною значно підриває монополію Росії у якості „вікна” Вірменії в світ і її єдиного захисника і покровителя.

НАТО – Молдова

У 1994 р. Республіка Молдова приєдналася до програми НАТО „Партнерство заради миру”, ставши його дванадцятим членом. Участь в цій програмі, дала можливість особовому складу національної армії підвищувати свою боєготовність і брати участь в забезпеченні міжнародної безпеки. У червні 2005 р. Президент Молдови В. Воронін під час візиту до Брюсселя особисто передав лист генеральному секретарю НАТО з проханням про розробку і впровадження Індивідуального плану дій партнерства РМ-НАТО. У 2006 р. Вища рада безпеки Молдови затвердила Індивідуальний план партнерських дій Молдова – НАТО, який передбачає реформування всієї системи безпеки і оборони республіки на принципах НАТО і переведення Національної армії Молдови до рівня бригади і батальйону до 2010 року на стандарти Північноатлантичного альянсу. Згідно з планом, у 2007‑2008 рр. при Службі інформації і безпеки Молдови створений Антитерористичний центр для можливої участі в операціях під егідою НАТО.

Молдова сподівається на підтримку НАТО не тільки в реформуванні Національної Армії, але і в процесі врегулювання придністровського конфлікту. Виступаючи у червні 2005 р. в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, Президент Молдови В. Воронін заявив, що негайне, беззастережне і повне виведення збройних сил Російської Федерації з Республіки Молдова стало б вирішальним поштовхом на шляху розв’язання придністровської проблеми. (Мир в зоні конфлікту з 1992 р. підтримують спільні миротворчі сили, в які входять 335 російських військовослужбовців, 490 – придністровських, 453 – молдавських і десять військових спостерігачів від України).

У зверненні молдавського парламенту про принципи і умови демілітаризації придністровського регіону висловлюється надія на сприяння НАТО, міжнародної місії військових і цивільних спостерігачів, завдяки якому вдасться розформувати збройні підрозділи придністровського регіону, утилізувати озброєння і військову техніку, а також здійснити програму соціальної реабілітації і перекваліфікації осіб, що проходять службу у складі так званих військових формувань самопроголошеної ПМР.

Для Молдови Північноатлантичний альянс є вкрай важливим партнером в питанні врегулювання придністровського конфлікту і визначення найбільш ефективних шляхів вирішення цієї проблеми, а також в зміцненні переговорного потенціалу в діалозі з Російською Федерацією про виведення її військ з території Придністров'я у відповідності з рішеннями Стамбульського саміту ОБСЄ. Альянс наполягає на необхідності мирного розв’язання Придністровського конфлікту зокрема шляхом надання Придністровському регіону особливого правового статусу на засадах збереження суверенітету та територіальної цілісності Республіки Молдова.

Тривала політична нестабільність в Україні після 2004 р. негативно позначилася на зовнішньополітичних позиціях Києва. Наочним прикладом цього стало посилення позицій Молдови за рахунок українських національних інтересів. Отримавши завдяки недалекоглядним діям українських можновладців можливість спорудження порту в Джурджулештах на Дунаї, Молдова фактично стала сьомою причорноморською державою. Будівництво Кишиневом нафтового терміналу, вантажопасажирського порту і нафтопереробного заводу поблизу Джурджулешт завдало значної шкоди українським економічним інтересам в Придунав’ї, зокрема що стосується діяльності порту Рені, донедавна наймогутнішого на Дунаї.

НАТО – Україна

У березні 1992 р. Україна стала членом Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка на сьогодні налічує 28 держав-членів НАТО та 23 країни-партнера. Починаючи з 1994 р., наша держава бере активну участь у програмі „Партнерство заради миру” (ПЗМ). 9 липня 1997 р. у Мадриді відбулося підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО. 22 листопада 2002 р. у Празі, було схвалено План дій, в рамках якого реалізується щорічний Цільовий план Україна – НАТО. 21 квітня 2005 р. у Вільнюсі було започатковано Інтенсифікований діалог з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ. Практичне обговорення підходів України та НАТО в рамках запровадження Інтенсифікованого діалогу відбулося під час візиту делегації Північноатлантичної Ради (ПАР) НАТО в Україну 18-20 жовтня 2005 року. Вперше в історії відносин Україна-НАТО відбулося спільне засідання РНБО України та ПАР НАТО під головуванням Президента України В. Ющенка.

