СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ
У КРАЇНАХ ЄС

 

Анотація

 

В аналітичній записці розглянуто основні тенденції в еволюції партійних систем країн ЄС на сучасному етапі їх розвитку, виділено специфічні риси захiдноєвропейських та українських реалій щодо мiсця партiй у системi державної влади.

 

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ
У КРАЇНАХ ЄС

 

Сьогодні багато країн, що перебувають в стадії перехідного періоду, зокрема на пострадянському просторі, переживають непростий етап сходження до демократії. Більшість експертів справедливо пов’язує розвиток суспільства з формуванням його партійної системи та реформуванням державного управління. У часи трансформаційних перетворень, які переживає Україна зараз, і у зв’язку з дискусією навколо питання про напрями подальшої розбудови партійної системи, доцільно було б звернутися до досвіду створення схеми взаємодій між гілками влади та зміцнення парламентаризму в інших державах, зокрема країнах Європейського Cоюзу. Тим більше, у недалекому минулому такі держави як Іспанія, Італія, Франція, Португалія, Польща, колишня Німецька Демократична Республіка та Болгарія самі переживали нелегкі роки подолання тоталітарного або авторитарного минулого. Серед названих вище країн Франція та Польща мають схожу з Україною політичну систему. Розділення повноважень між гілками влади у цих країнах майже аналогічне з українським варіантом. Як і Україна це напівпрезидентські республіки. Отже, вивчення партійних систем у цих країнах має додаткову актуальність.

 

1. Типологія партійних систем.

У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи. Їх формування визначається певними чинниками. Здебільшого вони є відображенням соціальної структури суспільства. Американський політолог Л. Етстайн виділяє багатопартійну систему з однією пануючою партією, модифіковану однопартійну систему, систему «два плюс одна партія», крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією пануючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить у США, то партійна система «два плюс одна партія» існує у Великої Британії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції.

Італійський політолог Дж. Сарторі відокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі: 1) однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того); 2) з партією, що здійснює гегемонію (Мексика); 3) з домінуючою партією (Японія, Індія); 4) двопартійні (США, Великобританія, Канада); 5) поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН); 6) крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія); 7) автомізовані (Малайзія).

Однопартійна система властива авторитарним, і, особливо, тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Їй притаманне конституційне закріплення керівної ролі однієї політичної сили, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій. Партійна система з партією-гегемоном характеризується пасивним становищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах та одноосібне формує уряд.

Двопартійна система характеризується домінуванням двох потужних партій, одна із яких перебуває при владі, а інша – в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великої Британії.

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п’яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю виборених мандатів. Поширеною є поляризована партійна система, при якій боротьбу за владу ведуть шість та більше партій. При наявності великої кількості невеликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборчої кампанії.

Автомізована партійна система характеризується наявністю багатьох маловпливових і не чисельних партій. Така система діє, переважно, в перехідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується на пропорційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона має тенденцію до перетворення у більш консолідовану і впливову систему поміркованого плюралізму.

 

2.      Партії у системi державної влади країн ЄС.

У Німеччині існує кілька десятків різних партій. Однак найпотужнішими є дві політичні сили – християнські демократи та соціал-демократи. Це підтверджується як їх чисельністю, що сягає нині відповідно понад 600 і 750 тис. членів, так і досить широкою підтримкою виборців. Безпосереднім правом політичних партій Німеччини, що перемогли на виборах, є участь у формуванні уряду. Аналіз показує, що перш за все це право стосується партій центристської орієнтації, які прагнуть до проведення зваженої політики з урахуванням інтересів більшості населення ФРН і на основі широкого суспільного консенсусу. Але теоретично, згідно з конституційними положеннями, право брати участь у формуванні уряду мають усі партії, що пройшли до бундестагу та земельних парламентів, що мають свій, дещо скромніший, електорат.

Аналізуючи практику діяльності бундестагу, зазначимо, що вона для країн молодої демократії вельми повчальна. Особливо з огляду потреб структурування й політичної визначеності парламенту країни. У ФРН депутати різних партій об’єднуються в окремі фракції, розподіляються по відповідних парламентських комісіях та профільних комітетах і парламентських групах. Наголосимо, що структурні підрозділи, місця і посади у профільних комітетах, парламентських групах чітко розподіляються відповідно до мандатів, отриманих на федеральних виборах.

Однак задля об’єктивності слід визнати: класичний поділ влади у ФРН дещо стерся. Адже фракції правлячих партій не без підстав вважаються допоміжним ресурсом правлячих кіл. Тим самим їхні функції контролю в політичній практиці проявляються все менше, якщо взагалі знаходять свій реальний прояв. Проте сильні опозиційні фракції створюють необхідний баланс. Ще одним чинником, який ускладнює дієвість парламентського контролю за діяльністю уряду, є зростаюча залежність парламентарів від бюрократії.

