ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ

В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОСВІДУ

 

Анотація

 

Розглядаються стан, тенденції та перспективи розвитку наукової творчості в університетах України. Обґрунтовується необхідність поєднання наявного вітчизняного досвіду організації й стимулювання наукової діяльності університетських колективів із сучасним європейським досвідом у цій сфері. Визначено основні проблеми на шляху підвищення ефективності університетської науки в Україні та запропоновано заходи для їх вирішення.

 

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ

В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОСВІДУ

 

Актуальність теми. Забезпечення конкурентоспроможності України на етапі становлення інформаційного суспільства потребує формування інституційної інфраструктури та відповідних механізмів, здатних забезпечити інноваційний характер розвитку країни. Як показує світова практика, університетська наука відіграє у цих процесах одну з ключових ролей. 

Виступаючи на урочистостях з нагоди 90-річчя НАН України Президент України Віктор Ющенко наголосив: “Сьогодні конкуренція між розвинутими країнами перетворилася на конкуренцію у сфері науки, технологій та освіти. Саме вони визначають національну безпеку держави, конкурентоспроможність її економіки, рівень життя людей”[1].

Завдання, що стоять перед наукою, не обмежуються лише розвитком технологій. Глибокого наукового осмислення сьогодні потребують такі суспільні явища як глобалізація, становлення суспільства знань, формування єдиного європейського наукового простору, міграційні та етнонаціональні процеси, їх можливі наслідки і шляхи оптимізації, взаємодія різних релігій та конфесій, можливості їхньої конструктивної співпраці між собою та з органами державної влади тощо. Для України вкрай важливими є проблеми формування єдиного гуманітарного простору, пошук дієвих механізмів утвердження української мови як державної, оптимізація взаємодії громадянського суспільства і держави. Все це вимагає активізації наукової діяльності вчених, значним резервом для якої є розширення і підвищення ефективності наукової діяльності науково-освітніх установ, зокрема, й особливо університетів.

Аналіз проблеми. В Україні наукова діяльність здійснюється кількома основними суб’єктами: Національною академією наук, галузевими академіями, науковими частинами університетів та інститутів, науково-дослідними лабораторіями чи іншими підрозділами на виробничих об’єктах.

Діяльність наукових установ України характеризується доволі низькою продуктивністю. Національна академія наук України є однією з найбільших у світі. До її складу входять 170 наукових установ і 202 різні організації: конструкторські бюро, науково-технічні центри і технопарки. У HAНУ працюють 44 тис. чол., зокрема 16 тис. наукових співробітників. Німець­кий аналог – Товариство Макса Планка об’єднує всього 80 інститутів. Штат французького Національного центру науко­вих досліджень (CNRS) у півтора рази менше – 30 тис. чол., з них 11,6 тис. чол. – наукові співробітники. Національ­на академія наук витрачає майже чверть усіх коштів, що виділяються на науку Українською Державою. Проте якісної наукової продукції НАНУ виро­бляє втричі менше, ніж Манчестерський університет, в якому в чотири рази менше співробітників. За сумарною кількістю такої продукції Україна поступається і Польщі, при тому, що в Польській академії наук майже вшестеро менше працівників, ніж у НАНУ.

Стан університетської науки в Україні на теперішній час також не відповідає суспільним потребам. За роки незалежності виникла величезна кількість університетів, а сумарна результативність їх наукової діяльності суттєво знизилася. В Україні функціонує понад 900 ВНЗ. У європейських країнах, таких як Франція, Велика Британія, Італія їх у десяток, а то і більше разів менше.[2]

Окремі вузи України (переважно технічного профілю) все ж досягають певних науково-технологічних результатів. Втілюються у виробництво і дають економічний ефект технологічні розробки Національного гірничого університету, Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу, Національного технічного університету України (КПІ), Одеського національного політехнічного університету, Криворізького технічного університету, Вінницького національного технічного університету, Національного університету харчових технологій та деяких інших державних ВНЗ.

Однак наукова активність цих університетів далеко не повною мірою задовольняє наукові та науково-технологічні запити сучасного інформаційного суспільства. Новітні напрямки наукових досліджень і технологічних розробок в українських університетах перебувають у зародковому стані. Негативно впливає на розвиток вузівської науки й незатребуваність її здобутків суспільством. ВНЗ України щорічно створюють майже 800 інноваційних технологій. Проте переважна більшість не знаходить своїх споживачів, не втілюється у  виробництво. Зрозуміло,  такий стан речей гальмує творчі ініціативи дослідників.

Із 354 університетів лише близько 160-ти здійснюються наукові дослідження. За даними Держкомстату з початку 90-х років ХХ ст. чисельність працівників, які займалися науковими дослідженнями в університетах України скоротилась з 26,1 тис. до 9,6 тис. У більшості ВНЗ наукові дослідження або зовсім не здійснюються, або ж лише імітуються. Сьогодні внесок університетської науки у загальний обсяг наукових робіт в Україні є недостатнім. У секторі фундаментальних досліджень вузівській науці належить лише 10,5 % виконаних робіт (академічний – 84,5 %); у прикладних дослідженнях – 15,1 % (академічній – 44,6 %, галузевій – 39,5 %). Отже, навіть порівняно із доволі низькоефективною – на тлі закордонної практики – діяльністю наукових установ України, досягнення університетської науки в Україні виглядають надто скромними.