З квітня 1999 р., згідно з положеннями Хартії, формат відносин переведено у площину спільного форуму – Комісія Україна-НАТО (КУН). Регулярно працюють спільні робочі групи Україна-НАТО з питань воєнної реформи, озброєнь, економічної безпеки, планування на випадок надзвичайних ситуацій, з питань науки і захисту довкілля. У лютому 2005 р. на саміті КУН в Брюсселі Президент України В. Ющенко проголосив набуття членства в НАТО кінцевою метою співробітництва України з Альянсом. Цей сигнал України був позитивно сприйнятий у Брюсселі.

22 жовтня 2007 р. Президент України В. Ющенко на відкритті засідання Ради міністрів оборони країн Південно-Східної Європи у Києві підтвердив незмінність курсу України на членство у НАТО та ЄС і закликав європейських партнерів підтримати нашу державу у її прагненні приєднатися до Плану дій щодо членства. Під час чергового засідання КУН на рівні міністрів закордонних справ грудня 2007 р. українська сторона офіційно звернулася до представників країн-членів НАТО з проханням підтримати намір України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. 3 квітня 2008 р. у Бухаресті відбулося засідання Північноатлантичної ради НАТО на рівні глав держав та урядів, за результатами якого було прийнято Декларацію Бухарестського саміту, в якій зокрема зазначалося: „НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії щодо членства в НАТО. Ми погодилися сьогодні, що ці країни стануть членами НАТО”.

2-3 грудня 2008 р. у Брюсселі відбулось засідання Північноатлантичної Ради (ПАР) НАТО на рівні міністрів закордонних справ країн-членів Альянсу, в рамках якого пройшло засідання Комісії Україна‑НАТО. Головним підсумком зустрічі стало підтвердження країнами‑членами НАТО всіх рішень стосовно України, ухвалених у Бухаресті. В ході ювілейного саміту НАТО 3-4 квітня 2009 р. у Страсбурзі глави держав та урядів країн-членів Альянсу високо оцінили внесок нашої держави у загальну безпеку, включаючи її участь у миротворчих операціях під проводом НАТО. Окремо було підкреслено, що політична стабільність в Україні є вкрай важливою для успішної реалізації політичних та економічних перетворень, а також реформ безпекового та оборонного секторів.

Відповідно до Указу Президента України В. Ющенка № 116 від 2 березня 2009 р. в рамках Плану дій „УКРАЇНА-НАТО” Україна має намір розглянути можливість збільшення кількості українського миротворчого персоналу у складі тренувальної місії НАТО в Іраку у 2009 році. 7 серпня 2009 року Президентом України В Ющенко затверджена перша Річна національна програма на 2009 рік з підготовки України до набуття членства в Організації Північноатлантичного договору. 21 серпня 2009 р. в штаб‑квартирі НАТО у Брюсселі була підписана Декларація про доповнення Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору від 9 липня 1997 року. У документі відображено зміни у відносинах між Україною та НАТО, які відбулися з часу підписання Хартії про особливе партнерство у 1997 році.

На сьогодні Україна входить до складу держав, що є найбільшими контрибуторами миротворчих операцій НАТО і посідає перше місце серед європейських країн за кількістю миротворчих контингентів. Україна – єдина країна-партнер Альянсу, яка бере участь в усіх миротворчих операціях під егідою НАТО: в Боснії та Герцеговині, Македонії, Косовому, на Середземному морі, в Іраку та Афганістані Залучення нашої держави до миротворчих операцій НАТО сприяє зміцненню позиції України як активного суб’єкта міжнародних відносин.