Пленум німецького бундестагу досить часто називають «форумом нації», на якому публічно дискутуються політичні підходи різних партій щодо тієї чи іншої проблеми суспільного розвитку. Варто особливо наголосити, що політична культура, високий професіоналізм більшості депутатів бундестагу уможливлюють плідну конструктивну законотворчу діяльність німецького парламенту. Скажімо, бундестаг приймає в останній період часу понад 140 законів щорічно.

У ФРН існує чітке визначення ролі та компетенцій федерального уряду. Суспільно-політичний устрій Федеративної Республіки Німеччини є типовим для представницької демократії, парламентської республіки. У ній існує не лише розподіл повноважень поміж трьома гілками влади, але й відчутно потужний вплив і провідне становище так званої «канцлерської демократії», урядової партійної коаліції.

Суттєві відмінності і чіткі виміри у ФРН, порівняно з іншими європейськими країнами, має система формування коаліційного уряду. Партія, яка перемагає на федеральних виборах, ініціює створення коаліційного уряду з політичним партнером, що сповідує споріднені, чи досить близькі засадничі принципи і підходи до вирішення актуальних питань соціально-економічного розвитку. Утворенню такого уряду передує розробка і підписання коаліційної угоди двох (або й більше) партій.

Члени уряду колективно й індивідуально несуть політичну відповідальність перед бундестагом. Але суттєвим є те положення, що канцлер і загалом уряд спираються на парламентську більшість. Тому уряд завжди має можливість провести своє рішення, наполягти на власному підході. Виходячи з цього, нескладно спрогнозувати прийняття того чи іншого рішення німецьким парламентом iз питань та законопроектів, що ініціює уряд.

Заслуговує на увагу норма конструктивного вотуму недовіри голові уряду. Слід відзначити, що це положення щодо можливостей вирішення парламентом питання зміщення федерального канцлера вистраждане німецькою історією першої половини ХХ століття. Цей принцип означає, що вимога конструктивності у питанні недовіри канцлеру полягає в одночасній наявності підтримки більшістю депутатів бундестагу нового кандидата на цю посаду. Згідно з конституційними положеннями та вимогами, цей важливий принцип унормовує принципову складність повалення канцлера. Для досягнення цього новий претендент має спиратися на нову парламентську більшість. Інакше діючий федеральний канцлер залишиться на своїй посаді. Згідно з відповідною конституційною нормою, між пропозицією про висловлення недовіри і позачерговими виборами має пройти 48 годин, тобто дві доби. Саме за цей термін має визначитися чи переформуватися парламентська більшість. При відсутності такої підтримки нового претендента висловлена недовіра не має ніяких кадрових наслідків.

Положення щодо конструктивного вотуму недовіри є вельми актуальним для вітчизняної практики, особливо з огляду на часті зміни урядів. Якби діяла відповідна норма у нашій країні, це мало б вельми позитивні наслідки. Так, постанова Верховної Ради України стосовно відставки глави і Кабінету Міністрів України вважалася б чинною лише за умови голосування й підтримки більшістю депутатів нового голови уряду, скажімо, не пізніше як протягом двох діб.

В Іспанії вся діяльність Кортесів – основної арени політичної боротьби партій – будується з урахуванням результатів виборів. Склад президії кожної з палат (Сенату і Конгресу) формується за принципом пропорційного представництва. Голова палати, як правило, представник партії, що перемогла. Інші партії беруть участь у роботі Кортесів через парламентські групи (партійні фракції). Існують наступні правила формування парламенту: 1) мінімальний склад фракції – 15 чоловік у Конгресі і 10 у Сенаті; 2) депутат може бути представником тільки однієї фракції; 3) позафракційні депутати складають змішану групу – mixta – причому вони входять до неї автоматично. Партійна дисципліна в Іспанії на дуже високому рівні. Депутати, незгодні з тактикою своєї фракції, можуть голосувати інакше. Але, якщо депутат не одноразово буде голосувати в супереч фракційній більшості, то це призведе до його виключення з лав партії.

Як правило уряд в Іспанії формує одна партія. Кандидатом на посаду голови кабінету міністрів є лідер політичної сили, що перемогла на виборах. Його висування відбувається автоматично, якщо його партія отримала абсолютну більшість у парламенті. Відповідно до Конституції прем’єр направляє діяльність уряду і координує функції інших його членів. Власне кажучи, він формує політичну лінію виконавчої влади держави. Таким чином, правляча партія має прекрасні можливості для реального управління державою в інтересах соціальних груп і прошарків суспільства, що підтримали її. Протягом тривалого часу в Іспанії провідною є партія соціалдемократичного спрямування.