Основними перешкодами на шляху інтенсивного розвитку вітчизняної університетської науки є , передусім, такі негативні чинники:

·          незадовільний рівень фінансування. Заплановані на 2009 р. 0,51 % витрат ВВП на розвиток усієї вітчизняної науки є набагато меншим від сучасних європейських стандартів, які вимагає Євросоюз від своїх членів (3 % ВВП). Але навіть із цих коштів на університетський сектор припадає лише близько 6 %. Тоді як кількість виконавців наукових та науково-технічних робіт з науковими ступенями у вузівському секторі складає понад 14 %;

·          низький попит на результати наукових досліджень. Українське суспільство поки що дуже повільно реагує на назрілі потреби інноваційної модернізації як виробничих процесів, так і соціальної, побутової, культурної та інших сфер життєдіяльності людей. Рівень впровадження інноваційних технологій залишається низьким, що негативно впливає на розвиток наукової творчості;

·          відсутність належної матеріально-технічної бази наукової діяльності. Обладнання значною мірою застаріле й амортизоване, не вистачає площ для лабораторій, науко-дослідних баз тощо;

·          великий обсяг навчально-педагогічного навантаження викладачів вищих навчальних закладів, яке практично не залишає часу на наукову роботу;

·          недосконалість нормативно-правових та організаційних чинників її функціонування. Відсутність чіткої регламентації наукової діяльності, правового забезпечення свободи й ініціативи наукових колективів з одночасним дієвим контролем її результативності;

·          відсутність загальновизнаних критеріїв оцінки результатів діяльності наукових співробітників. З 2001 року в українських офіційних статистичних збірни­ках перестали подаватися дані про кількість публікацій українських учених у зарубіжних виданнях. Таким чином, зараз немає жодного об’єктивного чинника, за яким можна було б оцінити роботу українських учених;

·          низька економічна та соціальна привабливість наукової діяльності, відсутність мотиваційних механізмів, які спонукали б учених залишатися у науковій сфері. Соціальний статус вченого в Україні нині є доволі низьким, що не сприяє формуванню високопрофесійного кадрового складу університетських науковців, притоку в науку талановитої молоді. Навпаки, наразі спостерігається значне “вимивання” наукових кадрів: частина їх іде в бізнесові структури, частина виїжджає на роботу за кордон, осідає в зарубіжних наукових центрах. Сучасна оплата праці науковців є вкрай незадовільною. Витрати на науку з роз­рахунку на одного науковця в Україні складають 2 тис. доларів США, при 195 тис. дол. в США, 172 тис. дол. у Франції, 142 тис. дол. в Японії. Відтак Україна по­стачає учених до Європи і США, втрачаючи вели­чезні кошти, адже витрати на навчання фахівців, які виїхали, не компенсуються.

Усі ці чинники призводять до того, що Україна втрачає значну частину свого інтелектуального потенціалу, який у сучасному світі є найбільш ефективним засобом суспільного прогресу.

Висновки

Для інтенсифікації університетської науки державі необхідно вжити низку заходів нормативно-правового, організаційного, фінансового, матеріально-технічного характеру, які в комплексі сприятимуть повноцінному функціонуванню вітчизняної університетської науки і освіти, як базових інтелектуальних ресурсів побудови суспільства знань, інтеграції в європейський науковий простір, а саме:

-         вдосконалити нормативно-правову базу наукової роботи в університетах, яка забезпечувала б їм широку автономію в організації наукової діяльності і водночас ефективний контроль держави за її результативністю;

-         на загальнодержавному рівні створити Координаційний центр наукової роботи усіх суб’єктів наукової діяльності: університетів, структурних підрозділів НАН України, галузевих академій, сектору “заводської” науки;

-         створити мережу наукових парків, які поєднували б інтереси головних учасників: хай-тек компаній, наукових підрозділів, університетських кафедр та факультетів, науковців і бізнесменів;

-         зменшити аудиторне навантаження викладачів університетів принаймні до 550-600 годин на навчальний рік. Вивільнений час відвести на наукову роботу, забезпечивши контроль за його використанням і відповідну звітність;

-         міністерству освіти і науки визначити оптимальний на теперішній час розмір фінансування, необхідний для стимулювання й забезпечення наукової діяльності університетів. А Кабінету Міністрів України визначити можливості щорічних бюджетних видатків на ці потреби та розробити механізм залучення позабюджетних коштів, передусім зацікавлених бізнесових структур;

-         міністерству освіти і науки забезпечити належне технічне оснащення робочих місць науковців: необхідну площу, обладнання, прилади, технічні засоби одержання і передачі інформації, поліграфічну базу для оприлюднення наукових праць.

 

Відділ гуманітарної політики

(М. Карпенко)



[1] Президент узяв участь в урочистостях з нагоди 90-річчя Національної академії наук України // Освіта України. – 2008. – № 22. – С. 13.

[2] Виступ міністра освіти і науки України І. Вакарчука на нараді за участю Президента України з питань забезпечення функціонування та розвитку освіти 26 лютого 2008 р.// Вища освіта України. – 2008. – № 2.  – С. 8.