Висновки

1.  Сьогодні ми є свідками формування об’єктивної реальності: присутність США і НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні і в Центральній Азії постійно нарощується і Росія є неспроможною стримати їх експансію в цьому стратегічно вважливому регіоні. В Чорноморсько-Каспійському регіоні конкурують два військово-політичні блоки – ОДКБ і НАТО, проте їх потенціал і вплив є незрівнянним. Якщо ОДКБ є регіональним блоком (в нього входять всього 7 держав – Вірменія, Білорусія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан та Узбекистан, причому останній має намір вийти із організації), то НАТО є глобальним блоком, який має 28 членів і десятки партнерів в усьому світі. Через обмежені ресурси і відставання в розвитку сучасних військово-технічих технологій, взаємодія у рамках ОДКБ і двостороння військова співпраця з Росією не гарантує безпеки її членів на тлі викликів ХХІ століття. Тому не випадково, що практично всі члени ОДКБ, включаючи Росію, підтримують співпрацю з НАТО, в той час як країни НАТО не співпрацюють з ОДКБ як організацією, а мають лише двосторонні відносини з її членами. Росія готова до співпраці між ОДКБ і НАТО на рівні організацій, проте, поки що не знаходить розуміння з боку керівництва Північноатлантичного альянсу. Таким чином, політика США і НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні спрямована не на співпрацю з ОДКБ, а на її послаблення.

2.  Три країни НАТО в Чорноморському регіоні – Туреччина, Болгарія і Румунія – мають різний військово-політичний потенціал в регіоні, різний рівень і характер відносин з США. В процесі взаємодії цих країн часто національні інтереси превалюють над принципами блокової солідарності. Якщо Туреччина, як велика регіональна держава і багаторічний член НАТО, збройні сили якої є найбільшими після збройних сил США, може собі дозволити певну свободу дій в регіоні для забезпечення своїх національних інтересів, то Румунія і Болгарія такої можливості не мають і ще тривалий час залишатимуться старанними виконавцями волі Брюсселя і Вашингтона. Проте, незважаючи на певні відмінності в проведенні регіональної політики, усі три країни безсумнівно є стратегічно важливим форпостом НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні.

3.  Значною мірою політика США і НАТО в Чорноморсько‑Каспійському регіоні визначається їх відносинами з Україною і Грузією, які серед усіх шести чорноморських країн являють собою певний тандем з огляду на ідентичність внутрішніх політичних процесів і зовнішньополітичних орієнтирів. Характер демократичних перетворень в обох країнах досить схожий: в обох країнах відбулися так звані „кольорові революції”, обидві країни проходять через схожі складні суспільно-політичні і соціально-економічні перетворення, обидві країни прагнуть набути членства в НАТО і ЄС, обидві країни мають складні стосунки з Росією, на території обох країн розташовані російські війська, що становить певну проблему як для України, так і для Грузії.

4.  Російсько-грузинський конфлікт показав, що сучасні регіональні проблеми настільки динамічні, що традиційні міжнародні організації, такі як ООН, ЄС, РЄ, ПАРЄ, ОБСЄ втрачають свою ефективність, мобільність та оперативність через складні бюрократичні процедури ухвалення рішень. Російсько-грузинська війна, незважаючи на свій формально локальний характер, піддала серйозному випробуванню не лише регіональну безпеку, а всю систему загальноєвропейської безпеки і показала її недостатню ефективність. Значною мірою це пояснюється відсутністю системності в безпековій політиці ЄС і НАТО і недостатнім врахуванням реалій, позицій, інтересів і бачень країн регіону. Пропоновані з боку ЄС регіональні проекти практично нав’язуються регіону. ЄС не виявляє бажання співпрацювати з таким регіональними організаціями як ОДЕР-ГУАМ, СДВ та МЧК. Ініціативи ЄС „Чорноморська синергія” та „Східне партнерство” переважно мають теоретизований, ідеалістично-декларативний і повчальний характер. Цілі та шляхи реалізації цих ініціатив є нечіткими і неконкретними.