На відміну від Іспанії, у Португалії немає домінуючої партії, хоча провідну роль тут теж відіграють соціал-демократи (лівоцентристи). Різниця між цими країнами полягає у тому, що в Іспанії опозиційною є права партія, а в Португалії – лівий блок. В обох країнах праві відносно слабкі, особливо у Португалії. Це пов’язано з тривалим існуванням у цих державах авторитарних режимів фашистського типу. Незважаючи на традиційно сильні позиції католицької церкви і в Іспанії, і в Португалії відсутні впливові партії християнського спрямування. Слід зазначити, що обидві піренейські країни, як і Україна, належать до тих держав, чиї партійно-політичні системи до кінця не сформувалися. Процес створення нових партій тут все ще триває.

Дестабілізації політичної ситуації в Італії традиційно сприяє високий рівень партійної фрагментації політичного поля (наявність великої кількості політичних партій як у політикумі, так і у парламенті). У таких регіонах, як Сардинія, Сицилія та Балле д’Аоста існують «регіональні» партії. Однак, не зважаючи на постійні урядові хитання «вправо-вліво», до його складу завжди входили політики центристської орієнтації, які відігравали стабілізуючу роль.

В Італії існує дві найпотужніші партійні коаліції – «Дім свобод» (правоцентристи) та «Оливкове дерево» (лівоцентристи). Аналіз кількості італійських партій, що потрапили до парламенту за три останні електоральних цикли свідчить про поступову стабілізацію італійського політикуму шляхом зменшення партійної фрагментації. За останні роки в італійському парламенті було приблизно по шість партій. Середня кількість релевантних партій (партій, що формують коаліцію у парламенті) за той самий період – по три. Для італійської політичної традиції це невелика кількість.

Таким чином, можна констатувати, що Італія, завдяки реформуванню виборчої системи у напрямку змішаної системи та зміні політичної еліти, успішно подолала колишні деструктивні моменти. Виникли, як і планувалось реформаторами, дві великі партійні коаліції, які опинилися на різних ідеологічних «полюсах», що значно покращило урядову стабільність та працездатність.

Звернемо увагу на країни, які за своєю формою правління являють собою напівпрезидентські республіки. Так, у Франції, де тривалий час функціонує політична система схожа на сучасну українську, президент, як правило, представляє одну з двох найпотужніших політичних сил. Крім того, він є центральною фігурою виконавчої влади у взаємовідносинах з урядом. Він головує на засіданнях Ради Міністрів, підписує декрети і ордонанси, приймає участь у розгляді законопроектів кабміну. Саме він підбирає кандидатуру на посаду прем’єра і призначає його. Отже, повноваження президента у Франції доволі широкі. Це стабілізує партійну систему, додає їй рівноваги. Вплив президента на органи законодавчої влади посилює наявність у політичній системі країни такої інституції як Сенат – верхня палата парламенту. Цей орган формується трьохступінчатими виборами. Його члени обираються терміном на дев’ять років у колегіях кожного департаменту. Палата оновлюється на одну третину кожні три роки, що призводить до зменшення впливу виборного складу Сенату. Це не дозволяє сенаторам різко змінювати політичний курс та унеможливлює тривалу перевагу у палаті однієї з партій. За умови, якщо президент не має більшості у законодавчому органі, на передній план виходить прем’єр – лідер найпотужнішої фракції парламенту. Рівноваги політичній системі додає домінування в країні двох партій – соціалістів і голістів.

Існуюча в Польщі виборча система загалом сприяла консолідації політичних партій, але цей процес відбувався досить повільно і певною мірою хаотично. Коментуючи відомий вислів письменника Альберто Моравіа, що «сильний уряд керує державою, а сильна опозиція керує урядом», колишній прем’єр-міністр Л. Міллер зауважує, що у Польщі немає ні першого, ні другого. Станом на середину 2007 р. у Польщі виникло відразу два потужних опозиційних середовища – «Platforma obywatelska» і «Liga polskich rodzin». Загалом політична система з двома «опозиціями» та значним впливом дрібніших партій не виглядає стійкою. Формуванню сильного уряду і сильної опозиції перешкоджає фрагментарність політичної системи, яка підтримується двома головними чинниками: ментальністю пересічного виборця та надмірною вагою особистих амбіцій на рівні партійних еліт.