5.  Риторика ЄС і НАТО щодо „замороженого” стану регіональних конфліктів в Чорноморсько-Каспійському регіоні виявилася оманливою. Як зясувалося, „заморожені” конфлікти мають здатність миттєво переростати в гарячі конфлікти, до чого ні ЄС, ні НАТО, ні США не були готові. Більше того, вони практично ніяк не реагували на зростаюче напруження, нестабільність і загрозливі тенденції напередодні російсько-грузинського конфлікту у серпні 2008 року. Незважаючи на багаторічну співпрацю, роль грузинського керівництва в конфлікті також виявилася непередбачуваним „сюрпризом” для США, ЄС і НАТО. Все це свідчить про неадекватне сприйняття у Брюсселі і Вашингтоні процесів, що відбуваються в Чорноморсько-Каспійському регіоні та політичну кон’юнктуру і заангажованість при визначенні стратегічних пріоритетів, застаріле стереотипне сприйняття регіону, який динамічно змінюється. За 18 років після розвалу Радянського Союзу посткомуністичні країни пройшли значний шлях у своєму демократичному і політичному розвитку, проте брюссельські зарозумілі бюрократи все ще оперують поняттями і уявленнями про ці країни, які вони мали на початку 90-х років минулого століття.

6.  Водночас слід зазначити, що причорноморським державам також не вдалося створити надійну систему колективної безпеки, головним чином через наступні фактори: заангажованість вузьконаціональними інтересами, нездатність країн регіону поставити інтереси спільної безпеки над національними і блоковими інтересами і амбіціями, превалювання конкуренції над тенденціями співпраці, покладання забагато сподівань на США, НАТО і ЄС. Свою неефективність продемонструвала також діяльність міжнародних військово-морських груп „BLACKSEAFOR” і „Black Sea Harmony”, спрямована на зміцнення безпеки в Чорноморському регіоні. Операції цих структур не мали жодного впливу на попередження конфлікту між Росією і Грузією. Скоріше вони нагадували „військові ігри” в боротьбі з міфічними і абстрактними викликами та загрозами. З іншого боку, діяльність цих структур була зосереджена переважно на заходах безпеки на морі, в той час як основні конфлікти відбуваються на землі.

7.  Помітна активізація співпраці США і країн Чорноморсько-Каспійського регіону у військовій сфері після російсько-грузинського конфлікту у серпні 2008 р. з одного боку зумовлена прагненням цих країн гарантувати свою безпеку від можливих силових дій Росії. З іншого боку, США роблять ставку на військову співпрацю з країнами регіону, оскільки саме їх армії здатні забезпечити стабільність політичного устрою і правлячої влади в цих країнах, а їх військова еліта, що пройшла підготовку у військово-навчальних закладах США, стає провідником американської політики в регіоні. Окрім цього, військова співпраця між США і країнами регіону сприяє їх взаємній „прив’язці”. Досить обмежені поставки російських озброєнь і військової техніки деяким чорноморським, каспійським і центральноазійським країнам не можуть конкурувати з поставками країн НАТО. Більшість країн регіону вдаються до закупівель російської зброї і військової техніки лише для того, щоб отримувати західні озброєння і військову техніку на більш вигідних умовах, а також для того, щоб підтримувати стабільні відносини як з Росією, так і з США і мати певні важелі для геополітичного балансування.

8.  На думку стратегів адміністрації США, джерелом основних загроз для інтересів США і НАТО в найближчі 10‑20 років буде Близький Схід, який межує з Чорноморсько-Каспійським регіоном. Виходячи з цього, США планують скорочення американських військ в Німеччині і їх розміщення в Західному Причорноморї поблизу конфліктогенного близькосхідного регіону. Серед інших чинників, що спонукали США розмістити свої військові бази в Румунії і Болгарії, є проблема охорони шляхів транспортування енергоносіїв із Каспійського регіону і Центральної Азії, а також встановлення контролю над Іраном і його ядерною програмою. Все це призвело до переміщення зони стратегічних інтересів Вашингтона і НАТО в Південно-Східну Європу і Чорноморсько-Каспійський регіон.

9.  Прийнявши до своїх лав Румунію і Болгарію, ЄС і НАТО вийшли на береги Чорного моря. На тлі посилення уваги до регіону з боку США, НАТО і ЄС причорноморським країнам не вдалося просунутися в питаннях створення механізмів розв’язання міждержавних і внутрішніх конфліктів, що наочно продемонстрував російсько-грузинський збройний конфлікт. Напруженість у відносинах між Росією і Грузією, Азербайджаном і Вірменією, Україною і Румунією, США і Туреччиною, затяжний конфлікт Грузії з Південною Осетією і Абхазією, стагнація у процесі розв’язання багаторічного конфлікту в Нагорному Карабаху, міжнаціональні конфлікти і підривна антиукраїнська діяльність ЧФ РФ в Криму залишаються міною сповільненої дії, здатною дестабілізувати ситуацію в регіоні. Пошуку компромісів перешкоджають жорсткі позиції причорноморських країн, спрямовані на одностороннє просування своїх інтересів. Налагодженню співпраці країн регіону перешкоджає також їх нестримна мілітаризація, яка здійснюється швидкими темпами і при активній участі Росії, США та країн ЄС.

10. Нинішня американська адміністрація Б. Обами відмовилася від традиційного підходу до Росії, суть якого зводилася до жорстокого обмеження її впливу на пострадянському просторі. Мотивація нового, „м'якшого”, підходу до Росії зводиться до необхідності отримання допомоги Росії для вирішення ряду проблем, які визнані Вашингтоном пріоритетними: Іран, Ірак, Афганістан, Північна Корея, арабсько‑ізраїльський конфлікт. На наш погляд, скоріш за все у Москві тлумачитимуть пом'якшення ставлення Вашингтона до політики Росії в „близькому зарубіжжі” як дозвіл на свободу дій. Проте досвід показує, що тільки послідовна і рішуча підтримка Сполученими Штатами суверенітету і незалежності пострадянських країн, зокрема України і Грузії, стримує неоімперську поведінку російського керівництва.

Прогнози

1.  Протягом найближчих місяців і років активність США і НАТО в регіоні посилюватиметься. Встановлення домінування США і НАТО в регіоні дозволить Вашингтону контролювати весь євразійський континент, при цьому значно послабивши вплив Росії, що призведе до її остаточного перетворення з наддержави в регіональну державу. Конкуренція між США і Росією в Чорноморсько-Каспійському регіоні, незважаючи на елементи певного порозуміння, яке стало наслідком „перезавантаження” російсько-американських відносин після візиту Президента США Б. Обами в Москву у липні 2009 р., може час від часу досягти рівня небезпечної конфронтації, що вимагатиме від країн Чорноморсько-Каспійського регіону певного балансування між двома потугами з одночасним посиленням співпраці з ЄС. На нашу думку, нинішній „флірт” у відносинах між Москвою і Вашингтоном є тимчасовим, оскільки геополітичні протиріччя між Росією і США є непереборними.

2.  У зв'язку зі світовою економічною кризою, зосередженням основної уваги нової адміністрації Б. Обами на внутрішньоекономічних питаннях і таких зовнішньополітичних пріоритетах як стосунки з Європейським Союзом, Росією, Китаєм, Індією, країнами АТР і Близького Сходу, а також у зв'язку з необхідністю вирішення невідкладних завдань політики США щодо Афганістану, Ірану і близькосхідного врегулювання, Вашингтон тимчасово відсунув проблеми Чорноморсько-Каспійського регіону на другий план. На даний час, концепція зовнішньої політики США на Кавказі і в Чорноморсько-Каспійському регіоні перебуває у стані певного корегування. Проте слід очікувати, що основне завдання – зміцнення позицій США в регіоні залишатиметься і надалі, однак засоби виконання цього завдання можуть дещо змінитися, зокрема шляхом зменшення рівня конфронтації з Росією і імітації співпраці з нею на окремих напрямках.