Головною особливістю партійної системи Болгарії є потужні позиції праворадикальних політичних сил в країні. На останніх парламентських виборах, які відбулися 2005 р., коаліція «Атака» отримала 8,93 % голосів виборців і відповідно 21 місце у парламенті. Значною підтримкою користуються інші партії подібного характеру такі як ВМРО. Але як і у всіх країнах ЄС найбільш потужними у Болгарії є партії центристського спрямування – правоцентристський національний рух «Сімеон Другий» і лівоцентристський блок «Коаліція за Болгарію». Злет правих політичних сил на останніх парламентських виборах пояснюється не стільки особливостями законодавчого регулювання діяльності партій і виборчого процесу, скільки специфікою національного і релігійного складу населення країни.

Значним впливом серед населення Болгарії користується «Рух за права і свободи», де домінує Турецька національна партія. Сьогодні представники цього блоку разом із рухом «Сімеон Другий» та лівоцентристською «Коаліцією за Болгарію» входять до уряду. Високий відсоток голосів, отриманих цією партією на останніх парламентських виборах пояснюється не лише значною кількістю турок і ромів-мусульман, які живуть на території краiни і є її громадянами, а й можливістю брати участь у виборчому процесі осіб, які залишили Болгарію наприкінці 80-х рр. ХХ ст. та емігрували до Туреччини. Справа в тім, що як у Болгарії так і у Туреччині закон дозволяє подвійне громадянство. Турки, що залишили Болгарію після падіння режиму Т. Живкова, зберегли громадянство Болгарії. Сьогодні вони мають право брати участь у виборах у цій країні.

У зв’язку з тим, що прохідний бар’єр для партій і блоків у Болгарії однаковий, потужні коаліції явно переважають у боротьбі за владу дрібні партії. Але бiполяризацiї партійної системи не відбувається. Серед семи політичних сил, представлених у парламенті, чотири – це блоки. В цілому існуюча у Болгарії партійно-політична система не тільки достатньо репрезентує виборців у органах влади, а й сприяє ефективній роботі державного механізму. Створений після виборів 2005 р. уряд працює і сьогодні.

 

Висновки.

Засади успішного функціонування державно-політичної системи в країнах ЄС можуть слугувати гідним прикладом для багатьох країн молодої демократії, зокрема, для України. Українське суспільство в умовах антагоністичного плюралізму політичних сил не спроможне сформувати засади дієвого парламентаризму, сталого і демократичного розвитку.

Сьогодні у більшості західноєвропейських країн склалася партійна система поміркованого плюралізму з яскраво вираженою тенденцією до біполяризації (Німеччина, Франція, Італія). Головною її особливістю є провідна роль партій лівоцентристського і правоцентристського спрямування. Саме ці політичні сили почергово змінюються при владі у Франції, Іспанії, Португалії, Італії, Німеччині, Швеції тощо. До лівоцентристських належать ті партії, ідеологія яких базується головним чином на основах соціалізму і лібералізму (демократичний соціалізм), до правоцентристських – ті, що схиляються до консервативно-ліберальної ідеології.

На відміну від європейських країн, де біполяризація за шкалою «ліві» – «праві» веде до стабілізації політичної системи, в Україні, навпаки, біпартійний формат конкуренції відбувається за геополітичною ознакою, що призводе до зворотного ефекту.

 

Як свідчить практика західноєвропейських країн, посилення ефективності партійної системи України можна досягти за допомогою наступних механізмів:

- проведення конституційної реформи, зокрема впровадження бікамералізму;

- реформування пропорційної виборчої системи;

- створення інституційних умов для переходу від антагоністичного плюралізму геополітичного типу до поміркованого плюралізму за наявності 5-6 впливових парламентських гравців.

 

Регіональний філіал НІСД у м. Харкові

(М. Шаповаленко, Д. Миколенко)

 

 

Додаток

Структури парламентів країн ЄС

 

Країна

Кількість

партій і блоків у парламенті

(за результатами останніх виборів)

Парламент

Австрія

5

Двопалатний

Бельгія

5

Двопалатний

Болгарія

8

Однопалатний

Велика Британія

12

Двопалатний

Греція

5

Однопалатний

Данія

8

Однопалатний

Ірландія

6

Двопалатний

Іспанія

10

Двопалатний

Італія

8

Двопалатний

Кіпр

3

Однопалатний

Латвія

7

Однопалатний

Литва

7

Однопалатний

Люксембург

5

Однопалатний

Мальта

2

Однопалатний

Нідерланди

7

Однопалатний

Німеччина

5

Двопалатний

Польща

5

Двопалатний

Португалія

5

Однопалатний

Румунія

8

Двопалатний

Словаччина

6

Однопалатний

Угорщина

4

Однопалатний

Словенія

7

Двопалатний

Фінляндія

6

Однопалатний

Франція

10

Двопалатний

Швеція

7

Однопалатний

Чехія

5

Двопалатний

Естонія

6

Однопалатний

Україна

5

Однопалатний