3.  Подальший розвиток воєнно-політичної обстановки у Чорноморсько-Каспійському регіоні найближчими роками визначатиметься суперництвом РФ, Туреччини та США за посилення власного впливу з метою здобуття контролю над перспективним транзитним енергетичним коридором Центральна Азія – Каспій – Чорноморський регіон – Європа. Основними регіональними союзниками США у ближчій та середньостроковій перспективі залишатимуться Азербайджан, Грузія, Румунія, Болгарія і Туреччина, де крім розгортання сухопутного та повітряного компонентів збройних сил військове керівництво США намагатиметься розмістити елементи системи протиракетної оборони.

4.  Останні події в Чорноморсько-Каспійському регіоні свідчать про те, що найближчими роками розширення НАТО на схід неухильно продовжуватиметься. Зміцнення позицій НАТО на Південному Кавказі призведе до зменшення російської військової присутності в цьому регіоні. Ліквідація російської військової присутності у Закавказзі в свою чергу спричинить і втрату економічних позицій Росії, зокрема, у сфері енергетики. Трубопровідна система Центральної Азії буде переорієнтована з Росії на транспортний коридор Азербайджан – Грузія – Туреччина (Україна). Домінування США і НАТО на Південному Кавказі значно послабить можливості Росії по формуванню альтернативних комунікаційних зв'язків по лінії Північ-Південь для забезпечення прямого виходу Росії в регіон Близького і Середнього Сходу. Таким чином, ближчими роками протистояння по лінії Росія – США і ОДКБ – НАТО неминуче загострюватиметься, проте Вашингтон і НАТО уникатимуть збройного зіткнення з Росією через Грузію, Україну або іншу країну регіону.

5.  Велика кількість невирішених проблем в соціально-економічній сфері, політичні конфлікти усередині причорноморських держав, територіальні претензії, незаконна міграція і зростання злочинності служитимуть джерелами взаємних претензій і напруженості у відносинах між країнами регіону. З початком реалізації планів масштабного видобутку енергоносіїв на чорноморському шельфі суперництво між причорноморськими країнами може посилитися. У разі входження України і Грузії в ЄС і НАТО баланс сил в Чорноморському регіоні корінним чином зміниться не на користь Росії, що в умовах відсутності в Чорноморському регіоні системи всеосяжної безпеки, може спровокувати Москву на здійснення у відповідь заходів військового і політичного характеру, а саме – закріплення позицій Росії в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї і Криму, паралельно із здійсненням військово-політичного та економічного тиску на Київ, Тбілісі та Кишинів.

6.  Враховуючи позицію традиційного спротиву Росії домінуванню США і НАТО у Чорноморсько-Каспійському регіоні, Москва розроблятиме альтернативні економічні, енергетичні та військово-політичні проекти з метою утримання країн регіону у сфері свого впливу. При цьому, засоби впливу будуть різноманітгними – від „м’якого” тиску на країни‑постачальники енергоресурсів (Азербайджан, Казахстан, Туркменістан), до жорсткого військово-політичного тиску на Грузію, Вірменію, Україну і Молдову. Зважаючи на важлитве геополітичне положення і значний економічний потенціал, найбільшого тиску зазнають Україна і Грузія, що проявлятиметься в різноманітних формах – втручання у виборчий процес, підтримка „п’ятої колони” і проросійстких громадських організацій, створення проросійського лоббі у вищих ешелонах влади (підкуп можновладців), експансія російського капіталу, енергетичний шантаж, спецоперації та інформаційно-психологічні операції тощо.

Рекомендації

У своїй політиці у Чорноморсько-Каспійському регіоні Україна має послідовно відстоювати свої національні інтереси, при цьому намагаючись уникати ускладнень у відносинах з конкуруючими між собою основними центрами сили (РФ, США, Туреччина) і прагнути до максимально можливого рівня співпраці з ними. Проте захистити свої національні інтереси Україна зможе лише в умовах стабільного діалогу і співпраці з країнами регіону

З огляду на неефективність нинішньої системи безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні Україна могла б ініціювати проведення навесні або восени 2010 р. у Ялті Чорноморсько-Каспійського форуму (ЧКФ) на рівні глав причорноморських і прикаспійських держав, включаючи Іран, а також США, Польщу, Білорусію і Литву та керівництво ООН, ЄС, ОБСЄ, ПАРЄ, РЄ і НАТО з метою ухвалення Ялтинскої Декларації з питань безпеки у регіоні, основним змістом якої мають бути спільні зобов’язання країн регіону у справі гарантування колективної безпеки.

На відміну від ОЧЕС, ГУАМ і СДВ, Чорноморсько-Каспійський форум має об’єднати усі причорноморські і прикаспійські країни, до того ж його завданням ( на першому етапі) буде співпраця лише у сфері безпеки в басейні Чорного моря і на Каспії.

Взаємодія держав Чорноморсько-Каспійського регіону у форматі ЧКФ може мати такі завдання:

        нейтралізувати спроби наддержав розглядати країни Чорноморсько-Каспійського регіону як сферу своїх особливих інтересів;

        розробити загальні принципи і підходи врегулювання регіональних конфліктів у Придністров’ї, Південній Осетії, Абхазії, Нагірному Карабаху;

        розробити загальні принципи попередження неконтрольованого розвитку ситуації у Криму у зв’язку з майбутнім виведенням Чорноморського флоту РФ;

        виробити загальноприйнятні форми взаємодії країн регіону на основі загальноєвропейських демократичних інтеграційних норм і безпекових стандартів з врахуванням особливостей цих країн;

        протистояти намаганням законсервувати країни Чорноморсько‑Каспійського регіону у якості традиційного сировинно‑енергетичного придатку Росії і Європи;

        узгодження позицій країн Чорноморсько-Каспійського регіону у сфері енергетичної безпеки у тісній співпраці з Євросоюзом;

        узгодження позицій країн Чорноморсько-Каспійського регіону щодо безпеки транспортних коридорів;

        сприяти формуванню системи регіональної безпеки у відповідності з принципами ОБСЄ;

        розв’язувати по можливості всі спірні проблеми і конфлікти, що можуть виникати поміж країнами регіону, в рамках ЧКФ без втручання з боку тих країн, які не належать до цього регіону.

Проведення поточної координації діяльності ЧКФ міг би здійснювати Координаційний Комітет (КК), рішення якого могли б прийматися на основі консенсусу. Головувати в КК могли б глави держав‑учасниць протягом року. Очевидно, було б доцільно передбачити проведення щорічної сесії КК за участю глав держав-учасниць. Штаб‑квартира ЧКФ і КК могла б бути розміщена на постійній основі у Ялті – на території країни‑ініціатора створення ЧКФ.

Зазначена ініціатива України, у разі її успішної реалізації, могла б кардинально укріпити геополітичне положення і авторитет нашої держави в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Є певні підстави сподіватися, що така ініціатива України була б в цілому прихильно сприйнята як Західною Європою, так і США, оскільки основним орієнтиром об’єднання залишатимуться принципи західноєвропейської безпеки і демократії. Створення ЧКФ відповідало б інтересам усіх країн Чорноморсько‑Каспійського регіону і ЄС, оскільки сприяло б подальшому зміцненню Євросоюзу у якості потужного геополітичного центру. З іншого боку, створення ЧКФ певною мірою відповідало б і американській концепції зміцнення „нової” Європи.

Посилення співпраці країн Чорноморсько-Каспійського регіону в рамках ЧКФ вже в найближчі роки могло б принести значні політичні, безпекові і економічні дивіденди, дозволило б створити потужний чорноморсько-каспійський ринок, який з врахуванням його енергетичних і транзитних можливостей, міг би стати ринком світового значення, що зв’язав би країни Далекого, Середнього і Близького Сходу з країнами Західної Європи, відновивши давній „шовковий шлях”. Завдяки більш тісній політичній і економічній співпраці чорноморсько-каспійські країни могли б ідентифікуватись як цілком самостійне, самодостатнє і органічне міждержавне об’єднання з власними інтересами. Тим самим була б послаблена конкуренція між США і Росією за вплив у Чорноморсько‑Каспійському і Центральноазійському регіонах, що сприяло б зміцненню загальноєвропейської безпеки.

Регіональний філіал НІСД у м. Одесі

(О. Волович)